Луїза звикла працювати під прикриттям. Вона була в цьому найкращою. Вдавати із себе різних людей – було весело. Вона насолоджувалась тим, як обдурювала людей, як її вміння допомагало Даніїлу й іншим. Вона була відьмою чотирьох стихій – найрідкіснішою серед її сестер і все ж вона була у вигнанні. Древня – її мати, думала, що це допоможе їй подорослішати, стати справжнім лідером, повірити в Нотту, в Дів, на яких вони молились під землею. Підземне царство через Юліана і його сім’ю – її народу приходилось ховатись під землею. Ця думка розлютила Луїзу, поки та мила підлогу в Палаці Іліодора. Вона влаштувалась слугою, трішки змінивши свою зовнішність. Не таке чорне волосся, не така бліда, з дуже дурною й наївною посмішкою. Стара жінка на ім’я Тарра взяла її на роботу, чому Луїза була дуже рада. Дівчина могла нишпорити палацом й дізнатися те, що приховують ці стіни. Адже слуги дуже непомітні, вони мов примари, що ходять й слухають. Ніколи не говорять – але слухають й аналізують. Що ж, це мало чим відрізнялось від того, чим вона займалась в Твіліоні. Та золото… Воно придушувало її силу. Все її єство говорило їй забиратись із цих проклятих земель, а тим паче із палацу, яке було зроблене із самого золота. Її сили немов розчинялись в ньому.

— Ти! – Луїза підняла голову й по дитячому глянула на Тарру, що стояла неподалік й перевіряла помиту підлогу Луїзою, — Дуже добре. Ти молодець. Дуже старанна.

Луїза опустила голову й видавила із себе наївну посмішку.

— Дуже дякую, — тихенько промовила Луїза, — Я можу ще чимось бути корисною?

— Поки що можеш відпочити, — Тарра оцінювала нову дівчину дуже прискіпливо, — То звідки ти кажеш приїхала?

— Із Тарртона. З маленького селища Ортос. Воно біля границі. Мої батьки загинули нещодавно від важкої хвороби, я не знала куди іще можу піти…

Луїза видавила із себе сльозинку, що стекла по її злегка загорілій шкірі й вмить витерла її рукавом свого білого сарафану, що тут носили всі служанки.

— Вибачте. Я ще не до кінця оговталась.

— Нічого, — Тарра примружилась й злегка кивнула в бік лівого крила Палацу, — Ти ж знаєш, що туди тобі йти не можна? Ні за яких обставин. За це Його Величність карає смертю.

— А чому? – її голос став дуже високим, наче в дитини.

— Тут не задають питань, дівчинко. Й не отримують відповідей.

Луїза ледь кивнула, й вдала ніби перелякалась. Її руки ледь тремтіли, як і худенькі ноги. Вона дійсно виглядала як дитина, що боїться розізлити батьків. Тарра важко зітхнула й підійшла ближче до Луїзи. Вона поклала свою зморщену роками руку відьмі на плече й промовила:

— Якщо ти розумна – будеш поводитись мов невидимка. Його Величність не любить, коли хтось зі слуг багато базікає, або забагато чує того, чого не слід.

Луїза кивнула й ледь видно посміхнулась. Їй явно подобалась ця жінка. Одна з небагатьох, чий розум неодноразово її рятував.

Тарра пішла, залишивши Луїзу в холі на другому поверсі. Вона оглянула хол й вдивлялась в ліве крило. Якщо туди ні в якому разі не можна заходити – значить Луїзі явно потрібно перевірити чому саме. Чим вона і займатиметься наступні кілька днів. Гвардійці, що патрулювали ліве крило, здається й зовсім не покидали свого посту й були дуже уважні до любого, хто надто близько наближається до них. Що ж, секрети дуже добре охороняються, але всі таємниці рано чи пізно повинні бути викриті. І Луїза із задоволенням розгадає цю.

Луїза вже кілька днів жила в палаці короля Е́лізара. Їй виділили маленьку комірчину, що Тарра назвала спальнею. Луїза лежала на своєму ліжку й дивилась на стелю, розмірковуючи варіанти. Їй потрібно було проникнути в ліве крило. Вона зауважила, що вікна, де знаходилось ліве крило були зачинені, а ще прикриті шторами. Балкон, що виходив із однієї із кімнат завжди був відчиненим, але під ними завжди патрулювали гвардійці. Знизу, ніяк не прослизнеш без магії. Хіба, що стати невидимкою, що було неможливо. Навіть, якби вона могла зварити таке зілля, в неї не було для нього складових. Повинен був бути інший вхід. Такий, про який ніхто і не подумає. І тоді, Луїза всміхнулась своєю хижацькою посмішкою й зірвалась з ліжка. Вона натягнула свої звичні речі. Чорні штани, що облягали її довгі й стрункі ноги, чорну майку, поверх якої відьма накинула чорну мантію із капюшоном. В чоботях до колін, відьма сховала кинджал.

Вона відчинила двері й глянула на пустий коридор. Відьма вийшла й дуже тихо рушила до сходів, що вели на третій поверх. Ці дні, що вона провела в палаці, були продуктивними тим, що вона вивчила палац й його карту. Вона знала куди йти. Луїза зайшла в комірчину з різним інструментом й взяла звідти довгу й міцну мотузку. Потім Луїза відправилась на дах палацу. Нічний вітерець був злегка прохолодним. Відьма була рада, що вирішила накинути мантію. Вона рухалась швидко але тихо. Її рухи були дуже зваженими. Вона не вперше шпигувала і це допомогло їй набратися досвіду, який зараз міг врятувати їй життя.

Луїза підійшла до краю даху й глянула вниз. Було темно й це неабияк допоможе їй в її плані.

Відьма прив’язала мотузку до перил й перелізла через них. Вона стиснула мотузку в руках й повільно почала спускатись вниз, до балкону лівого крила. Луїза виглянула з—за дверей балкону й переконавшись, що там нікого немає, зайшла в середину. В кімнаті було темно, та Луїза не наважилась запалити свічки. Відьма повільно й тихо ступала по кімнаті, розглядаючи її зсередини. Повсюди були розставлені горщики із різними рослинами. Чи то квіти, чи то просто рослини, яких Луїза раніше ніколи не бачила. В другому кінці кімнати Луїза помітила шафу із книгами, а поряд… Ліжко.

Серце Луїзи билось все частіше з кожним кроком, що вона робила на зустріч невідомому. На ліжку хтось спав. Луїза рухалась дуже тихо й майже не дихала.

Підійшовши до ліжка, відьма мовила:

— Мабуть ти і є справжня принцеса Аврора, — Луїза вдивлялась в довге, золотисте волосся дівчини, що здавалось спала дуже міцним сном. Її риси обличчя були, мов у дитини. Ніжні, злегка припухлі губи, маленький, кирпатий ніс, рум’яні щічки. Образ невинності у всіх значеннях. Принцеса спала в легкій сорочці для спання, а її груди ледь підіймалися при диханні.

Луїза поклала свою руку на її худе, крихке плече.

— Холодна, мов мрець, — прошепотіла відьма. Луїза поклала свою руку їй на груди й відсахнулась, мов торкнулась вогню, щойно зрозуміла в чому справа, — Проклята вічним сном.