— Агов, Лілю, прокидайся. За хвилин десять будемо виходити, — насмішкувато повідомляла Ріна, торсаючи сонну дівчину.

— Ой, дякую, що збудила. Щось зовсім я заспала! — розхвилювалась Ліля, поволі піднявшись.

— Та я пожартувала, все добре, ще встигаємо, — заспокоїла її та. — Пів години ще до прибуття. От тільки, тобі справді потрібно було раніше встати, щоб підготуватись до приїзду і поїсти. Я ж знаю, що ти в нас трохи повільна, тому і збудила раніше.

— Дякую. А де інші?

— Вони теревенять в хлопчачому купе, адже не дуже хотіли заважати тобі спати.

— Гаразд, піду приведу себе в порядок, — після цих слів Ліля піднялася, взяла з собою потрібне приладдя і попрямувала до вбиральні. Проходячи повз вже гучнішу бесіду друзів, вона з ними радісно привіталась.

Коли ж, кілька хвилин по тому, поверталася, вже, було, заїкнулася, аби поставити Ріні питання по їхньому подальшому руху після прибуття, але раптом побачила, як остання про щось розмовляла з Елеазаром.

— Як, як-к це… — збентежено затуркотіла дівчина, тільки-но їхня розмова стихла, варто було їм побачити новоприбулу.

— Привіт, — Ел махнув рукою, — я тут, аби виконати обіцянку, яку тобі дав.

— Що? Але чекай…

— Проте вона, насправді, стосується не лише тебе, а й твоїх друзів.

Ліля ще більше стривожилася.

— Секунду, я інших покличу, і тоді він все розкаже, — з хвилюванням мовила Ріна, встаючи зі свого місця.

— Ріна що, теж у курсі? — пошепки спитала дівчина, а Елеазар на її слова стверджувально кивнув. — Я думала, що ти лише мені маєш «щось там» розказати…

— Насправді, далеко не лише тобі… Інші теж повинні знати, — схвильовано мовив парубок, піднявшись і спершись на стіну навпроти їхнього купе, поки двері були відчинені.

Згодом до них приєдналася решта молодих людей. Вони всі разом сіли, щоб уважно вислухати Елеазара.

— А що він хоче сказати-то? — пошепки запитувався Евол у Лілі, на що та лише нерозуміюче стенула плечима.

— Зараз я вам розкажу дещо дуже важливе. Бажано мене не перебивати, уважно слухати і, головне, повірити, — після цих слів усі ще більше напружилися, ніж до того, вп'явши очі у мовника. — Отже, в цю мить я повинен (хоч і не дуже хочу) зруйнуватися ваші уявлення про один-єдиний світ, у якому ви живете. Тому що він насправді не один-єдиний. Я, Ріна і ще один хлопець Айнер, який теж їде в цьому потязі, насправді з іншого світу, іншого виміру – називайте як бажаєте, — всі стривожено насупились і невтомно перезирнулись. — Цей світ, у якому живете ви, ми звемо Простий або Людський, кому як зручніше. Чому – тому що в ньому, на відміну від нашого, немає інших рас, крім людей, і представники цього світу не можуть володіти жодним видом магії. Той світ, з якого ми родом, зветься Фоверо Вельт. У ньому якраз є магія, ельфи, демони, русалки й інші раси, про які у вас лише пишуть книжки чи складають легенди. На жаль, те, що вам сказала Ріна про поїздку на море, – насправді прикриття подорожі до нашого світу, аби вас силою не запихати у цей потяг. Чому я кажу про потяг? Тому що це насправді не просто транспорт – це засіб пересування з Фоверо Вельту до вашого світу, Людського, і назад. Зветься він «Аметрин». І… Пробачте, будь ласка, Ріні цю підступну брехню, але інакше ми вчинити не могли, аби ваше потрапляння до «Аметрина» відбулося найбільш екологічним шляхом. Якщо вам так буде легше сприймати вашу подорож до Фоверо Вельту, на території якого ми вже перебуваємо, то можете вважати, що просто потрапили у казку. Лишень маю попередити, що тут все буде не так веселково, як у тих казках, про які ви знаєте... Можливо, хтось захоче спитати, хто керує потягом? Як і має бути – машиніст. Він теж один із нашого світу, і його спеціально відбирали на цю роль. Інших людей у потязі ви не бачили недарма, адже їх від самого початку і не передбачалося тут. Я знаю, що ви… цілком можете повважати мене з Ріною божевільними, але ми прагнемо, аби, навіть попри це, ви нам повірили…

Елеазар на десяток секунд стих, а тоді очікувально глянув на Ріну, яка поквапилася взяти слово.

— Друзі, для підтвердження правдивості його слів я можу зараз продемонструвати вам те, що в нашому світі ми звемо магією. Чи принаймні один з кількох її виявів у Фоверо Вельті, — дівчина відійшла від стінки, біля якої стояла, і зосереджено торкнулася пальцями витіюватого браслета на правій руці. Тоді ж, за протяжну мить, вона провела лівою рукою вверх і далі вниз, немов вимальовуючи жовті обриси, які нагадували бойовий лук. — Я його зву «Золотоносець», але це – тільки його прототип, який мені люб'язно зробили. На жаль, чіткішим його зробити не можу, тому що «Аметрин» висмоктав із нас багато магічної енергії, за допомогою якої він якраз і рухається, — секунда – і лук, створений із незрозумілої синьої речовини, зник. Опісля у вагоні на кілька митей запланувала тиша. І була б вона оглушливою, якби не шум від пересування потяга.

— Гаразд, зараз постараюся розповісти ще важливі деталі з того, що ви маєте знати. Але постараюся дуже не навалювати, аби ви вже зовсім з глузду не з'їхали, — Елеазар нервово потер потилицю. — Ми з Ріною живемо в королівстві, яке зветься Міронéза. Це велика країна, яка поділена на понад два десятки провінцій. Важливо уточнити, що в нас, здебільшого, представники рас не поділяються на окремі держави, це стосується переважно лише русалок. Але не про них зараз… Втім, хочу зазначити, аби ви розуміли, що природно, коли в людини ростуть із голови роги, коли вона має довгі вуха або коли в неї на спині є крила. Але для вас це зараз і так невимовний шок, мабуть… — Ел окинув схвильованим поглядом присутніх, що витріщалися на нього, справді, з таким шоком, який лише могли відчувати у своєму житті. — Спершу ми думали, що про можливість переміщення у Людський світ (і взагалі про його існування) знає лише наше королівство. Проте, судячи з недавніх подій, пов'язаних із хлопцем на ім'я Адам (Ліля знає, про кого я), ми зрозуміли, що Міронеза – не єдина держава, яка має змогу переміститися до вас. Річ у тім, що в нас по сусідству є імперія, яка зветься Варнегóр. З цієї імперією у нас вже кілька років триває війна. Оцей Адам, про якого я згадував, – із цієї ворожої країни. Тому, коли ми дізналися про те, що Варнегор теж може переміщатися до Людського світу, то вирішили якнайшвидше вас забрати з собою, аби ніхто не постраждав, зв'язавшись із варнегорцями… Тепер ми можемо відповісти на ваші запитання, а то від ваших поглядів я почуваюся ні в сих, ні в тих, — пригнічено зізнався Елеазар, відводячи очі.

І тиша знову стала їхнім новоприбулим попутником, поки потяг ні на мить не припиняв свій рух. Всі були в настільки великому шоці, що не могли вимовити ні слова. Але раптом Неза різко піднялася з місця і, швидко підійшовши до Ела, з усього розмаху вліпила йому дзвінкого ляпаса. Ріна вражено витріщилася на це, не знаючи як реагувати, поки звук удару ледь не відгоміном пролунав у вагоні, змусивши решту непомітно здригнутися.

— І що це за фокуси?! Говориш тут всяку маячню і хочеш, щоб ми тобі тут і зараз повірили?! Добре, показала нам Ріна той фокус із якимось луком, але це нічого не доводить! — кричала йому в лице Неза, схопивши парубка за комір футболки. — Ми не такі дурні, щоб зразу вірити в ці казки! За кого ти нас, чорт забирай, маєш?! За дітей малих, які, повіривши в ці небелиці, погодяться піти з тобою?! Не буде цього! — вона трусонула ним, намагаючись зазирнути в пригнічені блакитні очі, але Ел відводив їх і все ще мовчав. — Та й сенсу жодного не бачу в тому, що ти тут розказував! — Неза знову замахнулася, щоб «подарувати» йому ще один ляпас, але чиясь рука зупинила її.

— Незо... Не потрібно так бурхливо зразу на все реагувати, — спокійно заговорив Евол, тримаючи її руку. — Хіба ти не бачила, з якою серйозністю він вимовляв кожне слово? Я не кажу, що вірю йому, але… і бити його ось так не треба. Можливо, він знав, що нам буде дуже важко це прийняти і тому був готовий навіть до такого.

— Т-ц... — дівчина огризнулася, висмикнула свою руку і, відпустивши комір Елеазара, відійшла на кілька кроків. — Якщо так, то я запитаю дещо, позаяк інші в такому шоці, що й слова сказати не можуть. Скажи, наш любий «казкарю», чому, якого біса це відбувається саме з нами? Як ця маячна, трясця, нас стосується?!

— Я хотів, аби ви це запитали, — стиха почав Ел, неквапно глянувши на решту оторопілих людей. — Річ у ньому, — він повільно вказав на Орігама, змусивши його вмить ще більше напружитись.

— Ч-через мене?.. — не зрозумів хлопець, запинаючись, на що Ріна з Елом ледь не одночасно кивнули. І лишень Елеазар хотів почути говорити, як Неза його перебила.

— Байдуже, я не збираюся слухати цю маячню далі! Зупиніть цей потяг і випустіть нас! — знавісніло вимагала вона, підійшовши до дверей і стукаючи в них.

— Ніхто їх не відчинить доти, доки ми остаточно не прибудемо на місце зупинки, — спокійно мовила Ріна, намагаючись зруйнувати її надії на втечу.

— Боже мій, що ж відбувається… — приречено зітхнула Неза, відійшовши від дверей. — Гаразд, біс із вами, я слухаю вас. Скажіть, будь ласочка, чому саме через нього ми потрапила в цю дивовижну, дурнувату «авантюру»?? — змирилася дівчина і сіла на ліжко біля інших.

— Це не авантюра, а частина важливого плану, — серйозно заперечила Ріна. — Отож, чому саме ви? Як і сказав Ел, все через Орігама. Зараз ми, звичайно, ще раз вас всіх шокуємо, але ви повинні це знати. Орігам – нерідний брат Евола і Даніеля. Він родом із нашого світу, тобто з Фоверо Вельту. І це є однією з причин, чому це відбувається з вами. А ще одна причина в тому, що, як і говорив Елеазар, наше королівство вже доволі довгий час воює з Варнегором. В перші роки війни перевага була в наших руках, але останніми роками все почало змінюватися. Введу вас трохи в курс справи, — вона схрестила руки на грудях, — Армія Міронези включає п'ять королівських бойових загонів, які йдуть від найсильнішого до найслабшого за рівнем сили, кожен з яких має свого капітана і відповідну кількість учасників. Отже, саме через те, що наша армія почала поступово програвати ворожій армії, король вирішив провести такий собі «експеримент» – створити шостий королівський загін, члени якого будуть винятково з Людського світу. І, знаючи, що тут є такий, як Орігам, він вирішив, що разом зі створенням загону, до якого будете входити ви всі, оскільки ви його друзі, поверне його «додому». Чому король так «націлився» на Орігама? Тому що Орігам є першим спадкоємцем сім'ї Мéйвольдів – графів, які володіють однією з найкрупніших організацій з виробництва різноманітних тканин і вбрання для знаті. Так, король був особисто знайомий з главою сім'ї і через певні події він знав, що в них був спадкоємець, якого вони відправили до Людського світу. Пізніше ви більше про це дізнаєтесь, адже не думаю, що зараз це буде доречно… Отож, наш король не хотів, щоби через відсутність спадкоємця така потрібна і сильно впливова організація з виробництва тканин згодом припинила діяльність. Тому він пообіцяв їм, що постарається повернути їхнього сина і тим самим, подумав, що може втілити свій «експеримент». Ну, якщо коротко, то приблизно так все і було.

— Та ти жартуєш… — шоковано мовила Неза, вхопившись за голову.

— І це що… п-правда..? — налякано запитала Ліля, на якийсь час відійшовши від шоку.

— Так, — коротко замість Ріни відповів Елеазар. — Є ще якісь запитання? — він окинув кожного з них питальним поглядом. Молоді люди шоковано перезирнулись і Орігам, якийсь час вагаючись, перший поставив запитання:

— Скажіть… чому я повинен вам вірити? Можливо, ви це все просто вигадали?..

— Ну, дивись, на це впливають певні фактори, — спокій почав Ел. — Але головний з них – це чорне татуювання у вигляді голки з ниткою, яка формує букву «М», на внутрішній стороні твоєї правої стопи. Ця деталь мені була розказана для того, щоб, коли я тебе знайшов, то по-справжньому переконався, що ти – це ти. Лиш не питай, як мені вдалося в цьому переконатися…

Після його слів Орігам завмер, як і до цього, усвідомлюючи правдивість цього факту. Друзі в той час стривожено на нього витріщилися. Далі хлопець повільно зняв кросівок, шкарпетку і, повернувши внутрішню сторону стопи до себе, подивився на татуювання у формі голки й нитки.

— Ну що?.. Воно там? — злякано запитав Евол, на що той лише повільно кивнув. — Трясця… — лайнувся хлопець, сам побачивши те, про що говорилося.

— От бачиш.

— А я все думав, що ж це таке… Я ж ніби ніколи не набивав собі жодного татуювання… Тепер зрозуміло… — Орігам затих, а тоді збентежено глянув на Ріну. — Ем… ви сказали, що я детальніше зможу дізнатися про своє… дивне походження у своїх… справжніх батьків, так?

— Так.

— А зараз нічого не можете сказати?..

— Не можемо. Нам заборонили, — з провиною відказала Ріна. — Втім, я тобі щиро співчуваю і сподіваюсь, що ти приймеш своїх справжніх батьків і зрозумієш, що вони так зробили задля твого блага.

Хлопець подивився на неї з розчаруванням, а тоді схилив голову.

— Я… теж на це сподіваюсь...

— Орігаме... — Меліна хотіла якось його підтримати, але Ліля заперечно хитнула головою, мовляв, хай сам спершу обдумає це все.

— Ще якісь запитання? Говоріть, а то ми скоро прибудемо і часу на пояснення може не бути, — зауважив Ел, глянувши на годинник, що висів над вікном купе.

— Ем… а якщо ми не хочемо брати в цьому всьому участь? — несміливо запитала Ліля, несвідомо розуміючи, що їхня відповідь нічого не змінить.

— Пробачте, але… — Елеазар нервово посміхнувся. — Ви це робите добровільно-примусово. Розумієте… якби ми забрали лише Орігама, то йому було б дуже важко пережити це все. А так, ви разом з ним. Як кажуть, біда згуртовує людей.

— До того ж таким чином вирішили і новий загін скласти, — додала Ріна, а тоді глянула на Даніеля, який запитально зиркнув на вікно.

— А вікна в цьому магічному потязі не через новий дизайн чорні, правда ж?.. — згодом непевно спитав він.

— Так, — ніяково підтвердила Ріна. — Вікна в ньому такі темні через те, що, коли він здійснює переміщення, можна знепритомніти, якщо дивитися у них. Різноманітні узори просто гіпнотизують і можуть навіть звести з розуму чи викликати «морську» хворобу. Тож чорнюще скло – як захід безпеки.

— До речі, «Аметрин» лише замаскований під вигляд потяга з вашого часу. Тому коли він почне набувати більш середньовічного, на ваш манер, вигляду, не лякайтесь, адже це його справжній вигляд.

«Дикі», якими в голові почувалися всі з вражених молодих людей, черговий раз охнули, роззираючись.

— А ми… зупинимося в одному з міст… Мір… Міронези? — боязко запитала Ліля, подумки сподіваючись, що правильно вимовила назву королівства.

— Так, але, на жаль, достеменно невідомо – в якому саме. Цей потяг магічний і лише недавно зроблений, тому поки що він не має точного місця зупинки. Можливо таке, що ми зупинимося дуже близько від території Варнегору. Тоді це буде дуже прикро, адже це цілком може бути територія, яка наразі підвладна нашим ворогам. І тоді нам варто буде бути дуже обачними, аби ніхто з вас не загинув дорогою до столиці.

— Що? Ми помремо?.. О боже, ми помремо! — раптом перелякано крикнула Ліля, зірвавшись з місця. — Рятуйте! Я хочу додому! А як же мама?! Вона ж не знає, що нас забрали!

— Будь ласка, заспокойся, — класичними фразами почав говорити Елеазар, не підозрюючи, що вони мають абсолютно протилежний ефект. — Я думаю, що, якщо таке все-таки трапиться, ми зможемо вас захистити. Адже з нами їде ще й Айнер – хлопець, з яким поки що знайома лише ти. Гадаю, що інші з ним поладнають теж. А от щодо твоєї мами я не знаю… Прикро, що так сталося, але навряд ми зможемо зарадити…

— Як так?! Ви що! Мама ж з глузду з'їде, коли повернеться, а нас не буде вдома! — продовжувала панікувати дівчина, поки Неза її обурено підтримувала, і собі фрази докидуючи.

— Лілю, заспокойся. Я переконаний, що ми це владнаємо. Все буде добре…

Після слів Ела, як за наказом, до їхнього вагона ввірвався той самий Айнер, про якого щойно згадувалося. Парубок різко зупинився і окинув усіх здивованим поглядом червоних очей.

— Я по їхніх лицях бачу, що ви вже їм все розказали. Ну що ж, вітаю! Мене звати Айнер Альверро. Дуже приємно познайомитись! Можете на мене розраховувати! — голосно привітався новоприбулий, змусивши «диких» здригнутися. Останні, зі свого боку, лише невпевнено кивнули у відповідь. — Та чого ви? Нумо позитивніше ставитися до ситуації. Тільки не кажіть мені, що ви ніколи не хотіли побувати в казці, в якій існує магія і лицарі?!

— Може, й хотіли… — несміливо почала Меліна. — Але точно не в такій, де можемо померти…

— Ха! А чого ви хотіли? Пригоди в житті є різні, і ви всі це прекрасно знаєте, тому навіть не смійте скаржитися на те, що боїтеся померти! Адже смерть якраз надає життю особливих барв! І, до того ж, не хвилюйтесь, ми троє вас захистимо. А згодом, я певен, ви і самі зможете себе захистити, — підтримавши їх Айнер, широко всміхаючись.

— Ну, так, але... Орігам єдиний, у кого може бути хоч якась магія… — знову боязко сказала Меліна, усвідомлюючи походження друга і ймовірні закони так званого Фоверо Вельту.

— Що ж, це правда, хоч і не факт. Ну, в такому випадку, нічого страшного, адже ви зможете вчитися мистецтву володіння якоюсь зброєю, якою тільки захочете!

— О… ну, круто… напевно…

— Звісно! — запалено кивнув Айнер, не зважаючи на їхню збентеженість.

— Дуже добре, звичайно, що ти, Айнере, трохи розворушив цю напругу, але зараз не до цього, — звернув на себе увагу Елеазар. — Ми скоро прибудемо на місце зупинки, наскільки я бачу за часом. А отже, ви всі повинні збиратися і бути готовими до подорожі, яка вас чекає на шляху до королівського палацу, який є у столиці Міронези.

— О боже, так, с-спокійно, — одразу запанікувала Ліля, на противагу своїм словам. — Нам треба всі свої валізи брати з собою? А чим ми будемо туди добиратися?? А де ми будемо жити?!

— До речі про валізи, — зауважив Ел. — Вони будуть привертати найбільше уваги, тож ми підготували для вас кілька рюкзаків, у які ви повинні перекласти свої речі. Раджу робити це швидко.

Ліля зойкнула, усвідомивши, що все точно не влізе в той рюкзак, який їй подала Ріна.

— Гаразд, доведеться розлучитися з деякими речами…

Всі, досі не вірячи в те, що відбувається, лише частково опанувавши свій страх і відчай, почали квапливо збирати речі.

Через мить-другу потяг, як і сказав Елеазар, почав набувати свого справжнього, більш старовинного вигляду. «Дикі» спинилися і здивовано озиралися, не сприймаючи те, що бачать.

Тим часом тріо новоспечених захисників обговорювало певні питання в дальньому куті, уважно наглядаючи за ними.

— О, «Аметрин» нарешті змінив свій вигляд, а то я вже встигла за ним скучити, — сказала Ріна, всміхнувшись і провівши рукою по стіні з витіюватими шпалерами.

— Це дивовижно… — Ліля на мить дозволила собі захопитися. — А чому саме «Аметрин»?

— Таке ім'я він отримав через свій зовнішній вигляд, адже колір у нього подібний до цього дорогоцінного каменю, — пояснив Айнер, крокуючи до дверей.

Неза насупилася і, продовжуючи збиратися, пошепки почала говорити до інших.

— Ні, народе, вони якісь божевільні. Ви справді їм повірили?..

— Я знаю, що вони дуже схожі на божевільних, але ми, як би не хотіли, покинути потяг не можемо… — збентежено відповіла Ліля, зиркнувши на Елеазара. — Я думаю, що поки що ніхто повністю не повірив у їхні слова. Просто… ми на якийсь час змирилися зі своїм положеннями, розумієш?..

— Думаєте, якщо це якась дурна авантюра чи розіграш, нам потрібно тікати відразу, як вийдемо з потяга?

— Не знаю, Незо… Якщо те, що вони говорили, правда, то ми справді можемо загинути, а я, знаєш, до смерті ще не готова.

— Та ніхто до неї ніколи не готовий... — пошепки втрутився в їхню розмову Евол.

— Звичайно, але…

— Слухай, Незо, — почав Даніель, — подивися на Орігама. Я думаю, що він із нас усіх єдиний, кому це все зараз найважче сприйняти. Будь ласка, поспівчувай йому, заспокойся і почекай ще трохи. Ми повинні дійсно переконатися, чи це все правда, — хлопець на секунду замовк і згнітився. — А от що з нашими батьками робити… я гадки не маю...

— Ну що ж, ви готові?! — голосно запитав Айнер, змусивши «диких» нарешті звернути увагу на себе і своїх двох товаришів.

— Потяг вже зупиняється, — насторожено повідомив Елеазар. — От, хіба що, ми через темні вікна не можемо знати, чи ми на своїй території, чи ні…

— Навіть машиніст не знає?..

— На диво, навіть він, — стривожено відповіла Лілі Ріна.

— Нічого! Все має бути добре, — впевнено видав Айнер, плеснувши в долоні. — Навіть якщо потяг встиг досить-таки висмоктати наші магічні сили.

«Дикі» злякано перезирнулися і, пропустивши тріо захисників, поволі вишикувалися біля дверей потяга, який справді зупиняв свій рух. За десяток-другий секунд велетень зупинився – і Елеазар повільно відчинив двері.

Перед усіма відкрилися краєвиди середньовічного містечка. Легенький літній вітерець гуляв поміж перехожими. Погляди новоприбулих зразу притягнув до себе демон-підліток з кажанячими крилами на спині. А за ним і ельф з гострими вушками і кучерявим білим волоссям.

— П-правда… — тихо мовила Ліля, шоковано прикривши рот долонею, і п'ятеро друзів розділяли її подив.

— Так зразу і не скажеш, де ми зараз є… — почав Елеазар, з осторогою озираючись. Тільки-но вийшли на перон, всі зауважили, що потяг рушив далі.

— А… куди він? — невтямно поцікавилась Меліна, вказавши на потяг, що неймовірним образом зник вдалині рейок.

— Цього не знаємо. Секрети винахідників, — Ріна стенула плечима. — Головне, що ми вийшли тоді, коли треба.

— Прошу всіх іти за мною. Ріна буде серед вас, а Айнер – ззаду. Зараз нам потрібно якнайшвидше забігти до якоїсь із крамниць і купити вам нормальний одяг, а то в такому ви занадто виділяєтесь. Ну, власне, як і ми, — розказавши план подальших дій, Елеазар переконався, що все всім зрозуміло, і тоді вже вони швидко попрямували до найближчої тутешньої модистки.

Перетнувши людну вулицю, на якій перехожі здивовано озиралась на всю групу гостей міста, всі опинилися в скромному бутику.

Ел перекинувся кількома словами з жінкою за прилавком, яка підозріло зиркала на нього і решту, а тоді покликав усіх за собою у відділ з одягом.

— Ух ти, яка гарна... — зразу мовила Ліля, підійшовши до червоної сукні з цікавою покройкою.

— От тільки зараз нам не до бальних суконь, Лілю, — заперечив її бажання Айнер. — Подивися, яке вбрання твоя сестра собі пригледіла, — він кивнув убік Нези, яка вже була вдягнена в темні вузькі штани і дивну кофточку, яка радше нагадувала якесь асасінське вбрання, ніж просто светр.

— Клас! Я теж таке хочу!

— Ну то йди вибери собі, ми за вас і так заплатимо, — хлопець усміхнувся, а Ліля поквапилася до інших речей із вішаками, щоби вибрати одяг, схожий на Незин.

Хоч і намагалися поспішати, проте затягнулася ця вся справа приблизно на годину. І, коли всі нарешті були зібрані й готові, нікого нічого не терло й не кусало, тріо захисників пішло оплачувати покупку.

— Отже, рóни, — промовив думки вголос Елеазар, витягуючи з гаманця монети, якими переважно оплачувалася покупка у їхньому королівстві.

— Ми в Міронезі, так? — вирішила впевнитися Ріна, коли вони виходили надвір.

— Так, але це все ще може бути… — не встиг він договори, як на іншому боці вулиці побачили патруль із трьох лицарів. — Крила ангела! Трясця! — вмить розлютився хлопець, тоді ж, зауваживши його реакцію, Ріна поквапилася натягнути капюшон на голову, а Айнер надів маску, що закрила йому пів лиця.

— Ти про що? Що сталося? — не второпала Ліля, разом з іншими «дикими» роззираючись.

— Крила ангела – емблема армії Варнегору. Валюта тут, як у Міронезі, але, швидше за все, ця територія зараз під контролем варнегорців… — стривожено пояснив Ел. — Зараз ми повинні…

— Ей, ви! — несподівано наближаючись, трійка лицарів гукнула їхню групу, через що ті аж здригнулися.

— Прекрасно... — тихо прошипів Елеазар. — Нікому не встрявати у розмову.

Лицар у залізних обладунках підійшов до їхньої групи і зупинився за метр від Лілі, яка налякано дивилася на нього. Судячи з усього, це був найголовніший з них, понеже в інших обладунки були темнішого кольору, ніж у нього. Принаймні дівчина так подумала, оглянувши всіх трьох.

— Маєте проблеми в орієнтуванні? — насторожено запитав високий чоловік, цікаво піднявши праву брову. — Провести вас до мапи?

Ліля злякано закліпала, заїкаючись, але Ел взяв це на себе, підійшовши до неї ближче.

— Ні, дякую. Ми щойно купляли вбрання для себе, а зараз думаємо йти до пункту цілителів, а то в наших двох друзів є проблеми зі здоров'ям…

— А що з ними не так? — знову поцікавився лицар, вже блище підійшовши до Ріни й Айнера. Останній нервово ковтнув слину, відвівши погляд.

— Та, бачите, їх якась відьма прокляла, коли ми ходили разом на озеро купатися. А прокляття те заразне. Та й думаємо, що, можливо, чудові цілителі, які прибули з Варнегору, зможуть їм чимось допомогти, — присолодив Елеазар, лукаво посміхаючись.

— Зрозуміло. Гаразд, ідіть, а то ще інших заразите, — стримано мовив патрульний, після чого затримані, не вагаючись, поспішили далі вулицею.

— А якщо пункт цілителів насправді в іншому боці? — схвильовано спитав Айнер, досі не знімаючи маску.

— Байдуже, зараз нам потрібно знайти карету і на ній змитися на території, на якій вже керує Міронеза.

— Зачекай, а як охоронні пункти пропуску? А лінія бойових дій? — стривожилася Ріна.

— Ай, там розберемося, я не хочу більше тут залишатися.

— А чому ті двоє ховали (і ховають) обличчя? — не зрозумів Орігам, зиркаючи на Ріну з Айнером.

— Вся гвардія Варнегору, наскільки знаю, повинна знати лице кожного капітана королівської армії Міронези. А, щоб ви знали, Ріна є однією з них, — пояснив Ел.

— Ріна?

— Так, — підтвердив Айнер, — та й мене вони непогано знають, адже я входжу до складу одного з таких загонів.

— Ой, тобто буде справді непереливки, якщо вас розпізнають?..

— Може, не розпізнають, — Ел раптово спинився біля карети, в якій місце кучера було порожнє. — Чудово, кучер кудись відійшов. Застрибуйте і гайда!

— О, тут набагато просторніше, ніж може здатися на перший погляд, — зауважив Орігам, вмостившись біля своїх «братів».

— Орігаме… — обережно почав Дан. — Ти, головне, не думай, що ми від тебе відвернемось. Знай, що ти був, є і будеш нашим старшим братом, що б там не було, — Евол підтримав його слова зосередженим киванням.

— Дякую, хлопці, — невпевнено усміхнувшись, мовив Орігам.

— Рушаємо!

Щойно все було налаштоване, коні заіржали і карета рушила з місця, легенько погойдуючись під виступаючою бруківкою.

Десяток хвилин всі сиділи мовчки, гублячись у своїх думках, сумнівах, страхах і очікуваннях. Але потім Ліля вирішила поставити запитання:

— А скільки приблизно часу ми будемо прямувати до столиці Міронези?

— Якщо все буде добре, то кілька днів. Здебільшого, потягами, — відповіла Ріна, визираючи з-за каптура.

— Ого, ваше королівство настільки велике?

— Ну, досить-таки. Але в нас і потяги не пересуваються так швидко, як у вас, — додав Айнер. — До речі, непогано ти, Елеазаре, набрехав тим гвардійцям.

— Дякую, але…

— А нам збираються розказувати, що за штука була з отим, як його, Адамом? Лілю? — Неза докірливо глянула на молодшу сестру.

— Слухайте, у Варнегорі теж є кілька своїх бойових загонів. Ось Адам – капітан одного з них. Він, не знаю яким дивом, опинився в Людському світі і зустрівся з Лілею. Я гадки не маю, чому саме з нею і що взагалі йому потрібно від вас, але через це… — Елеазар хотів договорити, але знічев'я щось гепнуло об зад карети, підкинувши її у повітря. Все сталося настільки швидко і неочікувано, що тріо ледве встигло зреагувати, варто було їхньому транспорту перевернутися і впасти. Коні скажено заіржали, заплутавшись у вуздечках і збруї, а ззаду постраждалих людей почувся тупіт кроків і голоси.

— Трясця!.. — люто вилаявся Ел, абияк вилазячи з карети. — Айнере, вони живі, правда ж?

— Звичайно, — коротко мовив напарник, видавши короткий усміх і поправляючи одіж. — В момент падіння встиг створити кулю із землі, в яку помістив усіх наших «диких».

— Слава Сімом Братам…

— Лишень довго не протримаюся, бо ще від «Аметрина» не відновився. Тому не валяйся так довго, на тебе не схоже, — серйозно промовив Айнер, а потім додав, кивнувши головою у протилежний від себе бік. — Подивися, хто за нами прийшов.

— Адаме, виродку… — Елеазар поволі підвівся, струшуючи бруд і пилюку.

— Ой, кого це я бачу? Борндгольм і Альверро, які люди, — усміхнено говорив світловолосий молодик, наближаючись до них із мечем в руці.

— Якого біса? Ми наче не так домовлялися! — обурено гаркнув Ел, ставши перед Айнером, який намагався якнайкраще стримувати ту кулю, в якій перебували інші налякані люди, лишень вони не могли бачити, що відбувається ззовні.

— Хіба? Не пам'ятаю, аби я обіцяв…

— Еле! — Ріна гукнула напрника і, щойно той зреагував, кинула йому меч-півторак. Парубок вправно схопив його і почав бодай якось відбиватися від ударів, які вже наносив Адам.

— Він, звичайно, трохи рухлий, але для захисту підійде, — натужно відштовхнувши ворога, озвучив своє невдоволення Елеазар.

— Будь добрий, хоч зараз не скаржся! — фиркнула Ріна, зі свого боку, відбиваючись від інших воїнів.

«Так-с… – стурбовано міркувала вона. – Потрібно негайно придумати план дій… Думай, Ріно, думай. Недарма ж ти капітанша… Ні, невже це..?». Зелені очі дівчини різко перевелися на чоловіка в мантії, що розгорнув сувій і, виливши на нього зілля синього кольору, почав щось шепотіти.

— Айнере!! Зупини того опанувальника! — крикнула вона другові, адже сама ніяк не могла це зробити.

— Ріно, пробач, але мені важко битися і утримувати групу «диких» у кулі. Ще й «Аметрин» сили висмоктав жахливо... — жалісливо говорив хлопець, відбиваючи удар ворога і кожного разу дедалі більше напружуючись, аби «сховок» тих, кого вони мали оберігати, тримався купи.

— Дідько! Гаразд, протримайся трошки, — попросила його Ріна і щодуху кинулася до мага. Добігаючи, вона зауважила в повітрі дим синього кольору з разючим запахом. — Ні, невже це заклинання… — вголос жахнулась дівчина, озираючись на Елеазара, який на ослаблених ногах опустився на коліна, випустивши з руки меч.

«Ні, ми ж обіцяли захистити їх…» – промайнуло в її голові, після того як вона встигла побачити, що заклинання Айнера розчинилось і вся група «диких» опинилася назовні. Ріна захотіла швидко повернутися до них, але заклинання мага подіяло надто швидко, через що її зелені очі встигли лише побачити, як інші теж попадали, підкорившись фальшивому сну.