Ліля мовчки йшла коридором до своїх покоїв, зосереджено роздумуючи над розмовою із батьками, з якої поверталася. Збоку крокувала Неза, теж не кажучи ні слова.

«Розумієш, доню, я вже своє на троні відбув, тому згодом настане такий час, коли ти повинна будеш стати головною. А для цього тобі потрібен хороший чоловік, адже у нас людина без пари не може стати правителем», – прокручувались у рожевій голові серйозні слова батька.

«Видно, мама не дуже лізла у керування Міронезою. Напевно, тому що виховувала нас, ну а потім сталося те, що сталося, – думала спадкоємна принцеса. – І ще й на заняття якісь далі ходити треба буде. Ех, сподіваюсь, вони не будуть дуже нудними».

Година була обідня. Сонце, наче навмисно доповнюючи духовний стан Лілі, ніяк не виглядало з-за болотяних хмар. Зал для балу вже давно був наповнений десятками слуг, які поспішно прикрашали його.

Дорогою до кімнати дівчина з сестрою зустрілися із Меліною, Доріс, Даніком і Еволом, з якими кілька хвилин мило потеревенили, а далі спадкоємиця продовжила шлях уже сама, адже Неза залишилася ще трохи поспілкуватися із друзями.

— Вітаю, — трохи здивовано мовила Ліля, натрапивши за черговим поворотом на замисленого Бальта.

— Вітаю, ваша високосте, — зупинився перед нею лицар. Довгу мить вони напружено мовчали, швидше за все, ніяково пригадуючи позавчорашню зустріч.

— Ви зараз із завдання якогось повертаєтеся? — вирішила перервати між ними неприємну тишу принцеса.

— Так… Попри свято, король не залишає мені вільної хвилини, — стенув плечима чоловік, повернувши голову вбік великих вікон.

— То вам поспівчувати? — вона несміливо всміхнулася.

— Та ні, не варто, — спрямував на неї впевнені світло-сині вічі капітан «Оніксу». — Я дуже радий, що його величність довіряє мені і може розраховувати на мою відданість у будь-який час.

— Вас можна похвалити за завзятість, — уже значно жвавіше заговорила старша Дрангедал.

— Дякую, я просто виконую свій обов'язок перед Батьківщиною, — серйозно сказав очільник першого загону їхньої королівської армії, поправивши алебарду, що висіла на спині.

— До речі про свято, ви ж будете на цьому балі? — поцікавилась Ліля, згадавши їхню бесіду у гуртожитку.

— Ох, тепер навіть не знаю... — він схрестив руки на грудях. — Хотілось би, якщо чесно. Мабуть, буду проситися у короля.

— Було б чудово, якби він вас на цей час трохи звільнив від роботи. Можливо, я поговорю з батьком про це.

— Якщо маєте бажання – буду щиро вдячний. А зараз мушу йти, гарного дня, — легко схиливши голову, ввічливо попрощався Бальт.

— І вам гарного. До зустрічі на балі, — мовила йому вслід Ліля, відчуваючи, що її настрій потрошки піднімається.

«Чи вийде з татом справді про це поговорити, цікаво? А то, боюся, буду так готуватися (чи, радше, мене будуть готувати), що не матиму часу до нього зайти», – пригнічено думала дівчина, відчиняючи потрібні двері. Тільки-но опинилася у кімнаті, вона надумала трохи перепочити і лягла на ліжко, почавши розглядати візерунки на дашку балдахіна.

Та новоспеченій принцесі не дали так довго полежати-подумати, тому що королівський бал мусив відбутися уже сьогоднішнього вечора, і саме тому через десяток хвилин до неї завітали три клопіткі жінки, які взялися готувати її до цього чарівного дійства.

У процесі підготовки Ліля була вже більш говіркою, ніж минулого разу. Вона могла щось стурбовано випитувати у дамочок чи просто ділитися переживаннями щодо прийдешнього свята.

Згодом до них приєдналася і Ріна, адже хотіла зробити подрузі гарний макіяж. Певний час між ними могла відчуватися не мила серцю гнітливість, але потім Ліля почала розмовляти з капітаншою «Ромашки», випитуючи про приготування її і інших дівчат. Так вони й розговорилися, стараючись не звертати до теми її блакитної крові.

Коли макіяж принцеси був готовий, Ріна, вельми задоволена результатом своєї праці, поспішила до гуртожитку, адже сама теж повинна була причепуритися.

Через певний час до неї заглянув уже готовий батько. Тоді ж вона якраз змогла поговорити з ним про Бальта і чоловік, хоч несміливо, та обіцяв дитині, що спробує звільнити його від роботи на цей вечір, а то і так багато від нього вимагає. Також Еміт ще раз розказав донці, мов маленькій, про поведінку на балі і придивляння за майбутнім нареченим. Дівчина доволі сумно погоджувалася із його словами й говорила, що буде уважною. А сама починала потрохи усвідомлювати, що зовсім не впевнена, чи вийде їй таки вибороти свою волю щодо подружнього життя із тим, кого любить. Якщо ще й сам обранець її серця, як видно, не дуже цього прагне…

— Можна, — почувши стукіт у двері кімнати, дозволила старша Дрангедал, поки над її зачіскою старалася одна з помічниць, а король уже давно покинув приміщення.

Лишень двері відчинилися, всередину ввійшов Елеазар. Дівчина відразу намертво прикувала до нього вражений погляд.

— Добрий вечір, ваша високосте, — привітався молодик, обережно відвівши від неї стурбовані очі.

— Добрий. Слухаю тебе, Елеазаре, — на силу вгамовуючи підірвані враз почуття, мовила Ліля і поспішила перевести увагу на низ ніжно-блакитної сукні, яка елегантно оголювала її плечі і змушувала причепити позір до в міру глибокого декольте.

— Ну, я прийшов, аби… — видно зім'явся він, за звичкою трохи збентежено скуйовдивши чуприну.

— Будь ласка, залиште нас, — тоді ж попросила спадкоємиця трону, після чого камеристки слухняно вийшли з її кімнати.

— Це було зайве, — спокійно сказав Ел, коли за ними зачинилися двері.

— То що ти хотів? — поставила запитання Ліля, поправляючи рожеві кучері, щоб відвернутися від хвилювання.

— Я недавно зустрівся із Бальтом, і він просив мене, за можливістю, передати вам свою щиру подяку. Адже, за його словами, ви допомогли йому випросити в короля вільний вечір, — повідомив Ел, вперто не дивлячись на співрозмовницю. — Він казав, що найближчим часом не матиме можливості з вами зустрітися, тому довірив мені передати вам слова своєї вдячності.

— Он як. Я щаслива це чути, — лагідно всміхнулася Ліля, відчувши радість за очільника «Оніксу».

— Гаразд, тоді я відкланяюсь. Не хочу заважати підготовці, — схилив голову радник чаклуна, а далі збирався залишити її кімнату, проте та його спинила:

— Зачекай!

Хлопець, почувши її тоненький голос, зразу спинився і розвернувся до його хазяйки.

— Так? — мовив Елеазар, блукаючи стомленими блакитними очима по кімнаті.

— Ем… — принишкла принцеса, сама не знаючи, для чого припинила його наміри вийти з приміщення. — Ти не заважаєш… Побудь тут ще трошки, будь ласка.

— Просто скажіть, ваша високосте, чим я можу бути корисний, а то мені теж треба йти готуватися до балу, — спокійно сказав парубок, сховавши руки до кишень штанів кольору хакі.

— Еле, чому ти не дивишся на мене, коли говориш? — несвідомо проігнорувавши його слова, нерозуміюче глянула на нього Ліля. Молодик вп'яв очі в найближчий предмет (ним виявилося її ліжко) і нервово закусив нижню губу. Не збирався нічого відповідати, як і дивитися на неї не збирався. — Агов, ти мене чув? Це ж некультурно. Що зі мною не так, що ти на мене не дивишся? — вона піднялася з крісла і попрямувала до нього, через що він відвернув від неї уже й голову, а не лише зір.

Минуло ще зо двадцять довгих секунд, під час яких Ліля достукувалася до нього, бажаючи знати відповідь на те запитання. Але Елеазар навіть і не думав нічого говорити, весь час уникаючи її погляду.

— Елеазаре, подивися на мене. Мені в очі. Негайно. Це – мій наказ, — строго проговорила налякана його поведінкою дівчина. Хлопець непомітно стиснув кулаки і покірно виконав сказане. — Якщо чесно, я страшенно не хотіла це робити. Не хотіла користуватися своїм статусом у розмові з тобою, проте ти не залишив мені вибору... — стримуючи розчарований плач, жалісливо зізналась принцеса. Тільки-но їхні погляди зустрілися, у його небесно-блакитних очах промайнув ледь помітний терпкий біль. — Невже ти настільки…

— Пробачте, але я маю йти, — зібрався на вихід Ел. — Я, взагалі, не мав би з вами всіма аж так спілкуватися після виконання того завдання. І, видно, треба це все-таки припинити. Ваша високосте, вам дійсно краще забути свої почуття, тому що далі вони вам лише заважатимуть, — не дочекавшись від неї жодних слів, радник чаклуна швидко вийшов із кімнати.

— «Заважатимуть»?.. — приречено промимрила сама собі Ліля. — Навіть якщо так, я не хочу від них відмовлятися... — далі заскиглила вона, обійнявши плечі руками. — Навіть на елементарну дружбу сподіватися не можу?.. Але чому?? — через те, що з усіх сил старалася не заплакати, з очей скотилося лише кілька солоних горошинок, які дівчина поспішила витерти.

Після того, як самотньо трохи просиділа у просторих покоях, поволі заспокоюючись, дочка короля повернула до себе слуг і вони завершували її вечірній образ.

Коли ж час доби став повністю вечірнім, вони з молодшою сестрою уже крокували гарним коридором. Обидві йшли мовчки, що ні в кого з них, як не дивно, не викликало незручності.

По шибках вікон моросив дощ, дрібними краплями якого повсюди розкидувався збурений негодою вітер. А брудно-сірі хмари інколи обурено гуркотіли, навіюючи сьогоднішнім гостям палацу бажання нізащо не залишати його міцних стін.

— Спробуймо насолодитися цим вечором? — нарешті, мовила Неза, тільки-но вони зупинилися перед великими дверима, що вели до потрібного бального залу. Вона була вбрана у світло-фіолетову доволі пишну сукню, що була засипана темними зірочками і блискітками.

— Спробуймо, — легенько всміхнулася їй Ліля, відчуваючи, що зробити це буде вельми непросто. Після ще кількох слів короля, які звучали по той бік, вхід повільно відчнився і сестер засліпило яскраве світло неймовірно здекорованого приміщення. А, на додачу, й трохи розгубив гамір захоплених людей, які вітали новоприбулих принцес оваціями.

Музиканти взялися за інструменти, а співачка, що була серед них на невеличкій сцені, підхопила їх сильним голосом, звучання якого розходилося повсюди. Спершу до сестер підходило багато різних осіб, які то віталися із ними, то знайомилися, то щось запитували чи розказували. Якось переживши той словесний напад, дівчата розійшлися хто куди.

Старша Дрангедал вирішила знайти свою найкращу подругу і трохи погомоніти з нею. Зустрівшись із Меліною, вона розпитувала у неї трохи про процес підготовки до балу, хвалила її ніжно-помаранчеву сукню, а також встигла поділитися переживаннями щодо Елеазара. Інша стривожено слухала всю її розповідь про нього, а тоді почала схвильовано белькотіти слова підтримки і завзято заспокоювати дівчину.

Через певний час їхньої розмови до подруг підійшов Даніель, привітався з принцесою і поспішав забрати у неї Меліну.

— Вибач, не міг стриматися, аби не побути в твоїй прекрасний компанії, — з провиною промовив молодик, зарившись носом у її світлі кучері й обіймаючи однією рукою.

— Я б не хотіла її залишати саму… — стривожено пробубніла Меліна, спостерігаючи за тим, як Лілю оточують кілька поважних чоловіків.

— Все добре, глянь, — він зауважив те, що до скупчення добродіїв підійшла Ріна, намагаючись розділити з принцесою той тиск.

Раптом пару Даніеля й Меліни штурхнула інша, через що дівчині підкосилася нога, боляче занивши, а молодик ледве встиг її підхопити, рятуючи від падіння.

— Агов, обережніше там! — обурено вигукнув Данік, звертаючись до Празіно, партнеркою якого незмінно була Мері. — Що, знову?

— Вибачте, вибачте! — з провиною вклонився демон-ельф. — Але ви теж не святі, стояли на танцювальній частині!

— Твоя правда, перепрошую, — хлопець заспокоївся, а тоді зненацька підхопив Меліну на руки і почав крокувати до диванів, на яких могли сидіти декотрі з гостей заходу.

«Якесь дежавю», – подумали вони обоє одночасно, стурбовано зиркнувши одне на одного. Та коли Даніель опинився біля потрібних меблів, не поспішив відпускати дівчину.

Спантеличена Меліна швидко закліпала, а потім знічев'я схопила його за обидві щоки і почала тягнути їх то туди, то сюди.

— Фо ти фобиш? — здивовано запитав Дан, не маючи можливості зупинити її.

— А ти фо? — скопіювавши здеформовану вимову друга, інша дзвінко засміялася, а потім звільнила його рожеві щоки.

— Тобі хтось казав, що в тебе дуже гарний сміх? — риторично спитав Даніель, тим самим зробивши їй черговий невимушений комплімент. Меліна тут же ж замовкла і цікаво глянула на хлопця, губи якого всміхалися.

— А в тебе голос дуже приємний! — усміхнено пискнула вона, відповівши йому реплікою схожого виду. Тоді ж вони обоє вкотре зашарілися і Данік вирішив таки покласти свою говірку співбесідницю на диван, аби вона сіла.

— Нічого не болить? А то на таких каблуках і вивих можна заробити, — турботливо поцікавився він, стривожено зиркнувши на її високі підбори.

— Ні, все наче гаразд. Дякую, — вона спробувала порухати щиколокою і видихнула, коли та не відгукнулася болем.

— Може, хочеш потанцювати? — запропонував Даніель, протягнувши до неї свою руку. Меліна задоволено подивилася у гарні зелені очі, а потім мовчки поклала свою долоню у його, ніжно всміхнувшись. Тоді ж хлопчачі повні губи також відвідала ніжна усмішка й вони разом пішли до потрібного місця.

Як тільки опинилися там, де треба, Меліна згадала, що не така проста, як собі думає.

— Я буду вести! — впевнено заявила юна леді, торкнувшись його плеча.

— Чому ж? — захотів посперечатися Дан, цікаво зиркнувши на свою гарненьку партнерку і зафіксувавши широку долоню на її тендітній спині.

— Бо я танцювати вмію точно краще, ніж ти, — сміливо всміхнулася та, а далі навіть вередливо показала йому язика, перехопивши його азарт.

— Ну побачимо, маленька вередунко! — дужче загорівся парубок, міцніше стиснувши її кінцівку.

— Як ти мене назвав? Ану повтори! — пирхнула Меліна, награно обурившись. — Ну тримайся!

Після цих дитячо-загрозливих слів їхній дует закрутився у грандіозному танку, де кожен з них намагався не збивати ритм і водночас доводити іншому свої вміння. Пишна сукня дівчини крутилася, наче дзвоник, яким вправно керували руки Даніеля. Час від часу пара підколювала одне одного і весело сміялася з цього. Здавалося, що в такі миті між нами кружляла якась незрозуміла магія, яку ніхто не міг зруйнувати і побачити. Хлопець із дівчиною щасливо дивилися в очі партнера і всміхалися, то наближаючи обличчя разом з тілами, то віддаляючи їх.

*****

А тим часом Ріна з Лілею намагалися підтримувати розмову з кількома знатними дамами і ще двома чоловіками. Раптом одним із них, що був молодшим, мовив:

— Ваша високосте, чи погодитеся потанцювати зі мною? — білявий сіроокий ельф виховано простягнув свою долоню до Лілі. Дівчата перезирнулися, а жіночки біля них схвально загомоніли.

«Постарайтеся не відмовляти тим, хто буде запрошувати вас на танець, – нагадали про себе серйозні батькові слова у рожевій голові. – Адже це можуть бути відомі і впливові люди нашого королівства. Будь ласка, донечки, будьте вихованими і не робіть дурниць».

— Звичайно, пане, — Ліля легенько всміхнулася, кивнула до Ріни і, поклавши свою долоню у його, пішла з симпатичним незнайомцем на спеціальну площадку для танців. Поки йшла, зауважила на собі стривожений погляд батька, який уважно стежив за їхнім дуетом. Ледь розвернувшись до нього, донька легенько всміхнулася. Хоч і несміливо, та запевняла, що вона пам'ятає про його прохання.

Протягом усього досить повільного вальсу парубок щось запитував у принцеси, а вона коротко і трохи розсіяно відповідала. Увага молодиці була сконцентрована зовсім не на її партнерові, а на знайомому хлопцеві, який стояв біля одного зі столів, мав на собі чорний камзол із витіюватими візерунками і про щось теревенив зі знатними людьми.

У якусь мить Елеазар проходився пильними очима по залу, наче шукав когось, і враз зустрівся поглядом зі спадкоємицею трону Міронези. Її душа тут же щасливо заспівала, а водночас і черговий раз розбилася на друзки. Він дивився на неї довго і в одну з секунд дівчині здалося, наче в його очах кольору незабудки промайнула несамовита лють, що була змішана з жалючим болем.

«І як це зрозуміти? Скажи мені, трясця, як це зрозуміти?!..» – збентежилася від зауваженого вона, досі не відводячи від нього зору.

Ел споглядав її так уважно, немов вивчав кожну частинку сьогоднішнього дивовижного дівочого образу, який міг причарувати будь-якого представника сильнішої статі. Він шалено хотів щось для себе зрозуміти, ніби прочитати у ній щось хотів. І через це у її тілі зароджувалося схвильоване тремтіння, а серце то квітло, то в'януло від незнання його справжніх намірів. Певно, минула ціла вічність, перш ніж молодик відірвався від цього заняття і знову повернувся до розмови з якимось герцогом.

«І все? Більш нічого? Мабуть, лише на це й можу розраховувати… І чому ти досі нікого не запросив, Еле? Пісня ж така гарна», – сумно думала Ліля, переводячи погляд із нього на інших гостей. Їй було так боляче… Вона так хотіла, щоб він запросив її хоча б на один танець. Щоб все було так світло, ніжно і романтично, як і на її першому балі.

«Один єдиний танець. Невже це настільки складно?.. Ах, точно. Я ж забула, що мені більше не варто сподіватися на щось із його боку…».

Коли попрощалася зі своїм тимчасовим партнером, вона знову підійшла до столу і вирішила трошки перекусити, але тепер сама, адже Ріни вже не було на місці.

Якась половина людей граційно кружляла в танці, а інша про щось розмовляла зі своїми колегами, з кимось знайомилася чи просто насолоджувалася магічною атмосферою і смачною їжею.

— Чому нічого не їси? — спокійно поцікавилась Неза, несподівано підійшовши до замисленої сестри, що справді ще нічого не поклала до рота, хоч і стояла тут саме для цього.

— Та ось, думаю-гадаю, яку гідну причину можна придумати, щоб зректися трону, який маю успадкувати, — чесно відповіла Ліля, невідривно пропалюючи постать чаклунського радника зацикленими сірими очима. Молодша уважно простежила за її поглядом і насупилась.

— Лільо, — серйозно звернулась до неї вона, — він мав дати тобі відповідь. Ти її вже знаєш? — підступне запитання змусило серденько трохи заціпеніти від скорботи, а його власниця ображено глянула на співрозмовницю.

— Він учора казав, що вона не буде позитивною, навіть якщо до цього моменту могла бути такою, — майже дослівно переповіла їй слова хлопця Ліля. — Але він досі не сказав мені її прямо. Залишається тільки надіятися. А раптом Ел передумає?

— А якщо ні? — відразу застудила її наївну віру Неза. Та не стрималася і вчепила у неї до неможливості приречений погляд. — Гаразд-гаразд, пробач. Буду дотримуватися твоєї думки. Але, Ліль, не смій говорити про відрікання від престолу. Ти ж розумієш, скільки наші батьки пережили, щоб це все тут було. Щоб ми тут були, врешті-решт. Не можна так безвідповідально до цього ставитися. Не можна ось так просто від цього відмовитися. Ми не маємо на це права.

— Гаразд, Незо, я тебе зрозуміла. Більше не буду, — пообіцяла старша Дрангедал, відчувши совість, що відразу нагадала про батьків і те, наскільки їм важливе світле майбутнє цього королівства.

— Проте, якщо буде хоч найменша можливість вибороти твоє щастя, я допоможу. Клянуся, — Неза поклала долоню на її плече, зробивши таку непохитну заяву. Ліля, усвідомивши підтримку сестри, міцно обійняла її.

— Ох, дякую, Незо, щиро дякую... — щасливо прошепотіла вона.

— Немає за що, люба, — погладила її по спині та, ніжно всміхаючись.

Коли дівчата розімкнули свої обійми, Неза відлучилася від Лілі і покрокувала на пошуки Евола.

«І де ж його лихий носить?» – дратувалась дівчина, стараючись не привертати до себе зайвої уваги гостей.

— Ваша високосте! — покликав її знайомий голос, змусивши відразу повернутися убік його звучання.

— Он де ти є, — принцеса втішено постукала каблуками до кароокого блондина, що красувався у коричневому камзолі.

— Потанцюймо, а то мені дивно, як вас ще ніхто не забрав, — елегантно простягнув їй долоню Евол. Вона ж, не вагаючись, із легкою усмішкою пішла з ним на територію для танців.

— Не забрав ніхто, тому що не я спадкоємна принцеса. І не для мене шукається майбутній наречений, про що всі присутні вже точно знають, — якось сумно відповіла на його риторичне запитання Неза.

— То це тому тво… ваша сестра сьогодні така загублена? — кинувши мимовільний погляд на Лілю, зауважив її стан молодик.

— Ага. Проте, як тобі відомо, вона любить Ела. Та дуже малоймовірно, що він є одним із тих претендентів… — замислено мовила Неза, несвідомо сильніше стиснувши парубоче плече.

— А чому правителі так квапляться із цим?

— Ні, здається, вони не дуже поспішають. Просто придивляються до них на майбутнє. Хоча мені щось підказує, що це майбутнє настане швидко… До речі, я, певно, ніколи не звикну, що ти до мене маєш говорити на «ви».

— Боюся, я теж. Але такі тут закони, — ніжно погладивши її пальці, зніяковіло звів брови Евол. — Та таке звертання мене іноді навіть забавляє. До слова, я з Ріною вчора трохи розмовляв про це, і вона сказала, що можна буде говорити так, як раніше, лише якщо ми одружимося.

— Он як, я цього не знала… — збентежено зізналась партнерка.

— Буду сподіватися, що таке колись станеться, — задоволено прошепотів їй Евол, схилившись до самого вуха.

— Бешкетник, — тихо обурилась Неза, захотівши відіпхати його від себе, але той не дозволив це зробити.

— Слухайте, ваша високосте, ви сьогодні неприродно вродливі. Не бажаєте непомітно втекти кудись подалі від цього місця? А то мені вже нема сил терпіти зажерливі погляди інших чоловіків, — цікаво запропонував хлопець, сильніше притиснувши її до себе.

— Якщо непомітно і ненадовго, то я не проти. А то ще батьки хвилюватися почнуть, — пошепки погодилась дівчина, вдихаючи його какао-осінній аромат.

— Тоді ходімо, — скориставшись невеликим хаосом внаслідок зміни пар, Евол швидко повів її до входу в королівський сад.

Різновид дерев і кущів змушував очі розбігатися, а легені з насолодою вбирати їхній запах, змішаний із прохолодою ночі. В повітрі кружляла дивна тривога, а в небі – повному місяцеві ніяк не хотіли поступатися скупчення грізної вати. По магічному куполі, спеціально утвореному, стукотів рясний дощ. Де-не-де спокійно гуляли самотні пари, отримуючи задоволення від споглядання дивовижної флори і слухання мелодійної музики, що ненав'язливо долинала з палацу.

Коли мовчки пройшли стежкою кілька поворотів, то потрапили до віддаленішої частини саду, де посеред високих кущів стояла кована лавка. Евол швидко сів на неї і, без жодних слів схопивши дівчину за талію, посадив її собі на коліна.

— Ей, що це ти робиш? — почала відштовхувати його Неза, потрохи вкриваючись рум'янцем.

— Чш-ш, люба. Нумо так просто посидимо, — припинив її намагання Евол. Тоді ж вона зразу змирилася і навіть наважилась притиснутися до нього, схиливши голову на хлопчаче плече. Через такі її дії Евол раптово напружився, а далі цікаво промовив: — Ви перехопили ініціативу у свої руки, моя прекрасна леді?

— Мені дуже приємна твоя компанія, Еволе, але можна ми трохи посидимо в тиші? — з дивною строгістю знічев'я перервала його запал принцеса. — Просто дуже хочеться спокою, щоб подумати, а то переживаю за Лілю із її заміжжям, — поділилася тривожними думками Неза, а парубок тільки лагідно поцілував її у чоло й акуратніше обійняв за плечі, розуміючи й виконуючи озвучене прохання.

*****

— Агов, ви чому не йдете танцювати? — спантеличено спитала Доріс, підійшовши до пари Даніеля й Меліни.

— Та ми вже трохи натанцювалися. Тому поки просто спостерігаємо за іншими, — відповів їй молодик, відрізаючи кусочок апетитного м'яса, — і їмо.

— М'ясо на вечір не дуже добре, тому жуй ретельно, — турботливо попросила Меліна.

— Гаразд, — усміхнено мовив Дан, кладучи до рота частинку соковитого стейка.

— Гляньте – це ж Віві з Джетом, — зауважила славнозвісну пару першого загону Меліна. А потім, поспостерігавши за ними трохи, додала: — Але… Мені здається, чи Джет сьогодні не такий, як завжди? Наче став якимось холоднокровнішим… Коли бачила його на першому балі, то він по-іншому з Віві поводився.

— А й справді, — погодилася з нею представниця раси ефтіарів. — Недавно мені пан Бальт розказував, що в цього дуету було одне завдання, на яке вони ходили вчора. Тому й, до речі, на промові короля не були. Ось на тій місії, як і говорив їхній капітан, у Джеті стався так званий приступ. А після них він завжди такий, немов сам не свій. Дуже спокійний, стриманий і, як ти зауважила, холоднокровний, — пояснила Доріс, трохи пригнічено повівши вухами.

— Ого, а що то за приступи у нього такі? Вони, може, зв'язані з його безсмертям? — поставила запитання Меліна, поки її партнер мовчки жував їжу.

— Так, вони зв'язані з безсмертям. Але, що то за приступи – мені самій ще до кінця не зрозуміло, — зітхнула напарниця по війську, знизавши худенькими плечима. — А пан Бальт говорити не дуже хоче. Втім, як і сам Джеті, тому такі справи.

— Он як… — замислено протягнула дівчина, а потім їхня бесіда звернула в інший бік. Вродливі панянки ділилися враженнями від вечора, новиною щодо повернення сім'ї короля і навіть про різні любовні справи членів деяких загонів. А Данік весь час лише просто слухав їх і, смакуючи різні страви, усміхнено спостерігав за емоціями, що відображалися на їхніх обличчях.

*****

Ліля вже довго непорушно стояла, тримаючи в руках повний келих шампанського і мовчки дивлячись на Елеазара, який, час від часу зауважуючи її проникливий і запитальний погляд, вдавав, наче не бачить цього.

«Тепер так буде завжди? – розчаровано думала дівчина, а її гарні сірі очі поступово наповнювалися слізьми, які вона тут же квапилася витерти. – Він завжди буде ось так мене ігнорувати? Буде вдавати, наче ми ніколи й не дружили? Наче ми – чужі?.. І все через те, що я – принцеса? Справді? Все дійсно лише через це?! Але ж інші майже так, як раніше, спілкуються зі мною, а з ним що не так?..».

На додачу до відчайдушних думок Ліля почала згадувати минулий бал і їхнє побачення, через що серце знову стиснули колючі дроти, змусивши краплини крові стікати по ньому.

Її перший справжній бал... Дивовижна прогулянка на день народження... Прекрасний час із ним...

«Так… Там все було по-іншому… Так щиро і невимушено… Так тепло й ніжно… – болісна усмішка торкнулася її тремтячих вуст. – А як ми танцювали… Чи це на балу, чи там, перед музикантами… Нам... нам же було так добре разом... Чому так сталося, що я принцеса?? Якщо те, що я дочка короля, мені не дозволить бути разом з ним, то я справді не хочу нею бути!..».

Зал заповнив дуже трагічний, романтичний і милозвучний голос співачки, котра виконувала вже далеко не першу бальну пісню, запрошуючи різноманітних гостей до танцю.

Спадкоємиця трону Міронези що є сили постаралася опанувати себе і, не поспішаючи, відклала все ще повний келих на край столу, біля якого стояла. Після цього повільним і невпевненим кроком попрямувала до головного героя її недавніх думок, який стояв зі ще якимись старшими людьми і про щось говорив.

Черговий раз зауваживши на собі погляд стривожених сірих очей, молодик знову вдав, наче цього не трапилося.

Що ближче Ліля підходила до нього, то скаженіше починало калатати її серце і то неспокійніше робилося у страждальній душі. «Що я йому скажу? Що?..».

Коли вже принцеса опинилася біля потрібної групи людей, то зупинилася.

— Ваша високосте, — відразу усміхнено привіталися чоловіки, зауваживши її, а Ел лише мовчки кивнув, навіть не дивлячись.

— Пане, не бажаєте розділити зі мною один танець? — несподівано звернулася вона до Елеазара. Через її запитання всі люди, які почули його, в шоці витріщилися на неї. Адже де тут таке бачено, щоб дівчата запрошували на танець хлопців!

Попри це, в наступну мить парубок спокійними і до болю знайомими блакитними очима глянув на збентежену дівочу постать. Чоловіки почали щось схвильовано шепотіти то один одному на вухо, то йому.

— Негоже змушувати таку прекрасну даму чекати, пане Елеазаре. Погоджуйтеся... — після цих слів одного з них молодик із гарно зачесаним русявим волоссям тяжко зітхнув.

— Гаразд, леді. Я розділю з вами танець, — стримано простягнувши схвильованій дівчині свою широку долоню, він взяв її худеньку руку в свою і граційно повів на танцювальну площадку. — Що за всесвітню дурість ви щойно зробили, принцесо? — нервово запитав хлопець, ставши з нею у позу для вальсу.

— Я не хочу вальс, — спокійно заперечила Ліля, проігнорувавши його запитання.

— А що ви хочете? — у його тембрі можна було почути щире здивування.

— Хочу просто пообійматися у такому собі танці, — майже непомітно посміхаючись, відповіла принцеса, й акуратно обійняла його міцну шию своїми тендітними руками. — Поклади мені руки на пояс.

— Де ви, пані, бачили, щоб так танцювали на балі? — виконавши її прохання, знову вражено запитав чаклунський радник. — Тут ніхто так не танцює.

— Значить – ми будемо першими. Нехай всі танцюють так, як хочуть, — стримуючи гіркий сміх, тихо, але впевнено заявила дочка короля.

— Тоді як скажете, принцесо, — байдужо погодився Елеазар, почавши задумано розглядати гостей.

— Не називай мене так, будь ласка, — сумно попросила Ліля, сильніше притискаючись до його грудей, через що відчула, як він умить напружився.

«Більше ніколи не називай…».

— Гаразд, ваша високосте, — замислено погодився молодик.

— Так теж н-не називай, — знову сказала вона, зі сльозами на очах роздивляючись узори на його вбранні.

«Вже не можу це терпіти…».

— Гаразд. А як тоді мені вас називати? — нерозуміюче прозвучало над її вухом, поки його приємний голос до крові дряпав душу.

— Лілею. Називай мене Лілею… — тихо відповіла дівчина, вкотре вдихнувши його запаморочливий свіжо-медовий аромат. — Як колись…

— Я не можу вас так називати. Ви ж знаєте, що в нас це заборонено. Не кажіть, що забули. Король може суворо покарати мене, якщо дізнається про таке. Невже ви не розумієте?

Все було сказано таким добрим і водночас безчуттєвим тоном, що серце Лілі лише болісно зчавилося. Вона розуміла це, та все одно хотіла щось змінити. Але… Хто вона зараз така, щоб протистояти законам, які вже дуже давно будують суспільні стосунки в цьому королівстві?..

Принцеса зовсім не бажала, аби милозвучна пісня закінчувалася, тому що так вона могла довше побути з ним. Довше побути у його затишних обіймах. Довше насолодитися п'янким запахом його одеколону і цього мужнього тіла. І як давно вона не може жити без його голосу, усмішки, запаху і цих ніжних дотиків? Як же боляче...

— Я розумію… — нарешті, змучено відказала Ліля, а потім підняла голову і заплаканими очима заглянула в його тривожні вічі. — Я знаю це, але... Ніяк не можу змиритися!.. Невже тобі байдуже на все, що між нами було?.. Елеазаре, скажи істинну причину, через яку ти припинив зі мною нормально спілкуватися. Не тільки ж моє походження у цьому винне. Я знаю, що є справжня причина. Скажи мені її… — блакитні очі молодика наповнилися прикрим болем, а потім беземоційно відвернулися. Зате, вона досі благально дивилася на нього. По рожевій дівочій щоці неждано скотилася самотня сльоза. — Так тепер буде завжди? Через твою поведінку м-мені дуже боляче, зрозумій… Можливо, можна якось впоратися, ти ж навіть не пробував…

— Не можна, ваша високосте, — зразу перебив звучання її тремтячого голосу молодик, стримано поглядаючи кудись далі. — Я… я не збираюся зраджувати законам мого королівства. Не збираюся змушувати короля сумніватися у мені через вас, — його слова прозвучали над нею, наче страхітливий грім, який руйнував будь-яку надію. Ліля з відчаєм на вродливому обличчі спостерігала за його сталевим спокоєм.

— Тобі… т-тобі настільки все одно, що я відчуваю?.. І все лише через те, що для тебе важливіше ставлення батька і закони Міронези?? Невже це означає, що… ми б-більше не повернемося до того, що бул-ло? Ми що, ніколи до цього не повернем-мося?.. Скажи, благаю… — складалося враження, ніби все довкола, разом із принцесою, боязко завмерло, очікуючи на його відповідь. Та Елеазар зовсім не поспішав говорити, а лише стримано мовчав, дивлячись убік – не хотів бачити її заплакане обличчя.

«Мовчання – знак згоди, еге ж?..» – зневірено усвідомила вона, ковтаючи сльози. Слова пісні, яка досі не припинила дарувати всім довкола романтичну і тужливу атмосферу, долинули до дівочих вух:

«Не можу жити, коли ти, любий, такий черствий...
Ні слова не кажеш, а я не знаю, що це за погляд мертви́й...
Хочеться весь час тужити, коли ти не даєш надії.
Зрозумій, що без тебе я не мрію!
Не мрію!..
Ех, не мрію!..
Не мрію я без тебе!
І щось так болісно серце рве…
Скажи хоч слово, а то я зовсім розвіюсь…
Більше ні на що ж я не надіюсь…» – співала співачка, мрійливо прикривши повіки. Вслухаючись у ті слова, Ліля розуміла, що її душа знову роздирається на шматки.

«Я завжди знала, що ми створені одне для одного.
Але вже давно не бачила в твоєму гарному лиці нічого рідного…
Мені складно дихати від почуттів, а ти й не бачиш…
Чому так сильно закохати в себе посмів, якщо нічого в цьому не вбачаєш?..
Притисни мене до себе, як тієї холодної ночі.
Востаннє поцілуй, а я постараюся назавжди запам'ятати твої очі…» – долинуло до неї знову і вона, опустивши голову, почала тихо плакати, однією рукою зім'явши тканину Елового камзола, власник якого досі мовчав, обережно обіймаючи її тендітну статуру.

«І навіть, якщо ти підеш, мій милий…
Сподіваюсь, з іншою будеш щасливий...
Тільки не забувай, як сильно я тебе любила,
І що сама себе у цьому й погубила…» – після ще одного приспіву дівчина перестала стримуватися і розридалася, як маленьке дитя, виплакуючи весь гіркий біль і скорботу.

Елеазар лише обережно поклав голову на рожеву маківку, а потім майже непомітно погладжував її спину своєю великою і теплою долонею, намагаючись заспокоїти. Вона трусилася і схлипувала, сильніше притискаючи його до себе так, наче думала, що більше ніколи в світі не обійме. Своїми рученьками заривалася у його неймовірно приємну на дотик чуприну і з усієї сили вдихала до знемоги рідний запах чоловічого тіла, намагаючись якнайчіткіше його запам'ятати...

Не хотіла вірити, що це кінець. Вони стільки пережили разом! Не можна так просто поставити на всьому хрест!..

Дівчина не бажала забувати те, як він усміхався до неї, як тулив до себе, обіймаючи, як гладив по голові, як говорив слова підтримки і різні компліменти.

Та зараз складалося враження, наче хтось жорстоко вирвав її з його теплих рук і, проти волі, швидко відтягнув на несказанно далеку відстань. Проте, це було не найгіршим. Елеазар навіть не намагався повернути її до себе, коли старшу Дрангедал забирали. І саме цей його вчинок найбільше катував її свідомість. Ліля ніяк не могла збагнути, невже є такі люди, які отак легко можуть відмовитися від чогось, якщо це завадить їм досягнути чогось іншого, чогось вищого…

І веселі, і сумні спільні з ним спогади розгризали розчаровану свідомість, змушували подумки опуститися на коліна і кричати німим криком. Все… Все, що вона так боязко збирала, все, що було в них, незворотньо звалилося у темнющу прірву. І… Ліля не змогла це врятувати. Не змогла дотягнутися… Просто завмерла і з витягнутою рукою вдивлялася у ту чорноту, яка потім начебто почала дедалі більше поглинати її.

Цей невідомий, хто забрав її від молодика, тоді ж штовхнув крихке тіло у глибоченну яму і спостерігав, як воно падає. Нібито знав, що принцеса не вибереться звідти. Хто їй допоможе? Хто саме стане новим промінцем добра після такої нищівної втрати? І чи стане ним хтось, взагалі?..

Через кілька хвилин музи́ки заграли вже іншу мелодію, і це свідчило про те, що повинен початися інший танець. А, отже, і інші партнери.

Елеазар під час завершення тієї журливої композиції намагався ненав'язливо заспокоїти принцесу, котра ніяк не могла припинити лити гіркі сльози з того моменту, коли усвідомила, що у їхніх стосунках вже, справді, нічого не вийде змінити. Траурний стан ніяк не хотів залишати її пораненої душі, скільки б разів вона не ставала приреченою у своєму житті і скільки б разів не думала, що варто припинити сподіватися на щось краще. Кращого ж не буде…

Поки Ліля рюмсала і раз у раз уривчасто вдихала повітря, парубок швидко відвів свою партнерку подалі з площі для танців і дивних поглядів, притискаючи до себе, щоб інші не бачили. Побита свідомість принцеси була нібито огорнута густим-густим туманом, тому її хазяйка не опиралася, а слухняно пленталася за хлопцем.

Потім же він зупинився в одному з кридорів, що вели до танцювального залу, й обережно посадив її на одну з лавочок, які там стояли.

— Принцесо, припиніть, будь ласка. Вам потрібно опанувати себе і привести до ладу зовнішній вигляд, адже ще ж маєте знайомитися із різними важливими людьми. І, можливо, серед них буде ваш майбутній чоловік, — серйозно говорив Елеазар, стоячи перед нею. А Ліля лише зараз почала урівноважувати своє дихання, витираючи руками сльози.

— Майбутній чоловік?.. Будь-хто, але не ти! Не смій говорити про нього! — злякано сказала вона, ображено глянувши у його спокійне обличчя. Молодик кілька секунд вивчав її реакцію, а тоді, опустивши погляд, беземоційно відказав:

— Але такою є правда, і я нічого не можу з нею зробити...

— Не хочу я чути цю бісову правду! — несподівано крикнула Ліля, ніби все, що вона намагалася тримати всередині, зразу вирвалося назовні. По щоках знову зрадливо покотилася солона рідина. — Як ти можеш таке говорити?! Не смій здаватися! Ми ще маємо змогу…

— Нічого немає сенсу! — грубо урвав її він, насупившись. — Хочете чи не хочете, ваша високосте, а прийняти це ви повинні. У нас з вами нічого не вийде, зрозумійте. Скільки ще разів мені це говорити? Скільки??

— Не думай про це! Не думай! Якщо кохаєш – просто кохай! — із відчаєм виголосила дівчина, стиснувши тремтячі кулачки.

— Не можна про це не думати! Все не так просто, як вам здається! Та і якщо не кохаю, то для чого?! — раптово зірвався на крик Ел, а далі різко замовк на десяток секунд, узрівши її очі. — Я… я зрозумів, що не відчуваю до вас таких же почуттів, як і ви до мене. Не... відчуваю… — тяжко зітхнувши, сказав він, а її зіниці миттєво зменшилися. Тоді ж здалося, наче в душу вп'яли зубчастий меч і навіть не мислили його витягати звідти, а навпаки – почали ним крутити. Далі чаклунський радник розвернувся і наостанок кинув: — Я аж ніяк не заслуговую на ваше кохання, принцесо. Ви не мусите страждати через мене... Не бійтеся – точно знайдете кращого, ніж я. Тоді, впевнений, навіть сильніше полюбите його, і все обов'язково буде добре, — безпристрасні слова, що мали в собі малесенький відблиск образи, пекучим холодом вкрили її вимучене серце, змушуючи його защеміти від несамовитого болю.

Елеазар повільно пішов довгим коридором, поки вона дивилася йому вслід розгубленими й безнадійними очима так, наче її щойно зрадив найкращий у світі друг, наче у цю мить підписали документ на вислання її у жорстоке рабство.

«І все?.. Кінець? Це справді кінець?..».

— Дурень!.. — тихо крикнула Ліля, закривши мокре від сліз обличчя долонями.

Свідомість губилася у незнанні подальшого майбутнього хазяйки. Повсюди бігала, наче божевільна, і шукала хоч щось, що могло би допомогти впоратися із тією перешкодою до омріяного щастя, яка постала перед нею височенною стіною.

— Боже, який же ти дурень! Не знайду я кращого, як т-ти не розумієш?! Ніхто мені тебе не замінить!.. Ох, і чому я тільки в тебе так сильно закохалася!.. — принцеса знову почала зневірено плакати, вкотре за цей тиждень усвідомлюючи свою жалюгідність і безпомічність. Страшенно не хотіла думати про життя без нього, про те, що її буде обіймати хтось інший. Що хтось інший може цілувати...

Чому ж доля з нею настільки безжально поводиться? Чим вона це заслужила?..

У змученій душі вже давно зігнили всі пахучі квіти, які сам Елеазар колись там і сіяв. Щось темне зародилося всередині і почало повільно роз'їдати все світле й миле, що залишилося від їхніх спільних розмов, дотиків, поглядів і емоцій.

Спадкоємиця трону Міронези раптом усвідомила, що недавно парубок якраз дав їй ту свою відповідь, як і обіцяв. Але... вона була зовсім не такою, на яку дівчина весь час так сподівалася… Сталося саме так, як Ел їй тоді говорив, і це начисто зруйнувало будь-яку завзятість до боротьби за щастя, адже для цього більше не було жодних причин, якщо він її не любив...

Як пригадувала його нестерпно-байдужі репліки, у грудях щось кололо, ніби якесь велике свердло нещадно роздирало її серце, що вже й без того кровоточило.

Через невідомий відрізок часу вродлива рожевоволоса дівчина стомлено крокувала по багряному килимі, яким була встелена підлога довгого коридору. Вона вже давно зняла підбори і несла їх у руках, час від часу схлипуючи. Йшла геть, аби її ніхто таку заплакану й виснажену не зустрів там, на лавці. Начхала на якихось можливих наречених і вирішила повернутися до кімнати. Не хотілося ні з ким ділитися тим, що зараз її настільки тривожило, нікому не хотілося говорити про це. Нікому і ніколи.

Потім Ліля зненацька підвела погляд і нечітко побачила чиюсь постать, яка рухалася їй назустріч. Спадкоємиця трону Міронези спробувала примружити очі, щоб придивитися, а то від сліз все було розмитим, та перш ніж встигла зробити це, все довкола неочікувано потемніло, а вона сама відчула різкий біль у скронях і те, як її тіло безсило впало на підлогу.