«Щось занадто тихо, чи що? Вже ж, певно, біля восьмої», – насторожено думала Ліля, прокидаючись в один із чергових днів пекельних тренувань. Та тільки-но остаточно розплющила очі, відчула, що її щось незрозуміле різко потягнуло за ногу, витягнувши з намету, що стало причиною її подальшого гучного вереску. Таке ж, власне, сталося і з усіма іншими «дикими».

Всі висіли догори ногами, поки кров невпинно приливала до голови, створюючи тяжкість і легке запаморочення. Одну з ніг кожного міцно тримала гілка, а далі, хоч і догори дриґом, друзі побачили, що вся поляна заросла високими деревами.

— Сьогоднішнього ранку ви будете шукати вихід у цьому лісному лабіринті, — вони побачили Клайда, який стояв навпроти, спокійно схрестивши руки на грудях. Несподівано він зробив якийсь рух однією із долонь і галуззя звільнило кінцівки «диких», внаслідок чого вони всі добряче гепнулися на землю.

— Доброго ранку… — нервово простогнав Евол, поволі підіймаючись.

— Доброго, — безпристрасно відповів тренер, а далі продовжив: — У якомусь із напрямків є вихід із цих густих заростів, з якого можна дістатися до призу. Робіть, що хочете, але ви повинні до обіду впоратися, — чоловік рухом руки витягнув із сусіднього дерева товсту галузяку і сів на неї.

«І все? Просто шукати вихід?» – підозріло насупилася Ліля, поки інші нерозуміюче перезиркувалися між собою. Раптом велика гілка почала підіймати Гонзо догори.

— О, ще забув сказати, що всі відростки, які мають створені мною дерева, будуть агресивно до вас налаштовані, тому старатимуться зупинити вас усіма можливими способами. Біля ватри є невеличкі сокирки вам у поміч. Успіхів! — після цього тренер піднявся настільки високо, що за тими хащами його вже не було видно.

— Зазначте, що пан Гонзо не казав про те, що переможець може бути лише один, — почав мізкувати Орігам, коли зауважив, що галузяки поки що не рухаються до них. «Отже, ще є дрібка часу, аби подумати», – виснував хлопець. — Шукати вихід усім разом буде занадто довго, тому варто розділитися на пари, — товариші звернули на нього свої тривожні очі, уважно слухаючи. — Незо, підеш з Даном, — вказав на старшу Фрінке, а вона невпевнено кивнула. — Меліна з Еволом, а я з Лілею. Треба привчатися працювати не з тими, з кими ми звикли, тому що потім може різне траплятися, коли будемо ходити на завдання. Ми повинні добре знати сильніші і слабші сторони одне одного. Всім все зрозуміло? — хтось, навіть якщо мав якісь заперечення, та змовчав, тому що вирішив, що капітан справді має рацію. Коли одягнулися у більш зручне вбрання, дівчата заплели собі щось нашвидкоруч і взяли до рук зброю, всі відправилися на пошуки.

— Молодець, капітане. Хвалю за таке далекоглядне і розсудливе рішення, — почули вони звідкись зверху задоволений голос тренера. Орігам переможно всміхнувся.

— Стараюся, пане!

Шостий загін розбігся у різні боки, і треба було його членам це зробити, неначе вони перетнули якусь невидиму лінію, як всі відростки почали гнатися за ними і намагатися то збити з ніг, то захопити у полон.

— Не здивуюся, якщо призом буде той самий сніданок! — насмішливо думав уголос Даніель, поки з Незою тікав від так званих перешкод. Ліс довкола був настільки високим і густим, що навіть не мали змоги розгледіти небо, проте темно не було.

«А це буде складніше, ніж я думав», – дратувався Евол, коли налякану Меліну знічев'я схопила за ногу якась гілка і почала підіймати догори, а він її рятував із цього положення, розрізаючи сокирою деревину.

— Думаєш, ми впораємося? — схвильовано спитала Ліля, як тільки їм вдалося вирватися із чергових галузок.

— Я на це сподіваюся, — трохи невпевнено відказав напарник.

— До речі, а чому я знову з тобою у команді? — поставила цікаве запитання вона, хоч говорити було трохи складно, біжучи. — Ти міг мене з кимось іншим поставити, ми ж переважно виконуємо більшість завдань разом.

— Коли я йшов до виходу з палацу, як ми тільки мали відправлятися на ці тренування, то в одному з коридорів зустрівся з Елеазаром. Тоді він вже знав, що я буду капітаном. Ми трохи поговорили про це, Ел мені різне порадив щодо нашого тренера, а ще попросив, аби я стежив за тобою, себто захищав. Мені самому було дивно чути від нього таке прохання, але це правда. Ну, і я йому пообіцяв, що зроблю все можливе, — парубок широко всміхнувся і глянув на співрозмовницю. Дівчина шоковано витріщалася на нього, а потім густо почервоніла. — Ти чого? — не зрозумів її емоції він.

— Та нічого... — нарешті, задумано мовила вона, відвернувшись. — Зрозуміло.

Поки вони, сяко-тако ухиляючись, чимдуж бігли вперед, дівчина сильно замислилася.

«Справді дивно. Дуже дивно. Не думала, що Ел може щось таке попросити в Орігама…» – вона ще раз перевела допитливі очі на мовчазного напарника, який незвично спокійно відвертався від атак різного галуззя, а потім знову подивилася перед собою.

«Чому Елеазар так зробив, узагалі? Невже він настільки хвилюється за мене, що навіть з нашим капітаном про щось таке домовився??». Її щоки ще раз не без причини розчервонілися. «Що ж це виходить?.. Може… Може… Ай, аж серце кипить від цих думок! Не кажіть тільки, що... Я йому теж подобаюся? Ну, в цьому самому плані…». Як не крути, а роздуми про це Лілю так ощасливлювали, що здалося, немов через це нізвідки з'явилася незрозуміла сила, даючи відчуття того, що вона зможе впоратися з усім, що буде на шляху. Загорілася енергією до майбутніх перемог Ліля добряче, хоча ще й не снідала, але, вочевидь, завчасно настільки переповнилася оптимізмом.

— Обережно! — голосно застеріг її Орігам, але було вже пізно. Варто було їй відвернути увагу від небезпеки, як трійка товстих галузок міцно обкрутила дівочі ноги і тулуб разом з руками. — Лілю, зараз не час задумуватися! Через це тебе схопили! — серйозні слова капітана були правдивими, і через це вона з провиною подивилася на нього, з усієї сили намагаючись звільнитися.

— Пробач… — ображено пробубніла, коли він підійшов і почав поспіхом віддирати тверді рослини, час від часу розрізаючи їх. — Орігаме, ззаду! — шкода, що не встигла його вчасно попередити, адже перш ніж він обернувся, його вже теж схопили гілки, добре обмотуючи тіло.

— От дідько, і що нам тепер робити?! — розгублено поцікавився у неї капітан, а дівчина лише злякано глянула на нього.

Кожен з них почав кривлятися від болю, який завдавали галузки, потрохи стискаючи їхні туші. «Трясця, мені хоч би трошечки звільнити руки… » – подумки скиглила Ліля.

— Мабуть, має бути щось, що змусить їх відпустити нас, от тільки тренер нам про це не сказав, — метикував друг по нещастю, усіляко вигинаючись, аби звільнити хоч одну кінцівку.

Раптом Ліля, ніби нізвідки, почула щось дивне, щось… химерне. Складалося враження, начебто якісь різноманітні страхітливі голоси, що зловісно щось говорили, почали наполегливо пробиватися до мозку. «Які ви нещасні, вам нічого не вдасться. Здайтеся, нарешті, і не чиніть супротив. Вам не звільнитися від нашого полону. Слабаки нам нічого зроблять», – то тихо, то голосно звучало у дівочій голові, а потім місця скронь різко заболіли. «Ай... Та що ж відбувається?? – перелякано не могла збагнути Ліля. – Орігам теж їх чує?».

«Відправляйтеся туди, звідки прийшли. Вам нас не здолати, нещасні людиська. Ви помрете, розуміючи, наскільки природа сильніша за вас», – здавалося, наче ті всі самовпевнені слова щораз більше роз'їдали дівочу хоробрість. Та Ліля не хотіла здаватися, навіть не розуміючи, хто це говорить.

— Ні! Припиніть! Забирайтеся з моєї голови! Годі! — дівчина болісно заплющила очі і почала голосно верещати, досі намагаючись вирватися, але це їй ніяк не вдавалося. А зловісні голоси і не думали стихати.

— Лілю, що з тобою?! — ледве крізь ті невідомі крики вона почула стривожене запитання напарника. — Невже це щось таке, про що він нам теж не розповів?

«Хотіла б я теж так думати, Орігаме, та, боюся, тут щось нечисто, бо ж ти, мені здається, тих голосів не чуєш», – розчаровано усвідомлювала Ліля, стараючись перебороти щось незрозуміле у власній свідомості, поки галузки дедалі міцніше здавлювали тіло.

— Замовкніть! Не треба! У мене все вийде! Я не здамся! — продовжувала репетувати вона, адже думала, що так краще, ніж мовчки терпіти їхні знущання. «Дурепо, ти нічого не зможеш зробити! Ні на що ж не здатна! Проти нас у тебе нема шансів! Навіть не супротивляйся! Нездара, яка нічогісінько не може! Слабачка!» – продовжували давити її впевненість вони, дедалі більше вриваючись у думки.

— Лілю, я не знаю, що там у тебе, але не піддавайся! Чуєш мене?! — прокричав до неї Орігам, та вона ледве розібрала його слова. Раптом у сонячному сплетінні розгорівся дивний жар, що ніби обпікав, і дівчина відчула, як голову почало ще більше стискати, ніби лещатами, і ті дурнуваті голоси стали ще чіткішими і гучнішими.

— Ні! Досить! Це нестерпно! Вгамуйтеся! Припиніть! Нічого не хочу чути! Забирайтеся геть! — після цього Ліля знову почула щось від свого друга, але вже не змогла зрозуміти, що саме він їй кричав. Потім несподівано ті місця на тілі, до яких торкалися галузки, стали занадто болючими, а в голові закрутилося. Організмом несподівано пройшлася хвиля легкості, і далі стало настільки тихо після всього цього шуму, що у її вухах дзвеніло. А за мить була лише темрява – чорна і всеохоплююча…

*****

Отямилася Ліля уже в тіні широкого дерева, лежачи у своєму спальному мішку. Тіло було просочене фізичною слабкістю, а свідомість більше ніхто не тривожив. Потроху розплющивши сірі очі, дівчина повільно обернула голову і побачила найкращу подругу, яка спокійно сиділа біля неї і читала книжку.

— Ліль! Як ти?? — схвильовано спитала Меліна, зауваживши, що вона вже прокинулася, і забула про читання. — Ти аж два дні не приходила до тями. Через день небезпечно залишати тебе в наметі, тому ми постелили тобі місце надворі.

— Два дні? Як так… — жахнулася Ліля, відчуваючи неземну втому й ломоту в тілі. — Я відносно нормально почуваюся, якщо не зважати на те, що тіло заклякло, а ще скажено хочу їсти, — гірко всміхнулася і зніяковіла, коли живіт вимогливо забурчав. — А що, власне, трапилося? — вона захотіла підвестися, аби сісти, але інша її одразу зупинила простягнутою рукою.

— Ні-ні, тобі краще ще трохи час полежати.

Ліля відчула різкий біль у скронях і таки прислухалася до поради подруги. Коли зручніше лягла, то очікувально подивилася на Меліну. Та зрозуміла її погляд і почала:

— От дивись: коли ми всі боролися проти тих поганючих гілок, вони раптом припинили за нами гнатися і відпустили, якщо тримали. Далі ми почули гучний голос тренера про те, що повинні повертатися до наметів. Поки шукали шлях назад, дерева, створені його магією, поступово зникали. Коли вже опинилася там, то побачили, що Орігам про щось стривожено говорить із паном Клайдом, поки ти, непритомна, лежиш на колоді біля ватри. Як тільки ми підійшли до них, пан Клайд нам розповів, що змусив гілки відступити, адже через них відчув, що комусь стало погано. Сказав, що, можливо, тебе накрила перевтома, тому ти й відключилася. Хоча я вперше зустрічаю таке, аби перевтома вирубала на два дні. Всі дуже переживали.

Ліля кілька секунд мовчки дивилася на Меліну, після того, як та закінчила, перекручуючи всі її слова у голові. «Цікаво, чи слід мені розповідати про ті дивні голоси пану Гонзо?».

— Пробачте, що змусила хвилюватись… – вона зітхнула. — Що роблять інші?

— За ті два дні ми пахали, як коні! – Меліна експресивно зажистекулювала. — Якщо не враховувати класичних фізичних вправ і плавання у зимній річці, яке ми робимо кожен день, Пан Клайд встиг нам влаштувати ранок, подібний на той, що вже був із монстрами, лишень тепер вони були гірші. Але день перед тим він створив зі свого дерева ті види зброї, які знав, і ми почали серед них вибирати. До речі, там була лише холодна. Пізніше, коли кожен визначився, яка зброя йому найбільше подобається і підходить, ми приступили до тренування ударів нею. Спершу вчилися на штучному дерев'яному опудалі, а потім билися одні з одними, хоч це і було зовсім не просто. От наступного ранку з тими монстрами ми вже билися зброєю, яку вибрали. Хоч досить незграбно, проте непогано впоралися. А далі…

— А розкажи, яка в кого зброя! — із захватом попросила Ліля, перебивши найкращу подругу. Та радісно всміхнулася їй у відповідь і захопливо почала:

— Я собі вибрала копіс. Потім покажу тобі, як він виглядає, а то навряд ти зрозумієш за назвою, — на її слова молодша Фрінке дещо збентежено кивнула. — Даніелеві сподобався фошар. Маєш знати, як виглядає гвізарма, то це дуже схоже, держакова зброя така. А в Нези – гладіус, це такий короткий клинок, і ще вона захотіла мати невеличкий щит. А Евол узяв собі клеймор, цей меч мені чимось середньовічні лицарські нагадує, — Меліна замислився на мить.

— А капітан наш що вподобав? — з певним нетерпінням спитала Ліля.

— В нього рунка. Знаєш, виглядає як спис, але разом з тим і вила. Нам пан Гонзо сказав, що потім можна буде вибрати ще одну зброю і навіть придумати до неї свій дизайн, аби вона не була такою однотипною.

— Ух ти, — вражено протягнула молодша Фрінке. — Я теж потім зможу собі щось вибрати, правда ж?

— Так, але пізніше. До речі! Тут таке сталося! — дещо згадавши, плеснула в долоньки Меліна, через що Ліля питально глянула на неї, мовляв аби та продовжувала. — Уявляєш, в Орігамові прокинулася магія! — захоплено пискнула найкраща подруга, а інша лише шоковано роззявила рота від почутого.

— Жартуєш, чи що?! Не може бути! Як це трапилося??

— Я не знаю, — з провиною посміхнулася Меліна, а та відразу розчаровано округлила очі.

— Як це «не знаю»? А звідки тоді тобі таке відомо?

— Коли ми тренувалися зі зброєю, Орігам був у парі з тренером, оскільки він капітан, та й ти була непритомною. Данік з Еволом, а я з Незою. Все було нормально, але раптом Евол зауважив, що Орігам з паном Клайдом прямують кудись у ліс. Він спитав, куди вони зібралися, а тренер спокійно відповів, що в нашого капітана прокинулася магія, тому він негайно йде з ним її досліджувати-тренувати. Після чого двоє зникли у лісних хащах. Чесно кажучи, ми всі ще кілька довгих хвилин шоковано стояли і дивилися їм услід. Потім перекинулися кількома здивованими словами про те, що сталося, і продовжили тренуватися. Поки ти не прокидалася, Орігам вирішив не розповідати про магію, каже, що хоче, аби всі були присутні, — завершила дівчина, склавши худенькі руки на колінах. — А зараз я вирішили зробити собі коротенький відпочинок, тренер і так не бачить, хі-хі. Тому я і прийшла сюди, адже ми тебе поклали відпочивати досить далеченько від місця тренувань, аби не заважати.

— Он як, дякую… Цікаво, яка в нього все ж таки магія?

— Сподіваюсь, коли пан Клайд з Орігамом повернуться, ми це дізнаємося, — з надією усміхнулася та. Молодша Фрінке хотіла ще дещо запитати, але її несподівано перебило вривання обох двійнят до їхнього особистого простору.

— А хто це тут такий нахабний! Присідання не робив, а відсипався! Так нечесно! — почав галасувати Евол, усадившись біля Лілі, через що та здивовано витріщилася на нього.

— Не кричи, дурню, — тріснула його по маківці Неза, опинившись поруч. — Їй ще потрібна тиша, а ти тут репетуєш.

— Ну гаразд, гаразд... — промимрив той, пригнічено сховавши голову в плечі.

— Ти як? — стурбовано глянув на неї Даніель, сівши біля Меліни. Ліля якийсь короткий час мовчки оглядала друзів дивним поглядом, наче досліджувала їх. Далі трошки підійнялася, аби не лежати, і відповіла, усміхнувшись:

— Знаєте, я так люблю вас усіх.

Всі присутні спантеличено закліпали, а тоді щасливо вишкірилися.

— Все добре, дякую за турботу, — спокійно відповіла на питання Даніка, ще раз розтягнувши губи в усмішці.

— Точно ніде не поранена? А то ті гілки були досить небезпечними. Нам навіть одяг подерли, а синців залиши скільки! — вирішила впевнитися у її словах сестра, а та лише безпечно всміхнулася їй у відповідь.

— Ну, цього разу я тобі пробачу, що ти пропустила ті бісові присідання і всю ту чортівню, яку на нас скинув цей демон. Зате, знаєш, ми недавно собі зброю вибирали! Ти би бачила, який у мене крутий меч! — знову почав голосно й захопливо говорити Евол, звернувши всю увагу на себе.

— Меліна вже мені трохи про це розповіла, а твій меч я би дуже хотіла побачити, — захи-хикала дівчина, згадавши про присідання і те, як вони дратують друга.

— Еволе, я ж казала не кричати! — гаркнула старша Фрінке, знову тріснувши хлопця по тому самому місцю.

— Задовбала, сама ж теж кричиш! — пирхнув Евол, злісно пропікаючи її насупленим поглядом. А Неза і собі не думала програвати, вп'явшись у нього загрозливими очима. І так вони нібито висловлювали небезпеку майбутнього неминучого зіткнення.

— Ей, та годі вам… — зніяковіло спробувала роз'єднати їхню поки що уявну боротьбу Меліна, але ті лише різко глянули на неї, давши зрозуміти, що краще їй зараз нічого не випускати зі свого рота. Дівчина принишкла і вирішила таки помовчати. Раптом усі почули дзвінкий сміх постраждалої, і здивовано подивилися на неї.

— Що смішного? — не зрозумів Евол, питально вигнувши брову. — Невже тобі смішно з того, що ми свої спини гнули, а ти тут відлежувалася?? — одразу обурився молодик, вхопивши її за плечі, а вона не припиняла свої смішки. — Ей, кажу тобі не реготати з нас!

— Ти знову верещиш! — вкотре дала йому зауваження Неза, легко стукнувши кулаком по голові, а Лілю це ще більше розсмішило. Даніель з Меліною, спостерігаючи сварку тієї парочки, яку вони ще не припинили, і щирий сміх подруги, теж почали всміхатися.

Потім, коли ті двоє трохи втихомирилися, а радше, Ліля їх заспокоїла, всі почали весело говорити про свою зброю, адже Меліна розповіла все лише поверхнево. Час від часу напарники все одно запитували у Лілі, чи не болить в неї нічого і чи не хоче пити. Та ж могла сказати, що спраги не чує, але страшенно голодна.

Отже, вирішивши пообідати приготованою Клайдом гречаною кашею, група молодих людей відправилася до своїх наметів. А вже там сіла в тіньочку і спокійно почала трапезу. Поки вони мовчки їли, інколи перекидаючись усміхненими поглядами, Ліля по-дитячому тішилася, що в неї є такі чудові друзі, які завжди хвилюються за неї і допоможуть у лиху годину. Це неоціненна підтримка, про яку ніколи не треба забувати.

— Егей, а ви вже, бачу, взялися за їдло! — почули друзі басистий голос тренера, який разом із Орігамом крокував до них. Хіба що він-то нормально йшов, а парубок за ним знесилено плівся, як це відбувалося останні два дні.

— Орігаме! — крикнули всі майже одночасно, побачивши змученого капітана. «Мабуть, пан Гонзо добряче вичавлює із нього сили», – подумала Ліля, занепокоєна фізичним станом хлопця. Орігам мовчки сів на колоду і почав неспішно наминати кашу.

— О, Ліля нарешті отямилась. Нічого не турбує? — спитав Клайд, а дівчина лише заперечно похитала головою. Як не дивно, весь загін почав пильно дивитися на свого очільника з дитячою, ненаситною цікавістю.

— Про магію я вам увечері розкажу, раз уже всі в зборі, — коротко відказав капітан, не зводячи з миски очей, які здавалися порожніми. Далі підвів їх на свою часту напарницю – і вони трохи оживились. — Радий, що з тобою все добре, Лілю.

Дівчина на його слова лиш тепло всміхнулася.

— Орігам, напевно, змучився. Він дуже здібний хлопець, адже за такий короткий час навчився непогано контролювати свої магічні здібності, хоча вони у ньому й спали настільки довго, — задоволено повідомив Клайд, спокійно сівши біля свого учня. — Думаю, я звільню його від вечірнього тренування, нехай відпочиває, — почувши ці слова демона, Орігам радісно глянув на нього, згодом посерйознішав, кивнув і стримано подякував.

Коли ж усі поїли, спадкоємець сім'ї Мейвольдів відправився на місце, на якому недавно лежала Ліля, а інші приступили до вечірніх тренувань.

— Ідіть за мною, — махнув рукою чоловік, а ті почимчикували вслід за ним, пробираючись крізь хащі. Дорога була недовгою, і як тільки вийшли на ще одну невелику поляну, побачили там дещо цікаве. — Отже, перед вами болотяна ковбаня, яка має шістдесят метрів у довжину, п'ять у ширину і метр у глибину. Зараз вам треба буде залізти туди і якомога швидше дістатися до протилежного боку, дорогою збираючи прапорці. При цьому до «бортів» торкатися заборонено. Хто найпершим досягне мети і буде мати найбільше прапорців, той переміг. А переможець здобуде магічний камінчик, який має властивість одного з елементів і який можна «вживити» у зброю, аби вона потім поступово набиралася можливостей цієї стихії. Таких красенів знайти зовсім не легко, тому сподіваюсь, що той, хто переможе, навчиться вправно його використовувати. А от хто буде останнім – залишиться без сьогоднішньої вечері і завтрашнього сніданку, — після озвучених умов тренер очікувально подивився на своїх тимчасових підлеглих. І здивувався, бо ж у їхніх очах чомусь не було жодної емоції. Спустошеними поглядами витріщалися на те болото.

— Може, годі вже з нас знущатися? — пригнічено запитав Евол сам у себе, знаючи, що ці слова ніяк не подіють на демона. «Лише те і може, що їжею нас шантажувати», – нервово подумав він.

— Гаразд. Не знаю, як ви, а мені раптом захотілося отримати той камінець, аби вставити у свій фошар і в майбутньому зробити його ще крутішим. До того ж не хочеться залишатися без вечері і сніданку, — нізвідки набрався азарту Даніель, приготувавшись до старту. Інші ж стомлено випустили вуглекислий газ із легень і також стали на лінію початку. Хіба що Ліля не відчувала жодної відрази і втоми. Вочевидь, два дні перепочинку позитивно вплинули на неї.

Хоч забруднитися ніхто і не хотів, проте мусив. Клайд їм повідомив, що потім вимиються у річці, щоправда, вода в ній буде холодна, і порадив виконувати завдання у купальниках, які завчасно сказав їм одягнути.

— На старт! Руш! — трохи сконфужені тим, що не почули слово «Увага!», всі відчайдушно стрибнули до багнюки, відразу опинившись у ній ледь не по самий пояс.

— Ні, народе, ну це зовсім не круто, — заскиглила Меліна, коли побачила, що вже почала відставати від інших. Від мулу виходив якийсь незвичний запах, він не смердів, але і приємним не був, віддавав чимось затхлим.

«Орігамові-то добре, відсипається собі там», – подумки нервово хихотів Евол, потроху просуваючись у болоті. Клайд наперед сказав їм зняти взуття, а то вони могли б його тут загубити. Напарники, хоч і не були дуже втомленими, та до протилежного боку не летіли. І це змушувало тренера замислено чухати густу бороду, звузивши карі очі.

— Що з вами? Ніхто не хоче отримати того магічного камінця? — здивовано спитав у них чоловік, через що вони спинилися і подивилися на нього. «Хоча нічого дивного, вони ж не звідси, тому й не усвідомлюють усієї його сили».

— Та до біса цей камінь, — спокійно гаркнула Неза, підбираючи черговий прапорець. — Вам що, і так нецікаво дивитися на те, як ми у цьому мулі коперсаємося? — весь шостий загін обдарував свого тренера ображеними поглядами. Добре було видно, що ці кілька тижнів їх уже добряче вимучили.

— Скажіть… — беземоційно почала Ліля. — Ви до нас ще когось запросили?

— Що? Ти про що?.. — не второпав Клайд, витягнувши руки з кишень штанів, поки стояв.

— Ну, просто… Там хтось ззаду вас стоїть, тому я і подумала... — трохи стривожено протягнула дівчина, і тільки-но її слова долинули до його вух, Гонзо різко обернувся, а той, хто справді стояв ззаду в плащі, накинувся на нього з мечем. Демон як блок наставив руку, яку ледве встиг вкрити хоч малим шаром дерева, яке «перетягнув» із сусідньої тополі.

— Забирайтеся з того болота! І тікайте! Негайно! — коли нападник відскочив, голосно наказав чоловік, тримаючись за поранену кінцівку, з якої уже потроху крапала кров.

— Але ж вас поранили! — злякалася Ліля, захотівши допомогти.

— Сонце, забула хто я такий, чи що?! — з насмішкою глянув на неї Клайд. Невідомий вирішив скористатися цим моментом і напав знову. Та не тут це було! Тренер швидко створив із найближчого дерева добряцький меч і їхні зброї зійшлися.

«Навіть якщо в тебе залізо, мою деревину тобі так просто не знищити. У цій місцевості у мене значні переваги, чортяко», – гострими очима говорив з ним тренер, коли зауважив його шокований погляд.

— Ви ще тут?! — гаркнув до підлеглих він, а ті лишень здригнулися, стоячи неподалік, бо ж уже встигли вилізти з багнюки і позавмирати на березі. Зрозумівши, що, якщо не зникнуть звідси, то теж отримають на горіхи, всі «дикі» почали босоніж чимдуж бігти до своїх наметів, попередньо забравши одяг і взуття.

Ага, ту сонливість і втому наче вітром здуло, так вони летіли! Та ще й те, що були в одних купальниках і босі, додавало неабиякого азарту, поки гілки кущів коли-не-коли шарпали шкіру. Хоча не вперше зустрічаються з кимось небезпечним, але страшно за своє життя було все одно. Вороги бувають дуже непередбачувані. Ти ж не знаєш, вб'ють вони тебе відразу чи будуть мучити. Краще ніколи цього не знати.

От саме тому вони зараз тут! На цих тренуваннях! Вони – новоспечений шостий загін королівської армії Міронези! Вони – ще одна надія жителів цього королівства на мирне життя! Щоб там не було, після цього місяця вони повинні стати справді сильними і вартими цього звання, хоча самі ще не знають, чи таке можливо, взагалі…

Коли, продираючись крізь хащі, всі пригнали до потрібної поляни, то зразу взялися до своєї дерев'яної зброї, яку недавно й вибрали.

— А мені що робити? — остовпіла Ліля, коли всі вже стояли спина до спини, виставивши наперед свої знаряддя для нападу чи оборони.

— Що сталося? — із намету виліз Орігам, позіхаючи і протираючи сонні очі.

— Поки ми виконували вечірнє завдання, хтось напав на тренера! — перестрашено заявила Меліна, тремтячими брудними руками тримаючи свою двосторонню шаблю.

— Що?

— Не щокай! Бери спис до рук і ходи сюди! Ми ж не знаємо, з'явиться він до нас чи ні, — послухавши нервову Незу, хлопець хутко вхопив зброю і став біля них. Ліля ж опинилася всередині, захищена їхніми спинами, адже жодної зброї не мала.

— Люди, та це смішно. Я теж хочу щось тримати в руках… — пробубніла дівчина, пригнічена власною безпомічністю.

— Ні, цього разу краще побудь тут, а то часу немає тобі щось шукати. Впевнений – ще буде в тебе така нагода, — серйозно мовив до неї капітан, стиснувши спис у руках. І тут до її пам'яті раптово прилинули спогади про те, що саме цей парубок пообіцяв Елеазарові.

— Гаразд, капітане... — пригнічено відповіла та, опустивши голову. В інших могла з'явитися нервова посмішка від способу її звертання до молодика, але напружена ситуація не дозволила мімічним м'язам протримати її довго.

— А чому ви всі в болоті? — здивовано поцікавився у них Орігам.

— Це через вечірнє завдання, — знехотя відповіла Меліна.

— Лілю, а як ти побачила того злодія? — цікаво спитав Даніель, пильно роззираючись. Через невідомість появи ворога напружувався кожен м'яз, як тільки десь у кущах відбувався хоч найменший рух. — Бо я от, нехай і був перед тобою, але нікого не побачив.

— Я не знаю, якщо чесно. Просто раптом відчула щось не те, наче якусь тривогу, і побачила чийсь темний силует ззаду тренера… — замислилася над недавно побаченим дівчина, а інші лише задумано замовчали.

— О, а ви вже повним ходом озброїлися! — почули раптом знайомий бас тренера «дикі», ніби нізвідки, попередньо здригнувшись. — Молодці, що хвости бубликами тримаєте!

— Тю! Не лякайте так! — крикнула Неза, ледь не випустивши від несподіванки щит і мечем із рук. Усі полегшено зітхнули.

— Рана не дуже серйозна? — схвильовано підійшла до чоловіка Ліля.

— Та ні, просто добряче дряпнув. Я «заклеїв» її деревом, а вже завтра піду до якогось цілителя.

— А що сталося з тим нападником? — налякано спитала Меліна.

— Утік гад, — розчаровано розвів руки Клайд.

— Е-е? Чому ви дозволили йому втекти?? — Еволу було невтямки.

— Тому що протягом цього тижня я повинен не лише тренувати вас, а й оберігати, тому не міг залишити тут самих. Не знав же, чи має він якихось спільників чи ні. Зараз ви повинні піти відмитися від мулу, а я буду неподалік, якщо щось трапиться. Ну, вечірнє завдання не вдалося, жаль, — сконфужено потер плече тренер. — Ви мене чули? Мерщій митися! — після чіткої вказівки всі зібралися і відправилися до річки.

Нехай і бруднющі були, та мочитися у зимній воді не хотілося нікому. Поставали, як вкопані, на березі і стояли. Потім вже капітан перший, наважившись, стрибнув у воду, відразу пірнувши. І, можливо, саме це змусило інших теж потрохи залазити.

— Я ж казав уже, що ця вода лікувальна. Тому навіть якщо холодна, ви від цього не захворієте, — сидячи на дереві, що було недалеко від берега, нагадував їм Клайд.

Так вони якось і милися, коли-не-коли зойкаючи від зимниці. Та все ж відчуття добре вимитого тіла незвично заспокоювало і навіть розслабляло. Коли всі повилазили з води, то вмить похапали свої рушники і поспішили до вогню. Там уже всілися і насолоджувалися теплом під стукіт зубів. Хоча потім це було зайвим, адже тіло від контакту з холодною водою почало пашіти, пришвидшуючи кровообіг і тим самим зігріваючи своїх хазяїв.

— Сподіваюсь, цей гад не з'явиться до нас знову, — наче сам для себе говорив тренер, поки всі вечеряли картопляним пюре з салатом. — Але про всяк випадок будьте пильними.

— То ви нам розкажете про магію Орігама чи ні? — нагадав про таку собі обіцянку Даніель, поклавши до рота чергову ложку смачної страви.

— Гаразд, — погодився Клайд, адже капітан сам розумів, що той про це розповість краще. — У нього магія ниток, що походить від стихії землі, з якою він якраз і зв'язаний, — тут же ж усі почали набагато напруженіше слухати. — Цей хлопчина, за деякими моїми розрахунками і спостереженнями, може розбирати на нитки будь-яку тканину, створюючи собі таким чином зброю або захист. До речі, рунка може влучно символізувати голку, якщо ти потім у ній зробиш дірку, аби з'єднати з твоїми магічними нитками. Думаю, для твоєї магії тобі слід буде завжди з собою носити добрий клубок міцної нитки, або ж багато вдягатися, аби потім могти з цього одягу зробити приладдя для бою. Хоча, можливо, зможеш і з підручних тканин робити нитки, не лише своїх… Розумієш же принцип, так? — демон серйозно глянув на парубка, а він стверджувально кивнув. — Я зауважив щось дивне, коли ми з ним мали спаринг. Поки він тримав спис у руках, на його долоні ніби нізвідки налізло щось схоже на нитки. Спершу мене це ввело в конфуз, — Гонзо нервово засвітив зубами. — Що було найцікавіше – сам Орігам це зовсім не зауважив, а я от, як побачив, то потім відчув якесь досі не знайоме мені магічне поле, яке він і випромінював. Такого виду магії ще не зустрічав, чесно кажучи. Я вважаю, що в нього такі магічні здібності вийшли саме через те, що батьки мають якісь схожі задатки, та і його сім'я спеціалізується на текстильному виробництві. Інших причин не бачу.

— Он воно що! Але й круто! — із захватом викрикнула Ліля, тріснувши себе по щічках.

— Ага! А покажеш щось? Покажеш?? — з нетерпінням попросив Евол, поки його карі очі виблискували азартом, а Орігам лише нервово всміхнувся, даючи згоду. Потім хлопець зняв свою олімпійку і поклав собі на коліна. В наступну мить підніс до її рукава долоню, почавши зосереджено ворушити пальцями. Робив він це так повільно, наче їхня маса стала раптом набагато більшою, ніж зазвичай.

— Розслабся, ти занадто напружуєшся, — обережно прошепотів до нього Клайд, а той лише злякано подивився на нього. Тоді ж спробував краще опанувати себе. От і після кількох секунд таких, тільки вже більш упевнених, рухів та частина одягу почала поволі роз'єднуватися на нитки того кольору і структури, з яких була зроблена. Всі вражено завмерли і захоплено спостерігали, а тренер лише задоволено всміхався. Коли Орігам вправніше почав рухати пальцями, ніби малював щось ними у повітрі, то з тих ниток сформувалася невеличка цифра шість.

— Ух ти! Це, типу, наш загін? Класно! — радісно пискнула Меліна, не відриваючи зачарованих очей від магічного дійства. Пізніше молодик певними рухами повернув нитки на їхнє законне місце і вдягнув олімпійку.

— Неймовірно… — досі не віривши побаченому, протягнула Неза. — Це поки все, що ти вмієш? — схвильовано спитала вона.

— Ні, я вмію трохи більше, просто перш ніж я зміг робити елементарне, довелося добряче спітніти, — капітана пригнічено стулиив повіки, криво посміхаючись і згадуючи всі заняття з Клайдом.

— Визнаю, добряцько я тебе за ці дні помучив, але ж воно того варте, еге? — щасливо плеснув того по спині чоловік. — У нас магічні здібності прокидаються десь із шести років, і то не завжди і не у всіх, тому, певно, тобі ще пощастило їх розбудити в такому віці, та й у Людському світі магія ніби не діє. Не бійся, ти до біса здібний, тож, якщо будеш отак тренуватися, скоро і не таке зможеш, — він підбадьорливо всміхнувся. — А завтра, можливо, нарешті вчитиму тебе бачити рівень магічної і фізичної сили, домовились?

— Звичайно, — серйозно кивнув Орігам, адже вже давно почав розуміти, наскільки важливою є його сила для усього загону.

Після ще кількох хвилин розмови всі розійшлися по своїх наметах і заснули. Хто відразу, а хто – ні, але таки на певний час віддали свідомість у вмілі руки дядька Морфея.

*****

— Він це серйозно? — відразу зі стомленим видихом простогнав Евол, коли прокинувся і зауважив, що тонким галуззям причіплений до дерева. — Знову гілки?! — хлопець почав завзято вибиратися з цього скрутного становища, звиваючись, мов змія. На диво, галузки не були дуже міцними, тому дозволили зламати себе без надмірних зусиль. — Я впевнений, що не один прокинувся у такому «чудовому» положенні! — голосно говорив він, діловито поставивши руки на пояс. — Скажіть, як ви так нас сюди перемістили, не розбудивши?! — тільки-но хлопець закінчив запитання, почув десь зверху гучний регіт Клайда. «Вічно він регоче», – подумки пирхнув невдоволений.

— Не хочу про це говорити. Ви всі зараз розкидані по різних частинах частково створеного мною лісу. Тож, ті пригоди, які у вас були кілька днів тому, повторяться. Вирішив ще один день витратити на тренування зі зброєю, до того ж Ліля лише недавно собі її теж вибрала. Отже, цього ранку мої гілки знову будуть на вас нападати, а ви вже маєте можливість відбиватися від них своєю зброєю. Оскільки і зброя, і мої галузяки – з дерева, то я зробив ваших супротивників слабшими, ніж тоді. Вам слід буде дістатися до своїх наметів, пробираючись крізь ці хащі. Майте на увазі, що я буду намагатися стежити за всіма й оцінювати вашу роботу. Той, хто погано даватиме собі раду, потім буде відпрацьовувати удари довше, ніж інші. Усі можуть починати!

— Ви думаєте, вони вас звідси почують? — заломила брови Ліля, спостерігаючи за тренером, який опинився найближче до неї.

— Почують, бо ці гілки розповсюджують мій голос за моїми вказівками, — спокійно відказав Гонзо.

— Ого… До речі, як ваша рука? — стурбувалася вона.

— Все добре, я вже відвідав цілителя, — він вказав на бинти, яким була прикрашена постраждала кінцівка, а потім серйозніше продовжив: — Ти точно хочеш дві джамбії, а не одну? — спитав Клайд, а дівчина замислилася, згадуючи момент, коли перед нею з'явилися дерев'яні зразки різної холодної зброї. Сірі очі тоді пильно оцінили кожну, а руки помацали, адже тренер намагався відтворити як їхній зовнішній вигляд, так і справжню масу. Джамбія їй сподобалася зразу, особливо вигляд у парі, тож вона навіть не замислювалася про одну.

Виринувши зі спогадів, Ліля хитнула головою й всміхнулася, міцно стиснувши свої кинджали. Після цього демон піднявся на галузці догори, залишивши її саму. Оцінивши ситуацію і визначивши, в якому саме напрямку їхні намети, вона почала туди прямувати.

Були ті, у кого краще виходило пробивати собі шлях, а були й такі, хто не дуже міг дати собі раду з перешкодами.

— Ай, ай, ай… — через певний час насмішливо зітхав Клайд, коли майже всі вже були біля наметів, відхекуючись і промиваючи подряпини. — Будеш у нас сьогодні добряче працювати, любонько, оскільки не впоралася із завданням і дала гілкам себе остаточно знерухомити, — Клайд поставив пригнічену Меліну на землю, а тоді дерево, яке обмотувало тендітне тіло, відпустило її.

— Як скажете… — покірно погодилась дівчина, з провиною схиливши голову.

— Не переймайся ти так… — схвильовано підійшла до неї Ліля. — От побачиш, що потім не будеш від нас відставати. Ти ж така вміла, — вона міцно обійняла напарницю, а та розуміюче всміхнулася у відповідь.

Коли ж усі поснідали і дрібку часу відпочили, тренер наказав їм, як і попередні дні, відпрацьовувати удари зброєю на дерев'яних опудалах. І мовив, аби пізніше провели спаринг одні з одними, міняючи пари. Орігама чоловік знову забрав із собою у інше місце, щоб там якраз тренувати бачення сили і магію.

Інші ж у процесі чи-то поодиноких тренувань, чи-то спарингу могли говорити і про магію капітана, і про конфузні чи смішні ситуації з минулих завдань, а також перекидалися кількома тривожними словами про недавній напад.

Повернулися Орігам із Клайдом уже під вечір. Ну як «повернулися»? Гонзо йшов із ним, підтримуючи за плече, адже в того не було сил самому навіть нормально крокувати.

— Добре, що ти хоч тоді пообідати зміг, — посадивши його на колоду, мовив демон.

— Капітане, ви як? — збентежено сіла біля нього Меліна. Через її незвичне звертання до друга тренер тихо засміявся.

— Правильно-правильно. Звикайте так до нього звертатися, поки він про це не поговорить з королем, — Клайд схрестив руки на міцних грудях, а члени шостого загону лише трохи здивовано перезирнулися.

Після того, як всі зробили класичні фізичні обідні вправи (двісті-триста присідань завжди є у їхньому списку) і перепочили, то почали готуватися до вечірнього завдання. Ну, не те, щоб готуватися… Просто сиділи біля ватри і чекали на прихід тренера, який кудись подівся.

Коли ж чоловік таки з'явився, вилізаючи з гущі лісу, то сказав, що ходив на розвідку, щоб переконатися, чи немає нікого підозрілого поблизу. Пізніше наказав їм іти за ним.

Вечірнє тренування виявилося зовсім не простим – кожному з них треба було якнайшвидше пройти тонкою гілкою, яка розмістилася на високій тополі. «Дикі» хоч думали, що в перший же день добряче «познайомилися» з висотою, але тоді галузяки у того деревища були товстезними, а тут така, наче ще крок – і зламається від твоєї маси.

Під час виконання цього завдання їх, безперечно, підстраховували вмілі гілки Клайда, який не мав права нічого пропустити. Вони там і з жаху пищали, і плакали від страху, й істерично сміялися з різноманітних емоцій одне одного, і падали, подумки вже прощаючись із життям, наче в ту мить забували, що тренер їх, у будь-якому випадку, зловить.

Чоловік не думав, що це тренування затягнеться надовго, але коли Орігам, нарешті, ступив ногою на протилежний бік дерева, була приблизно десята вечора. Тоді ж Гонзо повідомив, що зараз відведе їх на гарячі джерела, які є неподалік, тому нехай ідуть і збираються, будуть трохи відпочивати. Всі «дикі» щиро зраділи, що їхній тренер зробив їм такий чудовий подарунок, і кинулися на поспішні збори.

Дорога туди зайняла зо двадцять хвилин. Невелика двоповерхова будівля зустріла гостей затишними вуличними ліхтарями, які охороняли її, спокоєм і вкритими березовими дошками стінами. Коли ввійшли всередину, Клайд поговорив із власником, і тоді вже «дикі», роздивляючись цікавий етно-інтер'єр, розійшлися по певних кімнатах, аби готуватися до бажаного відпочинку. Крім них, тут людей майже не було.

Тільки-но окремо як дівчата, так і хлопці вже були роздягнені, то в рушниках вийшли кожен до своїх озерець. А таких вдоймочок у тих і тих було близько п'яти, всі неглибокі, покриті круглим каменем, з'єднані між собою і наповненні світло-рожевою водицею. Чоловічу і жіночу половини розділяла висока бамбукова стіна. Подруги лише спершу трохи соромилися одна одної, а вже згодом позалізали у воду і блаженно видихнули, насолоджуючись контрастом легкого холоду нічного повітря і гарячої рідини, яка випускала пару, що огортала майже все довкола.

В інших трьох же не було і секунди сорому, тому що змалку купалися разом. Могли, хіба що, дивно зиркати на свого тренера, який теж був там разом з ними.

— Дуже сподіваюся, що цього разу вдасться нормально відпочити… — трохи напружено думала вголос Неза, згадуючи минулі не конче вдалі спроби. Втім, недобре передчуття, яке її зараз відвідувало, було зовсім небезпідставним.

— Ага, я теж. Тут так класно... — з насолодою «розтеклася» Ліля, розслаблюючи кожен м'яз змученого тіла у гарячій водичці.

Хлопці тим часом полірували один одному спини, щось приговорюючи при цьому.

— Ай, обережніше там, — зойкнув капітан, криво подивившись на Евола, коли той його завзято тер.

— А що таке? — на мить припинив він, цікаво глянувши на друга.

— Він багато подряпин сьогодні отримав, тож будь акуратним, — відповів за Орігама Клайд, поволі вилізаючи з води і закріплюючи рушник на тазі. Чоловік уже хотів просити Даніеля, аби він і йому спину потер, але раптом вони всі почули налякані дівочі верески, що долинули з-за бамбукової стіни. — Що там відбувається?! — випалив демон, а далі різко кинувся до коридорчика, який був для швидшого переходу на дівочу частину. Хлопці схвильовано перезирнулися і, міцніше закріпивши рушники на поясах, хутко помчали за ним.

— Якого дідька ти кричала, дурепо?! Замовчи, інакше їй не жити!

Коли з'явилися у потрібному місці, то побачили, що невідомий у чорній екіпіровці тримає біля горла Меліни вигнутий кинджал. Дві сестри збилися докупи і стривожено витріщалися на нього, прикриваючись рушниками.

«Певно, Ліля закричала», – припустив Орігам, швидко оцінивши ситуацію.

— А ви чого прилізли? Точно хочете, аби я її тут убив?? — пригрозив незнайомець, дужче схопивши заручницю за коси, змусивши її захникати. У нажаханих блакитних очах Меліни зібралися сльози, а все тіло трусилося від страху, поки руки ледве тримали на ній шмат бавовняної тканини.

— Відпусти її! — оскаженіло крикнув Даніель, від люті стиснувши кулаки і не маючи змоги більше дивитися, як життю його обраниці загрожує смертельна небезпека.

— А ти зимусь мене! — розважливо показав язика злочинець, трохи далі відійшовши з Меліною.

«Якби він насправді хотів когось убити, то, думаю, давно би вже це зробив. Він тут задля чогось іншого», – напружено мізкував Клайд. І тільки-но незнайомець зробив ще один крок назад, його вправно схопили галузки дерев, створені чоловіком, і ще одне галуззя швидко забрало Меліну подалі від нього. Та злочинець не розгубився – несподівано вільною рукою витягнув із кишені плаща баночку і вилив з неї чорну рідину, яка миттєво почала роз'їдати галузки, що якраз змусило Клайда послабити хватку. Після хоч легкого звільнення ворог почав тікати у невідомому напрямку.

— Залишайтеся з дівчатами! Я за ним! — суворо наказав Гонзо, а сам поспішив услід за втікачем.

— Меллі! — відразу гукнув дівчину наляканий Дан, а потім хутко підбіг до неї. — Меллі, ти як? — хлопець обережно взяв її за плечі і змусив зазирнути у свої глибокі зелені очі. А та спершу просто стривожено досліджувала переляк на його обличчі, а згодом притулилася до грудей і голосно заплакала.

— Я... я так злякалася!.. — не стримуючись, рюмсала Меліна і сильніше тулилася до нього. Парубок лише ніжно обійняв її, тим самим даючи знати, що він поруч і захистить.

— Ти в порядку, Незо? — Евол сів на край озерця біля старшої Фрінке.

— Все нормально, — тихо відказала вона, замислено дивлячись на воду. — Я вже думала, що він її дійсно вб'є…

— Я теж дуже злякалася, — видала Ліля, глянувши на пригнічену сестру. — Тому і закричала, аби хлопці почули і прийшли.

— Але ти тоді сильно ризикувала! — виказала несхвалення її недавнього вчинку Неза.

— Так, я розумію… — з провиною опустила та голову.

— Лільо, ти ж не знаєш, що це була за людина! Він міг її вбити, не задумуючись! — продовжувала звинувачувати її старша сестра.

— Але ж не вбив! — підвела Ліля на неї серйозні сірі очі. — І треба дякувати богові, що не вбив, — Неза кілька секунд мовчки дивилася на неї, а потім лише видихнула, нічого більше не сказавши.

Вирішивши не чекати на повернення тренера тут, усі розійшлися по своїх кімнатах і перевдягнулися. Капітан перепросив завідуючих за незручності і повернувся до свого загону, який уже чекав його надворі, сидячи на лавочках. Данік мовчки обіймав схвильовану Меліну за плечі однією рукою, а Ліля, Неза й Евол перекидувалися поодинокими словами.

— Тренере! — рожевоволоса молодиця зауважила чоловіка, який прямував до них. Замість рушника на поясі був нашвидкоруч придуманий дерев'яний захист, а на плечі він ніс, вочевидь, схопленого ворога, якого ув'язнив у дерев'яній тюрмі. Все його дуже тіло було у дрібних подряпинах, з яких де-не-де сочилася кров.

— Зачекайте, поки я приведу себе в порядок. Простежте за ним, — він поклав утікача, що був у дерев'яному коконі, на землю і пішов до будівлі.

Всі з осторогою трохи порозглядали те, в чому був злочинець, а потім знову чекали на тренера.

— Думаєте, це був той же, що недавно? — занепокоєно припустила Ліля.

— Може бути, — серйозно підтримав її Орігам. — Добре, що цього разу пану Гонзо вдалося його спіймати, — інші ж погодилися з ним, просто тихо агакнувши. Через кільканадцять хвилин Клайд підійшов до них, вручив Еволу й Орігаму спеціальні магічні ліхтарики, знову взяв незваного гостя на плече і вони разом попрямували до своїх наметів.

— Ви знаєте, хто це? — стурбовано зиркаючи на високого чоловіка, спитала Ліля.

— Це, якщо не помиляюся, новенький із другого загону імперської армії Варнегору. Принаймні він встиг мені цим похвалитися, поки я його наздоганяв, — спокійно відповів чоловік, продовжуючи дивитися прямо. — Той загін носить назву «Вознесіння», і його капітаном є талановита Лíдія Брéкстед. Я би сам не дуже хотів з нею зустрітися на полі бою, навіть знаючи, що мої магічні здібності можуть непогано йти проти неї.

— Вона маг, так? А що в неї за магія така, що навіть вас лякає? — допитливо поцікавилася Неза, опинившись з іншого боку від нього.

— У неї блискавка, — безпристрасно дав відповідь тренера, а зіниці двох сестер звузилися від усвідомлення приблизної сили тієї дами. — Та жінка доволі дивна, як особистість. З нею вже одного разу навіть билися Аполо й Атріс, їх ви вже маєте знати.

— Билися? — перепитав Евол, вискочивши наперед. — І чим все закінчилося?

— Мені це не дуже відомо. Але то трапилося ще тоді, коли Атріс, здається, був лише кандидатом на пост капітана другого загону нашої королівської армії. Детальніше можете в нього самого спитати, хоча я не впевнений, що він вам нормально розповість, — демон іронічно посміхнувся.

— Дивіться туди! — зацікавлено крикнула Меліна, звернувши відразу стривожену увагу друзів на себе, а потім на місце, в яке вказала пальцем. Трохи далі, на стежці, якою вони йшли, безпечно сидів представник роду котячих із біло-золотистим нашийником, який мав попелясте забарвлення.

— Дивно, що в такому небезпечному лісі опинилася така охайна тварина. Котику, ти загубився? Де твої хазяї? — обережно підійшла до вусатого Ліля, зачарована його милими оченятами, що реагували жовтим на світло ліхтариків. Потім простягнула до нього руку, щоб, можливо, погладити, але він тут же відскочив від неї.

— Зачекай, може, краще не підходь до нього, — спробував застерегти її Клайд, починаючи підозрювати недобре.

— О, а що це там у нього? — нерозуміюче спитала сама в себе молодша Фрінке, коли зауважила на спині сірої тварини дивну світлу зелено-синю пляму. Краще її роздивившись, дівчина вирівнялася і завмерла.

— Що в нього за пляма ззаду? — зазирнувши з-за її спини, спитав Орігам.

— Крила ангела… — оторопіло протягнула Ліля, на крок злякано відійшовши від тварини.

— Крила ангела?? — збентежено перепитав Клайд. — Оберігайте той кокон, я маю зловити цього котяру! — крикнув чоловік і, поклавши ув'язненого втікача на землю, побіг за котом, який уже почав прямувати до лісу, звернувши зі стежини. Весь шостий загін нерозуміюче перезирнувся між собою.

Тільки-но сіра істота зникла в лісних хащах і тренер разом з ним, у руках Нези раптово відчувся дивний гострий біль. Дівчина скривилася і зойкнула, а прочувши несподівану слабкість, сіла на коліна.

— Люба, що трапилося? — схвильовано сів біля неї Евол.

— Гадки не маю… Мене чомусь почали боліти руки, — дівчина швидко зняла з себе олімпійку і подивилася на свої кінцівки.

— Трясця, він утік! — вилаявся Гонзо, здивувавши їх раптовою появою, коли створена ним гілка спустила його на землю. — Що трапилося? Що з руками? — демон занепокоєно присів поруч, зауваживши дивні хаотичні риски на обох руках старшої Фрінке, які починали дедалі яскравіше світитися синьо-зеленим кольором.

— Ай, боляче… Вони дуже печуть!.. — зойкнула Неза, кривляючись. — Можна чогось холодного, будь ласка... — скиглила вона, починаючи труситися. — Що зі мною? — нажахано подивилася на Клайда, а той не відривав від тих рисок пильних карих очей.

— Тобі не знайомі ці цікаві «узори»? — замислено спитав він, а та лише нерозуміюче глянула на тремтячі руки. Тут же її очі розширилися від неочікуваного збігу.

— Коли ми були у своєму світі, — почав замість неї Евол, адже, вочевидь, теж дещо зрозумів. — То одного разу ловили вдома сірого кота, якого Ріна назвала диким. Тоді було таке, що він її подряпав, і ці лінії дуже схожі на ті, що того дня залишилися від його кігтів...

— Значить, я не помилився, — сам собі пробубнів Гонзо, підійнявшись.

— Але до чого тут це? Оті подряпини вже давно загоїлися! А що з її руками відбувається?? — налякано питав Евол, ледь стримуючись, аби не торсати тренера за плече.

— Той кіт, якого ми зараз зустріли, – особистий домашній улюбленець Лідії Брекстед, дуже розумна тварина, яку зачарував один із їхніх опанувальників... Річ у тому, що подряпини отак світяться і скажено печуть лише від його кігтів.

— Чекайте, на що ви зараз натякаєте?.. — ніяк не хотіла вірити у власні здогадки Ліля.

— Натякаю на те, що той кіт, якого ви зустріли у вашому світі, ймовірно, був ним. Швидше за все, це був той самий котяра.

— Ні, як таке може бути, взагалі? Що ви вигадуєте?! — вже хотів заперечувати Евол.

— Я не знаю, як той гад там опинився, але він її подряпав, і це зовсім не до добра. Видно, що магічна отрута, яка є в його кігтях, там не діяла. Та й дивно, що коли ви сюди потрапили, вона не активізувалася. Їй, мабуть, треба було ще однієї зустрічі з власником, яка тут і трапилася.

— Це все дуже… цікаво, але я… не маю… — звернула увагу стривожених друзів на себе знесилена Неза, а потім наляканий Евол швидко і м'яко підхопив її непритомне тіло.