Лейла роздивлялась Ельдерон, поки Даніїл летів до виступу на скалі, тримаючи її на руках. Її вже майже не нудило від польотів і вона могла роздивитись, яким Ельдерон був прекрасним. І хоч тут було до жаху холодно й сиро, ельдерійців це не займало. Вони літали в справах, а коли бачили свого короля, то ввічливо опускали голови й ледь видно посміхались. Напевне, вони любили свого правителя. Тут і там літали діти, що грали в якісь ігри зі спеціальним шаром. Їхній сміх змусив в серці Лейли щось обірватись. В Ка́рдані не почуєш дитячий сміх. Тільки плач від голоду та страждань. В Ка́рдані можна було почути тільки пісні мандрівних музикантів а також сольдійців, що перекрикували одне одного, торгуючись за той чи інший товар. А тут… Діти сміялись й веселились. Не думали про те, що їстимуть сьогодні. Не думали, де спатимуть й що на них чекає в майбутньому. Їм не приходилось красти або вимолювати шматок хліба.

Даніїл опустив Лейлу на виступ скали, об яку розбивалась вода. Бризки води попадали на її теплі чоботи, від чого Лейла відійшла подалі. Вода виглядала мов хижак, що от—от проковтне її. Вона не боялась води до цього самого моменту. Вона виглядала майже чорною в сутінках дня. Це не надто підбадьорювало. Сія опустилась поруч із Лейлою й злегка здригнулась від пронизливого, морозного вітру. Слідом за нею опустився й Лука.

— То ж з чого ми почнемо? – спитала Лейла.

— Для початку, випий ось це, — Сія простягла Лейлі баночку із якоюсь чорною рідиною всередині. Дівчина неохоче взяла баночку й почала роздивлятись її вміст.

— Луїза залишила для тебе, — це було все пояснення феї.

То ж, Луїза була відьмою, а отже – це було зілля.

— Не певна, що хочу це пити, — тихо сказала Лейла.

— Якщо хочеш жити – то вип’єш, — тільки й сказала Сія, вдивляючись в безкрайні води Нікшера. Лейлі це все ой як не подобалось. Та вона знала що стояло на кону. Життя її брата. Його свобода і як сказав король Е́лізар, для Лейли – свобода була цінніше за все. А тому, вона відкоркувала пляшечку й залпом випила чорну рідину, що здалась їй дуже кислою й терпкою на смак.

— Ну а тепер, можна і поплавати, — сказала фея, й штовхнула Лейлу у воду. Дівчина не встигла навіть закричати. Встигла тільки набрати повітря в легені. Як тільки її тіло погрузилось у воду царства Нікшера, вона розплющила очі й в паніці почала намагатись виплисти на поверхню. Вона рухалась так невпинно й так відчайдушно, але вода наче поглинала її. Наче дно тягнулось до неї й намагалось заключити в свої смертельні обійми. Лейлі хотілось кричати від жаху, легені вже обпікало. Повітря в них вже не залишилось. Все її лице почервоніло від бажання зробити хоча б один вдих. Та розумом Лейла розуміла – що одразу після цього вдиху за нею прийде смерть. Вода була крижаною. Холод пробирався до кісток й обпалював їх. Здається, вона вже не відчувала пальців на ногах й руках. Вона невпинно намагалась плисти, та все її тіло кам’яніло від холоду. Зовсім скоро, вона таки зробить цей вдих, що стане причиною її смерті. І ось, Лейла помітила щось дивне в глибині. Щось світилося і воно продовжувало наближатись до неї. Дуже швидко. Надто швидко. То були очі. Очі, що світились в темряві, мов срібло на сонці. І цей факт змусив Лейлу відкрити рот й закричати під водою. До неї плила справжня русалка. Перше, що помітила Лейла, був її хвіст. Чорний, мов обсидіан, покритий лускою, мов у ящера. Він простягався до самих грудей, прикриваючи їх. Потім, Лейла помітила кігті, що були наче широкі й гострі голки. Потім дівчина побачила волосся русалки. Їхній колір нагадував водорості, що росли в болотах в Тарртоні. Подібні, мати Лейли збирала для ліків. Коли русалка була вже надто близько, Лейла помітила її зябра, що були розташовані замість вух. А коли дивовижне створіння роззявило свою пащу, Лейла помітила, що замість зубів в неї були ікла, такі самі гості й тонкі, як і її кігті на руках. Її тіло було блідим, майже білим, та все одно воно світилося, наче було покрите срібним пилком. Очі світились голодом й кровожерливістю, наче нарешті, після довгого голодування їй натрапив дуже смачний обід. Лейла в паніці почала плисти від чудовиська, що збиралось нею полакомитись, та русалка була швидшою. Вона схопила Лейлу за комір її плаща й почала тягнути кудись вверх. Лейла намагалась відбиватись, та сил вже майже не було.

Русалка виплила на поверхню разом із Лейлою, після чого дівчина почала жадібно вдихати повітря. Через холодну воду вона вже зовсім не відчувала тіла й не могла поворухнутися. Якби русалка не продовжувала тримати її за комір плаща, Лейла швидше за все втонула б.

— Я надіюсь це подарок для мене в якості нашої дружби, — прошипіла русалка, після чого, оскалилась в дечому схожому на посмішку.

— На твій превеликий жаль – ні, — спокійно відповів Даніїл, після чого русалка очевидно розгнівалась.

— То нащо ви мене покликали? – спитала вона своїм шиплячим голосом, що нагадував шипіння змії. Та вона розтягувала слова, ніби граючись з королем Воронів.

— Нам потрібна твоя допомога, — сказав він рівним тоном, перед цим розправивши плечі.

— Мої послуги тобі не по кишені, — тільки й відповіла русалка, вигнувши свої губи в посмішці, що не обіцяла нічого хорошого.

— Очевидно, інколи ти забуваєш, що я Король, — з такою самою хижацькою посмішкою відповів Даніїл.

— Ти знаєш ціну, — сказала вона, — Але чи готовий ти її заплатити?

Данії міркував. Надто довго міркував, зважаючи на те, що Лейла вже зблідла від холоду а її тіло вже давно тремтіло.

— Я не дуже люблю вмішуватись в королівські справи інших царств. Та я тобі обіцяю, що підтримаю тебе, коли ти захопиш владу в Нікшері. Я буду тобі союзником.

— Дуже добре, воронятко. То що я маю зробити в обмін на це?

— Допомогти їй викрасти камінь сонця, — тільки й сказав Даніїл, після чого здавалось й так бліда русалка зблідла ще сильніше й роззявила пащу від подиву.