Палац короля Е́лізара був таким, яким його запам’ятала Лейла. Весь із золота, велика кількість охорони й слуг. Нею трусило всю дорогу, аж поки вони не опинились перед воротами до палацу. Гвардійці, що охороняли їх впустили Лейлу й її друга – Даніїла. Вони йшли бруківкою, оглядаючи різні рослини й дерева, що росли у величезному саду. Шум води із Фонтанів заспокоював нерви, але Лейла взагалі не звертала на них увагу. Вона дивилась тільки вперед. Десь тут її брат провів майже три місяця за гратами. Чи був він ще при здоровому глузді? Чи не захворів?

— Не показуй свій страх, — порадив Даніїл, нагнувшись до її вуха, — Не можна.

— Добре. – Лейла спробувала заспокоїтись, але серце билось так швидко, а на лобі вже виступив піт від хвилювання. Невже це все скінчилось?

Вони ввійшли в хол палацу й направились до тронної зали. Коли двері відчинились Лейла помітила, що трон був порожнім. Король натомість ходив кругами по середині зали й коли побачив гостів завмер.

— Ти знайшла його, — це перше що він сказав Лейлі. Він підійшов ближче, Лейла натомість спинилась, як і Даніїл.

— Я хочу бачити брата, — твердо відповіла вона, — Поки я не побачу, що з ним усе гаразд камінь ви не отримаєте.

Король здивовано підняв ліву брову й тихо засміявся.

— Добре. Приведіть мого улюбленого заручника, — крикнув король гвардійцям, що стояли біля вхідних дверей до тронного залу, — А ти змінилась. І чи можу я поцікавитись, хто твій друг?

— Я просто її захисник. Не раджу заподіювати їй чи її брату шкоду. Розплата буде дуже дорогою.

— Цікаво, — протягнув король, сідаючи на свій золотий трон, — Ти успішно виконала моє завдання й до того знайшла друзів, які тобі допомагають. Ти талановитіша, аніж я думав.

— Ні. Ви знали, на скільки я талановита, інакше не відіслали б мене в Твілліон.

— І то правда, — погодився король, — Надіюсь, принц Юліан не сильно образиться, дізнавшись, що я відіслав шахрайку йому в дружини замість своєї дочки. Не хотілось би розпочинати війну через таку дрібницю.

Двері раптово відчинились й Лейла озирнулась. Гвардійці вели Тео, який виглядав повністю здоровим. Хіба, що він сильно схуд за ці декілька місяців і очі у нього були сповненні болю.

— Тео, — прошепотіла Лейла, але брат почув. Він підняв голову й огледів свою сестру. Його очі засяяли а на лиці розквітла щира посмішка. Він намагався вирватись із рук гвардійців, що продовжували стримувати його, але він був надто слабким.

— То ж, твій брат тут. Живий і здоровий. Чесно кажучи, він був скалкою в дупі. Ледь не вбив одного з моїх гвардійців. Я буду радий позбутись його, — промовив король і знову підвівся зі свого трону. Він наближався до Лейли. Очі в нього були мов в хижака. Божевільний король, що майже двадцять три роки шукав ліки для своєї доньки, — покажи його.

Лейла засумнівалась. Їй було страшно.

— Віддай йому камінь, — прошепотів Базікало в її голові, — Віддай.

Лейла заплуталась. Хіба Базікало не був на її боці? Якщо вона віддасть камінь королю весь світ буде приречений на знищення. Вона подивилась на Даніїла, він ледь помітно кивнув.

Дівчина дістала камінь із кишені плаща й простягнула його королю Е́лізару.

— Свята Солла, це й справді він. Я відчуваю.

Руки Лейли тремтіли. Вона підійшла ближче до короля й промовила.

— Він проклятий, — зізналась вона, — Сила, що схована в ньому дуже могутня, але проклята. Ви станете інакшим. Сила повністю змінить вас. Невже це варте того?

— Моя донька проклята вічним сном уже двадцять три роки. Як думаєш, мене злякають твої слова? Я жив тільки заради того, щоб розбудити Аврору.

Король простягнув руки до каменю й взяв його в руки.

Камінь почав світитись. Наче все те золото, вся та могутня й древня сила, що в ньому ховались почала переливатись в його тіло. Він сміявся і цей сміх змусив Лейлу відійти на декілька кроків назад. Король Е́лізар світився немовби саме сонце. З нього лились промені, а очі світились ще яскравіше. Він сміявся й насолоджувався кожною крупицею сили, що отримував від свого предка Іліодора.

Перевтілення не завершувалось. Це був довгий, незрозумілий процес.

Лейла розуміла, якщо не вбити його зараз – потім це буде нездійсненною задачею. Дівчина дістала зі свого чобота довгий срібний кинджал, який напередодні подарував їй Лука й підбігла до короля. Вона вструмила лезо прямо в серце й з переляку відійшла на кілька кроків назад. В неї був один шанс. Навіть якщо за це її стратять вона повинна була це зробити. Вона не змогла тягти тягар вини за собою до кінця своїх днів. Віддавати йому камінь було неправильно. Сія була права. Ні її життя, ні життя її брата не вартувало того, що могло розпочатись із звільненням цієї сили. Це потрібно було зробити. І вона вирішила що зробити це повинна вона.

Король закричав. Сила, що вже до кінця перейшла в нього наче згасала. Король кашляв кров’ю й вдивлявся в Лейлу із гримасою болі на лиці.

— Що ти накоїла? – спитав Даніїл, підходячи до Лейли, але він не встиг. Стріла випущена в її груди була швидшою і такою неочікуваною, що Лейла не одразу зрозуміла, що коїться.

— Вибач. Я не могла цього допустити.

Даніїл глянув на гвардійця, що випустив стрілу й хотів вже було вбити його, але Лука зробив це першим. Урсула вбила другого гвардійця. Ян і Луїза вже підбігали до Лейли. Тео тільки дивився на місце, де скупчувалась кров на мармурі. Так багато крові! Він впав на коліна й закричав.

— Ні!

— Вона помирає, — сказала Луїза, — потрібно щось робити.

— Не потрібно, — сказав Даніїл, наглядаючи за Тео. Він кричав, й починав світитись золотистим світлом, як нещодавно світився Король, — А такого я не передбачив.

Сила, що отримав Король перейшла до Тео. Значить… Він його кровний наслідник. Стільки таємниць. Стільки загадок. Даніїл вдивлявся в Тео, чиї очі світились розплавленим золотом. Він кричав, наче боровся із силою, що вливалась в нього й зросталась з його єством.

— Даніїле! – закричала Луїза, — Вона помирає.

— Знаю. Я так і планував, — тихо промовив король Воронів й присів біля Лейли, що кашляла кров’ю й дивилась на стелю, де золотими красками було намальоване сонце, — Вибач. Я обдурив тебе. Мені шкода.

Лейла всміхнулась й промовила.

— Мій брат тебе за це вб’є.

— Тепер я в цьому не сумніваюсь.

— Чому? – прошепотіла Лейла. Їй було важко говорити. Сили покидали її але вона боролась із втомленістю і болем.

— Тому що тепер він король Ілілодра.

Тео підбіг до сестри, не зважаючи на те, що тільки що з ним сталось. Його шкіра покрилась золотистою плівкою й так яскраво світилась, що Лейлі довелось прикрити повіки.

— Лейло! Лейло! Не здавайся. Ми вигадаємо, як тебе врятувати. Ми ж завжди виживали. Ти не можеш так загинути.

— Я так втомилась, брате. Так втомилась. Я хочу спати, — Тео взяв її за руку й заплакав, точно як маленький хлопчик. Рука Лейли була льодяною, але Тео цього навіть не помітив.

— Ні. Будь ласка, ще трошки. Побудь зі мною ще зовсім трохи.

— Я люблю тебе, Тео. Вибач, що тобі дісталась така жахлива сестра. Будь ласка, вибач.

— Ні. Не вибачайся. Ти ні в чому не винна. Лейло! Не закривай очі.

— Я дуже втомилась. Більше не можу. Мені так боляче, — по її щоках потекли сльози, — Я передам батькам, як сильно ти їх любиш. Я передам. Вибач.

— Ні! Лейло!

Лейла заплющила очі й перестала дихати. Кров ще стікала на мармурову підлогу. Але вона була холодною. Надто холодною. Тео сидів біля сестри й не міг повірити в те, що щойно трапилось. Вона загинула. Покинула його. І тоді він закричав, від чого, здавалось, весь світ здригнувся.