Скривившись від післясмаку пекучого болю, що не одну годину мордував, і вересків, які звідкись долинали, Неза неспішно розплющила очі так повільно, наче спала неприродно довгим сном.

— О, — зауважив її пробудження Клайд, що сидів збоку у наметі і щось читав, — як твоє самопочуття? — чоловік турботливо приклав широку долоню до її чола і спокійно зітхнув, зрозумівши, що лихоманки, яка мучила її майже весь той час, більше немає. — Що, тепер ти відлежуєшся, еге ж? — бородатий засвітив зубами, а дівчина лише розсіяно насупилася. — Ти ж пам'ятаєш, хто така і де перебуваєш? — умить стривожився демон, проаналізувавши її реакцію.

— Ніби вас забудеш… — знесилено промимрила вона, а потім повільно підвелася. Вхід до намету був відкритим, тому дівчина змогла бачити, що її друзі надворі вистрибують і щось викрикують, працюючи над якимось завданням. — Що сьогодні за день? Чим вони займаються? — Неза стомлено потерла обличчя.

— Тебе лихоманило три дні після того, як я дав тобі протиотруту, яку мені, на щастя, Мідас порадив узяти з собою. Вона ще близько кількох днів протримається, бо тимчасова, а далі треба буде терміново навідатися до одного цирюльника в Ассенгаусі, який на цьому спеціалізується. Якщо, звичайно, не хочеш із життям розпрощатися. Саме тому ми вже згодом відправимося назад, — Гонзо відклав книжку вбік і солодко потягнувся, а старша Фрінке лише замислено дивилася надвір.

«Зрозуміло тепер, чому Елеазар так схвильовано питав тоді, чи нічого дивного я не відчуваю, коли той кіт мене подряпав... – згадуючи події у їхньому світі, міркувала вона. – Все знав, напевне… Але куди він тоді поніс того котяру у ящичку, якщо не до ветклініки?.. І невже та отрута настільки небезпечна, що я можу померти?».

— Ліля з Меліною ті дні мало спали, адже дуже хвилювалися за тебе. Хоча, думаю, хлопців це теж стосується. Особливого он того білявого перця, — Клайд вказав пальцем на Евола, який із криками від чогось тікав. Що то було – вона зрозуміти не могла. — Він щохвилини заглядав до мого намету, адже саме до нього я тебе і помістив, аби іншим не заважала.

— А що вони зараз роблять? — трохи спантеличено запитала Неза, спостерігаючи за тим, як подруги через щось пищать і брикаються, а хлопці – відмахуються зброєю.

— Виконують ранкове завдання. Я їх збудив трохи пізніше і, позаяк уже дві години так товчуться, скоро буде обід. Вони мають перемогти пристойну кількість порожників. Це такі жуки, розміром близько середини мого великого пальця, які полюбляють жити у деревах і харчуються м'ясом. Я спеціально їх сюди «привів». У них є отрута, яка може зробити тобі дуже зле, не раз і до летальних випадків доходило. Здолати порожників можна лише в тому випадку, якщо звільнити розум від думок, адже тоді вони немов не будуть тебе «бачити». Дивні вони, ага, — він кивнув на вражений позір молодиці і продовжив: — отак нехай вчаться очищати свідомість, не лише спокійно сидячи на землі, а й у екстремальних ситуаціях. Щоправда, я їм про таку особливість порожників не казав, — Клайд діловито схрестив руки на грудях і гмикнув. — Випадково дізнався, що ваш капітан має страх до жуків. Мабуть, нелегко йому доводиться… — тренер хитнув головою, простеживши за тим, наскільки наполегливо Орігам тікає чи відбивається від тих невеличких комах.

— А що, якщо ті жуки їх смертельно отруять? — Неза все ще напів порожніми очима дивилася за всіма, силуючись розібратися у ставленні до цієї ситуації.

— У мене є протиотрута на такий випадок, тому не боюся цього, — безпечно стенув плечима демон.

— Ей, народе! — дівчина зненацька звернула увагу друзів на себе, а Гонзо здивовано зиркнув на неї. Напарники перевели стривожені погляди на намет тренера і їхні очі засвітилися від щирої радості, що потерпіла нарешті прийшла до тями.

— Тобі краще не кричати… — постарався зупинити її чоловік.

— Спробуйте повністю ні про що не думати, тоді жуки від вас відчепляться! — вона голосно повідомила їм умову успішного виконання завдання, а Клайд лише спантеличено закліпав.

— Гей, ану стулися! Хто тебе просив, га?? — розчаровано гаркнув він, а дівчина лише задоволено захи-хикала.

Згодом «дикі» таки впоралися із тим непростим випробуванням і почали снідати. Всі стривожено розпитували Незу про її самопочуття і чуйно обіймали. Що ж, тепер і вона змогла відчути їхню турботу й підтримку.

— Оскільки Незі протипоказана надмірна активність, сьогодні буде такий собі «день-відпочинок». У випадку з Лілею я такого не робив, тому що там ми проходили важливий етап із вибором зброї, до того ж це у неї була просто перевтома. А тут більше нічого такого потрібного не залишається, та й, взагалі, скоро кінець місяця, — замислено повідомляв Клайд, крокуючи перед їхньою шеренгою туди-сюди. Щойно всі почули його оголошення, взялися радісно шкіритися і тихо щиро дякувати своїй рятівниці. — Зараз вас відведу до одного дерева. Якщо щось, воно не з моєї магії – саме там виросло. У його тіні ви будете медитувати, починаючи з першої години дня і завершуючи восьмою вечора. Під час цього їсти нічого не будете і говорити між собою теж не бажано, — чоловік озвучив правила, а шостий загін лише невесело набурмосився. Вочевидь, всі усвідомили, що, хоч це і «день-відпочинок», дуже легко все одно не буде.

Пообідавши, відправилися за тренером до недавно згаданого місця.

Ним виявилася простора кругла поляна, навсібіч оточена дібровою і на краю якої поставало дерево, високе, як обіднє сонце. Воно було схоже на старий дуб із просторим дуплом, всередині і навколо якого (дерева) із землі де-не-де стирчали масивні довгасті кристали, що за розмірами могли зрівнятися з половиною дорослої людини і переливалися синьо-зеленими барвами. Багаторічна рослина мала крону неприродної кулеподібної форми, що неабияк вразило «диких».

— Яке воно дивне, це дерево, — зауважила Ліля, вилізши трохи вище, біля «входу» у дупло, і подивившись догори. — Таке враження, що в нього є лише одна товстезна гілка, а від неї уже розходяться інші, тільки ду-уже тоненькі, проте сама крона не має всередині жодного листочка, адже вони всі, як купол, — захоплено описала внутрішню будову його «голови» вона, супроводжуючи це певними жестами. — Що це за творіння природи таке? — дівчина зацікавлено провела рукою по зморщеному міцному стовбурі.

— Мене воно теж вразило, коли вперше побачив, — зізнався чоловік, сховавши руки до кишень ногавок. — Пам'ятаю, десь читав, що ця його дивна будова крони якимось чином впливає на свідомість людей і додає сил. Але, щоб це трапилося, треба згармоніювати з ним. І цікавий факт: із людьми, які не з Міронези, це рідко відбувається. Тому буду лише сподіватися, що вам воно хоч якось піде на користь.

— А це що за кристали? — заворожено спитала Меліна, підійшовши ближче до дивовижних мінералів.

— Сам не знаю. Мені ще не вдалося їх дослідити, тому краще не торкайся, — застеріг дівчину Клайд, після чого вона насторожено відійшла. — Все? Роздивилися? А тепер сідайте, де хто хоче і як хоче, але недалеко від стовбура, і займайтеся заспокоєнням розуму. І щоби без розмов, затямили? — демон суворо на них глянув. — Я буду неподалік спати. Тому, як станеться що, кричіть – збудите, — він позіхнув і попрямував убік лісу, в якому вже згодом виліз на якесь дерево і миттєво піддався дрімоті. Все-таки нічне наглядання за хворою Незою забирало у нього багацько енергії.

Напарники мовчки перезирнулися, ще раз допитливо оглянули свій дивний орієнтир, біля якого їм доведеться сидіти більшу частину дня, і приступили до виконання завдання. Розмістилися усі одне від одного доволі близько, адже думали, що разом буде безпечніше, якщо раптом щось трапиться.

У тіньку дуба було дуже комфортно, якщо ще враховувати те, що поза його межами сонце вже давно нестерпно припікало все, що йому траплялося. Коли-не-коли подував вітерець, колишучи високі трави і переносячи з них різну комашню на тіла членів шостого загону, через що останні могли інколи сіпатися і відриватися від медитації. Подих природи розносив повсюди свіжий запах лісу, здіймаючи знизу листочки, що попадали, і щось незвідане грайливо шепотів до Лілі, яка лише задоволено всміхалася і зрідка розплющувала сірі очі, щоб допитливо озирнутися. Час від часу хтось із напарників щось тихо бубнів собі під носа, а інші могли так само неголосно відповідати.

— От слухайте, — замислено почала Неза, а Евол, на мить розплющивши одне око, цікаво на неї глипнув, — як думаєте, що буде після цих тренувань? Ми-то відправимося назад до столиці, але що буде потім? Ви думали, для чого саме король зробив такий дивний експеримент? Бо мені здається, що тут не все так просто, — дівчина заверешила висловлювати власну думку і все довкола знову по-природному затихло. Лише іноді чулося щебетання птахів чи шум трави, яку колисав вітеренько.

— Підтримаю тебе, Незо, — через кілька хвилин після того відгукнувся Орігам. — Я вірю, що глава цього королівства – мудрий чоловік, і не повинен би був щось таке робити. Якщо нормально подумати, то я не впевнений, що жителі нашого так званого Людського світу можуть мати хоч найменші шанси проти воїнів Варнегору. От чесно. Не дуже розумію, де тут логіка... — парубок із чуприною кольору стиглої калини ледь помітно насупився.

— Маєте рацію, капітане, — відгукнулася тепер вже Ліля, не розплющуючи очі. — Я теж, відколи хоч трохи освоїлася у Фоверо Вельті, підозрюю, що з тим експериментом щось нечисто. Але проблема в тому, що нам нічого не кажуть. І, я думаю, не збираються казати.

— Тоді що робити? — доволі стривожено перебив її Евол. — Пропонуєш таємно проникнути до їхнього архіву, у якому може бути інформація про це, і знайти відповіді на наші запитання? — після слів хлопця між усіма знову оселилася тиша. Видно, кожен серйозно роздумував над пропозицією білявого.

— Знаєш, а це ідея, — впевнено заявив Даніель. — Ми ж усі разом можемо…

— Чого це ви там розпатякалися?! — несподівано друзі почули розгніваний крик тренера, через що неслабо смикнулися і миттю замовчали. — Слухайте природу, а не меліть язиками! — далі додав він. Потім ще з десяток секунд поспостерігав за їхніми напруженими пересонами і знову занурився у легкий сон.

Після цього випадку всі намагалися зводити такі розмови до мінімуму, бо все ж таки боялися, що Клайд може їх знову якимось чином почути і ще бозна-як покарати. Шістка подумки домовилася, що пізніше розбереться із цим ділом.

На тонесеньких галузках вистрибували різні пташки, деколи щось собі весело поспівуючи. Легіт, раз за разом прошмигаючи крізь листочки тієї ідеально круглої крони, створював дивні звуки, які нагадували боязку гру флейти. А ніздрі носа ненав'язливо лоскотав запашний аромат різнотрав'я, що вкривало всю поляну.

«Природа, знаєте, просто дивовижна. Вона теж уміє веселитися і сумувати. Й от цікаво, як так у світі може одночасно існувати настільки багато різних видів кліматів, місцевостей і рослин, при тому не створюючи жодного хаосу? Неймовірно…» – Ліля на секунду розплющила вічі і допитливо глянула на синього з білими плямками жучка сонечко, що ліз по її нозі, а потім знову стулила повіки.

«Шкода, що в моєму місті небагато парків, у яких можна би було гуляти. Мабуть, тому я часто лишалася вдома і лише з відчиненим вікном сиділа, навіть не зважаючи на погоду, яка навулиці... Втім, часто бувало й таке, що я все-таки йшла на прогулянку, при тому і Незу тягнула з собою, щоб ми не сиділи вдома в чудову пору. Досі сміюся, згадуючи, як вона невдоволено бурмотіла під час цього».

Дівчина тихо хи-хикнула і знову заспокоїла лицеві м'язи.

«Все ж мені здається, що природа буде завжди. Маю на увазі, що ми всі колись помремо, а вона з'єднається з нами і далі буде бавити чиєсь око своїми надзвичайними барвами. Так, стоп. Ті думки щось були не конче веселими. Я не збираюся помирати, – Ліля спохмурила чоло. – Хоча читала якось в одній мудрій книжці про те, щоб ми не боялися смерті, тому що цілком не вмираємо, адже ми – частина природи, а природа – безсмертна».

Ці згадані нею слова її трохи заспокоїли, і після того разу молодша Фрінке намагалася більше не піддаватися на бодай якісь роздуми, щоб якнайшвидше зосередитися на медитації.

Внаслідок того, що всі сиділи (у різних позах) настільки непорушно вже довгий час (м'язи їхні не терпнули, що було незвичним явищем), інколи деінде могли проскакувати шустрі тваринки, що були схожі на зайців. Або ж зрідка на голову чи плече сідали пернаті, цікаво вивчаючи нове місце зупинки.

У процесі їхнього завдання Клайд кілька годин спав, а потім підвівся і, ще раз підозріло оглянувши групу «диких», спокійно пішов до наметів, аби зварити вечерю. Коли чоловік повернувся, то здивовано зауважив, що ніхто з них не змінив свого положення. Мабуть, саме через це його зморшкувате обличчя відвідала задоволена усмішка, а згодом він знову виліз на дерево і вкотре занурився у солодку дрімоту.

З плином часу шкіра друзів почала відчувати, що надворі поступово вечоріє, внаслідок чого температура повітря поволі падає. Секунди змінювалися хвилинами, а хвилини – годинами. Так, для когось непомітно, а для когось – навпаки, минув увесь відведений час на те вкрай непросте заспокоєння розуму.

— Агов! Довго ще думаєте так сидіти? Вже за восьму пішло! — прозвучав недалеко бас тренера, який наближався до них, через що всі здригнулися і відразу розліпили повіки, після чого на їхніх обличчях з'явилося щире здивування.

— Що? Вже вечір?? — Ліля шоковано озирнулася довкола, а коли раптом почула благальне бурчання живота про нестачу енергії, зрозуміла, що їй таки не здається.

— Невже, поки медитували, не відчували, що хочете їсти? — Клайд засміявся, а тоді махнув рукою, показуючи, щоб вони підвелися і йшли за ним. — На сьогодні досить. Прийдемо до нашого місця, поїмо і будемо збиратися назад. Вирушаємо завтра зранку. Все зрозуміло? — він питально зиркнув на шостий загін, а його члени лише сконфужено закивали. Певно, досі не остаточно відійшли від медитації.

Коли дісталися до потрібної території, взялися наминати смачну ситну вечерю. Потім усі разом почали пакувати свої речі, щоб завтра зранку лише скласти намети, взяти свої сумки і відправитися на вокзал (за допомогою карети, звичайно, а то звідси їм би довелося крокувати добрих три години).

Тільки-но завершили збір, повсідалися і втихомирено попивали теплий трав'яний відвар. Розжарене багаття, оточене чотирма грубими колодами, захоплено палахкотіло, турботливо зігріваючи від нічної прохолоди всіх, хто біля нього зібрався і перекидувався різними фразами.

— Еволе, припини… — поки щоки дедалі більше червоніли, несміливо просила Неза, легенько відпихаючи від себе хлопця. Він питально зиркнув на неї, продовжуючи ніжно обіймати за талію, а тоді один із кутиків його рожевих губ розтягнувся у грайливій посмішці.

— Ні, не хочу, — по-дитячому вперто мовив Евол, сильніше притискаючи тіло дівчини до себе. Інші лише тихо хихотіли з того смішного і милого видовища. Розуміли ж, що Неза все ще не звикла до цього.

— Ой, Даніку, де ти встиг цю подряпину заробити? — стривожено спитала Меліна, торкнувшись долонею до його передпліччя, на якому дійсно красувався невеликий поріз.

— Та я й сам не знаю... — замислено пробурмотів хлопець, звернувши увагу на її дії.

— Її варто було промити! Ой, а ми вже все спакували... Так, ходімо до намету, зараз продезінфікуємо цю рану! — сквохтавши, дівча підвелося і впевнено потягнуло здивованого молодика за собою, який на ходу ще якось відмовлявся.

Ліля незвичним поглядом провела той дует, а потім акуратно пересіла до Орігама, який про щось говорив із тренером.

— Ось тому, думаю, ти повинен будеш ще після цього зі мною трохи зустрічатися, — серйозно заявляв демон, попиваючи чай з дерев'яного горнятка.

— Зрозуміло, — сам собі покивав капітан, вдивляючись у вогонь спеленаним помислами позіром.

— О, то ті дві парочки вже спати пішли, — чоловік зауважив зникнення і Нези з Еволом, і Меліни з Даніелем. Пізніше з очікуванням зирнув на тих, хто сидів біля нього. — А ви…

— Ні-ні! Ми не разом! — заперечно махаючи руками, відразу одночасно перервали його думку напарники і, на додачу, навіть дозволили щокам порожевіти.

— Он воно що... — розуміюче протягнув Клайд, а тоді трохи насмішливо додав: — То ви тут що, як сироти? — перш ніж ті двоє встигли повністю усвідомити сенс його слів, Гонзо вже встиг добряче нареготатися з них, аж хапаючись за живіт. — Гаразд. Іди, капітане, спати лягай, а то завтра може бути трохи непростий день, — плеснув його по плечі тренер.

— Що ж, тоді на добраніч, — спокійно мовив Орігам, підвівшись.

— Угу, — мугикнкула Ліля, прослідкувавши за його персоною, яка зникала в темряві ночі.

— А ти чому не йдеш? Знову не спиться? — цікаво запитав демон, поправляючи на руці бинт, що досі прикривав недавнє поранення.

— Ні, я зараз піду. Лиш хотіла вам дещо розповісти… — зніяковіло почала вона, через що зловила на собі вічі Клайда, який чекав на продовження. — Знаєте, коли ми з тиждень тому проходили найперше з тих завдань, зв'язаних із галузками, де я ще знепритомніла, то ви казали, що це могло бути від перевтоми…

— І що? — підвів густу брову тренер, досі не зводячи з неї серйозного погляду.

— Ем… Я не впевнена, що це саме через втому сталося… Розумієте, коли мене добре схопили ті гілки, я чула в своїй голові чиїсь злі голоси. Вони кричали мені, що в нас нічого не вийде, що ми слабаки і не зможемо нічого вдіяти проти природи... — пригадуючи ті неприємні моменти, дівчина злякано схопилася за голову. — Я сама верещала їм у відповідь, що вони нічого не знають чи що не здамся, але потім мені стало настільки погано й фізично боляче, що я знепритомніла. Та ще кілька секунд перед тим я відчула в грудях дивне тепло і легкість, тому подумала, що треба буде з вами про це поговорити. Ви ж нам навіть не розказали, що означають наші стихії... — молодша Фрінке пригнічено подивилася на демона. Чоловік якийсь час мовчки досліджував її стурбоване обличчя, а тоді видихнув і заговорив:

— Добре, що ти поділилася зі мною цим. Бо я думав, що, може, не наважишся. У ту мить ти чула голоси створених мною гілок. Я не вмію це контролювати, але, коли створюю галузки, які мають бути до когось вороже налаштовані, то воно якось саме так виходить. Мені вже про це казали декілька людей, які володіють стихією землі, — Гонзо замислено почухав густу бороду. — Можливо, ти чула їх через те, що маєш нахил до цієї стихії. Але я ще не впевнений у цих висновках, тому що ваш капітан теж має елемент землі, але він, як я зрозумів, їхніх зловісних голосів не чув... Коротше кажучи, коли повернемося, я поговорю про це з Мідасом, він точно має щось сказати. Не хвилюйся, краще йди швидше спати, — Клайд по-батьківськи поклав свою широку долоню на її тендітне плече, а Ліля лише схвильовано перебирала пальцями, роздивляючись його лице.

— Гаразд. Дякую, що розповіли, — вона зітхнула і повільно підвелася. — Спокійного вам стійкування, — потім розвернулася і неспішно почимчикувала до дівочого намету, у якому ті дві вже давно переглядали сновидіння. Дівчина вирішила теж не відкладати цю справу і якнайшвидше зануритися у світ Морфея, адже всередині горіло сильне бажання якнайшвидше зустріти завтрашній день і нарешті побачитися з тим, хто часто пробирався у її думки і сни впродовж усього цього складного місяця.

*****

— Ну? Чому застрягли? — визираючи з-за карети, гнівно спитав Клайд, коли припинив говорити з кучером.

— Та воно не влізає! — злився Евол, якомога сильніше пропихаючи останню сумку до спеціального відсіку в їхньому транспорті.

— Як це? Сюди поміщалося, а звідси – не хоче? — чоловік невтямно підійшов до хлопця. — Ми ж мали позбутися якихось речей протягом тренувань, то чому не лізе? — після його слів можна було спостерігати картину, де вже вони двоє старанно пхали чийсь багаж у той відсік. — Хтось ще набрав додаткового добра? — знервований тим, що відбувається, тренер цупким поглядом оцінив тих, які вже сиділи всередині.

— П-пробачте… — з провиною у голосі почала Ліля, зніяковівши. — Я взяла з собою трошки цікавих камінчиків, яких ніколи не бачила, а ще рослини всякі…

— «Трошки камінчиків»? Скільки тобі років, дівко?

— Пробачте... — знову промимрила дівчина, ховаючи очі. — Все було таке гарне…

— Гаразд, — роздратовано змирився Гонзо. — Залізай до карети, Еволе. Я це зверху гілками прикріплю, а в потязі вже якось буде, — послухавши демона, хлопець доповнив напарників, а згодом до них приєднався і сам Клайд, після чого засіб пересування рушив.

— Дякую… — тихо пробелькотіла Ліля, досі не здіймаючи опущеної голови.

— Облиш, — безпристрасно відмахнувся чоловік, замислено позираючи на краєвиди за вікном.

Майже всю дорогу в кареті панувала тиша. Вона не напружувала і не створювала жодного дискомфорту. Кожен думав про своє, лише інколи коротким слівцем перекидуючись із найближчим сусідом.

Вже у потязі всі краще розклали свої речі і, поки Клайд розбирався із оплатою, замовили собі тістечок і чаю.

— І що? — підозріло почав Даніель, попиваючи зі склянки, коли хлопці вирішили посидіти у дівочому купе. — Що будемо робити з тим планом?

— Ти про проникнення до їхнього архіву? — насторожилася Меліна. Відповіддю на її запитання був кивок.

— Я знаю, що ви всі, як і я, не дуже розумієте, для чого саме король те все задумав, але в цьому випадку я вас не підтримую, — серйозно заявив Орігам і зрушив свої чітко окреслені темні брови. — Я не впевнений, що нам вдасться все зробити безперешкодно. От що-що, а їхню довіру ми втратити точно не повинні.

— Але ж... — із незвичним відчаєм на обличчі хотів, було, заперечити Евол, але Неза зупинила хлопця, мовчки поклавши руку на його долоню і заперечно похитавши головою. Молодик тільки розчаровано стиснув вуста.

Через певний час, впродовж якого потяг уже тримав курс на столицю Міронези, повернувся тренер, у руках тримаючи папірус, за допомогою якого з ним коли-не-коли зв'язувалася Ріна.

— Є якісь новини? — допитливо зиркнула на чоловіка Ліля, варто було йому всістися біля Орігама.

— Ага, мені тут дещо розповіла капітанша «Ромашки», — трохи задумано відповів Клайд, зо три рази прокрутивши предмет зв'язку у руці, а потім прикріпив його до ременя на штанах.

— Ну і? Не тягніть кота за хвоста, — завовтузився на місці Евол, очікуючи на слова демона.

— Ріна сказала повідомити вам про те, що десь зо два дні після того, як приїдемо, вас відправлять на найперше завдання, — тренер сперся на стіну і схрестив руки на грудях.

— Ого! І що то за завданням буде?? Вам сказали? — із лякливою нетерплячкою спитав Орігам, через неочікуваний запал якого напарники навіть здивувалися.

— Так, воно буде у Везертауні. Ріна повідомила, що ви вже трохи знайомі з цим містом, тому я не буду говорити деталі щодо нього. Отже, суть у тому, що кажуть, буцім мешканці якось вивідали, що Варнегор планує напасти туди. Наразі невідомо, з якими силами і куди саме. Вас пішлють до того міста, щоб розвідати обстановку і впевнетися у правдивості їхніх слів. Видно, їхній спосіб життя не тільки я не сприймаю...

— Чекайте-чекайте, — сконфужено помахала руками стурбована Меліна, несподівано зупинивши мову тренера, — а якщо з'являться варнегорці, коли ми там будемо? Нас що, отак просто на смерть відправляють?? — дівчина перестрашено витріщилася на нього, а інші поспішили зробити те саме, усвідомивши сенс її слів.

— А я що, не казав? — невтямно здійняв брову чоловік, а жах на їхніх обличчях став ще більшим. — Певно, не казав, — він швидко потер броду. — Вас же не самих туди відсилають. З вами буде частина першого загону, ще й разом із їхнім капітаном, — спокійно заявив Гонзо, а ті тоді ще більше вирячили очі.

— Ух ти! Нам таки не дадуть померти! — радісно сплеснула в долоні Меліна, на додачу, істерично хихотнувши, а решта лише полегшено видихнула.

— Звичайно, не дадуть, — фиркнув Клайд. — За кого ви маєте нашого короля? Звісно, якщо нападуть варнегорці, ті захистять вас, але не думайте розслаблятися через це.

— Вас зрозуміли! — крикнули всі в унісон і далі засміялися через це. Згодом тренер і хлопці перебралися до свого купе, а дівчата залишилися своїм нерозлучним тріо.

«Фух, мов гора з пліч», – заспокоєно думала Ліля, споглядаючи за численним різновидом дерев і широченькою річкою, що вже понад пів години простягалася повз. «Отже, вийде ближче познайомитися із нашим першим загоном. До речі, а як він називається-то? Треба буде потім спитати, – дівчина всміхнулася з передчуттям пригод. – А нам і для нашого не завадило б назву вибрати. Цікаво, коли ми про це будемо думати? Може, вже після того завдання? Тішить те, що в тому першому загоні не всі чужі. От уже й Айнера знаємо, і Джета з Віві. Було б круто, якби саме вони пішли з нами. А ось щодо капітана...».

Ліля раптово відірвалася від замисленого розглядання видива за склом і повернулася до сусідок, кожна з яких або якусь книжку читала, або теж пірнула в думки, тільки лежачи.

— Ей, дівчат, хтось із вас уже бачив капітана першого загону нашої королівської армії?

Пара очей питально звернула на неї увагу.

— О, ти сказала «нашої»? — улесливо підколола молодшу сестру Неза.

— А що? — ледь помітно порожевіла та. — Мусимо звикати. Ми ж тепер у їхній-нашій армії як-не-як. Ну то що? Хтось бачив? Бо я лише знаю, що він завжди в обладунках ходить.

— Правду кажеш щодо армії, — серйозно підтримала подругу Меліна, кивнувши. — Одного разу, коли ми з Еволом і Доріс прикрашали святковий зал перед балом, то її покликав один чоловік. Вони про дещо поговорили, а потім він пішов. Ми спитали в Доріс, хто це був, а вона сказала, що капітан першого загону.

— Ого, а чому ти мені про це не розповідала? — награно обурилася Ліля, надувши губи.

— Ей, та не ображайся. Якось нагоди не було, — нервово засміялася Меліна.

— Ну то який він? — повернулася до попередньої теми Неза.

— Він того разу весь, як ти і казала, був у броні. Вона має такі темно-зелені, золотисті і білі кольори. Й очі, мені здається, у нього якісь світло-сині. Але я можу помилятися, бо за тим шоломом усяке може привидітися, — Меліна стенула плечима.

— Гм, то він у них дійсно такий таємничий? Цікаво, чому?

— Чому зразу «таємничий»? Людина просто, мабуть, знімає обладунки лише тоді, коли приходить із завдання і знає, що його не скоро покличуть на інше. Якщо ти про це, — почала роздумувати вголос Неза, звівши руки за голову.

— Розумію, — мирно погодилась Ліля. — Але, коли я на балу говорила з паном Аполо, Джетом, Елеазаром і паном Празіно, то вони сперечалися про те, що пан Бальт (його, здається, саме так звати) завжди ходить у броні і мало хто знає, як він виглядає.

— Ого, не знала, — щиро здивувалася Меліна. — А той пан Аполо – це хто? — запитання дівчини підтримала і Неза, з інтересом глипнувши на Лілю.

— Це капітан третього загону, — швидко відповіла дівчина. — Хороший пан. Я вам, можливо, якось про нього розповім, — трохи замислено додала вона, згадавши історію, яку чула від Ріни. — От... Мені просто цікаво, що цей пан Бальт за людина. Все ж капітан першого загону нашої королівської армії, а не абихто, — Ліля захоплено вишкірилася, намагаючись відігнати невеселі думки.

— Я впевнена, що на тому завданні ми якраз зможемо з ним ближче познайомитися, — Неза підхопила азарт сестри, тільки більш спокійно.

Іноді металевий велетень ставав на певних станціях, адже на шляху до Ассенгаусу був ще з добрий десяток міст, у яких він повинен був зупинитися. Погода була несміливо хмарною. Можливо, збиралося на дощ. Уся рослинність довкола, що можна було побачити за шибкою, неспокійно шуміла, наче тривожно перешіптувалася між собою, з якимось острахом чи-то бажанням очікуючи на життєдайні сльози небес.

Згодом так і сталося – із графітних хмар, що тяжкою пеленою нависли над усім сущим, на землю відчайдушними краплинами пролився літній дощ. Поки все щедро вмивалося від бруду і нещодавньої спеки, наші «дикі», як і минулого разу, вирішили трохи подрімати, бо ж стан природи надворі всім своїм єством запрошував зануритися у сон і, на додачу до цього, в дорогу вони сьогодні вирушили рано, що відразу було видно зі стомлених поглядів, якими вони зранку обмінювалися одні з одними.

Клайд побудив усіх приблизно за п'ятнадцять хвилин до прибуття, аби встигли нормально підготуватися до виходу.

Столиця зустріла новоспечений шостий загін і їхнього тренера ніжним післяобіднім теплом і легким ароматом лаванди, що де-не-де прикрашала вокзал. Під час ходьби величним містом, друзі все ще здивовано роздивлялися істот, що проходили повз чи просто займалися своїми справами. Якась дітвора у складі крилатого демона, рогатого ельфа і напівморського ангела бавилася м'ячем поміж різними забігайлівками, через що на них інколи могли покрикувати їхні власники чи щось примовляти звичайні перехожі. Таких груп дітей у Ассенгаусі було вдосталь, внаслідок чого його вулицями часто чулися веселі дитячі верески. По дорозі з Клайдом ввічливо віталися різні знайомці, інколи спиняючись і розпитуючи про всяке.

— Гаразд, я зараз піду звітувати королю, а ви можете йти по своїх кімнатах. Якщо бажаєте, потім самі з ним зустрінетесь, — повідомив їм Гонзо, коли вони пройшли двох, залатаних у броню, добре збитих охоронців, які без жодних запитань пропустили їх до палацу. — А то, дивіться, йому і поскаржитися на мене можете.

— Серйозно? — з надією визирнув збоку Евол.

— Ей, — обурено видала Ліля, припинивши все ще вражено розглядати інтер'єр будівлі. — А коли нас вже поселять у королівський гуртожиток, не знаєте?

— Коли поверх добудують, звісно. А вони, думаю, ще цього не зробили. Щось довго тягнуть, — демон підозріло звузив карі очі, цікаво зиркнувши у велике вікно коридору, за яким було видно високу п'ятиповерхову будівлю, шостий поверх якої якраз будувався.

— Добре, тоді ми вже підемо до себе, — мовив Даніель, поправивши у руках дві сумки, одна з яких була Меліниною.

— Лишень, Незо, не забудь до лікаря звернутися, — на прохання Гонзо дівчина чітко кивнула. — Все, небораки. Добре постарайтеся на тому першому завданні. Вірю, що у вас все вийде. Кріпіться! — після цих веселеньких слів тренер мужньо плеснув кожного з хлопців по рамені і по-доброму розтріпав маківки дівочих голів. Потім розвернувся і, зручніше підкинувши спеціальний мішок, із яким завжди подорожує, покрокував у протилежний від них бік.

Та не встиг чоловік пройти і зо п'ять метрів, як на нього несподівано налетіло шестеро молодих людей, які з усіх можливих боків обійняли його, хто сміливо, а хто – не дуже.

— Та що ви… — вражений їхніми діями, заїкнувся Клайд, але ті відразу голосно перебили його:

— Дякуємо, що завжди були таким строгим! — впевнено почав Орігам.

— І що завжди варили нам їсти! — засоромлено продовжила Неза.

— Що колись дозволяли і відпочити! — зніяковіло пискнула Меліна.

— Дякуємо, що завжди давали нам оті присідання! — з насмішкою підхопив Евол.

— І що дбали про нас! — чітко додав Даніель.

— І дякуємо, що були нашим тренером! — з широкою усмішкою завершила Ліля.

— Сім Батів, — сам того не очікуючи, почав червоніти чоловік. — Змусили старого діда пекти раків, поганці, — видихнув він, а ті лише щасливо зашкірилися. — Так кажете, ніби ми навіки розходимося. Не хвилюйтеся, ще будемо коли-не-коли зустрічатися, от побачите. Всяке буває, але я постараюся за нагоди до вас навідуватися, — показавши ікла, Клайд задоволено всміхнувся. — Все, відчепіться від мене, — вже серйозніше сказав він, і кілька секунд після того всі «дикі» разом від нього відскочили.

— Щасливо, тренере! — махали йому вслід друзі.

— І ви не пропадіть, — спокійно повів рукою демон, поволі прямуючи до тронного залу.

Тільки-но дісталися до своїх покоїв, усі почали розкладати речі. Потім один практикувався із магією, хтось узявся читати якісь книжки про їхнє королівство, а хтось – просто наводив у себе порядок.

Після того, як розібралася з усім своїм, як їхній любий тренер казав, «добром», Ліля вийшла з кімнати і тихо потупала по килиму у пошуках одного хлопчини, який під час усієї тієї подорожі майже не виходив із її голови.

Дівчина зі страхом, що вирував у серці, і непереборним прагненням зустрічі обережно виглядала з-за кожного повороту.

«Я його завжди знаходжу у коридорах. То, сподіваюсь, цей раз не стане винятком...» – обнадійливо думала молодша Фрінке, усвідомлюючи, що так бродить палацом уже більше десяти хвилин.

Та раптом ті здогадки Лілі справдилися – в кінці одного з таких довгих проходів вона побачила Елеазара, який неспішно крокував їй назустріч. Дівоче серце відразу схвильовано стріпотіло, а потім болісно стиснулося, коли його хазяйка, підійшовши ближче, зауважила на руці друга, яку не прикривала сорочка, бинти.

— Елеазаре, привіт, — несміливо почала Ліля, коли молодик зупинився і підвів на неї свої мутно-блакитні очі, під якими «красувалися» помітні темні кола. Його виразні ввилиці були вкриті дводенною щетиною, що змусило щоки дівчини знічев'я порожевіти, бо ж бачила вона його таким чи не вперше. Та сором швидко змінився смутком, лишень зрозуміла, що цей радник королівського чаклуна ледве стоїть на ногах від утоми.

— Привіт, Лілю, — врешті, відказав Елеазар, а тоді підійшов ближче і, неждано для неї, притулив її до себе, поки одна рука акуратно приземлилася на дівочу спину. Дівчина на мить втратила подих, а тоді добряче замалювалася кольором калини.

«Еле, т-ти…».

Зрозумівши, що таки не паралізована, вона обережно торкнулася долоньками його широкої спини. Через відсутність будь-якої відстані між їхніми тілами молодиця навіть змогла почути, наскільки гучно б'ється парубоче серце. Хлопець повільно схилив голову на її плече і змучено видихнув. Інша ж лише дужче зім'яла у пальцях тканину його зношеної сорочки і співчутливо зімкнула повіки.

— Як ти? Як тренування? Клайд вас не дуже ганяв? — узявся спокійно розпитувати Ел уже після того, як потрохи відпустив її і вони почали повільно крокувати коридором. — Так довго тебе не бачив…

— Я в порядку, дякую, — знову зніяковіла та, перебираючи пальчиками. — Пан Гонзо нас добре ганяв, я тобі скажу, — нервово заусміхалася, продовжуючи: — але це нічого, як бачиш, я досі жива, — Ліля щасливо засвітилися, розуміючи, що багато чим завдячує його словам.

— Он як... Добре, що в тебе все гаразд. Я вже встиг побачитися із Клайдом. Він казав, що в Орігамові магія прокинулася, — Елеазар зацікавлено зиркнув на співрозмовницю.

— Ага! В нього щось таке, схоже на нитки... — замислено згадувала дівчина. — До речі, а яка в тебе магія? Ти тоді, на балу, так і не сказав...

— А, точно, — пригадав собі хлопець, метнувши кудись короткий погляд. — У мене вона схожа на магніт. Тобто я можу руками притягувати і відштовхувати різні речі, але не лише залізні. Проте, я частіше користуюся звичайним мечем, тому що ту магію досі не вдалося нормально опанувати, — він розчаровано зітхнув.

— Он воно що… — вражено мовила та. — Вона в тебе дуже крута! Тобі треба більше старатися, тоді все точно вийде! — дівчина завзято стиснула кулачки, намагаюсь його підтримати.

— Ти не перша, хто так каже. Втім, дякую, що віриш у мене. Я щасливий це чути, — витиснув із себе якнайщирішу усмішку Елеазар, а тоді спинився.

— Щось трапилося? — стурбовано поцікавилася Ліля, зауваживши його зупинку, через що і сама стала.

— Та ні, я… — зібрався безсило відповідати він. — Дуже втомився, тому й… — не маючи змоги договорити, молодик замовчав. Невдовзі захотів продовжити ходьбу, але його свідомість знкнацька захопила темрява, через що тіло просто відмовилося функціонувати. Молодша Фрінке ледве встигла підхопити друга, а вже пізніше горя прикупивши спустила його на килим і сперла на стіну. Благо, неподалік у справах ходив Джет, тож вона покликала демона і той відніс непритомного Ела до його кімнати.

За хвилин сорок хлопець несміливо розплющив стомлені вічі і поволі озирнувся. На кріслі, що було біля столу під стіною, стурбовано сиділа Ліля, яка весь той час не відривала від нього пильного позіру.

— Що сталося?.. — вирішив спитати Елеазар, обережно підвівшись.

— Коли ми говорили, ти раптово знепритомнів. Мабуть, втомився дуже, — дівчина підбігла до нього і, сівши на край постелі, подала склянку води.

— Зрозуміло… — тихо мовив той, узявши посудину і трохи надпивши. — Дякую. Мене сюди Джет приніс? — очікувально глянув на неї він, а коли побачив її впевнений кивок, то швидко видихнув і сперся на спинку ліжка. — Знаєш, — досі не повністю відійшовши від минулого стану, замислено почав Ел, — мені останнім часом із ночі в ніч сниться один сон… Я в нім нічого нормально зрозуміти не можу, але мені здається, що там є мої справжні мама й тато. У неї такі ж блакитні очі, як у мене, і волосся схожого кольору, а в батька очі мають якийсь світло-помаранчевий відтінок, а волосся у нього світле... Гадки не маю, що це може означати, — молодик, трохи скривившись, акуратно торкнувся рукою голови і на кілька довгих секунд стулив повіки, немов знову переглядав у голові уривки того сновидіння, стараючись пригадати ще якісь деталі.

— Може, це якийсь знак? — непевно висловила свою теорію Ліля, причепивши до співрозмовника збентежені сірі очі. — Знак, що вони насправді живі і чекають на тебе? Хіба у тих архівах не могло бути помилки?

— Твоя правда, але... Чому Мідас мав би мені брехати?.. — його небесні вічі з тривогою ковзали по кутках кімнати в той час, як інші зі шкодування дивилися на нього. — Та й, зрештою, я сам бачив ті записи. І, звісно, вже не раз був на тому місці, де колись знаходився дім моїх батьків. Якби його не перебудували, я би, можливо, знайшов якісь зачіпки про те, якими були ці люди. Але... Дивно, що ніхто з мешканців міста абсолютно нічого про них не знає. Коли питав у перехожих чи тих, хто міг жити в тому районі, то здавалося, немов не туди потрапив, адже ніхто ні слова не міг сказати про них. Сім Братів, вони як зговорилися всі... Ех, шкода, що мої батьки не мали жодної рідні...

Лілю затягнули роздуми, тому вона нічого не відповіла на його слова. Лише неспішно взяла від Ела порожню склянку і відклала її на стіл.

«Чому в мене є відчуття, наче з його батьками дійсно щось не так? Можливо, це через те, що сам Ел так вважає? Якби ж він щиро вірив, що їх вже нема на цім світі, то, мабуть, не шукав би нічого про них. Хоча… звідки мені знати, що то за відчуття?.. Але, зрештою, ми з ним навіть трохи схожі… Тільки його виховував лиш батько, а мене – лиш мама», – молодша Фрінке намацала в єстві зародження смутку і постаралася перекинути думки на іншу тему.

— Слухай, Елеазаре… — несміло гукнула його вона, збентежено розминаючи пальці. — Розкажи мені, будь ласка, про домашнього улюбленця так званої Лідії Брекстед, — її раптове прохання змусило Борндгольма припалити до неї остовпілий погляд, а потім із провиною відвести очі.

— Що тобі розповісти?.. — знехотя видав Елеазар, не знаючи, як реагувати. — Я сам був у шоці, коли зрозумів, що той кіт, який потопив до вас у дім, – то той самий улюбленець капітанші другого загону Варнегорців. Мені були відомі його можливості, тому ми з Ріною хотіли якнайшвидше зловити того котяру, попередивши вас, що він може бути диким, тому й небезпечним. Та коли Герцог, таку він носить кличку, подряпав Незу і з нею нічого не сталося, я зрозумів, що у Людському світі магія дійсно не діє...

— Чекай-но… Що з ним потім трапилося? Ти ж його відніс до ветклініки, хіба ні? — нетямущо перервала його Ліля.

— Ні, не відніс, — похитав головою Елеазар. — Я домовився про зустріч із Адамом і віддав того кота йому, а він натомість пообіцяв не рухати нас тоді, коли ми будемо забирати вас до Фоверо, — молодик мимохіть поправив на руці бинти і заходився потроху вилізати з-під ковдри. — Адам (не питай, звідки знаю) нерівно дихає до тієї Лідії, тому ніяк не міг би допустити, щоб із її любим котиком щось трапилося. Взагалі, я тоді боявся, аби і її самої не було в Людському світі. Проте, видно, там був лише Герцог, якого Лідія, швидше за все, спеціально довірила Адамові. Але для чого їм було відправляти туди кота – одні Брати знають, — парубок невтямно ворухнув плечима і сів, схрестивши під собою ноги, а Ліля трохи розгубилася через його фразу. — Зрештою, добре, що Адам у них завжди дотримується свого слова. Я його за це навіть поважаю…

— Ого… — не повірилось дівчині. — Тобі доводилось це перевіряти?

— Так, і не раз, — Елеазар підвів кінцівку з бажанням потерти шию, але в плечі раптом кольнуло, через що він зморщився.

— Рука болить? — спереживалася молодиця, захотівши якось допомогти, але не знала як, тож стримала цей порив. — Ти десь поранився?

— Якщо чесно, я не від втоми знепритомнів, — неочікувано зізнався Ел, а її брови здивовано підстрибнули. — Розумієш, я… Вчора був у одному з тутешніх барів, і там... добряче побився з одними нахабними мордами, які виявилися трохи непростими... А втрата свідомості – побічний ефект від лікування, яким мене забезпечили після того випадку.

— Ти? Побився? — з гіркотою в очах перепитала Ліля і, побачивши його німе підтвердження, зажурено схилила голову, у якій уже почали скупчуватися прикрі думки. І деякі з них чомусь були надто настирливі у бажанні змусити її розчаруватися у тому, хто давно володіє її серцем. — Невже ти не міг за...

Зненацька у двері кімнати почали настирливо гримати, через що їхній дует здригнувся.

— Відчиніть двері, це охорона палацу! — заявили про себе незвані гості, продовжуючи гупати по дереві. Молодша Фрінке злякано зиркнула на Ела, а той беземоційно кивнув на вихід. Тоді ж дівчина підвелася, пішла до нього, згодом відчинивши двері. — Вітаю, — мовив до неї перший із двох дебелих чоловіків, одягнених у світло-зелені обладунки. — Пане Борндгольме, ви підозрюєтеся у вбивстві головного радника короля Елорнеусу! Тому за наказом короля ми забираємо вас до в'язниці на час ведення розслідування! Нагадуємо, що якщо звинувачення підтвердяться, на вас чекатиме смертна кара, в протилежному випадку – вас відпустять і відшкодують моральні збитки! — після цих чітких і гучних слів ще один охоронець швидким кроком увійшов до кімнати.

Елеазар, видихнувши, повільно підвівся, пізніше нашвидкоруч взувся і попрямував до них. Тоді ж один узяв обидві його руки, а інший зчепив їх темно-фіолетовими кайданами. Потім вони почали крокувати на вихід.

— Зачекайте! Це якась помилка! Він не міг!.. — перестрашено почала зупиняти їх Ліля, яка весь цей період оторопіло споглядала за дійством.

— Припини! — тут же ж крикнув до неї Ел, обернувшись. — Припини, інакше тебе повважають спільницею, — дівчина приречено вдивлялася у його сповнені скорботи очі.

— Але ж… — з острахом прошепотіла.

— Будь ласка…

— Ходімо! — чоловіки штурхнули хлопця, а далі він у їхньому пильному супроводі вийшов зі своїх покоїв і покрокував коридором. А Ліля лише безпомічно спустилася на коліна і ще довго продовжувала так сидіти, нажахано витріщаючись на прочинені двері.