Темниця зводила з розуму. Тео вже не пам’ятав скільки часу минуло від тоді, як його сестру забрали. Місяць? Два? Вічність? Його борода відросла, як і волосся, та він й не зважав на це. Сидів в кінці своєї камери й дивився в пустоту. Рана на його руці, яку залишив гвардієць боліла, та він й не зважав на це. Він навіть не удостоївся перев’язати її. Кров так і скапувала на кам’яну підлогу, що ніби вбирала в себе його кров. Нарешті, тишу порушили чиїсь кроки. То не були кроки гвардійців. Вони були легші й не квапливими. Це йшла жінка, Тео одразу це зрозумів. Він швидко підвівся й зазирнув за грати. То була не Лейла. Стара жінка йшла до нього з якоюсь мискою в руках й пильно спостерігала за кожним його рухом. На вигляд їй було сімдесят, та вона все ще почувала себе доволі здоровою. Тео зрозумів це по ході й мудрому погляді.
— Де моя сестра? – одразу спитав він в неї.
— Вона жива. Принаймні була, коли покидала палац, — тихо відповіла жінка, присівши біля грат, навпроти Тео, — Твоя рука.
Тео подав свою травмовану руку й наглядав за тим, як Жінка нахилилась до миски й дістала звідки ганчірку, що пропахла різними цілющими травами.
— Вона покинула палац? – Тео з облегшенням видихнув й навіть посміхнувся, — Дякувати Соллі.
— Я б на твоєму місці не раділа, — Сказала жінка й почала обробляти руку Тео якоюсь маззю, — Вона покинула палац тільки для того, щоб виконати завдання Його Величності. І там, куди вона відправилась набагато небезпечніше, ніж тут, в цій в’язниці.
— Що? – хвиля тривоги знову полонила Тео, — Куди її відправили?
— В Твіліон. Це все, що я знаю, — тихо сказала стара, роззирнувшись по сторонам, — Вона жива, і вона прийде по тебе. Вона заключила договір із Його Величністю. Якщо вона виконає його завдання – тебе відпустять. Вір в свою сестру й не роби дурниць, не то, вона марно ризикує життям.
Тео затремтів від страху. Мортор, що міг вбити любого й був уособленням бога смерті затремтів від страху за свою сестру.
— То ж веди себе тихо й не лізь на рожен. Тут багато хто хоче твоєї смерті.
Жінка глянула на Тео востаннє, після того як перев’язала його рану. Її погляд вивчав його обличчя. Жінка здивовано розплющила очі, наче побачила Тео вперше й поспіхом встала, збираючи лікарства.
— Я ще прийду до тебе і повідомлю все що знаю, але ти повинен вести себе тихо. Ти зрозумів?
— Так, — Тео протягнув здорову руку до жінки, — Як я можу до вас звертатись?
— Тарра, — відповіла жінка тихо.
— Дякую, пані Тарро. Дякую.
Жінка востаннє глянула на Тео, мов на примару й пішла геть.
Тео сидів в камері і думав про сестру. Гадав, де вона зараз і чи була у безпеці? А втім, він знав відповідь. Землі Ночі ні для кого не були безпечними.