— Як же ми туди доберемося? — запитала Лейла, не вірячи своїм очам. Те, що вона бачила — було справжнім дивом. Краса цього місця не описувалася жодним існуючим словом. Це викликало лише захоплення і легкий трепет у серці.

— Спочатку, ми попливемо до скелі, а потім будемо підійматися на верх, використовуючи спеціальне спорядження, — сказала Луїза, спостерігаючи за реакцією Лейли. Дівчина округлила в подиві очі, ніби щойно почула щось нереальне, нездійсненне, — Для ошуканки ти занадто довірлива.

Луїза хмикнула і підійшла ближче до води. Лейлі не залишалося іншого, як просто піти за нею. Відьма склала руки разом, ніби в молитві й почала щось нашіптувати собі під ніс.

— Що ти робиш? — запитала здивована Лейла.

— Посилаю звісточку, — незворушно відповіла Луїза, після чого присвиснула, дивлячись у нічний ліс.

— Як?

— Я відьма чотирьох стихій. Мені підвладні стихії води, землі, вогню і повітря. Відьми з такими здібностями народжуються раз на тисячоліття. Тож я, можна сказати, особлива серед відьом.

— Саме тому ти спадкоємиця кістяного трону? — Луїза захихотіла.

— Ні, звісно. Моя мати Стародавня Відьма. Отже, після її смерті кістяний трон стане моїм по праву єдиної спадкоємиці, — Луїза підійшла ближче до дерев, продовжуючи виглядати щось у темряві, — Пушок!

— Пушок?

— Та мій вихованець.

Лейла насупилася, розглядаючи нічний ліс. Як у такій темряві можна взагалі що—небудь розгледіти? Лейла нервово переминалася з ноги на ногу, дивлячись у темряву Мертвого лісу. Щось побачити було неможливо, але Лейла почула. Тихий шелест листя, через який кров у жилах холонула. Лейла завбачливо відійшла на два кроки назад, опинившись у воді. Її чоботи миттєво намокли, як і ноги.

— Ох, милий, я так сумувала, — Луїза підняла щось чи когось із землі й поклала собі на плечі. Коли відьма підійшла ближче до води, яка відбивала світло місяця і давала хоч якесь джерело світла, Лейла не знала, що їй робити. Стрибати у воду чи бігти в Мертвий ліс. У Луїзи на шиї спочивала справжня змія. Точніше пітон.

— Свята Солла, — пробурмотіла Лейла, не вірячи своїм очам. Її руки затремтіли, — Твій вихованець — це пітон? Ти назвала його Пушком?

Пушок, почувши своє ім'я, розплющив свої чорні очі і почав уважно роздивлятися Лейлу, піднявши голову. Лейлі було страшно дивитися на нього, але їй було куди страшніше відвести погляд. По всьому його тілу проходив складний візерунок, що складався зі світлих ромбів у центрі та трикутних темних цяток з боків. Лейла помітила, що його голова набагато менша за тіло, і все ж вона знала, що це зовсім не стане для нього проблемою, коли йому захочеться їсти. Пушок був сіро—коричневим, але у світлі місяця, що відбивався від води, його луска ніби починала переливатися в різні кольори веселки.

— Ти божевільна, — зізналася Лейла, зробивши ще кілька кроків назад. Вода їй була вже по коліно, але Лейла продовжувала відходити від Луїзи та її улюбленця, поки не натрапила, здавалося, на саму гору. Обернувшись, Лейла побачила високого, добре складеного ельдерійця з білими воронячими крилами. Його обличчя було прекрасним. Лейлі ще ніколи не доводилося бачити настільки красивого чоловіка. Навіть Юліан поруч не стояв. Його очі були справжнім океаном, а волосся біліше за сніг. Вилиці, об які здавалося можна порізатися і злегка загострене підборіддя. Цей чоловік уособлював красу, напевно сам того не знаючи. І навіть його татуювання на правій стороні обличчя, що тягнулося, починаючи з чола, закінчуючись на шиї, не зіпсувало його зовнішність, а тільки підкреслило унікальність. Татуювання було у вигляді воронячого пера, намальоване білими фарбами, які злегка світилися в темряві. Побачивши захоплений погляд Лейли, чоловік зніяковіло посміхнувся.

— Луїзо, навіть не думай. Пушка я не стану брати в небесну фортецю, — чоловік склав руки на грудях, підкреслюючи сказані ним слова.

— Звичайно ж станеш, — сказала Луїза, підходячи ближче до води. Пушок, здавалося, заснув у неї на шиї, — Обіцяю, він більше не їстиме воронят.

— Воронят? — здивувалася Лейла, дивлячись то на незнайомця, то на Луїзу. Але її, здавалося, ніхто не слухав, або просто ніхто не хотів озвучувати і так очевидну відповідь.

— Гаразд, часу сперечатися немає. Він чекає на вас.

— Хто? — здивувалася Лейла.

— Король Воронів, звісно ж, — відповів незнайомець, подаючи свою руку, — Полетиш зі мною. Луїза за тобою за кілька хвилин прилетить Артур.

Відьмі це не дуже сподобалося, але не сказавши жодного слова, Луїза лише закотила очі й сіла на землю, продовживши гладити Пушка.

Лейла вклала свою руку в руку незнайомця, після чого він одразу ж перемістив її на свою шию. Підхопивши її на руки, він блискавично піднявся вгору. Лейла б захопилася польотом, звуком ляскань крил, якби її не почало нудити від страху.

— Я, до речі Лука, — сказав незнайомець Лейлі на вухо, поки та намагалася не виблювати власний шлунок, — Перший політ?

— Другий, якщо чесно.

— Як цікаво. Мені не терпиться дізнатися, як пройшов твій перший політ і з ким.

Лука здавалося зовсім не напружувався, злітаючи все вище й вище самих хмар. Лейла поїжилася від холоду, що проникав до самих кісток. Вона боялася, що Лука впустить її і вона впаде у воду, що її власне і вб'є, тому, вона притиснулася до незнайомця ще сильніше.

Лука засміявся, ніби хтось щойно пожартував.

— Що смішного? — запитала спантеличена Лейла.

— Нічого. Просто Луїза не перестає жартувати.

— Вона зв'язується з тобою через вітер? — Лука кивнув, продовжуючи посміхатися.

— Вона тільки з нами може таке проробляти. Бо вітер — це наша стихія. Інші не почують її поклик.

— І що вона сказала?

— Вона побилася об заклад, що ти обмочишся від страху ще до того, як ми потрапимо в небесну фортецю.

— І що б ти їй відповів?

— Я б відповів, що людина, яка зуміла втекти від весперта маючи лише один нещасний кинджал, не може боятися висоти більше, ніж іклів Кривавих Леді.

— Звідки ти знаєш? — запитала Лейла, подивившись у сині очі Луки.

— Вітер чує все.

Вони пролітали поблизу скель. Скелі були різними, починаючи від розмірів і закінчуючи унікальними візерунками та видами гірської породи. Тут і там пролітали ельдерійці, навіть не зацікавлені в новій гості, яку привів Лука. Здавалося, вони більше були зайняті власними справами і турботами, а королівські справи їм зовсім були не цікаві. Або, можливо, Лейла не перша, кого привели сюди, щоб захистити від небезпек. Скрізь літали дорослі ельдерійці, як чоловіки, так і жінки. Подекуди можна було навіть помітити маленьких дітей, які справді нагадували воронят. Вони ніби грали в дитячу гру, кидаючи один одному якийсь предмет і наспівуючи веселу пісню.

— Ти звикнеш до цього, — сказав Лука.

— До чого?

— До висоти, до холоду і звичайно ж, до нас.

— Я тут не затримаюся на довго, — тихо відповіла Лейла, згадуючи брата, якого вона залишила гнити в темниці Іліодора. Серце зрадницьки занило, від чого хотілося вирвати його з грудей і жбурнути в глибокі води моря. Вона зрадила брата. Зрадила всіх, хто був їй дорогий. Заради чого? Заради золота? Заради свободи? Ось куди привели її бажання, ось куди привела її жадібність. Їй доведеться розплачуватися до кінця її життя за це дурне рішення.

— Це вирішувати тільки тобі. Ми нікого тут насильно не тримаємо.

Вони летіли все вище і ближче до небесної фортеці. Лейла трималася за Луку так міцно, що чоловік, здавалося, зараз задихнеться. Але вона не могла побороти свій страх. Не перед цим. Вона раптом згадала, як падала з Гори Баватос. Як падіння розривало серце від страху, як вона кричала, здавалося в саму порожнечу. Якби не дракон, вона б давно вже була мертва. Цікаво, куди він полетів? Вона б хотіла побачити його ще раз. Це створіння було воістину божественним. Ніби сама Нотта створювала його з власних фантазій, ніби вона наділяла його якостями, якими він мав би володіти, ніби дарувала йому силу, що мала б використовуватися тільки на благо.

— Королю Воронів не терпілося зустрітися з тобою. І ось ти тут.

— Звідки він взагалі мене знає?

— Вітер знає все.

З цими словами Лука опустився на кам'яну підлогу небесної фортеці. Тут було не так холодно і мерзлякувато, але Лейла все одно закуталася у власний плащ, більше показуючи свою недовіру, ніж бажання зігрітися.

Це місце нагадувало дах будинку, де Тео та Айзек любили тренуватися під палючим сонцем. Оглянувши майданчик, вона помітила збройову шафу з різним видом зброї. Значить вона не помилилася. Тут явно хтось любив тренуватися. Лука підійшов до залізних дверей і, відчинивши їх, запросив Лейлу всередину. Звідти лилося тьмяне світло, і все ж Лейла хоробро увійшла в невідомість. Її тут же зустріли сходи, що вели вниз, і кінця яких вона, на жаль, не бачила. Здавалося, ці сходи вели в саму глиб скелі, до її чудовиськ. Лейла вхопилася за поручні і почала спускатися вниз по колу. У якийсь момент у неї запаморочилося в голові від кількості сходинок, що вона подолала. Лука мовчки йшов слідом за нею, готовий будь—якої секунди підхопити її, якщо їй раптом стане зле. Повітря було дедалі менше. І від цього її злегка почало нудити. Хто ж він? Король Воронів? Її майбутній союзник і, можливо, друг або ж черговий тиран, від якого їй потрібно буде тікати? Зовсім скоро, вона це з'ясує.

— Сюди, — сказав Лука, вказуючи на двері праворуч від Лейли. Вона зупинилася на мить, перед тим як відчинити двері. Їй потрібно було зібратися з думками. Що вона йому розповість? Як багато йому відомо? І як їй переконати його допомогти їй з каменем сонця? — Ну ж бо, він не кусається. Найчастіше, — додав Лука, уїдливо посміхнувшись.

Лейла відчинила двері і зайшла всередину. Вона потрапила у великий, тьмяно освітлений кабінет, посеред якого розташувався круглий стіл. На ньому лежала велика карта з різними фігурками. Уздовж стін тягнулися шафи з книжками, подекуди були м'які крісла, напевно для комфортного читання. Лейла відразу ж перемістила погляд на вікно. Воно було великим і відкривало вид на всі скелі, а також море, що оточило небесну фортецю. Спиною до Лейли та Луки стояв чоловік. Він розглядав нічний Ельдерон, повністю занурений у свої думки. Здавалося, він і не помітив, що до нього нагрянули гості. Здавалося, він завмер, ніби статуя. Лише шелест крил видавав те, що чоловік був живим і відчутним.

— Радий знову зустрітися з тобою, Лейло.

Голос його був злегка грубим і захриплим. Лейлі здалося, що вона його вже десь чула.

— Хоч і тоді, я був упевнений, що твоє ім'я звучить трохи по-іншому.

— Даніїл? — запитала Лейла, підійшовши ближче.

Чоловік обернувся, підтверджуючи здогадки Лейли. Даніїл, ворон, що врятував її від перевертнів і чоловік, від якого вона втекла, заради порятунку брата.

— Неможливо, — сказала Лейла, округливши від подиву очі, — Ти Король Воронів?

— Що тут неможливого? — Він схилив голову набік, вивчаючи кожну деталь на її обличчі, ніби справжній хижак. Його чорні очі зі срібною крапкою щосили роздивлялися Лейлу, ніби проникаючи в саму душу.

— Що Король робив у Мертвому Лісі?

— Шукав тебе.

— Аврору?

— А є різниця? Навіть якщо ти не справжня принцеса Іліодора, ти взялася грати її роль і Юліан упевнений у тому, що ти справжня принцеса і зможеш забезпечити йому союз із королем Елізаром, — Лука так само мовчки стояв позаду Лейли, доки не вирішив залишити Короля Воронів і Лейлу наодинці.

Даніїл підійшов до столу з картою і почав пильно її розглядати. Лейла стояла на місці, немов приросла до підлоги.

— Ну ж бо, підійди ближче, як і сказав Лука, я майже не кусаюся, — губи Даніїла розпливлися в легкій усмішці. Лейла підійшла до нього трохи ближче, — Що ти бачиш?

— Карту Земель Дня і Ночі і якісь фігурки на ній.

— Більше нічого? — Лейла замотала головою, не розуміючи, до чого веде Даніїл, — Я бачу смерть. Війну, що зовсім скоро почнеться і занапастить тисячі невинних життів. Я бачу попіл, що залишиться замість цілих міст. Я бачу програш добра і перемогу зла. З кожним новим днем нові чудовиська виповзатимуть на поверхню з крові та попелу і лише смерть полегшить наші страждання.

— Навіщо ти кажеш мені все це?

— Тому що ти хочеш знайти камінь сонця. А ти, напевно, знаєш, що його сила не рівняється ні з якою більше. І якщо камінь сонця потрапить не в ті руки, ось що трапиться зі світом, з нами. Напевно, ти просто не усвідомлюєш всю серйозність цього. Тобою рухає любов до брата, і ти зовсім чужа в цьому світі магії та різних істот. Добре мати те, заради чого продовжуєш боротися. Але часом ця боротьба розпалює ще більше полум'я, яке всіх нас знищить.

— І що ти накажеш мені робити? Кинути брата, забути, як безглуздий сон, і жити собі щасливо тут, поки він гниє в темниці?

— Я нічого не маю права тобі наказувати. Ти не моя подана, а гостя, до якої я завжди буду ставитися з повагою і турботою. Мій хліб — твій хліб. Мій дах — твій дах. У нас тут такі правила. Ти можеш залишатися тут скільки хочеш. У нас завжди є місце для будь-якої людини чи істоти.

— Ти не скажеш мені де камінь сонця? Не допоможеш дістати його? Краще б Луїза одразу мені це сказала. Я б тоді не витратила стільки часу і сил, — Лейла розвернулася і хотіла було піти, поки голос Даніїла її не зупинив.

— Я знаю де камінь і можу допомогти дістати його. Але що ти віддаси мені натомість? — Даніїл підійшов до вікна, схрестивши руки на грудях.

— Луїза сказала, тут не беруть плату за допомогу.

— Ми не беремо плату за їжу і дах. Але такого роду послуга повинна мати певну ціну і мені цікаво, яку готова заплатити ти.

— І чого ж хоче Король Воронів від звичайної, смертної дівчини? — тепер уже Лейла схрестила руки на грудях, а її уїдливий тон свідчив про те, що вона вважала себе марною для Короля Воронів.

— Тебе.