— Голубко-голубко, не ховайся в тіні. Відірву я крильця маленькі твої.. Згодую тебе здоровенним вовкам. А голівку твою я королю віддам, — Лейла з блискавичною швидкістю і з запаморочливою тишею схопилася на ноги. Тео жестом наказав бути тихо. Ян піднявся на ліктях і з подивом поглядав на подругу:

"Що ще за сюрпризи?" — подумки запитав він у неї.

"Самій би знати" — відповів її погляд.

Тим часом Тео вдивлявся в непроглядну темряву з—за кущів. Але брат Лейли так нікого й не помітив, хоча дівчина, що наспівувала пісню, не збиралася припиняти свій спектакль.

— Голубко-голубко сьогодні ти загинеш. Останню ж пісню свою заспівай й спокійно помирай.

Лейла усміхнулася, подумавши, що такої пісні вона ще ніколи не чула. Можливо, дівчина сама її придумала. Божевільна. Виспівувати подібну пісню, в таку годину, та ще й у лісі Темряви, це треба бути зовсім хворою на голову!

Ступаючи немов кішка, так щоб не тріснула жодна гілочка під її ногами, Лейла підійшла до брата. Через темряву їй було складно розгледіти його обличчя, та все ж їй вдалося побачити в очах Тео настороженість. Він вийняв з пояса кинджали і безуспішно намагався знайти очима дівчину, що здавалося стихла. Пісня припинилася і через це стало зовсім не по собі. Вона стала павуком, що раптово зник з поля зору.

Ян піднявся на ноги і хотів уже було підійти до товаришів, як Лейла його зупинила, виставивши руку вперед. На подив, Ян послухався і завмер в очікуванні.

За кілька хвилин, коли подорожні впевнилися, що небезпека минула, Лейла повернулася до своєї підстилки і вляглася спати, хоча сон відмовлявся її відвідувати.

— Соня! Прокидайся, — Ян торкнувся плеча Лейли, після чого вона різко піднялася.

— Що? Що сталося? — запитала вона захриплим голосом. Ранкове сонце сліпило очі, через що вона рефлекторно примружилась.

— Уже ранок. Треба вирушати в дорогу, — спокійно пояснив Ян, — Тео пішов на полювання. Скоро повернеться.

Лейла кивнула, озираючись на всі боки. Ян пішов до коней, щоб їх нагодувати. Лейла підійшла до нього і погладила Красуню, від чого та почала муркотіти немов кішка.

— І все ж, що за дівчина розгулювала посеред ночі в Лісі Темряви? — запитала вона в Яна. Друг лише знизав плечима, відповідаючи:

— Тео підозрює, що вона мортор і полює за каменем, як і ми, — у його очах Лейла на мить побачила страх. Ще ніколи їй не доводилося бачити цю емоцію на обличчі Яна. Вона штовхнула його в плече і розреготалася.

— Ти злякався якоїсь дівчини! — заволала Лейла, продовжуючи реготати, — Не знала, що ти такий боягуз!

Вона це зробила аж ніяк не для того, щоб по-справжньому подражнити друга. Вона хотіла його відволікти.

— Ти занадто весела, враховуючи, що вчора нас усіх могли прирізати, як свиней, — Ян насупився, продовжуючи гладити свого коня.

— Ну не прирізали ж, — Лейла підморгнула Яну.

— Ти зовсім не боїшся? — Ян подивився подрузі в очі. Лейла не відвела погляд, витримуючи пильну оцінку друга.

— Страх сковує так само, як ланцюги. Я намагаюся залишатися вільною.

Лейла знизала плечима і вирушила до своєї підстилки. Яну було не обов'язково знати, що вона не на жарт учора злякалася. Її страх нікому не допоможе, тим паче в пошуку каменю. Вона повинна була його знайти, інакше вона собі цього не пробачить. Не пробачить упущення єдиного шансу на інше життя. На звільнення Тео від лап цього старого дурня Айзека. Ні. У неї не було права боятися.

Решта шляху до скель Баватос пройшла напрочуд спокійно. Подорожнім навіть не зустрілися розбійники. Здавалося, ліс Темряви і зовсім спорожнів і не було ніякої дівиці вчора вночі, що наспівувала їм страшну пісеньку. Ніби вона була лише примарою, що харчувалася страхами людей.

Обстановка була напруженою, навіть незважаючи на те, що Лейла і Ян намагалися весь час жартувати один над одним. Здавалося, вони просто знайшли спосіб відволіктися від страшних думок. Тео не встрявав у їхні розмови і тим паче не відповідав, коли Лейла намагалася пожартувати і над ним. Він знав навіщо вона це робить, але Тео намагався бути більш серйозним, ніж його товариші. Він видивлявся всілякі небезпеки і весь час перевіряв, чи на місці були всі його кинджали та інша зброя. Він досі не міг повірити, що погодився на цю подорож. Хоча вибору в нього не було. Якщо Лейла задумала якусь дурість, йому теж потрібно було в цьому брати участь, щоб її захистити.

Він пам'ятав слова своєї матері:

"Захищай її, Тео. Вона все життя буде в небезпеці. Ти маєш щомиті бути поруч, щоб її захистити"

Слова матері аж ніяк не були дріб'язковими. Його сестра завжди примудрялася знаходити собі проблем на голову.

— Ви це чули? — раптом запитала Лейла, зупиняючи свою кобилу. Її попутники зробили те саме, вслухаючись у пісню лісу Темряви. Тео похитав головою, показуючи, що він не чує нічого дивного, окрім як нормальних звуків лісу, як—от шелест листя і спів птахів, — Ви не чуєте?

Ян теж похитав головою, після чого помітно напружився. Лейла не жартувала. Вона справді щось чула.

— Ось знову. Це чиєсь гарчання.

Лейлу пересмикнуло від оглушливого гарчання. Воно доносилось від скель. Ніби на самій вершині скель Баватос щось причаїлося і чекало, коли ж до нього навідаються гості.

— Свята Солла... — прошепотіла Лейла, розглядаючи блакитні небеса.

— Сестричка, якщо ти раптом надумала жартувати — ти вибрала не зовсім вдалий час, — Тео оглянув її з ніг до голови. Її руки, що стискали поводи, злегка тремтіли, але вже за кілька секунд Лейла пустотливо посміхнулася, після чого щиро зареготала.

— Бачили б ви свої обличчя! — Лейла погладила Красуню після чого наказала їй скакати вперед, — Лети, Красуне! Лети!

— Вона буває нестерпною, — раптом зізнався Тео, поглядаючи на Яна.

— Повинен не погодитися, — відповів злегка зблідлий Ян, — Буває вона нормальною. Нестерпною вона залишається більшу частину часу.

— Ви, що ж зібралися там вічність простояти? — Лейла понеслася вперед, а Красуня насолоджувалася тим, як вітер смикає її гриву. Насолоджувалася довгоочікуваною свободою, хоч вона й була всього на кілька миттєвостей. Вони з Лейлою ідеально підійшли одна одній. Кожна з них цінувала свободу понад усе.

Ян і Тео поскакали слідом за Лейлою. Вона була схожа на бурю, що знищує все на своєму шляху. Буря. Тео саме б так назвав кобилу Лейли. Буря, що мчить назустріч невідомості та спекотному вітру, що грається з її гривою..

Лейла зістрибнула з Красуні й почала чекати, коли Тео та Ян наздоженуть її. Вона зіграла в невеликий спектакль. Зробила вигляд, ніби просто пожартувала над ними, хоча її коліна досі тремтіли від невимовного жаху. Гарчання, що вона чула... Краще б їй справді лише почулося.

— Ви такі зануди, — сказала Лейла у своїй манері розтягувати слова, — Жодних веселощів.

— Ти ненормальна. Ти це знаєш? — Ян зістрибнув з коня і підійшов до Лейли. Тео наслідував його приклад.

— Та ну вам! Не будьте такими дріб'язковими. Жарти ще нікому не шкодили.

Вона махнула рукою, ніби справді лише пожартувала. Вона добре грала свою роль. Утім, вона навіть себе змусила повірити в правдивість своїх слів, інакше її б зараз знудило.

— Ось і скелі, — пробурмотів Ян собі під ніс, оглядаючи скелі, ніби вони неосяжними й приховували дуже багато секретів. Що ж, про один вони вже знали. Чарівний камінь, що був потрібен Королю був захований десь серед цих кам’янистих скель.

— Ось що я пропоную, — раптом випалила Лейла, дивлячись то на Тео, то на Яна, — Ми з Тео піднімемося на скелі, а ти, Яне, будеш наглядати за нашими кіньми. Небезпечно їх залишати тут без нагляду.

Ян знову оглянув скелі і кивнув. Лейла знала, що він погодиться. Не кожен хотів би пів дня підніматися так високо. Якби вона могла — вона б теж залишилася. Але вони не знали, де захований камінь або ким охороняється. Тим паче, Лейла б зараз і в підземне царство вирушила за цим каменем, що коштує п'ять скринь із золотом.

— Ян непоганий хлопець, — раптом сказав Тео, ідучи попереду крутою доріжкою. Брат і сестра подолали вже половину шляху. Сонце не щадило їх, а тому біла сорочка Лейли вже давно намокла від поту. Думати в такому стані, а тим паче говорити — у неї не було сил, та все ж вона відповіла:

— Він хороший друг, — зізналася дівчина, після чого одразу зупинилася, — Давай трохи відпочинемо, бо я зараз зомлію.

Тео кивнув, після чого Лейла одразу впала на землю, щоб її ноги, які гудуть від болю, злегка відпочили. Брат простягнув їй флягу з водою. Ще ніколи Лейла не пила воду з такою жадібністю. Сонце змушувало мружитися, від чого сльозилися очі. Цей шлях став для неї втіленням справжнього випробування. Скелі були стрімкими і зовсім скоро доріжка обірветься. Їм прийдеться голими руками дертись на гору, про що Лейла старалась не думати. Вона не боялась висоти, але дуже боялась смерті. Якщо раптом вона зірветься – жити їй залишиться декілька секунд, після чого вона розіб’ється об гострі штики скал.

— Нам не можна довго відпочивати, інакше ти взагалі більше не встанеш на ноги, — сказав Тео, простягаючи сестрі свою руку.

— Знаю-знаю, потрібно було тренуватися, коли ти наполягав. І в кого тільки я така вперта пішла?

— Гадаю, у батька, — усміхаючись відповів Тео. Лейла прийняла допомогу брата і встала на ватні ноги.

— Або в матір. Насправді вони двоє були дуже впертеми.

Тео кивнув, підтверджуючи слова сестри. Вони рушили далі. Зовсім скоро їм прийшлось видиратися на найвижчу скелю голими руками. Тео обмотав себе мотузкою й другим її кінцем чіпляв до кам’янистих виступів скелі. Лейла робила те саме. Сонце, мов голодний хижак, намагалось ускладнити їм задачу. В дівчини вже паморочилась голова й весь час сльозились очі. Легені її наче горіли зсередини. Кожен вдих приносив їй неабияку біль. Наче вона вдихає справжній вогонь. Руки покрились мозолями й стерлись в кров від ширшавих скель.

— Свята Солла, невже нам лишилось так мало подолати? — промямлила Лейла, тримаючись за виступ й дивлячись в гору. Вона посміхнулась й продовжила свій шлях.

— Не знаю, що нас там чекає... — раптом прошепотів Тео, — Але передчуття в мене погане.

— Нас там чекає інше життя, брате. Не більше того.

Погляд Лейли з хворобливого перетворився на цілеспрямований. Ще ніколи в житті вона не була в чомусь настільки впевнена. Можливо, золото й справді затьмарило їй розум, але саме це почуття змусило її дертися далі. Звідки не візьмись у неї з'явилася енергія. Вона навіть обігнала брата, намагаючись якомога швидше подолати шлях, що залишився до вершини скелі.

На мить Лейла зупинилася. Не для того щоб відпочити, ні. Її зупинило гарчання, яке вона чула ще в лісі. Гарчання, що наче проникало під шкіру й студило кров. Вона затремтіла, але все ж дерлася далі. Що б її там не чекало — вона не відступить. Тільки не зараз, коли камінь так близько. Слідом вона почула чиїсь крики. Жіночі крики. Але це не були крики про допомогу. Це були крики людини, що бореться. Лейла вийняла з чобота свій кинджал, яким не надто добре вміла користуватися, і останнім ривком видерлась на вершину скелі. Вона одразу сховалася за виступ. Гарчання незрозуміло кого не припинялося, а крики дівчини тим паче, та все ж Лейла визирнула зі своєї схованки, щоб нарешті довідатися, що відбувється в центрі між скелями. Там на великій безтравній галявині, всипаній мертвими тілами, був…

— Дракон, — прошепотіла Лейла, притискаючи холодний кинджал до грудей, — Справжній дракон...