Над столицею могутнім сяйвом майоріло вечірнє сонце, вкриваючи все довкола червоним відтінком. Люди поволі розповзалися по домівках, крамниці й прилавки зачинялися, а вулиці неквапливо огортала сутінкова прохолода.

Після того лікування Лілі, справді, стало краще, проте ще той і наступний дні її просили без великої потреби не залишати стіни кімнати і зберігати ліжковий режим. Дівчину така надмірна турбота немало дратувала, але вона старалася цього не показувати.

Терпляче чекаючи на появу одного русявого молодика, який минулого вечора до неї таки не прийшов, Ліля читала книжку, яку взяла з собою з Людського світу і яка з'явилася у неї на прохання Нези. Перебувати у постелі їй коли-не-коли набридало, тому вона сідала за стіл, виходила на балкон чи просто бродила по кімнаті.

Та зараз, вкотре розмістившись на великому ліжку, дівчина начебто поринула у сторінки книжки, але думками плавала у морі щирих сподіваннь зустрічі з Елеазаром, який, за його словами, десь учора мав би вже повернутися зі своїх справ.

Несподівано збоку прочиненого балкона почулося шурхотіння, відриваючи принцесу від її заняття. Вона зразу щасливо подивилася у потрібне місце і шоковано завмерла.

— Джете?? — часто закліпала Ліля, думаючи, що він їй ввижається.

— Вітаю, ваша високосте! — демон був, майже як зазвичай, радісним і усміхненим. — Пробачте, що порушую ваш особистий простір таким нахабним чином, навіть якщо вас уже можна всім навідувати. Але мені так було швидше, ніж іти до вас, щоб увійти через двері. Одним словом, я прийшов, аби дещо спитати, — дебелий парубок сперся на одвірок, не маючи наміру заходити всередину.

«Ел-то з допомогою магії вітру сюди потрапляв, а Джет як? Його наче демоном звуть, але крил я в нього не бачила, вуха лиш гострі, та й по всьому», – збентежилась Ліля, роздивляючись чорнявого молодика.

— Ем… Що трапилося? Що ти хочеш спитати? — старша Дрангедал розхвилювалася, раптово згадавши, що він є підопічним Бальта.

— Ви, часом, останніми днями не бачили мого капітана? — Джет схрестив руки на грудях і пильно подивився на неї.

— А... Як я могла його бачити, якщо весь цей час майже не виходила з кімнати? — непевно видала Ліля, стараючись не видати свого збентеження.

— Не вдавайте з себе незнайку, ваша високосте, — несхвально захитав головою демон. — Мені відомо, що ви знаєте, що Елеазар і мій капітан – то одна людина. Я тому у вас і питаю, чи не бачили ви його.

Дівчина не на жарт розгубилася і гадки не мала, що йому відповісти.

— Це тобі Ел сказав? Чи як?.. — вирішила поки відійти від теми вона, аби позбутися дивної тривоги.

— Ні, я сам зрозумів, — чесно мовив гостровухий, спокійно стенувши широкими плечима.

— «Сам зрозумів»? Як це?

— Я до цього сам додумався, тому що вже давно не бачив Елеазара таким щасливим і неприродно усміхненим. Та й, до того ж, він мені наважився вилити душу щодо тієї ситуації, яка склалася із вами і ним. Тому додуматися до причини такої раптової зміни його настрою було нескладно.

— Ого… — вражено видала принцеса. — Я і не думала, що він із кимось ще, крім пана Мідаса, про це говорив… — «Тим більше з тобою, Джете. Здавалося, він тебе аж ніяк не сприймає серйозно», – вже подумки додала вона.

— Чи бачите, яка я довірена особа, — задоволено розвів руками Дезлес. — Майте на увазі, що лише я один знаю про те, що вам відома особистість капітана «Оніксу». Нехай буде так, щоб інші члени нашого загону не довідалися про це, для вашої ж безпеки, — з незвичною серйозністю і строгістю проговорив він, знову склавши кінцівки на грудях. — І Елеазар уже, здається, знає те, що я знаю.

— Гаразд, я буду обережною, — знітилася принцеса, боязно зиркаючи на нього.

— То що, ви недавно не бачили пана Бальта? — повторив запитання Джет, не відриваючи від неї очікувального погляду.

— Він десь позавчора казав, що має якісь справи, тому не прийде до мене. Так і сталося. Якщо не враховувати ті дні, коли він до мене приходив, то я його не бачила. А що таке? — вона схвильовано глянула на співрозмовника, поки той незадоволено насупився.

— Та ось, думаю… Я питав у короля, а він казав, що не давав йому жодного доручення. Десь від Айнера чув, що пан Бальт міг відправитися по своїх справах, але переважно довше, ніж на пів дня, він не зникає. Я хотів із ним про дещо поговорити, тому вирішив зв'язатися, але він не відповідає. А, радше, папірус повідомляє, що інший папірус виведений із ладу. І, знаєте, мене це сьогодні почало не на жарт тривожити. Дехто з нашого загону розпитав усіх можливих людей, які могли би знати про його місцезнаходження, але нічого не змогли дізнатися. Я навіть до вас прийшов, але ви теж кажете, що не знаєте, де він… — демон стомлено потер очі і тяжко зітхнув.

— Складно… — злякано видавила з себе Ліля, переймаючи собі його душевний неспокій. — І не знати, де його шукати…

— Розумію, що мій капітан – точно не зі слабких і, може, я дарма переживаю. Але... Чому тоді він не виходить на зв'язок?.. Наскільки знаю, коли кеп так зникав, то завжди повідомляв, куди йде, або ж відповідав по папірусі. А тут від нього нічого не чути вже другий день… Айнер і Белла зараз на якомусь завданні, тому я не хочу їх турбувати цією ситуацією. До того ж вони, здається, далеко, а порталу при собі не мають.

— І що робити?? — дедалі більше лякалася спадкоємиця трону Міронези, відразу прокручуючи у голові всі можливі варіанти розвитку подій, які були далеко не з найкращих.

— Спробую ще в різних людей розпитати, а тоді ще раз піду до короля. Ех, навіть пан Мідас нічого не знає про зникнення капітана.

— Успіху, Джете, — щиро побажала Ліля, коли хлопець розвертався, щоб залишити її покої.

— Дякую, ваша високосте. Віритиму, що це не закінчиться погано. І ще раз вибачте за вторгнення, — Дезлес схопився за ту огорожу і за мить зник із її поля зору.

— Де ж ти, Елеазаре? Що з тобою? Буду сподіватися, що все добре… — сама собі прошепотіла дівчина, стурбовано дивлячись у вікно, поки серце неспокійно тьохкало.

Зненацька у грудях з'явився дивний щем, тільки-но дівочі думки нагадали їй про минулий сон. «А чи справді це сон був? Ох, я б лише чіткіше згадала те, що той голос мені тоді говорив! Можливо, це би якось допомогло, а то я просто відчуваю, що воно зв'язане зі зникненням Ела…».

*****

Зранку наступного дня до Лілі завітала Неза, поки та вирішила трохи приміряти надбання свого гардеробу, щоб хоч якось відвернутися від стривожених роздумів. Молодша сестра сіла на ліжко і почала розказувати іншій новини.

— Відправляються на завдання? — відразу розвернулася до гості Ліля, почувши її слова.

— Так, — підтвердила сказане нею Неза. — Евол недавно говорив, що якраз десь близько вечора їм король має дати розпорядження. Але треба, щоб вони всі у нього з'явилися. Хіба що з Орігамом поговорить пізніше, тому що пан Клайд знову забрав його на тренування.

— Видно, плани змінилися. А то вони мали би, здається, десь через тиждень відправлятися, адже інший уже минув. Ну, зрозуміло… — вельми стривожено мовила старша Дрангедал.

— Та не переживай ти так. Я вірю, що в них все буде добре і що місія не буде такою складною, — спробувала заспокоїти її співрозмовниця. — Слухай, я зауважила, що в тебе ті останні дні настрій значно покращився. Трапилося щось хороше?

— Угу, — Ліля зашарілася і легенько кивнула. — Пробач, але тобі поки не можу сказати, — з провиною посміхнулася вона, відводячи щасливі очі.

— Ну і нехай, я почекаю. Головне, що ти більше не ходиш така сумна й похмура, — і собі всміхнулася Неза, втішившись за сестру. — До речі, не хочеш прогулятися садом? А то погода гарна, негоже в кімнаті сидіти.

— Я не проти, — вона швидко перевдягнулася у легеньку сукню і радісно поспішила з сестрою надвір.

Всю обідню пору дівчата провели серед дивовижної флори, насолоджуючись теплим сонцем, інколи затишним тіньочком і різноманітним ароматом тутешніх квітів. Розмовляли на різні теми і всяке згадували, то сумуючи, то сміючись. Але, попри цікавий час із сестрою, Лілю ніяк не залишали стурбовані думки щодо зникнення очільника «Оніксу», тому повністю розслабитися ніяк не могла.

Коли повернулися, Неза повідомила, що згодом піде до тронного залу, аби ще раз зустрітися із друзями, які мали би десь вночі відправитися у дорогу. Ліля сказала, що піде з нею, тому нехай вона до неї загляне, коли буде йти.

*****

— І як давно ти його зробив? — швидким кроком ідучи коридором, цікавився король у свого чаклуна, який старався від нього не відставати.

— Десь п'ять місяців тому з одним із винахідників, які брали участь у створенні «Аметрину», — схвильовано відповів довговухий, а глава держави задумався.

— Чому так довго мовчав? Він працює за схожим принципом, як і потяг? — не забарився із наступним запитанням чоловік.

— Так – за схожим, а ще я використав деякі деталі з того нашого порталу. Просто, коли ми зрозуміли, що він працює, то я із сином випробували його, застосувавши магію Елеазара. Проте, виявилося, що для наступного такого запуску треба десь чотири з чимось місяці часу. Я зараз працюю над пошуком пояснень цього явища і тим, щоб виправити це.

— Зрозуміло. Чудовий винахід, друже. Тримай його завжди при собі, якщо що. «Аметрин» – теж дивовижний, але коли такий міжсвітовий телепорт буде меншим, то це тільки краще.

— Радий, що вам до вподоби наш винахід, ваша величносте, — всміхнувся Мідас. — До речі, невже минулий виклик таки був не хибним?..

— Так, до Ігранбу́ргу, Дартегілю й Уларе́ліону дійсно ввірвалися варнегорці. І в кожне з міст дали по одному з чотирьох загонів, лише перший не задіяли, — напружився Еміт, поки риси його обличчя набули гострішого вигляду.

— Думаєте, «Демони», «Крила» і «Лист» дадуть собі раду? — хотів заспокоїтися вірою друга чаклун, ні на мить не уповільнюючись і не відриваючи від нього стурбованих карих очей.

— Я впевнений, що вони зможуть захистити ті міста. Коли повернеться Ріна зі своїм загоном, тоді я відправлю комусь із них на допомогу і «Ромашку», аби вони всі швидше з цим впоралися і, можливо, навіть взяли когось у полон. Та ще мене хвилює те, куди подівся Бальт…

— Цього я теж не знаю, ваша величносте. Як не старався зв'язатися із ним, у мене нічого не виходить. Він мені ні слова не казав про те, куди йде.

— Його навіть за магією не вдається знайти? — побачивши німе заперечення, король ще більше спохмурнів. — Мідасе, якщо буде ще якесь повідомлення щодо нападу, відправиш у те місце «Онікс».

— Але ж це може бути лише виклик щодо нападу першого загону Варнегору! Я розумію, що проти них не можна дати «Хранителів», але все одно... Невже ви відправите тих кількох людей із «Оніксу» битися з усім загоном??

— Ох, а що, залишити їх нищити місце, в яке вони прийдуть?.. — зітхнув Еміт, втомлено потираючи зморшкувате лице. — Бальт своїх людей так набрав, що знав, що вони готові пожертвувати собою задля свободи Міронези. Просто зробиш те, що я сказав, Мідасе.

— Так, королю, — вже без заперечень погодився чаклун.

— Можеш бути вільний, проте не думай розслаблятися.

Мідас вклонився і поспішив до своєї кімнати, повз яку вони якраз проходили. Еміт же через кілька десятків метрів зайшов до тронного залу за допомогою окремого входу, і відразу побачив там свою дружину, яка привітно говорила зі схвильованими членами «Хранителів», що стояли рівною лінією, але обладунків на собі не мали.

— Вітаю, ваша величносте! — крикнули всі хором, зауваживши правителя, який поспішив сісти на трон. Олівія квапливо відійшла від воїнів і вмостилася за столом, який стояв у дальньому куточку, почавши щось записувати.

— Вітаю, друзі. Зараз розкажу вам про деталі наступного завдання, — заявив король, схвильовано зиркнувши на його жінку, яка виглядала дуже зосередженою за своїм заняттям.

Глава держави взявся детальніше говорити їм про новину щодо нападу у трьох містах, яка до них теж, безсумнівно, дійшла. Розповідав про те, що недавно оголосив у Міронезі «Сполох третього рівня», через який усі жителі королівства повинні були значно менше виходити з домівок і про всяк випадок бути озброєними.

Суть завдання шостого загону полягала у тому, щоб відправитися до окраїн одного з атакованих ворогом міст і, за можливості, не вступаючи у бій, допомогти його мешканцям покинути небезпечні території.

Згодом до них заглянув дует принцес, аби поспілкуватися із друзями перед виконанням їхньої, як виявилося, не такої вже й безпечної місії.

— Коли повернемося до гуртожитку, тоді будемо збиратися у дорогу, — насторожено говорив Евол, обдумуючи суть їхнього завдання.

— Тату, а вони не можуть тим телепортом туди дістатися? — звернулася до замисленого короля Неза.

— Ні, доню. Вони у нас рідкісні, та й використовуються лише раз на добу. Проте, можливо, я ще знайду один, щоб віддати його Орігамові, адже кожен загін має мати хоча б один такий, — збентежено відповів чоловік.

— Ваша величносте! — до чортиків зляканий Мідас поспішно залетів до приміщення, використавши боковий вхід. — Щойно прийшло повідомлення, що на столицю напали «Ангели Хаосу»!

Еміт зразу зірвався з крісла.

— Не може бути! Вони не могли потрапити до столиці непоміченими! І як їм вдалося оминути наш…

— Це ніхто не знає, королю! Їхні люди зараз стараються пройти через охорону палацу! Я уже встиг викликати перший загін, тому скоро вони будуть тут! — поквапився хоч трохи заспокоїти друга чаклун.

— Тату, що нам робити?! — перестрашено крикнула Ліля, підійшовши ближче до трійці друзів, які були не менш налякані. Олівія ж поспішила долучитися до їхньої компанії.

— Заспокойтеся, будь ласка, — почав глава держави, — членам королівської сім'ї треба якнайшвидше десь сховатися, поки ніхто з ворогів не… — та не встиг він договорити, як головні двері тронного залу злетіли з петель і з гуркотом впали на підлогу, притиснувши собою охоронця, який був усередині.

— Ох, яке щастя! Стільки важливих людей в одному місці! — хижо вимовив високий ангел, переступивши через тіло ще одного сторожа. Лейкангер був у срібно-білих обладунках, але на голові шолому не мав, тому всі могли чітко вловити зловісну радість його світло-блакитних очей.

— Треба ж таке, навіть сам спадкоємний принц до нас завітав! То це був ваш план із самого початку?! — голосно видав Мідас, намагаючись опанувати себе, поки карі вічі напружено пропікали незваного гостя.

«Це погано, дуже погано. У цьому місці зараз немає нікого, хто міг би йому протистояти. Дідько!» – чоловік нервово закусив губу і чекав на відповідь, стараючись його заговорити.

«Пан Мідас сказав "принц"? – як і ті, хто не знав цього, оторопіла Ліля, витріщаючись на ворога. – Але як? Ел що, не знав про це?! Але ж вони тоді…».

— А то! — весело відповів Лейкангер, роззираючись. — Добре, що вдалося розібратися із вашим улюбленим Бальтом, а то він би нам точно не дав цього здійснити, — коли до вух долинули його втішені слова, всі нажахано заціпеніли.

«Ні… – в переляканих очах Лілі почали збиратися сльози. – Ні, не може бути… Це брехня, ні!». Її, як і кожного з колишніх учнів Клайда, невпинно гризла думка про те, що вона зараз не у броні і не має з собою жодної зброї, щоб хоч якось змогти оборонятися.

— До речі, а я й не очікував, що ним насправді виявиться…

— Замовкни! — лютим криком урвала його спадкоємна принцеса, звернувши увагу інших на себе.

Лейк застиг, прикувавши до неї здивований погляд, а далі вже хотів щось задоволено сказати у відповідь, але хтось його несподівано вгатив ногою у спину, таким чином відкинувши на десяток метрів.

— Виродок! Що ти зробив із капітаном?! — Джет тримав довкола себе вогняні сфери, які, здавалося, мали б уже поплавати його обкладинки і шкіру, але не робили цього. Поки ангел оговтувався від удару, демон швидко підбіг до наляканих людей. — Я його затримаю, а ви всі тікайте подалі звідси.

— Ви ж знаєте, для чого я тут, чи не так, королю? — розминаючи шию, мовив Лейкангер.

— Вам не здійснити задумане, — прошипів Еміт, розлючено стискаючи кулаки.

— Е ні, — усміхнено похитав головою той, — у нас майже все готово. Залишилося лише кількох людей від вас забрати – і все. Нікуди не тікайте, бо і так від мене не зможете сховатися. Спершу розберуся із вашою старшою принцесою, а тоді й із іншими.

— «Хранителі», тікайте кудись із принцесами. Не смійте трапитися йому у руки, — взявся пошепки просити їх король, вручаючи Даніелю якийсь ключ. — Знайдете одну бібліотеку, яка є на другому поверсі в задній частині палацу. Там має бути таке сховище, де буде кілька телепортів. Переміститеся за допомогою одного з них кудись, аби якнайдалі від цього місця. Головне – вбережіть моїх доньок і себе.

— Ваша величносте, ви ж знаєте, що від швидкості моєї магії мало кому вдається втекти. До того ж один мій підданий наклав на вашу старшу доньку заклинання пошуку, яке швидко знайде її, де б вона не була, — обірвав усі його надії на порятунок обох дочок він.

— Покидьок, — прогарчав Джет, посилаючи в нього вогняні кулі, від яких інший вправно ухилився.

— Тож просто віддайте мені її. І тоді всі мирно розійдуться, — він почав з єхидною посмішкою повільно крокувати у їхньому напрямку.

— Не підходь до них! — просторе приміщення заповнив грізний бас капітана першого загону королівської армії Міронези, який з'явився на знищеному вході, тяжко дихаючи.

— Як ти... — Лейкангер хутко обернувся до нього і шоковано завмер. — Якого біса ти досі живий і як тут опинився?!

— Одна відьма, дякувати Сімом Братам, допомогла сюди так швидко потрапити, — криво посміхнувся Бальт, пригадуючи несказанну допомогу Мері. — Шкода лишень, що сама не змогла піти зі мною.

— Кепе! — з дитячою втіхою вигукнув Джет, зауваживши змученого чоловіка. — Що з вами сталося? Ви з ним билися?? — гостровухий разом з усіма присутніми вп'яв у постать новоприбулого перестрашений погляд. Обладунки очільника «Оніксу» були заляпані кров'ю, а сам він тримав у тремтячих руках алебарду і вбивчим поглядом світло-синіх очей пропалював свого ворога.

— Втім, мені і так начхати, чому ти вижив, — змирився із погіршенням свого становища Лейкангер. — Зараз просто треба тебе добити і все. Стихійник має бути відроджений! Ми зберемо всіх, кого треба, а тоді будемо правити світом! — лицар голосно залився скаженим реготом, а далі витягнув із піхов кинджали, які відразу засвітилися білим сяйвом.

— Ти божевільний, — приречено видихнув Бальт, розуміючи, що зараз у чомусь переконувати його буде марно.

— До речі, ваша величносте… — він одним різким рухом кинув кинджал убік короля, і той запнувся в одну з колон, біля якої стояв Еміт, утворивши на старому обличчі чоловіка невеликий поріз. — А ми знищили ваш чудовий потяг, який ви всі так палко любите, — губи ангела розтягнулися у хижій посмішці, коли йому довелося бачити до неможливості зневірені обличчя Мідаса, Еміта й інших.

— Ні... Як ви… Як тільки посміли… — лише й зміг вичавити з себе батько принцес, поки в душі утворилася до смерті гнітлива пустка. — Це ж було стільки праці, стільки коштів і знань…

— Не час впадати у відчай, ваша величносте! Подбайте про принцес, а я з ним розберуся! — заявив Бальт, обережно розминаючи плече.

— Бальте, він наклав на Ліліанну заклинання пошуку, певно, коли викрав її! Якщо ти хоч на мить не зможеш втримати його, він знайде її і забере до Варнегору! — попередив підданого король, прямуючи з усіма до одного з виходів.

— Вас зрозумів! — злісно прошипів лицар, а тоді поспішив відбити атаку ворога, виставивши наперед алебарду.

— Ні, ми не можемо залишити його самого! Подивіться, наскільки він поранений! У нього навіть броня у крові!.. — нажахано, врешті, подала голос Ліля, коли Джет її уже останньою обачно виводив звідти.

— Інколи кимось треба жертвувати, ваша високосте, — з гіркотою відказав демон, стараючись зберігати спокій. — Думаю, із вас планують зняти те заклинання, але, боюся, це буде нескоро. Ось коли ви й інші будете у безпеці, я поспішу йому на допомогу. Обіцяю, — дебелий молодик обережно схопив її за руку і потягнув за собою, адже вона вже була готова з усіх сил пручатися і чимдуж бігти до воїна, якого вибрало її серце. Навіть не думала, що тоді би кинулася у саму пащу ворога і нічим не змогла допомогти Елові.

Через кілька коротких хвилин вони вже швидко прямували до потрібної бібліотеки, про яку недавно говорив король.

— Мідасе, що ти робиш? — нерозуміюче спитав Еміт, а тоді вони всі зупинилися у малоосвітленому коридорі й подивилися на королівського чаклуна, який присів і, витягнувши з наплічної сумки якийсь механізм, почав його налаштовувати.

— Я знаю, що Бальт дуже сильний, але… Якщо він справді до цього моменту бився із Лейкангером, то йому зараз найменший рух завдає нестерпного болю. Найімовірніше, що той наніс йому багато опіків, і з такими ранами Бальтові проти Лейка довго не встояти. Той гад із хвилини на хвилину може з'явитися тут і викрасти принцесу. Нам варто якнайшвидше сховати її у найбезпечнішому місці, — серйозно протараторив Мідас, не припиняючи свого заняття.

— Не кажи, що ти пропонуєш відправити її до… — запнувся глава королівства, розгублено досліджуючи очима той прилад.

— Це міг бути будь-хто, але якась вища сила захотіла, аби саме ваша донька отримала подібну магію. Потім варнегорці, швидше за все, захочуть забрати до себе Джета й інших, хто має відповідні здатності. Зрозумійте, ті «інші» зможуть якось впоратися із ворогами, а принцеса ще зовсім не опанувала цю магію, тому…

— Якщо ми відправимо її у світ, де немає магії, то там те заклинання пошуку діяти не зможе, і вона буде в безпеці… — замислено промовив Еміт, усвідомлюючи задум друга.

— Що?.. Ні, тату! Що ти таке кажеш?! Я не хочу! Не можна так робити! Має бути інший вихід! — почала відмовлятися старша Дрангедал, але матір швидко опинилася біля доньки, яка сіла на коліна, і притулила її до себе.

— Люба, вони правду кажуть. Для зняття того заклинання треба занадто багато часу, якого в нас зараз зовсім немає. Я теж думаю, що так тобі буде найбезпечніше. Повір, ти з усім впораєшся… — прошепотіла їй жінка, любляче поцілувавши у маківку. — Ти у нас сильна дівчинка, тому точно даси собі раду…

— Але... Сама?.. Мамо, як же я… — приречено захникала Ліля, міцно обійнявши неньку. — Чому я повинна йти? Що це за Стихійник?! Це якесь прокляття, чи що? Для чого йому я і до чого тут моя магія?!

— Зараз немає часу, щоб тобі все пояснювати, сонце, — присів біля них Еміт, поклавши долоню на голову дочці. — Ми повинні тебе вберегти, що б не сталося. Зрозумій це.

— Але ж… Якщо так, то як я знову потраплю до Фоверо Вельту?? Потяг же зруйнований! І як ви хочете мене перемістити до Людського світу, взагалі? — збентежено питала дівчина, поки серце болісно стискалося від однієї лише думки про розлуку з ними всіма і самотнє життя у так званому Простому світі, який ще до недавно вважала рідним.

— Ти потрапиш туди за допомогою цього порталу, який зараз налаштовує Мідас. Він наступного разу відкриється десь через чотири місяці. Але ми будемо працювати над тим, щоб якнайшвидше забрати тебе звідти, — відповів чоловік, схвильовано погладжуючи її по маківці. — Люба, кілька місяців – це не так багато, правда ж?..

— Ваша величносте, якщо дозволите – ми підемо з нею, — впевнено виголосив Евол, побачивши спустошений погляд Нези, яка ніяк не могла повірити в те, що зараз відбувається.

— Так. Будь ласка, дозвольте нам і молодшій принцесі піти з нею, — виступила вперед Меліна, поки тіло дрібно трусилися від страху. — Її високості буде дуже складно самій.

— Еміте, — звернулася до чоловіка Олівія, — вони були з нею з самого початку. Я знаю, що їх не можна розлучати. До того ж Неза там теж буде у безпеці, а то невідомо, може, вони і її викрасти захочуть. Поки їх не буде, ми тут уже не дамо варнегорцям потрапити до Людського світу.

— Гаразд, тоді нехай ідуть із нею, — із невеликим ваганням погодився глава держави.

— Друзі, — почувши скиглення старшої принцеси, вся четвірка поспішила обійняти її і заспокоїти.

— Ми будемо разом, і так уже давно пора би навідатися до свого світу, — тихо сказала до дівчини Меліна.

— А Орігам? — потім боязно подивилася на батька Ліля.

— Він залишиться тут. І так зараз немає можливості з вами бути, адже ми не знаємо, де його тренує Клайд, — відказав той, тривожно озираючись.

— Джете, вивільни свою магію, будь ласка, аби телепорт запрацював, — звернувся до демона Мідас, відійшовши від тієї штукенції, що чимось нагадувала опуклий ромб.

Демон мовчки підійшов і утворив за допомогою пристосування на руці полум'я, яке відразу було поглинене пристроєм. За мить із цього невеликого ромба з'явилося сяйво, а тоді воно набуло форми великого прямокутника і почало переливатися блакитно-зеленими кольорами.

— Можете йти, але швидко, бо на його утримання іде Джетова магічна енергія, — попередив чаклун, глянувши на групу наляканих людей.

— Ой-йой, он ви де ховаєтеся! — несподівано почувся знайомий голос Лейкангера, а тоді всі шоковано обернулися на звук. Маг впевнено йшов до них, грайливо прокручуючи у руках кинджали. Зненацька парубка притисло до стіни щось невидиме, а десь у дальній частині коридору показався Бальт, що невпинно біг до них і тримав одну руку витягнутою, з якої лише ледве можна було побачити потужний струмінь повітря.

— Ваша величносте, швидше прощайтеся із доньками, бо нам треба забиратися звідси! — поквапив друга Мідас, перестрашено дивлячись на те, як його син з усіх сил, що в нього залишилися, стримує ворога.

— Тату, мамо, — Ліля з Незою міцно обійняли батьків і щиро заплакали від болю й безвиході, які викликала дана ситуація.

— Бережіть себе, любі. Ми обов'язково зустрінемося, — матір поцілувала кожну з них у чоло і погладила по голівці.

— Ви ж будете не самі, — зауважив їхню групу друзів Еміт. — У вас все вийде, не бійтеся.

— Ми дуже любимо вас, квіточки наші, — можливо, жінка хотіла ще щось сказати, та її перервало те, як очільник «Оніксу» голосно зашипів від чергової рани, поки Лейк задоволено дивився на його страждання.

— І ми вас любимо, — ковтаючи солону рідину, мовила Ліля. Потім рідня розімкнула зворушливі обійми і батьки підвелися. Король узявся заспокоювати дружину, яка вже встигла на повну розридатися.

— Джет потім нас дожене, ході… — Мідас несподівано завмер від обіймів Лілі і стих.

— Бережіть себе, будь ласка. Всі бережіться, — витираючи мокре від сліз обличчя, попросила дівчина, а Неза лише судомно закивала.

— І ви себе! До зустрічі! — тріо прощально помахало їм руками і побігло вглиб коридору.

— Народе, мені то не дуже приємно робити, якщо чесно. А ще тоді, коли хочу бодай якось допомогти капітанові, — кривляючись, заявив Джет, а ті відразу схопилися.

— Успіху, Джете, бережи свою Віві, — Евол швидкоплинно поклав йому на широке плече долоню, залізаючи до порталу. Демон схвально гмикнув.

— Так, і захисти наших батьків, — благаюче попросила Неза, проводжаючи його серйозне обличчя приреченим поглядом.

— Авжеж. Не хвилюйтеся, вони будуть у безпеці, як і ви всі, — спокійно кивнув Дезлес.

— До зустрічі, Джете, — плеснувши його по спині, мовив Даніель, а далі поспішив догнати Незу і брата.

— Ваша високосте? — звернувся володар гострих вух до Лілі, яка невідривно дивилася за тим, як капітан першого загону їхньої королівської армії відбивається то магією, то зброєю від атак супротивника.

— Я не хочу йти! — вирвалося з неї, а по щоках знову покотилися сльози. — Ми ж навіть не знаємо, у якому саме місці опинимося!..

— Ліль, — Меліна обійняла її ззаду, таким чином спиняючи, щоб та не кинулася до них. — Ела зараз тут немає, тому ти… Ви не зможете з ним попрощатися. Будь ласка, йдемо!..

— Меліно, йди перша. Прошу, дай мені хвильку, — принцеса розвернулася до найкращої подруги і ледь-ледь усміхнулася. Меллі невпевнено кивнула і, сказавши Джетові кілька теплих слів наостанок, теж зайшла до порталу. — Слухай, можеш, будь ласка, якось затримати його? — вказала рукою на ангела Ліля, звернувшись до демона. — Хоча б на хвилину чи дві...

— Хіба що вогняною стіною, — відказав той. — Але ну ж бо швидко, бо я довго не зможу тримати портал відчиненим, — попередив її він, а далі миттєво випустив із долоні потік полум'я, який утворив поміж Бальтом і Лейкангером недавно згадану вогняну стіну.

— Вирішив побавитися, Джете?! — долинув до них роздратований голос ворога, якого через густу магічну перешкоду вони могли бачити лише частково. Старша дочка короля зірвалася з місця і помчала до захеканого лицаря, який стомлено сперся на найближчу стіну, отримавши хоч якийсь перепочинок.

— У нас же лишень налагодилися стосунки, Еле… — тихо й приречено почала вона, підійшовши до нього. — Чому так сталося?..

— Стихійник – це страшна річ, повір мені... Ти повинна йти, щоби вберегти себе, — ледве простогнав їй він, тяжко здіймаючи груди.

— Я знаю, — крізь сльози промовила вона, а пізніше потягнулася до залізного шолома руками і підняла забрало. Зразу тоді її кінцівки затрусилися ще більше, а розпашіле лице з новою силою обмила солона рідина, коли сірі очі побачили його закривавлене обличчя. — Знаєш… Ти вже так багато разів це чув, але я все-таки скажу ще раз – я кохаю тебе. І… Ніколи не пробачу, якщо загинеш… — ледь чутно прошепотіла, а пізніше стала на пальчики і дозволила його повним губам накрити її маленькі тремтячі вуста. Поцілунок був до болю солоним і від свіжої крові, і від невпинних сліз. Та ніхто з них не смів переривати його, адже повністю усвідомлював, що наступного разу таке не знати, коли станеться.

Тільки-но молодиця відсторонилася від нього, то відчула, що по її долоні тече холодна чоловіча сльоза, яка вміло вмивала його закривавлені вилиці.

— Я повернуся, — лише однією рукою притиснувши її до себе, прошепотів на вухо Елеазар. А Ліля захотіла ще більше розплакатися, адже зовсім не чекала, що ця ситуація і в нього викличе настільки жахливий розпач. — Я обіцяю, що обов'язково повернуся по тебе...

— Я буду чекати!.. — стиснула в руках холодні лицарські лати дівчина, не маючи жодного бажання залишати свого героя. — Скільки знадобиться – буду чекати…

— Ваша високосте! Лейк за мить прорве мою стіну, негайно тікайте звідти! — закричав до них Джет, після чого Ел швидко відпустив Лілю і та повним ходом побігла до демона, в той час як ззаду долинув звук знищення магічної споруди.

— Дякую за все, Джете, — вона міцно обійняла хлопця і взялася заходити до порталу. — Подбай про свого капітана, будь ласка. А то мені, знаєш, зовсім не хочеться, аби він загинув, — тихо сказала принцеса, поки нові струмочки сліз знову потекли з очей.

— Він не загине. Ви можете розраховувати на мене, тому що я дам йому вмерти лише після себе, — чітко запевнив її Джет, нервово посміхнувшись. — Хай щастить.

Коли Ліля востаннє глянула на битву двох капітанів і, ледве здолавши у собі безжальну слабкість, увійшла до магічного виру, Джет припинив його годувати своєю магією – і той відразу згорнувся.