Біль минув так само миттєво, як і з'явився. Лейла поворухнула пальцями ніг, усвідомлюючи, що тіло слухається її. У голові прояснилося. Вона згадала останні події, перед тим, як відключитися, через що різко розплющила очі. У лісі було темно. Непроглядна темрява. Здавалося, навіть світло місяця і зірок не проникають крізь чорне листя, з якого скапувала смола. Лейла різко сіла й озирнулася. Неподалік виднілася чоловіча фігура. Найімовірніше, це не перевертень, інакше її давно б уже притягли до Варулла, щоб на світанку вирізати її серце.

— Прокинулася, — голос незнайомця був злегка грубуватим і захриплим. Він почав наближатися до дівчини, щоб та могла краще його роздивитися. Лейла примружилася, намагаючись сфокусувати зір на незнайомці і, найімовірніше, на її рятівникові, але чорний туман, що її огортав, був надто густим, — Я можу почекати, поки ти зволиш подякувати мені за порятунок. Але я занадто нетерплячий.

Лейла спробувала встати на ноги, але виявила, що її прив'язали до дерева. Лейла засміялася, згадуючи, що не так давно, вони те ж саме зробили з Урсулою, хоча вона не становила для них жодної небезпеки. Лейла в цей момент повірила в карму.

— Порятунок? — піддражнила Лейла, — Порятунок, заради чергового ув'язнення? Краще відразу вбий мене.

Чоловік підійшов впритул і присів навпочіпки поруч із полонянкою. Його чорні очі світилися цікавістю, а куточок губ піднявся в легкій усмішці.

— У твою рану потрапила смертельна отрута, яка мала вбити тебе за кілька хвилин. Я дав тобі протиотруту, тож так я тебе врятував. А це... — він покосився на мотузку, що зв'язувала ноги Лейли, — Це звичайний спосіб убезпечити себе, бо я не знаю, хто ти і на що здатна.

Лейла нервово засміялася. Вона ніколи б не подумала, що хтось вважатиме її настільки небезпечною, щоб прив'язувати. Тим паче такий високий чоловік, що, здавалося, міг відірвати голову однією лише рукою.

— Ти помиляєшся щодо мене, — прошипіла Лейла від злості, намагаючись виплутатися з мотузок.

— Тоді скажи мені хто ти і, можливо, я тебе відпущу.

— Ти не розумієш. Мені потрібно бігти. Напевно, вони вже влаштували полювання за мною... І якщо вони мене спіймають... Я мрець. Вони виріжуть моє серце, а решту тіла, напевно, з'їдять, як якусь дичину, — Лейла задихалася від паніки. Вона намагалася вирватися, але красномовне зізнання не змусило незнайомця звільнити її.

— Хто ці "вони"? Перевертні? — Лейла кивнула, розглядаючи чорне волосся свого рятівника. З ним щось було не так. Між чорних пасом прослизали сріблясті. А в, здавалося, чорних очах промайнула срібна крапка. Та ким він був? — Як тобі вдалося втекти?

— У мене немає часу вести з тобою світські бесіди. Вони швидко відчують мій запах.

Лейла затремтіла від страху. Якщо вони раптом знайдуть її...

— Де моя зброя? — вона почала гарячково озиратися місцевість, але не знайшовши меча і кинджала Лейла немов кішка зашипіла на незнайомця, — Віддай мій меч.

— Сумніваюся, що ти вмієш ним користуватися, принцесо, — незнайомець піднявся на ноги, після чого перерізав мотузку, що утримувала її. Легко, наче Лейла була пушинкою, він підняв дівчину на ноги й подивився в очі, — Так я й знав. Аврора, мабуть? Радий знайомству. А я все гадав, як і коли ми зустрінемося. Що ж, так навіть краще.

— Про що ти? Відпусти мене, — Лейла спробувала вирватися, але незнайомець тримав міцно.

— Звісно, ти нічого не розумієш. Це все ускладнює. Але нам потрібно вирушити в Ельдерон. Негайно.

За спиною незнайомця з нізвідки з'явилися воронячі крила. Лейла б закричала від страху, якби не втратила дар мови. Чоловік підняв її на руки й злетів угору. Холодний вітер щипав обличчя, а тремтячі руки обхопили шию незнайомця, щоб випадково не впасти. Лейла притулилася до нього, боячись ворухнутися.

— Я Даніїл, — прошепотів незнайомець на вухо Лейли, — Мені шкода, що доводиться насильно забирати тебе. Але іншого виходу...

Раптом Даніїл заревів від болю. Вони двоє почали падати. Лейла розплющила очі, виявивши, що в правому крилі Даніїла застрягла стріла. Чоловік затулив собою Лейлу і почав обережно приземлятися.

Лейла подивилася вниз. Троє чоловіків стояли з луками, прицілюючись у Даніїла. Подекуди гарчали вовки, ховаючись у темряві. Варулльці прийшли за нею.

— Я можу витягнути стрілу, — сказала Лейла, намагаючись дотягнутися до рани, що завдавала так багато болю Даніїлу. Він важко дихав, а обличчя його зблідло. Дотягнувшись до стріли, Лейла одним швидким ривком витягла її, спостерігаючи як рана починає затягуватися з неймовірною швидкістю. Крила були чорними, але не зовсім. Подекуди виднілося срібне пір'я. Лейла подивилася в очі Даніїла й сказала:

— Їм потрібна я, — Даніїл насупив брови. Вони спускалися все нижче.

— Вони тебе не отримають, — прошепотів незнайомець, після чого опустив Лейлу на землю. Він дістав зі збройового пояса кинджал і вручив Лейлі, щоб та мала можливість себе захистити, — Нікуди не тікай. Тримайся поблизу. Мертвий ліс небезпечніший за цих злісних псів.

Лейла кивнула, сховавшись за деревом. Навколо неї знову з'явився чорний, густий туман через який складно було щось розгледіти. Але Лейла могла чути. Звуки болю і гарчання вовків змусили тремтіти дівчину з новою силою. Даніїл не зможе розправитися зі стількома перевертнями. Він один, а їх не менше десяти. А якщо зможе... То він небезпечніший, ніж вона припускає. Лейла притиснула кинджал до грудей і почала рахувати до десяти.

"Один". Даніїл врятував їй життя. Дав протиотруту, хоча міг залишити її помирати.

"Два". Він прив'язав її до дерева, позбавивши свободи.

"Три". Він збирався забрати її в Ельдерон. Їй не хотілося власною шкурою перевіряти, чи було це місце безпечним.

"Чотири". На них напали перевертні і замість того, щоб віддати їм те, чого вони так бажали, він кинувся в бій, ризикуючи життям.

"П'ять". Він повернеться і тоді Лейла буде приречена.

"Шість". Він забере її і тоді, Лейла не зможе знайти камінь.

"Сім". Тоді Король Е́лізар стратить її брата.

"Вісім". Вона усвідомила, що в неї немає вибору і тоді побігла.

Вона бігла вглиб лісу, намагаючись не чути криків і гарчання, що лунали десь позаду.

Легені пекло. Вона сильно втомилася. Її ноги раз у раз підкошувалися і руки, в яких вона стискала кинджал, продовжували тремтіти від страху. Але інстинкт самозбереження був сильнішим. Він змушував її бігти швидше. Куди? Вона не знала. Вона навіть не здогадувалася, куди потрапила і чи далеко був Твілліон. Цікаво, Юліан почав її пошуки чи принцеса Іліодора була не таким уже й цінним надбанням? Якщо вона доживе до ранку — це буде диво. Вона почне вірити в Соллу і щоночі молитиметься богині, щоб та продовжувала оберігати її нікчемне життя.

Темрява потроху розсіювалася. Наставав світанок. Лейла зупинилася віддихатися і притулилася до одного з дерева, по стовбуру якого скапував чорний слиз. Це не слиз, і він не чорний. Це кров. Дівчина підняла погляд угору і виявила чоловіка, що заплутався в гілках дерева, а з його шиї скапувала кров.

Лейла навіть не встигла закричати. Чийсь жіночий голос примусив її обернутися:

— Подивися—но, сестро. У мертві ліси забрела дурна вівця.