День Грегора розпочався прекрасно. Він прокинувся із думкою, що сьогодні, врешті, він стане вільним. Шістсот років поспіль він тільки те й робив, що служив королівській сім’ї Твіліона. Він майже не бачив дружину й своїх дітей. Увесь час піклувався тільки про безпеку Королеви й її дітей. Він віддав Королівству своє життя, свій час, якого не повернути, але сьогодні все це скінчиться. Він врешті вийде на обіцяну пенсію й присвятить останні роки свого життя власній сім’ї. За часи служби в палаці Грегор багато чого досягнув. Йому добре платили й він зміг придбати маленьку садибу неподалік від столиці. Він мріяв переїхати туди із дружиною. Нарешті дізнатись, що таке тиша й спокій. Життя в самому центрі Родона було надто бурхливим для двох літніх людей. Маргарет його підтримає. Вона завжди була на його боці. Вона була його підтримкою, опорою. Він знав, що може покластись на свою дружину в будь-якій ситуації. Швидше за все, саме тому він прийняв рішення вийти на пенсію швидше, ніж того вимагали традиції. Він хотів хоча б останні роки свого життя провести із його прекрасною дружиною. Піклуватись про неї, робити щасливою. Він знав, що так буде правильно. Він виходив із будинку з добрим передчуттям. Сьогодні його останній день служби а в палаці влаштовують бал на честь принцеси Аврори. Що могло статись? Все буде чудово. Він прийде до дому й врешті відчує довгоочікуваний спокій.

Грегор все думав про Маргарет поки йшов центральними вулицями Родона до палацу. Він поправив свій мундир й зупинився біля лавки із тістечками. Він кожного ранку купував собі лимонний пиріг й з’їдав його дорогою до палацу. Це була його традиція. День у день він добирався до палацу звичною дорогою. Він на пам’ять знав, зі скількох чорних бруківок була викладена доріжка, по якій він йшов більше сотні тисяч разів. Також він знав, якого кольору були фіранки в кожній домівці, повз яку проходив. Або, наприклад, що черепиця на кожному будинку була різного відтінку. Він знав, на яких із вхідних дверей висіли амулети, а хто нехтував захисними заклинаннями. Він знав кожен дюйм Родона. Навіть через століття він міг би пригадати геть усе, що знав про це чарівне місто.

Грегор подивився вгору й всміхнувся вигляду Райдужного водопаду. Різнобарвна водойма стікала в озеро, в якому зазвичай грались діти. З озера, вода витікала в різні сторони столиці, розповзаючись, немов павутинка. То були немов дуже вузенькі потічки, що об’єднувались аж в портовому містечку Пурай й, врешті впадали в море.

Грегор врешті дійшов до храму Нотти. Величезна споруда, зведена із чорного каменю й алмазів мерехтіла від променів ранішнього сонця. Храм викликав захоплення й якесь дивне відчуття спокою. Альвійці, що прийшли помолитись своїй богині, спокійно й дуже тихо підіймались по сходах й заходили в середину, де могли просидіти цілий день перед образами святої. У Грегора не було часу на візит до храму, а тому він встав перед ним й склав руки разом, щоб подумки промовити молитву.

Врешті він пішов далі. Дойшовши до моста Канірас, що з’єднував Родон і палац королівської сім’ї, він зупинився, й почав роздивлятися річку, що текла під мостом. Вода була яскраво-голубою й де-не-де можна було побачити лебедів, що пливли у власних справах. Міст Канірас був найстарішим спорудженням в Твіліоні. Ніхто й не знає скільки років поспіль він тут простояв і скільки ще зможе простояти. Поки що реставрація не була потрібна. Ті хто, зводив міст дуже постарався, аби ніякі війни чи стихійні лиха не завдали йому шкоду. Грегор був певен, що тут не обійшлось без стародавньої магії.

Врешті, коли Грегор перейшов через міст він побачив палац. Шістсот років поспіль він роздивлявся цю прекрасну, височезну споруду й не міг налюбуватись. Чорний мармур із срібною текстурою, високий, конусоподібний дах. Великі вікна чи балкони, з яких Королева часто роздивлялась столицю. Ця споруда була справжнім витвором мистецтва. Кожна деталь робила цей палац прекрасним, неповторним. Чи то чорна бруківка, що розстелилась перед ним, чи то сад, в якому цілий рік поспіль цвіли чорні Апрени. Чи то фонтан із чорного каменю, в якому скульптор зобразив Нотту, що виливає нічну воду зі своїх долонь, що наче означає, ніби вона створює цей світ. Грегор не міг повірити, що востаннє роздивляється красу цього місця. Але разом із тим, він був щасливим, що врешті пізнає спокій.

Гвардієць підійнявся сходами й поспішив в тронний зал, до своєї Королеви, якій служив століттями й гордився цим. Йому прийшлось неабияк постаратись, аби дійти до трону. Тут і там шастали слуги, що готувались до балу на честь Принцеси Аврори.

- Ваша Величність, - промовив Грегор, вклоняючись Королеві Афелії. Жінка важко зітхнула й почала крутити колечко на безіменному пальці. Обручальний перстень від її чоловіка. Грегор знав, що Королева робить так, тільки коли хвилюється.

 Не подобається мені це все,  зізналась Королева, оглядаючи тронну залу.

 Чому, Ваша Величність? Ви завжди полюбляли влаштовувати бали.

 Ти повинен дещо зробити для мене,  тихо промовила Королева. Грегор підійшов трохи ближче й почав уважно вислуховувати наказ,  Серед всіх гвардійців – я можу довіряти тільки тобі. Ти повинен пообіцяти, що оберігатимеш принцесу Аврору. Боюсь, із нею може трапитись, щось дуже лихе.

 Буде виконано,  тільки й відповів Грегор.

Бал проходив чудово. Гвардієць увесь час спостерігав за Принцесою Авророю. Майже весь вечір вона протанцювала із Принцом. Між ними явно була якась іскра. Можливо навіть пристрасть. Грегор прожив достатньо, щоб бачити подібне одразу. Йому не могло це не подобатись. Після смерті Короля Умбраса, Принц давно не виглядав таким щасливим. Грегор й згадати не міг, коли востаннє бачив усмішку на його обличчі. То ж все йшло добре, поки Грегор не помітив, як Принц Юліан кудись веде свою наречену. Грегор знав, що він не заподіє їй шкоду, але наказ Королеви був чітким й ясним. То ж Грегор пішов вслід за Принцом. Наречені замкнулись в оранжереї і Грегор усміхнувся собі під ніс, думаючи про те, чим там могли займатись майбутнє подружжя. То ж він просто стояв на варті, допоки Принцеса перелякано не вибігала із оранжереї. Здавалось, все її тіло тремтить від жаху й нерозуміння того, що тільки-но трапилось.

 Вибачте, Ваша Високість,  гвардієць зачепив Принцесу ліктем, й вона б точно впала, якби Грегор не спіймав її.

 Ой ні. Це ви мені вибачте. Я не дивилась, куди йду,  Грегор сказав б, що вона не йшла, а бігла. Але він вирішив про це змовчати.

 Щось трапилось? Ви виглядаєте схвильованою,  Грегор заглянув в очі Принцеси шукаючи там відповідь. Але вона тільки всміхнулась й похитала головою.

 Я в порядку. Дякую.

 Провести вас на бал? – поцікавився Грегор, дивлячись на коридор, що вів до тронного залу.

 Ні. Я дуже втомилась. Хочу відпочити. Повернусь в покої.

 Гаразд. Будьте обережнішими,  тихо, наче змовницьки побажав Грегор й підморгнув Принцесі.

Аврора подякувала й відправилась у власні покої. Гвардієць пішов до тронної зали, навіть не підозрюючи, що Принц Юліан чув останню сказану ним фразу: «Будьте обережнішими». І так, шістсот років служби в палаці, омріяне спокійне майбутнє із дружиною, знищила одна лишень фраза, яку Принц Юліан трактував по своєму.

Грегор робив останній обхід, після того, як свято завершилось, а всі гості роз’їхались по домівках. Гвардієць насолоджувався теплим нічним вітром, що куйовдив його сиве волосся. Вдивлявся в срібне сяяння півмісяця, коли врешті почув голос Принца Юліана.

 Що ти їй сказав? – спитав Принц, на обличчі в якого застигла лють.

 Ваша Високість,  поспіхом промовив Грегор, вклоняючись своєму Принцові, - Я не зовсім розумію про що ви…

 Що ти їй сказав? – Юліан підійшов ближче, і в його фіолетових очах іскрився справжній гнів.

 Кому? – поцікавився Грегор, не насмілюючись дивитись Принцові в очі. Він опустив голову, а голос його ледь охрипнув.

 Ти сказав їй бути обережнішою. Тебе Королева попросила? Наказала попередити Аврору про небезпеку? Попередити, аби трималась від мене якнайдалі? – прошипів Принц крізь стиснути від люті зуби.

 Це не те що ви…

 Добре. Тоді ти станеш посланням моїй любій матусі… Посланням, яке нагадає їй, чому не слід лізти в мої справи…  Юліан дістав меч й без зайвого сумніву, без єдиної емоції на обличчі обезголовив гвардійця, що служив в цьому палаці шістсот років, різним королям і королевам. Ось так, за секунду Грегор врешті отримав омріяний спокій. Правда не з дружиною в садибі, де він планував зайнятись виноградниками й робити власне вино, не в її обіймах, поки вона читає свою улюблену книгу, а в царстві Нотти, серед зірок й нічного неба…