Лейла прокинулася в холодному поту. Їй снилися русалки. Як вона млява лежить на дні моря з розірваними грудьми, а її серце їдять русалки з усмішками на обличчях. Їй було холодно. До жаху холодно. Здавалося, вона й зовсім перетворилася на лід. В Іліодорі майже ніколи не було зими. Сніг міг випасти раз на десятиліття і то наступного дня одразу ж танув. Землі Ночі були холоднішими, як і сама ніч була холодною і порожньою. Вона кричала уві сні. Лейла зрозуміла це після того, як прокинулася. Її горло здавалося їй роздертим. Вона встала з ліжка і підійшла до дзеркала. Її волосся стало трохи світлішим, чи це була тільки гра її уяви? Лейла вже не розуміла, що з нею відбувається. Здавалося, щось усередині неї рвалося назовні. І це щось було холодним і порожнім, як і сама ніч.

Даніїл провів Лейлу в її кімнату, після того, як він розповів їй, де захований камінь сонця. І як же вони його дістануть? Русалки — байдужі істоти, готові ласувати серцями людей з посмішками на обличчях. Лейлу пересмикнуло. Це здавалося їй непосильним завданням.

Дівчина озирнулася, розглядаючи свою кімнату. Вона була невеликою, але затишною. М'яке ліжко стояло біля вікна, звідки відкривався чудовий вид на море. Маленька шафа, яка була поки що порожньою. У неї не було з собою речей, тільки те, в чому вона була одягнена. Невелике дзеркало і туалетний столик для того, щоб вона могла привести себе до ладу. Шафа з книжками і м'яке крісло для комфортного читання. Двері в купальню, кілька рослин, які хаотично були розставлені по цілій кімнаті. Здавалося, до неї тут ніхто не жив. Лейла сиділа за туалетним столиком, намагаючись заспокоїти дихання. Кошмар ще не до кінця зник зі свідомості.

— Я принесла тобі одягу, — Лейла й не помітила, як Луїза увійшла в її кімнату з купою речей в руках.

— Як ти тут опинилася? Я ж замкнула двері на ключ, — Лейла точно пам'ятала, що замикала двері перед тим як лягти спати.

— Ти серйозно думаєш, що мене зупинить якийсь замок? — Луїза хмикнула, кинувши речі на ліжко Лейли, — Це мої речі. Повинні підійти. У нас схожі фігури. Тобі допомогти зібратися? За час у палаці Твілліона я вже якось звикла вбирати тебе, мити і розважати.

— Сама впораюся. Дякую.

— Я почекаю, поки ти закінчиш. Хтось же повинен відвести тебе в їдальню.

Лейла вирушила в купальню і гарненько змила з себе наслідки нічного кошмару. Вона заплела волосся в косу і почала вибирати, що вдягнути. Їй хотілося одягнутися тепліше. Тутешній холод її не щадив.

— Так ти тепер одна з нас, — підсумувала Луїза, сидячи на підлокітнику м'якого крісла. Вона, як завжди, розглядала свої тепер чорні нігті. Сама Луїза була одягнена у все чорне. Штани, тепла сорочка і хутряна накидка. Взула вона високі чоботи.

— Що значить одна з вас? — Лейла почала натягувати на себе штани, виявивши, що всередині вони були утепленими вовною.

— Ну... Ми всі працюємо на Даніїла, — Лейла почала застібати темно-зелену сорочку на ґудзиках.

— Чому? Чому ти вирішила на нього працювати?

— Тому що Даніїл — остання надія для Земель Ночі. Якщо він не зупинить Юліана — то ніхто не зупинить і всі ми зникнемо в порожнечі. Він зруйнує наш континент, світ.

Лейла накинула на себе срібну накидку і відчула, наскільки та була теплою.

— Що ж у ньому особливого?

— Скоро сама зрозумієш.

Лейла тільки хмикнула. Даніїл не справив на неї жодного доброго враження. Лише холодну розважливість і ямочки на щоках. Нічого особливого в ньому не було.

— Ходімо, принцесо. Нас уже, напевно, зачекалися.

Дівчата вийшли з кімнати, опинившись на сходовому майданчику. Луїза важко зітхнула.

— Я люблю Ельдерон, як власний дім, але як же я ненавиджу ці кляті сходинки!

Лейла посміхнулася, подумки погоджуючись із відьмою. Сходинок і справді здавалося більше десятків тисяч.

Дівчата піднімалися вгору по колу. Лейла відчула, як голова починала паморочитися. Не тільки через велику кількість пройдених сходинок, ще через голод. Лейла не пам'ятала, коли востаннє нормально їла.

— Ти, напевно, голодна, як вовк.

— Як весперт, — уточнила Лейла, чим викликала сміх у Луїзи.

— А ти швидко адаптуєшся, — Луїза відчинила дерев'яні двері і стрімко зайшла всередину. Вона буквально забігла туди. Лейла спокійно йшла слідом за нею. Луїза підбігла до Даніїла і поклала його в обійми. Він підняв її, тримаючи за талію, і злегка покружляв по колу, — Я так сумувала, брате.

— Я теж сумував, сестро.

— Ви що брат і сестра? — Лейла стояла в подиві, намагаючись знайти зовнішню схожість між Даніїлом і Луїзою.

— Не за кров'ю. За духом, — відповів Даніїл, стискаючи Луїзу в обіймах. Лейла озирнулася. Їдальня була просторою. Великий, довгий стіл був призначений більше ніж для двадцяти людей. Але зайняли місця тільки кілька. Лейла одразу впізнала Луку, він сидів навпроти якоїсь жінки. Лейла одразу здогадалася, ким була жінка. Фея. До жаху приваблива істота, і до жаху небезпечна, якщо вірити словам Луїзи. Шкіра феї злегка відсвічувала сріблом. Її насичено-рожеве волосся вільно звисало з плечей. Воно було довгим, аж до самого попереку. Очі її не були схожі на людські. Удвічі більші й мали, здавалося, безліч відтінків. Губи її були пухкими, а з обох боків виступали гострі ікла. Вуха злегка загострені. Її будова тіла взагалі відрізнялася від людської, це Лейла помітила, коли фея встала з крісла і підійшла трохи ближче, напевно, щоб познайомитися. Ноги були довшими у співвідношенні тулуба і всього іншого тіла. Рухалася фея, наче кішка, з такою самою витонченістю і так само безшумно. Але найпрекраснішим у її тілі були її крила. Вони не були схожі на крила Даніїла чи Луки. Нічого спільного з воронячими крилами. Крила феї були тонкими, майже прозорими, чимось нагадуючи крила мухи. Жилки на крилах були різного кольору, що переливалися між собою. Це воістину були прекрасні створіння, ніби створені якимось художником.

— Ти, гадаю, Лейла? Чула про тебе. Я Сія. Ласкаво просимо в нашу сім'ю.

Вона була стриманою, спокійною, злегка усміхненою. Лейла перевела погляд на її руки. Замість нігтів — кігті. Гострі, немов зроблені з самої сталі.

Лейла так само стримано посміхнулася і перевела увагу на іншого незнайомця. Він був ельдерійцем із темним, коротко-стриженим волоссям. Його шкіра була злегка засмаглою, ніби він багато часу проводив на сонці. Він був значно нижчим за Луку чи Даніїла. Але про його тіло того ж не скажеш. М'язи можна було розгледіти навіть під сорочкою. Він сам був скелею, неприступною, кам'яною.

Він підійшов до Лейли і представився.

— Я Артур — командувач військами Ельдерона. Радий зустрічі і ласкаво просимо в сім'ю.

Лейла оторопіла. У сім'ю? Вони жартують? Їй хотілося засміятися їм в обличчя, але вона стрималася лише боязко посміхнувшись.

— Можна ми вже почнемо їсти? Я, якщо чесно, дуже голодна, — це все, що вона сказала, після чого всі дружно засміялися.

— Прошу, — Даніїл вказав їй на місце поруч із собою. Король Воронів сидів на чолі столу, як найголовніший член у родині. Луїза сиділа праворуч від нього, а Лейла сіла ліворуч. На столі було безліч смаколиків, але Лейла зрозуміла це тільки за запахом. Більшість страв їй були не знайомі.

Після того, як усі наїлися, ніхто не поспішав залишати їдальню. Лейлі було трохи не по собі. Вона була чужинкою тут і явно напружувала й інших, крім Луїзи та Даніїла.

— Нам є що обговорити, — раптом серйозно заявив Даніїл, — Проблема Лейли — наша проблема. Її брат ув'язнений у в'язниці короля Елізара, і ми повинні його врятувати. У Лейли було завдання знайти камінь Сонця і принести його Королю не пізніше, ніж настане зима. Ваші пропозиції.

— Камінь сонця? Ти жартуєш? — Сія злегка зблідла, — Ти ж знаєш, якою силою він володіє. Не можна допустити, щоб камінь потрапив до рук Короля Елізара. Тим більше, коли Юліан дуже хоче з ним союзу. Можна тоді вже прощатися з життями.

— Має бути інший спосіб. Ми могли б підмінити камінь. Принести фальшивку, і під час цього врятувати брата Лейли. Потрібно всіх перехитрити, — запропонував Лука.

— Не вийде, — Лейла замотала головою, — Король Е́лізар відловлював чаклунів і тепер одного тримає при собі. Той швидко впізнає підробку і тоді моєму братові і мені не жити.

— От же слимаки, — морщачись, сказала Луїза, — Ці слимаки тікають від відьом, щоб служити королю сонця?

— Чаклуни непогано влаштувалися в Іліодорі. Їхні закляття і зілля купують за непристойну кількість золота. Я сама іноді користувалася їхніми послугами, щоб змінити зовнішність на деякий час. Вони дуже цінуються там, хоч це й небезпечно, бо Король Е́лізар заборонив будь-яке чаклунство та магію.

— Ми не можемо просто спробувати врятувати брата Лейли з в'язниці, нічого не принісши Королю Е́лізару? Ми все-таки сильнішими будемо, ніж смертні сольдійці.

— Палац сонячного короля зроблений повністю із золота. Про це ще давно подбав сам Іліодор, щоб не допустити ворогів із Земель Ночі до свого дому. Наша магія там стане марною, — підсумував Даніїл.

— Золото здатне пригнічувати магію? — здивувалася Лейла.

— Не тільки. Золото і тільки воно здатне вбити істоту Земель Ночі. Своєю чергою сольдійців колись могло вбити тільки срібло. Коли вони ще мали безсмертя, — пояснив їй Даніїл.

— Навіть без магії ми перевершуємо сольдійців силою і швидкістю. Їм не здолати нас, — не вгамовувався Артур.

— Це так. Але ми не повинні порушити дипломатичний союз між Іліодором і Ельдероном. Це занадто небезпечно. Тоді у Короля Елізара з'явиться більше бажання укласти союз з Юліаном. Що йому завадить постачати принца Твілліона золотом, з якого він буде робити зброю, щоб повбивати всіх нас. Це занадто ризиковано, і ми на це не підемо, — Даніїл парирував кожен випад у свій бік. Кожну незгоду він перетворював на згоду, — Отже, що нам залишається?

— Потрібно вбити Короля Елізара, — підсумувала Лейла, подивившись на кожного присутнього.

— Виключено. Якщо ми вб'ємо Короля Елізара, у якого немає спадкоємця, хто правитиме Іліодором? Юліан побачить у цьому шанс і захопить Іліодор, навіть не напружуючись. Це велика нерозсудливість.

— Ти забув, що в нього є донька. Принцеса Аврора, роль якої мені доводилося грати. Чим тобі не спадкоємиця?

— Вона привид. Ніхто й ніколи її не бачив. Чи існує вона взагалі? Ходять чутки, що вона померла при народженні, а Король це просто приховує. Ми не можемо покладатися на непідтверджені відомості. Занадто багато на кону. Будь-який невірний крок і весь світ завалиться. То в кого ще є ідеї?

— Потрібно віддати королю Елізару камінь сонця, — підсумувала Луїза, пережовуючи холодне морозиво. Для неї все це здавалося простою грою.

— Ти маєш рацію. Потрібно. Тільки так ми зможемо врятувати брата Лейли й уникнути інших бід, — Даніїл втомлено потер руками обличчя. Він здавався втомленим, ніби майже не спав цієї ночі, обмірковуючи кожен наявний варіант, у якому можна було б уникнути кровопролиття.

— А як же головна біда? Камінь сонця наділений силою, що здатна винищити все живе в цьому світі. Вас це зовсім не хвилює? — Сія здавалася злегка роздратованою, — Чи ви забули, чому Богині сховали камінь? Іліодор ледь не зруйнував цей світ. Навіть богиня Солла не могла змагатися з ним.

Їдальня поринула в тишу. Здавалося, ніхто навіть не дихав. Ця тиша тиснула і була дуже липкою за відчуттями. Лейлі хотілося розридатися, але вона стійко тримала себе в руках. Виходу справді не було.

— Зробимо ось як, — Даніїл встав і сперся на стіл двома руками, дивлячись кожному по черзі в очі, — Нам потрібні відомості про принцесу Аврору. Якщо вона жива... Тоді ми обговоримо план ще раз. Потрібно діяти швидко. Часу зовсім немає. Тому, Артур і Луїза — ви вирушите в Іліодор на розвідку. З'ясуйте все про принцесу. Вивчіть палац. Вивчіть гвардійців їхні зміни варти і так далі. Розшукайте Урсулу, вона вам допоможе. Передайте їй, що її завдання дещо змінилося.

— Ти сказав Урсула? Темненька дівчина з безліччю кісок? — Лейла згадала свою недавню знайому.

— Ви знайомі? — здивувалася Луїза.

— Так. Ми полювали за каменем на горі Баватос. Тоді я думала, що той камінь і потрібен королю Елізару. На горі був дракон і він поранив Урсулу своїми шипами, розпоровши живіт. Я врятувала її від смерті, але потім наші шляхи розминулися. Не знаю, де вона зараз... Але дуже ймовірно, що разом із моїм другом Яном. Він мав прихистити її на кілька днів, поки її рани остаточно не затягнуться. На вашому місці я б почала пошуки саме з його квартири.

— Який тісний світ, — усміхаючись підсумував Даніїл, — Виходить, сама доля звела нас усіх тут. У Богині Нотти явно все гаразд із почуттям гумору.

— Ти зможеш пояснити, де знаходиться квартира твого друга і як туди дійти? — запитав Артур.

— Так-так, зможу, — У їдальні запанувала тиша. Кожен думав про щось, але ніхто не хотів озвучувати свої думки вголос. Лейла все ніяк не могла зібрати цілу картину. Чому Даніїл погодився допомогти їй, знаючи, як це небезпечно і ризиковано для його королівства? Чому він вирішив допомогти смертній дівчині, про яку майже нічого не знає? Вони явно чогось не договорювали, і Лейла вирішила, що дізнається про все це до того, як її знову обдурять.

Після обіду всі розійшлися хто куди. Луїза й Артур вирушили збиратися в дорогу. Лука пішов у якихось власних справах. Тільки Даніїл і Сія залишилися в їдальні, ніби чекаючи, коли нарешті зможуть поговорити наодинці. Лейла вийшла з їдальні не до кінця зачинивши двері. Вона стояла на сходовому майданчику і прислухалася до шепоту короля Ворнів і Сії.

— Ти серйозно? Камінь сонця? Зовсім збожеволів? Ти ж знаєш до чого це призведе, — Сія була навіть не роздратованою. Вона була в гніві.

— У мене на те є свої причини. Тільки ризикнувши, можна отримати бажане, — Даніїл встав з-за столу, попрямувавши до вікна. Він вдивлявся в бурхливі води Нікшера.

— Ризикнувши цілим континентом? — Сія підійшла до нього, схрестивши руки на грудях. Здавалося, вона з останніх сил стримує лють.

— Якщо здогадки Луїзи щодо Лейли правдиві, то — так. Ризик можна порівняти з цілим континентом. Навіть із цілим світом. Вона потрібна нам більше, ніж ми їй.

— А якщо Луїза помиляється? — Даніїл раптом перевів погляд на фею.

— Луїза ніколи не помиляється, ти ж це знаєш.

— Отже, ти впевнений, що це дівчисько...

— Що робиш? — Лейла мало не скрикнула через раптовий шепіт біля її вуха. Обернувшись, вона помітила Луку і його лисячу посмішку, — А, підслуховуєш. Як непристойно.

Лейла прокашлялася, намагаючись придумати правдоподібне виправдання.

— Я...

— Я не маю наміру видавати тебе, — раптом прошепотів Лука, — Нехай це буде наш маленький секрет. Чим би ти хотіла зайнятися? – Він висунув руку, щоб Лейла могла триматись за нього, поки вони спускались по сходинках вниз.

— І як часто ти приховуєш щось від свого короля? – спитала Лейла, маючи намір дізнатись про Даніїла все, що тільки могла. Він не виходив з її голови, ще з того часу, як він врятував її від смерті в Мертвому Лісі. Навіщо йому звичайна крадійка, ще й смертна на службу, коли у нього є і відьма і фея… Щось тут не в’язалось. Лейлу все ніяк не покидало відчуття, яке здавалось слизьким й терпким. Наче вона ще дуже багато чого не знає і від неї це навмисне приховують.

Лука тільки знизив плечі й посміхнувся своєю лисячою посмішкою.

— Дуже часто — якщо бути чесним. Але я не приховую щось важливе.

— А те, що я підслуховувала, хіба не важливо? – здивувалась Лейла.

— Ти мені скажи. Що ти хотіла почути? І можливо я все таки розкажу Даніїлу про це.

Лейла важко зітхнула, роздивляючись кам’яні сходи, що вели вниз, де була тільки пітьма.

— Я не знаю, — тихо відповіла вона й зрештою спитала, — А що там внизу? – Лейла вказала в пустоту і пітьму що здається починала підніматись все вище.

— Хто знає? Ніхто і ніколи цим не цікавився, — сказав Лука й глянув туди, куди показувала Лейла, — Можливо там нічого немає, а можливо все—таки щось є.

— Не схоже на відповідь, — хмикнула Лейла, — А чому в тебе білі крила, а не чорні як у всіх?

Лука глянув на неї мельком й Лейла помітила гримасу болю від цього питання на його обличчі. Але згодом, буквально за секунду він опанував свої емоції і його лице знову стало холодним із іскрами веселощів в очах.

— Я білий ворон, — просто відповів він, — Один в такому роді. А це татуювання, — він провів пальцями по білих малюнках на його обличчі, — Це тавро. Тавро того, що я ніколи не буду повноцінним ельдерійцем. Я, якби то мовити… Помилка природи.

Лейла так щиро здивувалась сказаному, що навіть спинилась. Як такий божественно красивий чоловік міг бути помилкою природи? Це не в’язалось в голові.

— А твої батьки? Вони ельдерійці?

— Хто знає? Очевидно, що один з них точно був ельдерійцем, — Лука погладив свої білі крила й продовжив, — Хто знає, ким були мої батьки? Я не пам’ятаю їх. Мене знайшли на маленькому кораблі, що ледь не розбився об цю скалу. Я лежав на руках в мертвої жінки. Мертвими були і всі решта, хто її супроводжував і екіпаж. Я був єдиним вцілілим. То ж мене знайшов Король Бранвін і виховував, як сина. Ми з Даніїлом наче брати.

— І ти не намагався дізнатись звідки приплив той корабель?

— Намагався, але всі спроби були марними. Корабель був без знамен. А всі подорожуючі на ньому мертві. То ж як я міг дізнатись?

— Очевидно – ніяк, — сказала Лейла, глянувши собі під ноги. Одяг Луїзи дійсно був теплим і Лейла не відчувала як холод проникає під шкіру й обпікає кістки. Вона ще більше закуталась в свій плащ й між нею і білим вороном повисла тиша.

— То чим би ти хотіла зайнятись, Лейло із Іліодора? – спитав Лука, розправивши свої білосніжні крила.

— Політати, — тихо але впевнено відповіла Лейла, після чого очі Луки загорілися веселощами ще більше.

— Тоді політаємо.