Спекотний день виявився справжнім випробуванням. Жарке повітря наче душило, через що дихати було важко. Сонце, немов нещадний хижак, погрожувало спопелити цілий світ. І якщо для когось цей день став втіленням неймовірного страждання, то для Лейли це була чудова нагода позасмагати на даху будинку, в якому вона мешкала.

 Айзек!  вигукнула вона, схопившись за підлокітники шезлонгу на якому лежала. Побачивши, як її брат отримав потужний удар в живіт , вона загарчала, немов лютий звір,  Ти, ніяк, вирішив убити мого брата? – її щелепа стиснулась до болю, а у золотистих очах спалахнув справжній вогонь. Цей щзвірілий погляд призначався Айзеку — ментору Тео. Цей старий осел ніколи не щадив її брата.

Такі дні, як сьогодні, були не рідкістю. Айзек і Тео підіймались на дах будинку, щоб трохи потренуватися. Лейла ж у цей час спостерігала за їхніми поєдинками, не забуваючи при цьому доглядати за своїм тілом і волоссям. Дівчина могла наносити на своє тіло різні масла, а також приводити свої нігті до ладу. Не було різниці, чим вона займалася — Лейла просто знаходила привід відвідувати ці дурні тренування, щоб стежити за Айзеком. Той був занадто суворий з її братом. Іноді, Лейла дозволяла собі уявляти, як вона власноруч виколює очі й ламає руки цьому старому віслюкові. Це була її мрія ще з дитинства.

 Це більше схоже на спробу повбивати одне одного, але ніяк не на тренування,  вона важко зітхнула, розуміючи, що її слова не припинять тренування і їй прийдеться потім піклуватись про рани й синці Тео.

У цей момент Лейла помітила хижу посмішку Тео. Той зі спритністю ухилився від удару Айзека, після чого відразу ж перейшов у наступ. Від удару Тео, Айзек злегка зігнувся і злісно зашипів, немов змія. Лейлі не вдалося приховати своєї підступної посмішки. За тим, як б'ють Айзека вона могла спостерігати вічність.

 Все ніяк не второпаю, що ти тут забула, лисичка?  кожне слово Айзека було просочене отрутою. Його тон був зухвалим й підступним, та Лейла незворушно продовжувала підпилювати свої нігті. Ними вона коли-небудь збиралася видряпати Айзеку очі,  Хіба тобі не час обкрадати заможних аристократів? Напевно, вони вже на тебе зачекалися.

Лейла засміялася. Її сміх був схожий на прекрасну музику. У Лейлі все було прекрасно  починаючи з голосу і закінчуючи її неперевершеною красою. Дівчина повністю перейняла зовнішність від матері, яку нерідко називали богинею. Ще б пак! Маючи таке гарне обличчя і витончене тіло Лейла могла підкорювати принців і навіть королів, якщо не самих богів.

 Сьогодні в мене дещо інші плани, Айзеку,  Лейла подивилася на нього з викликом. Його ім'я в неї на язику залишило гіркий присмак. В присутності Айзека, Лейла завжди намагалась приховувати емоції. Він харчувався почуттями немов демон.

Лейла зиркнула на Тео. Брат був втіленням зосередженості. Він був схожий на хижака, що полював на свою здобич. Тео рухався з неймовірною швидкістю. Іноді Лейла не встигала зрозуміти, як йому вдавалося вкотре вдарити Айзека. Втілення жорстокості та сили, яка, напевне, не раз рятувала йому життя. Відчувши на собі погляд сестри, Тео посміхнувся їй найдоброзичливішою посмішкою, на яку тільки був здатний. Він поправив пасмо свого золотистого волосся, що вибилось із хвоста й продовжив тренування. Піт так і стікав його тілом. Майку він передбачливо зняв, як тільки ступив на тренувальний майданчик. М’язи, його злегка засмаглого, тіла весь час були напружені, неначе чекаючи на атаку. Якщо Лейла була схожа на богиню, то її брат без сумнівів міг бути богом.

 І які ж плани в моєї молодшої сестрички? – задихаючись запитав Тео, ухилившись від чергового нападу Айзека. Лейла піднялась і почала збирати свої баночки з різними маслами у велику сумку. Кожен її рух був витонченим, ніби вона й зовсім не була людиною, а радше породистою кішкою. Лейла підійшла до великих залізних дверей, що вели на сходовий майданчик, і перед тим, як покинути його — відповіла:

 Схилити світ до своїх ніг,  Лейла вимовила ці слова немов молитву, яку вона повторювала щоночі перед сном. Вона не знала, як на її слова відреагували чоловіки. Лейла вже зачинила залізні двері і спускалась вниз, розмірковуючи про те, з чого їй варто почати втілення своєї мрії в реальність.

Ка́рданом тинялись сольдійці й люди. Жителі столиці раз у раз штовхались і лаяли один одного. Майбутнє свято всіх робило надзвичайно заклопотаними. Усі готувалися до карнавалу, що влаштовувався на честь Золотого Сонця. Цього дня сонце покривалося золотою завісою, через що шкіра сольдійців починала мерехтіти, немов справжнє золото.

Лейлі не було діла до цього безглуздого свята, хоча і вона, і її брат були наполовину сольдійцями, через що, відповідно, їхня шкіра теж покривалася дивним світінням. Ще у дванадцять вона зрозуміла всю марність цього явища. Так, це було красиво, але не більше того.

Якась жінка вдарила її під бік своїм ліктем. Лейла зашипіла наче змія. Вона придушила наростаюче роздратування і попленталася далі, протискуючись крізь збожеволілий натовп. Вона вже не одноразово пошкодувала, що не обійшла центральний базар. І як тільки вона могла забути про завтрашній карнавал? Лейла зупинилась, трохи перепочити й заодно поспостерігати за натовпом. Деякі сольдійці вивішували прапори Іліодора. На білих полотнах було зображене золоте сонце й касари. Касари були священними птахами, яких виводили для повітряних сил королівського війська. Сольдійці вірять у непереможність цих істот, що ступають по тілах своїх ворогів, котрі тремтять від жаху. Вони уособлюють собою сонце, силу, пильність, відплату. Іноді, в Ка́рдані можна було побачити касарів, що літали над столицею. Прекрасні й дійсно священні створіння, розмах крил яких сягає восьми метрів, а то й більше. Це могутня тварина з головою орла і м'язистим тілом лева, обвита пухнастим хутром та пір'ям світло-коричневого забарвлення, що переливається на сонці золотавим відтінком. Очі касарів налиті золотом, вуха прикрашені густим хутром, а хвіст закінчується великим пухнастим пензлем. Їх сильні кігті та міцний різко зігнутий дзьоб свідчить про їх силу та нагадує про воїнське призначення. Тільки гідний вершник може осідлати цю благородну й норовливу істоту. Лейла захоплювалась ними, немов дитина. Могла спостерігати за ними годинами, поки ті не відлітали до своїх гнізд.

Інші сольдійці прикрашали свої лавки й домівки золотими стрічками, які нагадували промені сонця. Дехто вивішував паперові лампи, що освітлювали кожну оселю й вулицю в Ка́рдані. Так, сольдійці віддавали шану вічному сонцю.

Раптово Лейла почула музику. Вона лунала зі сторони площі, де вже почали скупчуватись сольдійці. Вуличні музиканти вже щосили репетирували свої виступи.

Тим часом натовп почав розходитися. Більшість сольдійців попрямували до музикантів, щоб послухати чарівну музику. Можливо, в будь-який інший день вона б взяла приклад з інших і теж пішла б на звуки чарівної музики, але сьогодні в неї було багато інших справ.

Вона вже готова була рушити далі, коли відчула, як хтось намагається поцупити її золоті монети, сховані в її торбинці. Лейла обернулася з широкою й дещо хижою посмішкою на обличчі. Перед нею стояв маленький хлопчик. Його одяг виглядав як брудне лахміття, обличчя сильно замурзане, і такий худий, що аж кістки випирали. А його очі... Вони були голодними й переляканими. Відчай – ось що побачила Лайла в його погляді.

Лейла схопила хлопчиська за руку і присіла, щоб краще розгледіти його обличчя. Обличчя, яке нагадувало їй когось із минулого...

 Ось що, хлопче,  прошепотіла Лейла без своєї звичної манери розтягувати слова. Вона говорила серйозно і дуже тихо,  Ти повинен більше старатись. Знаєш, що тебе викрило? Страх і невпевненість. А ще млявість.

Хлопчик широко розплющив очі від подиву. Він закусив губу й опустив голову від сорому. Його маленьке, худе тіло трусилось від страху. Він все чекав на покарання, але натомість незнайомка тільки сказала:

 Ти маленький, майже непомітний. Це твоя перевага,  вона йому підморгнула і широко посміхнулася, відпустивши руку,  Тримай, це тобі за сміливість. Не витрачай на дурниці. Купи собі їжі.

Лейла кинула хлопчині три золоті монети, після чого він геть очманів. Три золотих монети! Для нього це був цілий статок. Цих грошей вистачить йому на кілька тижнів ситого життя. Хлопчик не встиг подякувати своїй рятівниці. Вона вже зникла в натовпі інших дорослих сольдійців.

 Ти спізнилась,  підмітив Ян, крокуючи в ногу з Лейлою. Вона була напрочуд тихою й повністю поглинутою власними думками. Він би навіть сказав, що Лейла була сумною. Але, варто йому було про це задуматись, Лейла тут же затараторила.

 Це все через тих фанатиків Солли!  вона змахнула руками. Її обличчя почервоніло від гніву. Вона навіть тупнула ногою від роздратування,  Знаєш, скільки часу в мене зайняло дійти сюди? Цілу годину! А знаєш, скільки часу потрібно, щоб дійти сюди в звичайний день? П'ятнадцять хвилин!

 Я здивований, що ти обурена. Ти ж знаєш, який завтра день,  Ян скуйовдив своє коротке, каштанове, хвилясте волосся, спостерігаючи за своєю подругою і колегою...

Лейла глибоко вдихнула, проганяючи роздратування. Ян обожнював спостерігати за нею, поки вона була в такому стані. Неприборкана, люта... Красива.

 Ти захопила із собою прикраси?  Ян відвів погляд, зрозумівши, що дивиться на подругу надто довго і надто пильно.

 Ти, що ж, дурепою мене вважаєш?  Лейла фиркнула й закотила очі. Вона поплескала рукою по своїй торбині, що висіла через плече. В ній був цілий статок. Залишилося обміняти його на золото,  Все тут.

Ян посміхнувся своєю лисячою посмішкою. Його карі, з золотим вкрапленням, очі спалахнули, і він схвально кивнув.

Товариші крокували уздовж вузеньких вуличок, у яких майже не зустрічалися сольдійці й навіть люди. Цей район Ка́рдана мало хто відвідував. Золоті Ланцюги були зовсім іншим світом в Іліодорі. Окремий світ, де діяли власні закони. Навіть гвардійці короля й наглядачі не наважувалися вештатись тут. Але тільки не Лейла з Яном. Для них Золоті Ланцюги були другою домівкою.

Кримінальна частина міста, де жили вбивці, злодії, контрабандисти і навіть мортори. Тут була своя ієрархія, тут панував свій король, у якого були свої піддані. Здавалося, навіть сонячні промені не потрапляли у цю частину столиці. Тут було холодніше й похмуріше.

 Геральд нас, напевно, вже зачекався,  пробелькотів Ян, поглядаючи на усміхнену Лейлу. Вона, здавалося, цього навіть не почула.

Товариші підійшли до великих залізних дверей і впевнено, немов заходячи у власний дім, відчинили їх. Гостей одразу ж зустріла темрява, перемішана з димом цигарок, які полюбляв викурити Геральд.

 Забирайтеся звідси  якщо вам дороге життя,  прохрипів старий, після чого одразу ж жбурнув у Яна кинджал. Хлопець спритно відскочив і покрокував до столу, за яким сидів Геральд.

 Ми також раді тебе бачити, приятелю,  глузливо відповів Ян. Він промовив це наче лис. Підступний, хитрий хижак. Не хотілося б Лейлі стати однією з жертв його пограбування. Вона б і не помітила, як залишилася б без монети в кишені.

 Ааааа, це ви! Я вже думав не прийдете!  старий зробив нову затяжку сигари, після чого одразу ж голосно закашляв. Геральд запалив свічку, і Лейла помітила, як сильно Геральд постарів. Але ж вона бачила його всього лише два тижні тому. Навколо темно-синіх очей, наче небо перед грозою, з'явилися нові глибокі зморшки. Його довге сиве волосся зараз почало сильно випадати. Напевно, це було через ті паскудні сигарети, що купував Геральд у чаклунів,  Ну, показуйте свої скарби.

Лейла вийняла із торбинки прикраси й виклала все на стійку. Геральд запалив ще одну свічку й нагнувся до шухлядки за збільшувальним склом. Він почав ретельно оглядати коштовності, серед яких були підвіски, намиста, браслети, каблучки і навіть діадеми. І все це їм вдалося поцупити за один тільки вечір. Їм дуже пощастило, що сольдійці, у чиєму домі було свято з нагоди дня народження їхньої доньки, були надто заклопотаними гостями. Лейлі та Яну навіть не довелося покидати маєток через вхід для слуг, щоб усі ці прикраси забрати із собою. Вони вийшли через парадний вхід, наче почесні гості.

 Ну і ну! Не дарма ви є найкращими у своїй справі,  Геральд навіть присвиснув.

 Скільки за них даси?  нетерпляче запитала Лейла. Вона все розминала пальці й закусувала нижню губу.

 Дві з половиною тисячі золотих монет,  Геральд поклав збільшувальне скло на місце, після чого зробив ковток якогось дешевого пійла. Лейла й не пам'ятала, щоб Геральд хоча б колись був тверезим. Він постійно чи то курив, чи то пив, чи робив і те, й інше одночасно.

 Ти, ніяк з'їхав з глузду?  ледь не прокричала Лейла. Вона стукнула кулаком по столу й важко зітхнула, намагаючись приборкати свою лють,  Тут прикрас щонайменше на три тисячі золотих монет, якщо не більше.

Геральд зробив чергову затяжку й хрипло засміявся.

 Де ти її таку нахабну відкопав?  старий відкинувся на спинку крісла і почав пильно оглядати Лейлу. Дівчина витримала цей оцінювальний погляд. Це був виклик, і вона прекрасно це зрозуміла. Її посмішка була хижою, погрожуючи розправитися з жертвою повільно й болісно.

 Очі в тебе красиві. Неможливо відмовити,  чоловік пригнувся під стіл за золотом,  Дві вісімсот. Це моє останнє слово.

Старий кинув мішечок із грошима Лейлі в руки. Та зі спритністю кішки зловила мішечок і швидко перерахувала, бо на слово вона не звикла довіряти.

 З тобою приємно мати справу, Геральде,  проспівала Лейла своїм прекрасним голосом, сховавши мішечок із грошима в торбинку.

 Ось так завжди! Красиві жінки  моя слабкість,  Ян почав реготати, після чого поплескав старого по плечу.

 Не тільки твоя, приятелю,  Ян подивився на свою подругу. До чого ж вона була красивою. Її очі... Так і світилися, немов золото на сонці. Ян зловив себе на думці, що не може відвести від Лейли погляд.

 Ви вже чули новину? Терроса спіймали,  прошепотів старий, склавши руки в молитві,  Солла попіклуйся про його душу.

Террос був найзнаменитішим чаклуном в Іліодорі. Він ось уже, як десять років покинув Землі Ночі в пошуках кращого життя. Террос не схибив, вирушаючи в Іліодор. Сольдійці не володіли магією, як і люди, саме тому поява чаклунів перевернула з ніг на голову це королівство. Заможні сольдійці не шкодували золота, купуючи різні магічні предмети або зілля різної властивості. Лейла й сама неодноразово користувалася послугами чаклунів. Їй частенько доводилося змінювати колір волосся. Для цього чудово підходили спеціальні зілля, які коштували цілий статок. Але Лейла не шкодувала золота, коли справа доходила до власної безпеки. На чаклунів, звісно ж, полювали гвардійці за наказом короля Е́лізара, і ніхто не знав їхньої подальшої долі. Чи то король сильно ненавидів магію, чи то йому щось було потрібно від чаклунів. Але якщо хтось із чужинців потрапляв у лапи короля — справи їхні були кепські. Ніхто і ніколи їх уже не бачив. Прилюдної страти не було, винесення вироку теж. Солла тільки знала, що роблять із чаклунами в палаці.

 Хто ж тебе тепер постачатиме цим лайном?  Ян покосився на сигару в руках Геральда. Террос був єдиним чаклуном, який продавав подібні товари. Старий ніби тільки зараз осмислив слова Яна.

 Свята Солла! А й справді! Як же мені тепер боротися з головними болями?

 Попий чай із ромашкою. Кажуть, допомагає,  Лейла підморгнула старому й розвернулася до дверей. Геральд тільки зашипів від злості.

Товариші покинули Золоті Ланцюги й направились до центрального базару. У Лейли були плани, а Ян просто плентався за нею. Вона граційно, мов кішка обходила сольдійців й прямувала до лавки із тканинами.

 Ти все ще плетешся за мною? – спитала вона, озирнувшись на мить через плече,  Думала, ти давно вже втік в свою лисячу нору.

Ян посміхнувся одними губами й закотив очі. Хлопець поклав руки до кишень своїх штанів і йшов розслаблено, мов лінивий, ситий хижак. Незважаючи на його високий зріст, доволі широкі плечі, він рухався з явною гнучкістю та легкістю.

 Мені буває нудно в тій норі, а сьогодні прекрасний день для прогулянки.

Лейла тільки хмикнула, хоч і була рада компанії свого товариша.

 То ж куди ми прямуємо? – поцікавився Ян, наздоганяючи Лейлу.

 Вже прийшли,  відповіла дівчина, відкинувши свої світлі, поціловані сонцем, коси за спину. Товариші опинились біля лавки з тканинами. Лейла роздивлялася товар, після того як привіталася з продавщицею. То була жінка, років тридцяти із темною шкірою і таким же темним волоссям, яке жінка вирішила залишити розпущеним.

 Є щось новеньке? – поцікавилась Лейла, зморщив носика, наче всі ці тканини були їй не до вподоби.

 Приберегла для тебе, пташко,  жінка дістала з-під прилавка рулон із чорної, наче сама ніч, тканини. Вона ніжно переливалася під сонячними променями й виникало враження, наче колір переливається з темно-фіолетового до темно-зеленого,  Мені сказали, що цю тканину неможливо порвати, а коли одягнеш її вночі, тебе ніхто не помітить.

Очі Лейли загорілись цікавістю й захватом. Ян пильно спостерігав за дівчиною, як та мацала тканину і як лице її змінилось на щирий подив. Ян знав, що Лейла любить шити. У неї весь гардероб був забитий різним одягом, який пошила вона самотужки. Лейла захоплювалась цією справою. Видумувати різні дизайни й поєднувати кольори, які ще ніхто не наважувався поєднати. Вона дійсно горіла цим заняттям.

 Вона така легка і приємна на дотик, наче шовк… Але ж це не шовк… Скільки? – продавщиця зрозуміла натяк і тихо промовила.

— Двісті за метр.

Лейла здригнулась почувши ціну, але за таку тканину і не шкода віддати стільки золота. Тканина привезена із Земель Ночі. Солла тільки знала, яким чином товари провозили крізь кордон. Лейла відчувала в клаптику тієї тканини справжню магію і вона зачаровувала своєю піснею, що відгукувалась в ній, коли Лейла тримала її в руках.

 Сто,  наполягла Лейла, прищурившись глянула продавщиці в її темно-карі очі.

 Не торгуйся зі мною. Двісті і не менше,  продавщиця роздратовано цокнула язиком.

- Ну ж бо, Касілла, зроби знижку для постійної клієнтки! Ми знайомі багато років, а ти намагаєшся здерти з мене цілий статок. Я ж завжди прикривала тебе, коли наглядачі сідали тобі на хвіст. Ти моя боржниця.

Наглядачі завжди тинялись центральним базаром в пошуках незаконної діяльності. Вони могли бути доволі жорстокими з тими, хто на їхню думку був небезпечним злочинцем. Більш за все вони ненавиділи контрабандистів й крадіїв. Могли прикувати тих до стовпа позору й бити батогами, поки не набридне.

Продавщиця примружилась, вдивляючись в прекрасне лице Лейли. Дівчина лагідно всміхнулась й ледь помітно нахилила голову, щоб краще роздивитись обличчя Касілли.

 Сто п’ятдесят,  тихо мовила продавчиня, після чого важко зітхнула,  Твоя наглість дивує мене з кожним разом все більше, пташко.

 От і добре, що порозумілись,  весело затараторила Лейла,  Тоді мені три метри, будь ласка.

Дівчина відрахувала потрібну суму і вручила її продавщиці. Вона взяла свій пакунок і попрямувала дорогою до дому. Ян йшов за нею й вдивлявся в її прекрасну витончену спину, довгі, стрункі ноги. Дивився, як її золотисте волосся підхоплює легкий літній вітерець. Її жіноча хода, легкість так і заворожували його, а він міг тільки спостерігати за її красою, яку, мабуть, сотворила сама Солла.

 Ти!!! – заволав чоловік, дивлячись на Лейлу. Дівчина обернулась й з подивом глянула на чоловіка, чиї риси обличчя були їй знайомі, та вона все ніяк не могла пригадати, звідки вона його знає.

 Тікай,  тільки й сказав їй Ян, перш ніж зникнути в натовпі сольдійців.

І Лейла, не гаючи ні секунди, побігла.