У в'язниці було до жаху холодно. З усіх боків долинали звуки болю і відчаю. Від їдкого запаху гнилі починали сльозитися очі. Біля однієї з камер мирно сопів величезний вовк, чия темна шерсть блищала у світлі смолоскипів, розставлених уздовж великого коридору. Вовк ворухнувся, після чого відкрив свої темно—карі очі. Вони з цікавістю спостерігали за дівчиною, що все ще лежала в камері непритомною в одному тільки шовковому халаті. Йому навіть стало її шкода. Тутешній холод не пощадить принцесу сонячного королівства. Нарешті, полонянка привідкрилв свої золотисті очі, намагаючись зрозуміти, де опинилася. Вовк спостерігав за нею, походжаючи вздовж її камери. Він знав, що отрута діятиме ще кілька годин, а тому полонянка навіть пальцем поворухнути не зможе.

Нарешті, зрозумівши, де вона опинилася, вона широко розплющила очі від переляку і хотіла вже було закричати, але вовк, що ходив біля її камери, як справжній хижак, привернув її увагу, а тому вона лише затулила рота.

Його карі очі спостерігали за нею, і Лейла зрозуміла, що це її наглядач. Вона в паніці почала згадувати татові казки і чи не було серед них розповідей про вовків. Але у свідомості все перемішалося, а їй було ніколи згадувати давно забуті легенди і міфи.

— Хто ти? — запитала дівчина, після чого спробувала піднятися на ноги. Переконавшись, що тіло її все ще не слухає, вона неголосно зашипіла від злості, — Де я? Що тобі потрібно від мене?

В одну мить, замість вовка з'явився чоловік. Повністю оголений зі злегка смаглявою шкірою. Чорні малюнки вкривали майже все його тіло. Лейла розплющила свої золотисті очі в подиві, і вона неодмінно б закричала, якби чоловік не заговорив.

— Я Адріан, — сказав той низьким, майже утробним голосом. По тілу Лейли поповзли мурашки, — Ти у Варуллі. На кордоні з Мертвим лісом.

Чоловік відвернувся до полонянки спиною, після чого їй вдалося помітити на його спині малюнок дракона. Але це був незвичайний малюнок. Він був не схожий на інші. Здавалося, він був намальований самими тінями, що звивалися навколо контурів. Це був живий малюнок. Незнайомець одягнув штани, після чого знову повернувся до Лейли. Дівчина роздивлялася свого наглядача, усвідомлюючи, що його тіло було неприступною горою. Гора м'язів і сили. Це відчувалося навіть на відстані.

— У Варуллі? — запитала Лейла, гарячково намагаючись згадати, чи чула вона колись це слово і що воно означає. Зі спогадів спливла розповідь батька про вовків, які в мить могли перетворитися на людину. Перевертні. Варрул — це назва їхнього племені? Тоді... У них має бути й вождь. Лейла злегка затремтіла, після чого поворухнула пальцями рук, — Ти вождь?

— Ні, — відповів чоловік, присівши навпочіпки біля камери полонянки, — Але ти зовсім скоро з ним зустрінешся. На світанку, коли вождь власноруч виріже твоє серце, щоб надіслати королю Елізару як виплату боргу.

Кров у жилах застигла.

— Б... Боргу? — запитала Лейла, розуміючи, що, вибравшись з однієї пастки, опинилася в іншій. І ця, здавалася їй безсумнівно жахливішою.

— Кров за кров. Життя за життя. Це закон, а тому твоє життя обірветься на світанку.

Чоловік прикрив очі й важко зітхнув. Його довге, чорне волосся було заплетене в косу, в яку були вплетені кістки. Справжні кістки. Найімовірніше пташині, адже кістки були занадто маленькими. І все одно Лейлу знудило.

— Принц Юліан обізнаний, що його наречену збираються стратити якісь бродячі пси? — Погляд Лейли став жорстким, а очі спалахнули гнівом. Вона не дозволить стратити себе, не зрозуміло за що. Вона не для цього погодилася вирушити на Землі Ночі. Не для того, щоб її вбили якісь чудовиська.

— Пси? — Адріан засміявся, хоча в його погляді й натяку не було на сміх. У них читалася обіцянка швидкої смерті. Довгої і болісної, — Ти, напевно, й уявити не можеш куди потрапила. Землі Ночі зовсім не чарівний світ, де править любов і гармонія. Землі Ночі просякнуті кров'ю і нещадними законами, яких усі дотримуються. Тутешні жителі витерпіли стільки болю, що навіть повітря стало отруєним у деяких місцях. Ти потрапила не в казку, принцесо. А в справжній кошмар. І мені шкода тебе, адже ти й уявити не можеш, якого болю завтра зазнаєш.

— Ти сказав мені виріжуть серце, — голос Лейли тремтів, а в очах уже блищали сльози.

— Так. Але перед цим, кожен перевертень племені зобов'язаний пронизати твоє тіло власним клинком.

— За що? — запитала Лейла, дивуючись, як вона ще не втратила дар мови. Вона справді потрапила у справжній кошмар.

— Король Е́лізар убив нашого попереднього заступника Вождя. Тому варулльці зобов'язані обірвати життя спадкоємцю його вбивці. Кров за кров. Життя за життя. Це закон.

Адріан підняв з підлоги свій кинджал і засунув його у збройовий пояс, який перед цим прив'язав на талії. Ключі від камери задзвеніли, ніби приводячи Лейлу до тями. Вона непомітно поворухнула ногою, переконуючись, що тіло починає їй потроху підкорятися.

— Води, — прохрипіла Лейла, подивившись на Адріана благальними очима, — Будь ласка.

Перевертень важко зітхнув і все ж налив у якусь брудну миску трохи води, яку він зачерпнув із великого відра, що стояло неподалік. Адріан присів біля полонянки. Їх розділяли тільки грати. Лице Адріана було так близько до Лейли, що вона з точністю змогла б сказати який запах належав цьому жорстокому перевертню. То був запах сосни й деревени. Лейла дивилась прямо у вічі свого полонителя й не відводила погляду, поки Адріан напоював її брудною й затхлою водою, від якої потім її точно болітиме шлунок. В цей же час, її спритні руки цупили мотузку із ключами. Безшумно, швидко, непомітно. Вона пила і пила воду не відводячи погляду від перевертня. Їй потрібно було ще декілька секунд, аби вкрасти кинджал, зникнення якого Адріан помітить не одразу.

 Ви всі згорите в царстві Дарро за те що робите,  на послідок мовила Лейла й нарешті заплющила очі. Адріан тільки усміхнувся й підвівся з місця.

 Не сумніваюсь у цьому. Я вже давно продав йому душу,  тихо мовив перевертень,  Побачимось на світанку.

Адріан пішов геть, залишивши Лейлу на одинці. Вона пересвідчилась, що чоловік дійсно пішов й підповзла до замку своєї камери. Лейла виповзла зі своєї пастки й спробували встати на ноги.

Кров почала приливати до ніг, і Лейла змогла вже впевнено стояти на них, хоча кроки давалися їй надто важко. Темниця мала кілька поверхів. Лейла виявила це, спускаючись униз. Якщо її раптом помітять інші перевертні... Справи її будуть дуже погані. Але вона не дозволить. Не дозволить убити себе. Зібравшись із духом, вона покрокувала вздовж довгого, похмурого коридору, наприкінці якого виднілося світло. Напевно, це вихід. Лейла підкрадалася безшумно. Цьому її ще давно навчив брат. Це вміння завжди допомагало Лейлі у важких ситуаціях. Світло наприкінці коридору ставало дедалі ближчим, і Лейла змогла побачити постать, що блукала колами біля входу в темницю. Чи це була вежа, раз Лейла спускалася вниз? Це було вже не настільки важливо.

Лейла вирішила не зволікати. Мало хто знає, коли повернеться Адріан. Придивившись до підлоги, Лейла підняла маленький камінчик, після чого розвернулася і, як кішка, покрокувала в бік темниці.

Її план вдався. Перевертень почув дзвін камінчика і поспішив перевірити дивний звук. Лейла ховалася в тіні, не дихаючи і не рухаючись. Вона злилася з тінню, спостерігаючи за тим, як перевертень, зовсім ще хлопчисько, проходить углиб темниці. Дівчина чекала, затамувавши подих. Хлопець, чиє каштанове волосся розпатлалося на вітрі, озирнувся на всі боки і, помітивши камінчик, нахилився, щоб його підняти. Лейла діяла швидко. Навіть занадто швидко, незважаючи на те, що вона людина і не має жодної сили. Але інстинкт самозбереження й адреналін у крові, що підскочив, змусили її забути про те, що ще недавно її отруїли якоюсь отрутою, що паралізувала все її тіло. Молодий перевертень навіть не встиг підняти голову. Лейла вдарила його по потилиці рукояттю кинджала, порізавши свою руку лезом і почала гарячково знімати з нього одяг. Часу не було. Хіба мало хто міг прийти до в'язниці. Але її одяг надто сильно привертав увагу, тому вона стягнула з хлопця штани, сорочку і чоботи. Її руки тремтіли, коли вона намагалася закріпити збройовий пояс на талії, а дихання дедалі частішало.

"Час тікати звідси" — подумала Лейла, захопивши з собою зброю хлопця. Меч був важким, але вона все одно ризикнула його взяти з собою. Хіба мало, які ще небезпеки на неї чекають?

Перев'язавши рану на руці клаптем від халата і переконавшись, що вся її зброя на місці, Лейла покрокувала коридором в'язниці до світла, яке мало вивести її з ув'язнення.

Голова пульсувала, а рана на руці раз у раз боліла, ніби хтось посипав її сіллю. Кроки давалися важко, але Лейла вперто продовжувала йти. Стиснувши зуби, вона вийшла до світла й озирнулася. Місце, де її тримали, і зовсім не було темницею. Це була гора. Гора, в якій тримали в'язнів... Лейла позадкувала, продовжуючи озиратися.

Навколо лише дерева. Мертві дерева... Здавалося, смерть давно висмоктала з них усі сили, через що всі дерева ніби вкрилися смолою. Чорні, як сама темрява. Якщо вона не померла в темниці... Цей ліс точно її згубить. Але в Лейли не було часу гадати. Вона побігла. Побігла прямо в глиб лісу, на схід.

Ноги в надто великих чоботях раз у раз вислизали, через що почали кровоточити. Але Лейла майже не відчувала того болю. Адріан сказав, що її мали стратити на світанку наступного дня. Що ж, сонце якраз почало сідати. Через кілька годин за нею б прийшли, щоб незабаром вирізати її серце.

Усвідомлення того, про що розповів їй Адріан, змусило Лейлу плакати. Вона бігла вздовж лісу, а по її щоках текли сльози. Лейла вирішила змахнути їх здоровою рукою. На ній була кров. По щоках стікали зовсім не сльози. Це була кров. Лейла в жаху впала на землю, вирішивши оглянути поранену руку. Розв'язавши її, Лейла мало не скрикнула від жаху. Рана вкрилася зеленим слизом.

— Свята Солла, — прошепотіла Лейла, продовжуючи плакати кривавими сльозами. Що це з нею? Невже лезо кинджала було змащене якоюсь іншою отрутою? Смертельною? Лейла не могла навіть зітхнути. Паніка не дозволяла дихати. Вона вмирає. Усі кістки почало ломити, ніби хтось переламує їх, як гілки. Лейла закричала, не усвідомлюючи, що варулльці можуть вистежити її. Вона втекла недостатньо далеко. Не встигла.

Лейла впала на спину. Чорна земля ніби почала її поглинати. Але біль, який вона відчувала, був куди сильнішим. Дівчина моргнула кілька разів, після чого зрозуміла, що перед очима темрява. Вона осліпла. Вона вмирала, усвідомлюючи, що її нікому врятувати. Вона тут одна.

— Щось новеньке, — Лейла почула чоловічий голос. Напевно, це той молодий перевертень. Він наздогнав її. Дівчина спробувала встати, але тіло її не слухалося. Замість цього вона почала кашляти. Кашляти кров'ю. Лейла знову закричала вже від болю в грудях. Серце стискалося, завдаючи дівчині стільки болю, що Лейла здивувалася, як ще не знепритомніла.

— Добий її, щоб не мучилася, — жіночий голос був колючим, різким, — напевно, вона втекла з темниці Варулла.

Лейла відчула, як чиїсь руки торкаються її живота, рук і ніг.

— Ні. Вона не перевертень. На тілі жодного татуювання.

— Хто ж тоді? — здивувалася незнайомка.

— Не знаю, — зізнався чоловік, — Але скоро, ми обов'язково це з'ясуємо.

Лейла востаннє викашляла кров і заплющила очі, не в силах більше терпіти біль.