У покоях самозваної принцеси було темно і лякаюче тихо. Лейла сиділа на м'якому дивані, вдихаючи аромат диму, що встиг просочити собою всю кімнату, всі меблі, а також саму Лейлу. Дим був густим, наче якийсь туман, але його аромат був приємним, а тому Лейла була не проти трохи забутися в тумані, що її оточував, адже з моменту зустрічі з Юліаном, з її голови все ніяк не виходило слово "безсмертя". Воно крутилося в її думках постійно і не важливо, що вона робила в цей момент. Навіть коли спала, їй снилися сни, де її вбивають, але вона не вмирає. Вона прокидалася в холодному поту, в істериці, і навіть у цю мить у її голові лунав голос Юліана: "Тому що ти станеш безмертною".
Дим допомагав трохи забутися. Аромат сосни і ще якихось горіхів розслабив Лейлу, занурюючи в стан умиротворення. Її напруга і тривожність кудись відходили на другий план, поки вона дихала цим прекрасним димом, який міг вилікувати всі її душевні травми.
Дим був частиною ритуалу, поки Луїза наносила на спину Лейли відмітини, за якими потім мали малювати священного дракона. Він мав з'єднати душу Юліана і Лейли в одну, після чого вони офіційно одружаться. Лейла відчувала біль надрізів, але поки вона вдихала аромат диму, вона могла його терпіти і навіть посміхатися, думаючи про ті речі, що робили її щасливою. Вона думала про батьків, про брата. Вона згадувала всі найпрекрасніші моменти з її життя, а погані ніби зникали з її пам'яті. Вона не думала про день смерті її батьків. Вона не думала про той день, коли її забрали від брата. Вона не думала про те, що Тео став мортором, продаючи свою душу самому дияволу, щоб її врятувати. Ні. Вона думала тільки про хороше. Тільки про ті дні, які робили її щасливою.
— Ваша Високосте, бачу дим Цил йде вам на користь. Ваші м'язи стали більш розслаблені. Мені набагато легше робити відмітини.
— Дим Цил?
— Цей дим так називають серед відьом. Це своєрідне болезаспокійливе, як від тілесного болю, так і від душевного. Його часто використовують під час важких поранень, поки цілителі намагаються вилікувати хворого. Цей дим уже використовують тисячі років. Може й більше.
— Мені стає спокійніше на душі, коли я ним дихаю.
— Є таке. Але бувають випадки, коли дим Цил стає для хворого залежністю. Люди постійно його вдихають, щоб не повертатися в реальність, а бути весь час щасливими. Вони стають майже, що веспертами, які мають жагу до крові. Тільки у хворих спрага до диму Цил. Цей дим може на певний час заглушити біль, але він не здатен вилікувати травму.
— На що ти натякаєш?
— Ви маєте мислити тверезо, щоб тут вижити. Це все, що я хотіла сказати.
— Ти маєш на увазі Землі Ночі?
— Я маю на увазі палац. Тут буває небезпечніше, ніж у Мертвому Лісі.
Лейла відчула б якусь паніку, якби не дим Цил. Він перетворив слова обережності на дурний жарт. Лейла лише злегка захихотіла, ніби Луїза вкотре пожартувала.
— А Юліан? Він теж небезпечний? Мені і його уникати?
— Якби я могла дати вам пораду, я б порадила тікати звідси, якнайдалі і якнайдалі від Юліана. Адже він головна небезпека для вас і всіх нас.
Лейла знову засміялася, затуманена димом і відчуттям безпеки.
— Шкода, що ви майже нічого не згадаєте з моїх слів.
Луїза замовкла, ніби її слова навели її на якусь думку.
— Ваша Високосте, про що ви думаєте? Що згадуєте?
Лейла злегка посміхнулася, після чого з її очей полилися сльози, хоча на обличчі її грала легка посмішка.
— Про батьків. Про брата. Як ми збирали разом трави для мами. Вона була цілителькою і весь час робила різні ліки. Як тато щодня дарував мамі квіти, а нам із Тео робив різні іграшки у своїй кузні. Одного разу, він подарував мені ланцюжок у вигляді півмісяця. Але я його загубила... Загубила... Сталося щось погане... Погане? Що ж сталося? Не можу згадати. Але вона загубилася, і я б хотіла, щоб батько зробив для мене таку ж підвіску. Вона дуже мені подобалася. Ще батько щовечора перед сном розповідав нам із Тео казки про чарівний світ, де літають дракони і рятують людей від зла. Мама сварила його за це. Але ми з Тео надто сильно любили ці казки, тож батько таємно від мами продовжував нам їх розповідати.
— Тео? — запитала Луїза.
— Так. Мій старший брат. Він завжди мене захищає, від будь-якого зла, від будь-яких небезпек. Одного разу йому довелося взяти величезного павука і винести з дому, бо я дуже його боялася і весь час плакала. Павук був отруйним, але Тео нічого не боїться, крім моїх сліз. Він терпіти не може, коли я плачу. Напевно, йому просто боляче. Але він завжди стверджував, що мій плач просто його дратує. Дурень.
— Як цікаво, — Луїза усміхнулася, немов хижак, — А де ви жили з батьками?
— У Тарртоні. У маленькому селі. Нас усі знали, бо мама була найкращим цілителем і до неї приїжджали з різних міст. А тато був найкращим ковалем у цілому королівстві. Ми були щасливі до того моменту, поки не сталося щось погане... Жахливе. Але я не можу згадати, що саме.
— Пожежа?
Очі Лейли заскленіли. Сльози стікали по гарячих щоках. А свідомість була затуманена димом і все ж у голові промайнула картинка, як усе місто палахкотіло у вогні.
— Пожежа. Вогонь був усюди. Дим проникав у легені, через що було важко дихати. Легені ніби теж горіли, але я все кричала, заглушаючи інші звуки. Моє горло вже боліло, але я кричала і плакала. Тео тримав мене за руку і кудись біг, змушуючи бігти і мене. Але я не могла. І тоді він закинув маленьку мене собі на плече і побіг у ліс. А я все кричала і дивилася, як наш будинок горить. Як усі будинки в селищі горять і на землі, подекуди лежать непритомні люди...
— Що було потім?
— Не пам'ятаю. Усе ніби в тумані. Я не пам'ятаю...
— Нічого. А де Тео зараз?
— Він у в'язниці в Іліодорі. Король Елізар тримає його там, як заставу. Якщо я через три місяці не знайду камінь Сонця і не принесу Його Величності, він уб'є мого брата.