Лейла плила, задихаючись. Вона відчувала, як сили покидають її, як тіло намагається перевтілитись. Як кістки поступово починали вивертатись й ламатись. Як шкіра пекла від перевтілення. Але вона ще не надто близько до скал. Їй ще не можна перевтілюватись. Лейла почала ще відчайдушніше рухати хвостом. Він був заважким. А зараз і зовсім здавався тягарем. Вона не може. Не може плисти далі в обліку русалки. Їй потрібно дозволити собі перевтілитись. Та будучи в людському тілі вона замерзне швидше, ніж дістанеться до скель. Іншого вибору не було. Тіло було надто важким й так боліло, що Лейла просто спинилась й закричала. Перевтілення пройшло швидко але болісно. Вона ледь не втратила свідомість. Їй було надто холодно. Вода була крижаною. Вона вже не відчувала ніг. Вони оніміли.
— Торкнись до мене і ти зігрієшся, — прошепотів медальйон, схований в маленькій сумочці, разом із наймогутнішою силою в цьому світі.
Лейла дістала медальйон тремтячими руками й стиснула в долоні. Тепло розповсюджувалось повільно але медальйон не збрехав. Вона вже могла відчувати ноги. Повітря було мало, але вона тренувалась декілька днів затримувати дихання. Лейла плила до поверхні. Тепло, що лилось із медальйона помагало рухатись швидше. Вона ще ніколи так швидко не плила. Так відчайдушно. Нарешті, коли вона виплила на поверхню й зробила глибокий вдих, вона заплакала. Лейла плила далі, до скал, надіючись, що Даніїл або Лука чекають на неї. Вона плакала всю дорогу, але стиснувши медальйон в руках, продовжувала плисти.
Вона вдивлялась в чорне небо, намагаючись знайти короля воронів чи його друга – Луку. Будь—кого, хто зміг допомогти їй. Сил вже не лишалось. Вона надто втомилась.
— Ще трохи, — прошепотів медальйон, — Тебе скоро знайдуть.
І вона повірила цій дивній прикрасі, яка могла із нею говорити.
— Кричи. Так їм буде легше знайти тебе, — порадив медальйон, шепочучи прямо в її голові.
Лейла кричала. Вона кликала Даніїла і Луку. Вона благала про допомогу. Вона давно вже захрипла, але продовжувала кричати. Вже темніло і їм буде дуже важко знайти її в темряві. Лейла вже бачила скалу і це додало їй сил плисти далі, хоча все її тіло відмовлялось це робити.
І ось, в момент, коли Лейла вже ледь не втратила свідомість, вона побачила короля Воронів. Він летів до неї. Дуже швидко летів. Вона простягла руки вверх й почала сміятись. Даніїл вхопив її за руки й дістав із води, обгортаючи теплим одіялом. Він тримав її на руках й летів вверх, вивчаючи її, дивлячись зовсім по іншому, наче вона змінилась.
— Ти впоралась, — ствердив Даніїл так, наче не міг в це повірити. Вони підлітали до скали.
— Так, — втомлено підтвердила Лейла, продовжуючи стискати магічний амулет, який практично врятував їй життя.
— Марфа? – спитав Даніїл вивчаючи кожну деталь її лиця.
— Жива. Але все пішло не по плану. Не знаю, що з нею зробить королева після того, що ми натворили.
— За Марфу не переживай. Вона виживала і в жахливіших умовах. Вона щось вигадає. Когось вб’є чи комусь набреше. В неї до цього хист.
— Я помітила.
Даніїл опустився на підлогу й попрямував до сходів, що вели вниз. Ельдерієць відніс Лейлу до її кімнати, де вона могла трохи відпочити й помитись.
— Можеш показати мені його? – Даніїл дивився, як Лейла підходить до маленької сумочки й дістає звідти камінь сонця. В її руках він блищав, мов справжнісіньке золото, — Я відчуваю його силу.
— Я також, — така відповідь Даніїла здивувала, але він промовчав.
— Відпочивай, а коли будеш готова приходь до кабінету. Ми чекатимемо тебе там.
— Добре, — Даніїл вже збирався було піти, але Лейла встигла спитати, — І що нам робити тепер?
— Ми відправимось в Іліодор й врятуємо твого брата.