Лейла бігла так швидко, як тільки могла. Вона вже і не відчула ніг. Дихання давно збилось, та вона розуміла, якщо зупиниться бодай на хвилину, їй прийде кінець. Вона знала, чим закінчиться ця погоня. Їй або відрубають дві руки або назавжди замкнуть у в’язниці, де вона не протягне й місяця. Так в Іліодорі карали крадіїв. Вже краще одразу смерть. Але якщо їй пощастить і вона зможе втекти від цього чоловіка, якого досі не могла пригадати, то їй напевне все одно прийдеться покинути Ка́рдан. Переїхати в інше місто. Починати все спочатку. Думки про це заставили бігти її ще швидше.

- Борра! Я тебе впіймаю! Ти брехуха!

Лейла вмить згадала Ганца. Чоловіка, якого вона обікрала зовсім недавно, представившись вигаданим ім’м — Борра. Вона його не впізнала, адже той був у звичайному одязі, замість вишуканого вбрання, а ще він підстриг своє довге руде волосся. Вона побіліла від думки, що він зробить з нею, коли впіймає. Його сім’я була дуже близькою до короля Е́лізара і якщо він попросить в Його Величності про послугу… Король неодмінно виконає прохання, адже чого варте життя якоїсь там крадійки? І попри всю біль і розпач, Лейла засміялась, дразнячи Ганца ще більше.

- Ти спершу впіймай! – викрикнула вона у відповідь і побігла ще дужче. Весь її одяг вже давно був мокрим від поту. Післяобіднє сонце нікого не щадило, ба більше тих, хто ще й утікав від смерті. Голова паморочилась від задушливої спеки, а серце, здавалось, от-от і не витримає такого навантаження. Та бажання жити було сильнішим. Лейлі необхідно було придумати бодай щось, аби відірватись від навіженого багатія. Цікаво, що він взагалі робив на центральному базарі Ка́рдана, ще й в такому вбранні? На скільки Лейла пам’ятала, вона не залишила Ганца обірванцем. Вона залишила йому чимало золота. Ба більше, вона вкрала зовсім трохи, щоб пропажу було важко помітити. Вона завжди була делікатною в таких питаннях.

- Соллою присягаюся, я з тебе шкуру спущу, коли впіймаю, - Ганц все не переставав верещати. Його голос майже неможливо було слухати. Писк маленької дівчинки і то приємніше слухати. Лейла скривилась й поглянула на небо. Сонце вже заходить за горизонт. Зовсім скоро стане темно і в неї буде шанс сховатись. Їй потрібно було тільки виграти трохи часу. На думку спала геніальна ідея, що викликало у Лейли зміїну усмішку. Вона звернула в провулок й побігла в бік нетрів Ка́рдана, де жили найбідніші сольдійці, а також й зовсім безхатьки. Може Ганц і не насмілиться бігти за нею туди. Можливо він злякається цих людей, в яких давно вже не залишилось душі. Лейла бігла вже не відчуваючи ніг. Її біг значно сповільнився. Тіло не було готовим до таких навантажень. Яка ж вона дурна, що завжди тільки сміялась з пропозицій брата тренувати її. Більше вона не відмовлятиметься. Не після такого.

Із грацією кішки, Лейла повернула за ріг й продовжила бігти вуличками, що уже занурювались в сутінки. Ка́рдан змінився кардинально. Замість прекрасних будівель із білого каменю, Лейла бігла повз розвалені домівки сольдійців, що не мали достатньо коштів для ремонту. Через сморід, Лейла ледь не виблювала нещодавній обід. Безхатьки лежали просто на дорозі в якихось лахміттях. Дівчині прийшлось перестрибувати через їхні ноги, на що безхатьки взагалі не реагували, наче кожного дня траплялось щось подібне.

Лейла озирнулась через плече й помітила, що Ганц продовжував бігти за нею, викрикуючи різні прокляття. Та все одно він трохи відстав від неї. То був її шанс. На перехресті вона повернула на ліво й побігла до будинку, де колись Ян навчав її мистецтва крадіжки. Тоді, та будівля пустувала. Лейла надіялась, що від тоді нічого не змінилось й побігла до отвору, де, можливо колись були двері. Зараз ця будівля трималась тільки на дерев’яних балках, які вже почали гнити. Сходи колись були в кращому стані. Зараз багато сходинок були кимось відламані і Лейлі прийшлось перескакувати через них. Дихання вже давно збилось, та вона розуміла, що іншого варіанту в неї не було. Вона піднялась на другий поверх й озирнулась. Ганца не було, отож він втратив її з поля зору. Та Лейла не мала наміру випробовувати долю й просто ховатись тут до світанку. Дівчина дістала із сумки тканину, яку напередодні купила на ринку й швидко обмотала себе нею з голови до ніг, прислонившись до стіни, коли почула важкі й повільні кроки. Ганц напевне здогадався, що вона просто десь сховалась. Серце Лейли шалено билось об грудну клітку. Вона відчула себе мишкою, яку от—от впіймає голодний, вуличний кіт. Пекучі сльози покотилися по щоках. Не через страх. Через сморід. Все що вона могла – це надіятись на те, що продавщиця сказала правду і ця тканина дійсно помагала стати майже невидимою в сутінках.

Ганц оглядав закинутий будинок й не переставав кривитись від усього, що бачив. Тут і там, шастали миші. Лейла ще дужче прижалась до стіни, коли Ганц піднявся на другий поверх. Він оглянув пусте приміщення й нахмурився.

- Куди ж ти поділась, мишенятко? – Ганц важко зітхнув й подався до виходу. Лейла стояла так біля стіни ще дуже і дуже довго, не наважуючись зробити бодай крок. Її серце шалено билось та вже не від страху й не від бігу. На її обличчі появилась широка посмішка. Ян таку її посмішку називав зміїною.

Продавщиця не збрехала. Ця тканина й дійсно була магічною.

***

- Ти ніяк збожеволіла? - Тео був розлючений, але ще гірше цього він був схвильований. Його похмуре обличчя і насуплені брови свідчили про те, що він розмірковує про те, що йому розповіла сестра. Її мало не спіймали. Треба ж таке! Обікрасти Ганца Старелла! Якою ж це треба бути дурепою!

- Можна тихіше? Від твоїх криків в мене починається мігрень, - спокійним тоном попросила Лейла, відчищаючи нігті від бруду. Вона спокійно сиділа в м'якому кріслі, встигнувши перед цим гарненько змити з себе весь піт. З її мокрого волосся стікали краплі води прямо на м'який килим, який з'явився в Лейли зовсім недавно. Напевно, вона десь його вкрала. Її кімната була схожа на покої принцеси. Усе зі смаком. Вона любила жити в розкоші. Це Тео зрозумів ще коли сестра змусила його переїхати з нетрів сюди — у дім, що розташовувався просто в центрі Ка́рдана, біля міської площі Сонця. Сестра не шкодувала грошей, оплачуючи оренду житла, - Усе обійшлося. Мені просто доведеться залягти на дно на кілька тижнів.... Можливо місяців.

Тео звалився на диван, закриваючи обличчя руками. Його сестра була ненормальною. Мало того, що вона була злодійкою, так вона ще й примудрялася обкрадати друзів короля Е́лізара. Його молодша сестра... Стала зовсім дорослою. Він не міг достукатися до неї. Вона його просто не слухала. Дізнайся батьки, чим вони займаються... Тео не хотів думати про власний спосіб заробляти. Це навіть була не робота — радше виплата боргу. Боргу за порятунок Лейли. Він дуже дорого заплатив за те, щоб його сестра зараз сиділа в м'якому кріслі й незворушно підпилювала свої нігті.

- Ти ж розумієш, чим би все обернулося, якби цей осел тебе спіймав? - Тео уважно стежив за реакцією сестри. Вона лише знизала плечима.

— Тео, я не вперше потрапляю в такі ось неприємні ситуації. Це особливість професії, і все, - Лейла продовжувала оглядати свої нігті, наче намагалась не стикатись із братом поглядами.

- Ти називаєш шахрайство професією? – голос Тео був напруженим, схвильованим.

- О так, братику. І дуже складною професією, - Лейла встала з крісла й підійшла до туалетного столика, звідки взяла гребінець, - Я втомилась і хочу відпочити.

Лейла почала розчісувати своє волосся, не звертаючи увагу на брата. Тільки так вона могла запевнити його що небезпеки не було, хоча ця ситуація була аж ніяк не звичайною. Сім'я Ганца була другою, після королівської, чий вплив вселяв жах. Якщо він продовжить полювання на неї... Їй доведеться попрощатися з Ка́рданом. Можливо навіть з Іліодором. Їй доведеться вирушити на землі людей, і починати все заново.

- Я тебе прошу... Ні. Я благаю, будь розсудливішою, - Тео вийшов з її кімнати, після чого Лейла ще довго стояла біля туалетного столика, дивлячись просто у свої золотисті очі. Очі батька. Чи була вона на нього схожа? Лейла пам'ятала його дивовижною, доброю і шляхетною людиною. Чи є такі самі якості в неї чи в її брата? Аж ніяк. Доля розпорядилася так, що їм довелося викорінювати ці риси ще в дитинстві, коли вони вдвох жили на вулиці й не їли по кілька днів поспіль. Вимолювали їжу в перехожих або продавців. Але ніхто не чув дитячого відчаю. Ніхто не допоміг сиротам, які тільки-но втратили батьків.

Вона просто навчилась виживати. То й що, що методи її були аморальними? Кого це взагалі хвилювало? Життя на вулиці навчило її виживати будь—якими способами.