Ян Краймер сидів біля фонтану, насолоджуючись тим, як бризки води потрапляють на його розгарячене, засмагле обличчя. Він занурив руки у воду і ледь стримався від стогону насолоди. Вода хоч і не була холодною, але все ж йому вдалося хоч трохи остудитися в такий спекотний день. Іліодор нікого не милував у літню пору. Ні сольдійців, ні людей. Хоч Ян і був чистокровним сольдійцем, долі явно на це було наплювати. Маленький хлопчик потрапив у кримінальний світ Ка́рдана, не встигнувши ще встати на ноги і піти. Немовля, підкинуте вправному злодієві і королю Золотих Ланцюгів. Ян був його неофіційним наступником. Він бачив у Карозі аж ніяк не боса, а батька. Карогу було більше шістдесяти, і він піклувався про Яна, як міг, хоч його методи виховання викликали безліч запитань. Не сказати, що Яну було легко. Він швидко пізнав жорстокий світ. Карог був хорошим учителем. Він доступно пояснив хлопчику, що і як влаштовано. Ян був відданим псом Карога, виконував усі його доручення і завдання, поки одного разу він не зустрів Лейлу. Юну дівчину, яка по своїй дурості спробувала його обікрасти. Не сказати, що Лейла була зовсім безнадійна. Вона була швидкою, а головне рішучою, але її тривога і страх одразу ж видали її. Так вони й подружилися. Так він знайшов у цьому жорстокому світі свою подругу. Лейла майже нічого про себе не розповідала, точно так само, як і Ян. Їм це підходило. Він ніколи не питав її про те, чому вона наважилася на крадіжку. Відчай і так був написаний у неї на обличчі. І не відчай від голоду чи холоду. Скоріше відчуття провини й бажання все виправити.

- Ей, красунчику, чи не бажаєш познайомитися? - Ян і не помітив, як біля нього присіла дівчина з довгим каштановим волоссям. З-під глибокого капюшона було видно лише її губи, що розтягнулися в хижій усмішці. Він одразу впізнав голос Лейли. Вона вирішила скористатися зіллям і змінити колір волосся. Розумно, враховуючи те, що на неї полював Ганц.

- Я хвилювався, - лише пробуркотів Ян, оглядаючи свою подругу. Наче не поранена. Наче в доброму гуморі. Це його й хвилювало. Після втечі від Ганца, вона б мала місця собі не знаходити й продумувати подальші дії, а замість того, вона сидить біля нього в самому центрі Ка́рдана й посміхається, немов божевільна.

- Не варто було, - прошепотіла Лейла, розглядаючи свої нігті, - Ти ж мене знаєш. Мене важко впіймати.

- Чи так уже й важко? - поцікавився Ян, теж пошепки, - Тобі не личить бути брюнеткою.

- Знаю, - вона змахнула рукою, наче її саму дратував новий відтінок її волосся, - Це запобіжний захід. Доведеться потерпіти. Я ось чому прийшла...

- Можеш не говорити, я й так уже зрозумів. Тобі потрібно залягти на дно. Найближчими тижнями жодної роботи.

Лейла замовкла. Мабуть, над чимось розмірковувала. Дивно, що вона взагалі прийшла. Ян і не сподівався, що побачить її. Думав, вона замкнеться в будинку і не вийде на вулицю найближчі місяці. На її місці, він би так і вчинив.

- Я прийшла зовсім не тому, - прошепотіла Лейла, нахилившись до Яна ще ближче. Хлопець міг собі уявити, як спекотно їй зараз було в плащі, та ще й з капюшоном на голові. Її каштанове волосся звисало спереду і встигло трохи завитися від бризок води з фонтану.

- Ти скучила? - поцікавився Ян й ліниво посміхнувся. Він сперся руками об сидіння лавочки й трохи розслабився. Їхній награний флірт завжди піднімав Лейлі настрій. Та й йому теж.

- Є справа, - сказала Лейла, але все одно тихо, проігнорувавши запитання друга, - Дуже прибуткова справа.

Яну хотілося засміятися Лейлі в обличчя. Робота? Коли на неї полює Ганц? Та вона збожеволіла! З розуму вижила!

- Не поспішай реготати, маленький блазень, - Лейла цикнула язиком, після чого всміхнулась, -Йдеться про кілька скринь із золотом.

Ян ледь стримався, щоб не скрикнути від подиву. Він широко розплющив очі а від його розслабленої пози не залишилось ні сліду. Все його тіло натягнулось, мов тятива. Лейла незворушно й навіть трохи ліниво чекала, поки в Яна мине шок.

- Ти ніяк зібралася обікрасти короля? Ганца було мало? - Ян попереджав Лейлу щодо Ганца. Він сказав їй про ризик, а вона, затуманена золотом, не послухала. Ось до чого це призвело.

- Дурник ти, Яне, - Лейла хмикнула, - Хіба я схожа на божевільну? Ти мене розчаровуєш, - Лейла похитала головою, після чого теж запустила свої засмаглі руки у фонтан із водою. Її зітхання було схоже на стогін насолоди. Ян спробував не помітити цього, хоча її стогін відлунням відгукувався в усьому його тілі.

- Поясни, - вимогливо попросив Ян. Його незворушний вираз обличчя почав давати тріщини. Він захвилювався. Що ж цього разу спало на думку його подрузі? На які небезпеки вона тепер прирече себе?

- Сьогодні вранці я випадково почула дещо цінне й цікаве. Пташка, що принесла мені цю інформацію, помиляється в дуже рідкісних випадках. Подейкують, король Е́лізар шукає якийсь дорогоцінний камінь. Чи то сапфір, чи то ще щось... Не настільки важливо. Головне те, що Його Величність віддасть п'ять скринь із золотом тому, хто принесе йому цей камінь. Золото, яке і за все життя не витратиш. Найсмішніше те, що нічого цупити не потрібно. Нам залишається тільки його знайти і принести Королю Е́лізару.

Ян сидів у тиші кілька хвилин, обдумуючи слова подруги. Камінь. Король. П'ять скринь із золотом. У нього голова пішла обертом від великої кількості думок. Камінь що коштує п'ять скринь золота? Пахне маячнею.

Ян торкнувся чола Лейли, намагаючись зрозуміти, чи немає в неї лихоманки. Таку нісенітницю можна було придумати тільки в такому стані. Лейла відкинула його руку і зашипіла, наче кішка, яку погладили проти шерсті.

- Не думай, що в мене дах поїхав! - гнівно прошепотіла Лейла. Видно, її нерви були на межі, - Я сама думала про це дуже довго і знаєш, якого висновку дійшла? Камінь — то, напевно, не звичайний...

- Чарівний? - запитав Ян, якомога тихіше. Незважаючи на спеку, по його спині поповз холодок. Лейла ледь помітно кивнула.

- Не просто магічний камінчик, якими торгують чаклуни. Камінь, наділений могутніми чарами. Як думаєш, чому король полює на чаклунів? Чи тільки для того, щоб їх стратити? Це було б украй нерозумно. А ми з тобою добре знаємо, що Король Е́лізар аж ніяк не дурень.

- Хочеш сказати, він намагається знайти зачарований камінь, щоб відродити магію в Іліодорі? – Ян аж збліднів. Все про що говорила Лейла не вкладалось в його голові. Можливо, він також божеволіє, якщо починає вірити в те, що у цьому є сенс.

- Дивись-но, який тямущий хлопчик, - проспівала Лейла, мелодійним голосом. Для неї це здавалось була звичайнісінька гра, в якій вона мала намір перемогти, - За такий камінь не шкода віддати п'ять скринь із золотом, тим паче, коли твоя гробниця, завалена цим золотом.

- Як ти маєш намір шукати камінь? - поцікавився Ян захриплим голосом. Йому раптом різко захотілося пити. Лейла відкинула капюшон, подивившись перед цим по сторонам. Її погляд був грайливим й хижим.

- Пошуки ні до чого, - прошепотіла Лейла, - Я знаю де він.

Погляд хижачки, що вийшла на полювання, не віщував нічого доброго, та все ж Ян відповів подрузі своєю хитрою посмішкою, яку відточував з раннього дитинства.