— Камінь? — здивувався Айзек, поставивши склянку з ромом на стіл, — Ви знайшли камінь?

Блакитні очі Айзека загорілися цікавістю, а ще жадібністю.

— Так, — відповіла Лейла, поплескавши кишеню плаща, в якій покоївся камінь, — Відведи нас до короля.

— З чого ти взяла, що я можу? — Айзек ліниво посміхнувся, відкидаючись на спинку стільця.

— З того, що я від тебе дізналася про існування каменю, і про те, що він потрібен королю. Напевно, ти дізнався про це безпосередньо від Його Величності. Він тебе спіймав, чи не так? Після стількох років, йому все ж вдалося зловити головного мортора столиці. Але ти сидиш зараз тут, з головою на плечах, а значить, він тебе відпустив, але не за просто так. Він тебе найняв, адже ніхто з його гвардійців не зміг дістати того, чого король бажає найбільше. Він пішов на відчайдушний крок, уклавши угоду з мортором. Але й тобі не вдалося дістати камінь, чи не так? Роки вже не ті змагатися з драконом. І тоді, ти почав розповідати про камінь усім морторам, ти сподівався, що комусь пощастить і камінь опиниться в тебе. Що ж, у тебе майже вийшло. Але знаєш, чого я не зрозумію? Чому ти не розповів про камінь Тео?

Айзек зробив ковток рому, спостерігаючи за Лейлою. Його руки злегка тремтіли, не від страху, від злості. Адже все, про що говорила Лейла, було правдою. Ох! Як же він ненавидів цю дурну дівчину, яка завжди і скрізь пхала свій цікавий ніс.

— Через тебе, — зізнався Айзек, — Тео б розповів тобі, а ти... Коли ти добре вмотивована, ти й зірку з неба дістанеш. Я так розумію, ти хочеш укласти угоду?

— Ти не такий дурний, яким здаєшся, — Лейла сіла навпроти Айзека і теж зробила ковток рому, — Ми разом підемо до короля з каменем. Вийде так, що ти виконав свою частину угоди і ти станеш вільним. Зрозуміло, борг Тео буде виплачено, і він більше не буде твоєю маріонеткою...

— І..?

— Ти зажадаєш у короля золото. І ти віддаси його нам.

— Він позбавить мене голови, після цієї вимоги. Бачу, тобі ще не доводилося спілкуватися з Його Величністю.

— Ти маєш рацію. Не доводилося. Але король Е́лізар у відчаї. Він уклав угоду з головним мортором Ка́рдана, аби знайти камінь. Думаю, він пожертвує скринею золота заради такого.

Лейла вимагала золота аж ніяк не з жадібності. З необхідності. Після того, як Айзек стане вільним, він неодмінно захоче знайти Лейлу й помститися. Їм потрібно буде поїхати. Подалі від Ка́рдана і тоді, вони зможуть почати нове життя. Тим більше, вона повинна Яну його частину золота. Адже він вирушив за каменем разом із ними і допомагав усім, чим міг.

— Добре, — раптом, після довгого мовчання сказав Айзек, — Давай камінь, я сам піду до короля.

— Айзеку, не розчаровуй мене. Адже я вже майже переконалася в тому, що ти не настільки дурний.

— Гаразд, лисичко, якщо вже дуже хочеш відвідати палац, я тобі це влаштую.

Всюди було золото. Лейла підозрювала, про те, що палац захопить її своєю розкішшю, але вона ніяк не могла подумати про те, що навіть стіни замку будуть збудовані зі справжнього золота. Або король Е́лізар збожеволів, або в його гробницях уже стільки золота, що він вирішив побудувати з нього справжній палац. Це й не дивно зовсім. Іліодор захопив Тарртон ще чотирнадцять років тому, а як усім було відомо Тарртон був багатий на золото.

Лейла крокувала слідом за Айзеком, а поруч із нею йшов стривожений Тео. Напевно її брат був стривожений через те, що гвардійці відібрали в нього всю зброю, ще до того, як вони перетнули ворота палацу. Лейла ж крокувала з гордо піднятою головою, не забуваючи при цьому оглядати місцевість.

Вони якраз ішли вздовж фонтанів, навколо яких росли різного виду квіти. І хоч на вулиці була ніч, вуличні ліхтарі давали змогу розгледіти кожну квітку. Лейла помітила, що їй не знайома жодна рослина. Як же таке можливо?

— Ви б хоч вимилися, — зауважив Айзек, принюхавшись до брата з сестрою, — Від тебе, Лейло, смердить гірше за бродячого собаку.

— Зроблю вигляд, ніби не почула твоєї образи, — тихо прошепотіла Лейла, хоча глибоко в душі, вона була згодна з Айзеком. Адже вони навіть не вимилися. Але Лейла переживе сором, який, напевно, нахлине на неї, щойно вона постане перед королем.

— Я серйозно. Ви мене ганьбите, — Айзек майже загарчав.

— Як шкода, що нам немає до цього жодного діла, — проспівала Лейла, перевіряючи, чи камінь на місці. Її руки раптом затремтіли й спітніли. Невже, їхнє з Тео життя справді зміниться?

Опинившись біля головного входу в замок, Лейла спостерігала за гвардійцями, вбраними в білі мундири, на плечах яких золотими нитками було вишите сонце — знак Іліодора, знак богині Солли і знак вічного життя. Адже сонце — вічне. Айзек сказав їм щось, після чого вони почали проводити їх до тронної зали, де й сидів король Е́лізар.

Блукаючи замком, Лейла зазначила, що могла вкрасти багато чого цінного. Наприклад, золотий свічник, або ж золоту попільничку, які були розставлені майже біля кожного панорамного вікна. Йдучи білим, м'яким килимом, Лейла помітила, що її брудні чоботи залишають сліди. Але почуття сорому забилося десь глибоко всередині. Зараз її хвилювало тільки те, що трапиться в тронній залі і чим усе це закінчиться.

Великі, дерев'яні двері відчинилися, пропускаючи в тьмяно освітлений коридор більше світла. Лейла ледь не спіткнулася на порозі, розглядаючи неймовірного розміру зал, стеля якого була розфарбована золотими фарбами, нагадуючи промені сонця. Підлога була з білого мармуру із золотою текстурою, а стіни... Стіни справді відсвічували золотом.

Лейла стрималася від того, щоб ахнути від захоплення, і натомість просто відкрила від здивування рота, роздивляючись кожну деталь, аж поки врешті—решт не натрапила на такий самий, золотий трон, на якому сидів чоловік неймовірної краси.

Лейлі ще ніколи не доводилося бачити короля Елізара, і це, напевно, було на краще, адже його краса була якоюсь несправжньою, а погляд гранично жорстоким і... втомленим.

Біля короля стояв чоловік, який Лейлі здавався знайомим. Бліде обличчя і чорне, як смола волосся явно їй когось нагадували... Це ж був Террос. Чаклун, якого схопив Король Е́лізар. Значить, Лейла мала рацію. Його Величність відловлював чаклунів не для того, щоб стратити. Вони явно мали більшу цінність, ніж самі могли це осягнути.

Король Е́лізар розвалився на троні, ніби цей день і без їхнього прибуття був занадто важким і довгим. Втомлені очі, кольору золота, оглядали прибулих з неприхованим інтересом. Гості буквально впали на коліна перед ним, схиливши при цьому свої голови.

— Айзеку, якщо ти прийшов до мене в таку пізню годину, гадаю, ти зумів виконати моє прохання і приніс мені те, чого я так довго бажаю? — голос короля був позбавлений будь—яких емоцій. У ньому можна було вловити лише нудьгу.

— Ваша Величність, — раптом відгукнулася Лейла, піднявши голову і зустрівшись із королем поглядом, — Дозвольте мені віддати вам те, на що ви так довго полювали і чого так палко бажали.

Лейла потягнулася до кишені плаща, спостерігаючи при цьому за реакцією короля. Він був заінтригований, а ще збуджений. Для чого йому знадобився звичайний камінчик? Камінь лежав там, де й мав би бути. Важкий білий камінь, який почав злегка світитися через золоті стіни. Лейла тримала в руках найбільший скарб Іліодора, усвідомлюючи це і насолоджуючись тим, як витягнулося обличчя короля від подиву.

— Хто ти? — запитав він, піднімаючись зі свого трону, — Піднімися.

Лейла встала на ноги, після чого простягнула руку з каменем, щоб Король міг краще розгледіти скарб.

— Я... Чи настільки важливо, хто я, Ваша Величність? Чи не важливо те, що я для вас принесла?

Король обернувся і жестом наказав Терросу підійти ближче.

— Це він? Це той камінь? — запитав король таким тоном, що в Лейли заледеніла кров.

Террос зустрівся поглядом з Лейлою і те, що вона там побачила, їй не сподобалося. Там було розчарування, а ще співчуття. До неї.

— Не можу сказати точно, Ваша Величність. Золото заважає мені... Заважає мені відчувати силу і бачити необхідне.

Король зціпив щелепи й подивився на Лейлу оцінювальним поглядом.

— Як ти його дістала?

— Забрала з ущелини зі скель Баватос, — рівним тоном відповіла Лейла.

— Ти ж казав камінь там! — рявкнув король на чаклуна, — Він має підійти.

— Боюся, щоб упевнитися в цьому, мені потрібно вийти за межі палацу. Тут занадто багато золота. Воно пригнічує мої сили.

Лейла вперше чула про те, що золото, виявляється, пригнічує сили чаклунів. Що ж, ця інформація, напевно, стане їй у пригоді в майбутньому. І хоч ноги Лейли злегка тремтіли, погляд її був впевненим і серйозним. І хоч Лейла не очікувала, що камінь почнуть перевіряти, і що він має для чогось підходити, обличчя Лейли залишалося неупередженим.

— Не витрачай мій час даремно, Терросе. Я й так занадто довго чекав. Тобі не здається, що двадцять три роки — це довгий термін?

— Звичайно, Ваша Величність, — пробурмотів Террос, забираючи з моєї руки камінь, — Тоді я негайно перевірю його сили.

Лейла й схаменутися не встигла, як Террос вийшов із тронного залу, ховаючись за важкими, великими дверима. Серце пішло в п'яти, а земля пішла з—під ніг. Якщо раптом виявиться, що камінь не підходить, тоді справи її кепські. Адже вона не отримає обіцяну нагороду.

— Хто ти кажеш, така? Ти когось мені нагадуєш. Ми часом ніде раніше не бачилися? — Король Е́лізар підійшов до Лейли занадто близько, і дівчина б неодмінно засоромилася свого запаху, якби їй не було так страшно від того, що король Іліодора перебував до неї недозволено близько, від чого серце стискалося, погрожуючи розірватися на шматки.

— Я ніхто, — відгукнулася Лейла, — І ми ніколи не зустрічалися раніше, Ваша Величність.

— Це дивно, адже риси твого обличчя... Гадаю, ти будеш красивішою, коли гарненько вимиєшся.

— Гадаю, що так, Ваша Величносте. Насправді ми не встигли після дороги вимитися, бо поспішили до вас, знаючи, який важливий для вас камінь.

Король Е́лізар усміхнувся, від чого навколо очей з'явилися морщинки. Лейла знала, що королю було близько сорока п'яти років, але виглядав він у рази молодшим. Вона могла тільки здогадуватися, як королю вдається зберігати молодість обличчя. А здогадки в неї з'явилися після того, як Лейла переконалася в тому, що король відловлює чаклунів зовсім не для того, щоб стратити, а для того, щоб використовувати для своїх цілей.

У тронний зал увійшов чоловік, і Лейла зрозуміла, що їй уже доводилося чути цей мерзенний голос.

Ганц.

Лейла стиснулася і думала над тим, як би їй непомітно накинути на голову капюшон, щоб це не виглядало надто підозріло. Але в голові не з'явилося жодної ідеї. Замість цього вона почала молиться Соллі, щоб Ганц не впізнав її через каштанове волосся. Адже він міг її і не впізнати. Коли вони розважалися, після чого вона його пограбувала, у неї було світле волосся.

— Ваша Величність, я приїхав негайно за дорученням мого батька, — Ганц став трохи далі від Лейли, не звертаючи на неї жодної уваги. Схоже, йому було абсолютно наплювати, що Король був зайнятий своїми важливими справами.

— Що трапилося? — запитав король, повертаючись на свій трон.

Ганц оглянув тронний зал, затримавши свою увагу на Лейлі. Їй не залишилося нічого іншого, як відвернутись в надії на те, що Ганц її не впізнає. Але це не допомогло. Лейла відчула, як Ганц із щирою ненавистю оглядає її. Як його обличчя починає червоніти від гніву а голос став ще на октаву вищим.

— Ти! Злодійка! Що ти забула в палаці? — Ганц підійшов до Лейли і схопив за зап'ястя правої руки, — Ваша Величність, ця особа обікрала мене. Не знаю, у якій вона тут справі, але вона явно не та, за кого себе видає.

— Як цікаво, — протягнув король, спостерігаючи за Лейлою, — Злодійка. Тепер зрозуміло, як тобі вдалося дістати камінь. Та в тебе талант, дитино.

— Я так вважаю, вона не просто злодійка. Востаннє, коли я її бачив, у неї було світле волосся. Схоже, вона купує, або ж краде, у чаклунів зілля. Її негайно потрібно стратити.

— Стратити? — Серце Лейле стиснулося, а в легені не надходило повітря, — Гадаю, ти маєш рацію, Ганц. Напевно, вона заслужила на страту.

Лейла мало не впала на коліна, почувши про страту. Усе її тіло тремтіло, але вона могла тільки спостерігати за тим, як Айзек посміхається своєю хитрою посмішкою. Він буде тільки радий цьому. Лейлі навіть не хотілося дивитися братові в очі. Напевно, вона побачить там тільки біль і жах.

У тронний зал раптом увірвався Террос. Його дихання збилося, а щоки почервоніли, і все ж йому вдалося сказати:

— Це не той камінь, Ваша Величносте.