Я розплющила очі й побачила тільки темноту. Ні. Не тільки. Я бачила зорі. Вони були повсюди. Під ногами, над головою, по бокам. Я оглянула себе. Ніякої стріли. Ніякої крові. Я загинула. Невже це і є те місце, де я проведу цілу вічність? Серед зірок й чорного неба?

— Ти не затримаєшся тут, — нізвідкіля я почула жіночий, ласкавий голос, — Рада тебе бачити, Лейла. Я чекала на твій прихід.

— Хто ти? – спитала я й одразу почула відлуння, наче я була тут зовсім сама.

— Я твоя богиня. Але не та, якій ти молилась всі роки свого життя.

— Нотта? – спитала я, нічого не розуміючи.

— Так, — жіночий голос був добрим, ласкавим, розуміючим, — Твоя матір не була смертною жінкою. Вона жила в Твіліоні, до того, як відправилась в Іліодор і де з нею трапилась несправедлива жорстокість.

— Це не можливо, — тихо заперечила я, — Ми жили в Тарртоні. Мама була звичайною цілителькою.

— Ні. Не була. В тебе дійсно змішана кров. Кров ночі й дня. Саме тому ти змогла торкнутись каменю й не загинути. Твоя матір була дівою. Я подарувала їй нове життя, чого не робила вже дві сотні років. Вона була доброю й милосердною і я вирішила, що вона гідна цього дару.

— Ні. Не можливо. Ми жили в Тарртоні.

— Добре. Якщо не віриш на слово. Я тобі покажу.

Все навколо почало кружляти. Я опинилась в якомусь кабінеті цілителів. Я побачила свою маму. Така молода. Ще красивіша, ніж я її пам’ятала. Золоте волосся, сяючі очі, щира посмішка. Вона готувала якесь лікарство. До кабінету ввійшов гвардієць Твіліона. Він простягнув їй конверт й сказав:

— Вас викликають в Ілілодор, прийняти роди в королеви. Вони благають про допомогу, адже всі їхні цілителі вважають, що роди вб’ють і королеву і її дитину. Сам принц Юліан просить вас про допомогу.

— Звичайно. Потрібно якомога швидше вирушати в дорогу. Строк вже великий. Вона от—от народить.

— Карета вже готова. Вас будуть супроводжувати двоє гвардійців.

— Вона була надто доброю. Допомагала всім, хто то потребував й ніколи не думала про власну безпеку й здоров’я, — прошепотів голос богині в моїй голові, — Я спостерігала за нею все її життя. Її душа була чистіша, ніж будь в кого, хто народжувався в цьому світі. Така добра й милосердна. Таких душ не було а тому я спостерігала за нею. Придивлялась. А потім сталось те, чого навіть я не очікувала.

Все знову закружляло. Я опинилась в лісі на землях Дня. По вузькій дорозі їхала карета. На неї напали розбійники. Гвардійців вбили першими. Потім дійшла черга й до моєї матері. Вона благала, намагалась втекти, але розбійникам було це не цікаво. Вони пограбували її й один із них встромив ніж прямо їй в серце. Я кричала, але мене ніхто не чув. Я була лиш примарою, що спостерігає за минулим.

Моя мати померла швидко. Я плакала й спостерігала, як моя матір стікає кров’ю. Минуло кілька хвилин й я помітила, як її рана загоюється. Як кров перестає текти, і як вона починає дихати. А в небі щось сяяло, поки не впало на землю. Зірка. Впала зірка. Дарунок богині своїй Діві. Дракон й сила. Щоб завжди її захищали.

— Ліліт прийняла дарунок із честю, — прошепотів голос богині в моїй голові, — Вона дуже любила Ода – так вона назвала свого дракона. А він одразу полюбив її. Та твоя мати все одно добралась столиці Іліодора. Вже будучи Дівою, вона могла порушити власне слово й відправитись до фортеці Дів. Діви нікому не служать. У них своє королівство. Вони святі, а тому ні один наказ короля не міг примусити їх щось робити. Але твоя мати була надто доброю й відповідальною. Вона дійсно хотіла врятувати королеву і її дитя. А тому вона відправилась в Ка́рдан. Де все її життя перевернулось з ніг на голову. Де вона врешті зрозуміла, яким жорстоким буває цей світ.

Все знову закружляло. Я опинилась в холі палацу короля Е́лізара. Він, ще молодий сидів на своєму троні, повністю спустошений. Перед ним стояла моя матір й розповідала про те, що вона спробує врятувати його дружину й дитя. І тут, він підвів свій погляд й глянув на гостю із Земель Ночі. Така прекрасна, така ніжна, мов квітка, така добра. Очі його заблищали. Він подякував. Моя мати всміхнулась і тут король наче змінився. Він не виглядав вже таким засмученим. Більше захопливим.

— Король Е́лізар закохався в твою матір, — прошепотів голос Богині в моїй голові, — Він намагався спокусити її, обіцяв, що зробить її королевою, але Ліліт завжди відмовлялась. Вона боялась його й уникала. Роди королеви пройшли не так добре, як надіялась Ліліт. Королева таки загинула, але дитя… Ліліт вдалось врятувати принцесу Аврору. Вона була повністю здорова. Король Е́лізар від горя прийшов в покої Ліліт й знову зізнавався в коханні, просив стати її його королевою, обіцяв любити понад усе. Але Ліліт знала, що це не її доля. Вона хотіла відправитись до фортеці Дів. Стати Дівою, всьому навчитись. Вона знову відмовила і тоді король Е́лізар взяв силою те, що не міг отримати благаннями. Він був дуже жорстоким. Ліліт благала не робити цього, але він не чув. Хотів врешті отримати те, чого так хотів. Потім він закрив її в покоях і приставив охорону. Сказав, що поки вона не передумає, він її не випустить. Твоя мати була дуже нещасною, вона увесь час плакала, розуміючи, що ніхто не врятує її. Єдиної її розрадою був Од. Вона приховувала його існування, ризикуючи своїм життям. Він ще був надто маленьким, щоб захистити її. Але вона піклувалась про нього. Любила, як ніколи. Зв’язок між ними міцнішав. Він ріс. З часу її поневолення пройшло вже декілька місяців і тоді вона зрозуміла, що вагітна…

Все знову закружляло. Я опинилась в покоях, де не було вікон, де не було взагалі нічого, окрім ліжка й маленької ванної кімнати. Темниця для поневоленої пташки. Моя мати лежала на ліжку й плакала. Од сидів в неї на колінах й терся об її руку, намагаючись розрадити. В двері раптово постукали. Ліліт швидко сховала Ода під ліжко й прикрила одіялом шпарину, щоб він часом не вилетів. В покої ввійшла стара слуга.

— Тарра доглядала за нею. Купала, приносила їжу, заспокоювала. Вона була доброю до неї і коли вона зрозуміла, що Ліліт вагітна, вона зрозуміла, що так більше продовжуватись не може. В неї був внук. Гвардієць. Добрий, зовсім не схожий на решту гвардійців. Він й не знав про те, що Ліліт все ще утримують в палаці. І тоді, Тарра вмовила його допомогти твоїй матері. Сказала тікати їм обом, так щоб ніхто не зміг їх знайти. Дерек одразу погодився. Вони втекли в Тарртон й почали життя заново. Потім коли Од почав рости, Ліліт віднесла його на гору Баватос і сховала там камінь, наділивши його своєю силою. Вона наказала Одові наглядати за ним, що він і робив всі ці роки. Ліліт вже не хотіла повертатись на Землі Ночі, думаючи, що це вже небезпечно. Король Е́лізар шукав би її там й знайшов би її сина – Тео. Нерідко народжуються діти зі змішаною кров’ю, але мало хто з них виживає. Це все було зроблено для гармонії, щоб не було невразливих, могутніх істот. Але твоя мати так молилась, так благала, щоб ми уберегли життя її сину. Вона молилась одразу двом богиням. Мені і моїй сестрі і ми не могли знищити те, що вона так любила. Не після того, що їй прийшлось пережити. Тео вижив. Був повністю здоровим. Дерек виховував його, як власного сина. Любив його. Вони жили щасливо й були до нестями закохані. А потім з’явилась ти. Також зі змішаною кров’ю. Твоя мама благала. Молилась, щоб ми вберегли твоє життя і ми знову відкликнулись на її мольбу. Твоя доля весь час мінялась. Я спостерігала за тобою, за всіма вчинками, що ти скоювала, за твоїм життям, й доля твоя завжди мінялась. Із кожним разом, коли ти мала померти. Чи то в Мертвому Лісі чи то В Нікшері. Твоя доля була розмита, наче не повністю сформована. Це цікавило мене , а тому я продовжувала спостерігати.

Все знову закружляло. Я знову опинилась серед зірок й чорного неба, а переді мною стояла неймовірної краси жінка. Її чорне, вкрите зірками волосся сяяло, мов якийсь скарб. Її чорні очі були великими й проникливими. Губи ніжні, злегка припухлі. А її скули… Об них напевне можна було порізатись. На ній була прозора сукня, яка прикривала тільки найінтимніші місця. Вона була босою й зробила декілька легких й граційних кроків до мене.

— І тільки коли ти справді загинула – твоя доля стала чіткою й ясною. Твоя доля стати Дівою. Чи приймаєш ти цей дар? Чи готова служити мені?

Я відчула як мої руки тремтять.

— Я цього не заслужила, — тихо відповіла я, — Ні. Не готова.

— Чому ти вважаєш, що не заслужила? – ніжно спитала Богиня, явно не очікувавши такої відповіді.

— Тому що я звичайна шахрайка, а тепер ще й вбивця.

— Так. Ти шахрайка і вбивця. Ти не заслуговуєш цього дару. Твоя матір заслуговувала. Всі інші Діви теж. Але все ж я обрала тебе. Тому що, тобі багато чого потрібно виправити. Спокутувати свої гріхи.

— Я втомилась. Мої рішення завжди роблять комусь боляче. Я завжди вчиняю не правильно. Не знаю, чи зможе це змінитись.

— Ти ніколи не дізнаєшся, поки не спробуєш. То ж вертайся й спробуй змінитися.

Все знову почало кружляти. Я вже відчувала нестерпну біль в грудях.

— Будь щасливою, Лейло, — на прощання прошепотіла Богиня й я розплющила очі, а небо здригнулось, наче від грому.