Марк уважно подивився на хлопчика, який мовчки сидів на лавці, тримаючи в руках свого м'якого ведмедика. Хлопчик з розгубленими очима дивився навколо, але не фокусувався на жодному об'єкті, наче втратив зв'язок з реальністю. Хоча пройшло вже немалочасу,всіготувалисяготувались до суду. Біганина коридорами, голосливі розмови адвокатів створювали атмосферу розгубленості для семирічного Джона.

- Поки родичі не подадуть позов, я забираю його до себе, — сказав сержант, звертаючись до адвокатів, — ми не можемо залишити його серед сірих стін притулку. Я цього не дозволю!

- Я підтримую Марка, — погодилася Емма, —він потребує спокою і безпеки. Наш дім — саме те місце, де він зможе відпочити. У нього буде найкращий психолог. І ми старатимемося стати хорошими батьками.

- Ходімо, хлопче, — сказав Марк, намагаючись надати своїм словам якомога більше теплоти.

Хлопчик підвівся, не кажучи ні слова, і пішов за сержантом, тримаючи свого ведмедика ще міцніше. Вони вийшли з будівлі суду, сіли в машину і поїхали додому. Дорогою хлопчик не промовив жодного слова, продовжуючи дивитися у вікно з тим же розгубленим виразом. Прибувши до будинку, Марк повів хлопчика всередину.

- Це твоя кімната, — запрошував хлопчика увійти.

Кімната була новою, зі свіжим ремонтом і новими меблями. Схоже, тут ніхто раніше не жив. Ліжко стояло заправлене, на підлозі лежав чистий килим, а на стіні висіли кілька простих картин. Вікно виходило в сад, і через нього лилося м'яке денне світло. Було кілька іграшок. Неозброєним оком було видно, що це дитяча.

- Ти можеш тут залишитися, поки ми не знайдемо твоїх родичів, — сказав сержант, намагаючись усміхнутися.— Якщо тобі щось потрібно, просто скажи. Марк взяв дитячу дерев'яну дошку, яка стояла поруч із ліжком. Розпакував упаковку з крейдами та поклав посеред кімнати.

- Або просто напиши.

Весь цей час Джон стояв на порозі та дивився на Марка, який не знаходив собі місця. Хлопчик мовчки увійшов, оглянув її великими очима. Сів на ліжко, все ще міцно тримаючи ведмедика, і подивився на сержанта. Марк зрозумів, що цей погляд був повним невимовного страху.

- Все буде добре, — тихо сказав сержант.— Ми подбаємо про тебе.

Хлопчик не відповів, лише продовжував дивитися навколо, наче намагаючись зрозуміти, де він тепер знаходиться. Сержант Мунк закрив двері, залишивши хлопчика наодинці з його думками. Йому боляче було бачити, через що цей маленький хлопчик пройшов, і він сподівався, що зможе дати хоч трохи спокою і безпеки у своєму домі. Він ще деякий час стояв за дверима.

У залі суду панувала напружена тиша. Присутні зібралися, щоб розглянути долю маленького хлопчика, який,можливо, був свідком жахливого злочину, що забрав життя його родини. На лавах сиділи представники притулку "Прометей", можливі прийомні батьки та родичі хлопчика. Усі були тут, щоб вирішити, де хлопчику буде найкраще. Суддя Барбара Крафт уважно слухала аргументи кожної сторони. Представники притулку стверджували, що "Прометей" має всі необхідні умови для реабілітації хлопчика і подальшого виховання. Наводили приклади успішної роботи з дітьми, які пережили травми. На іншому боці сиділо подружжя, яке хотіло всиновити хлопчика: Марк та Емма Мунк. Хороші знайомі Барбари. Вони переконували суд, що можуть надати любов і стабільність. Їхні слова були щирими, і багато хто з присутніх відчував, що їхні наміри благородні. Адже всі знали про втрату двох дітей Емми,якінавіть не встиглинародитися.Післяцього вона не могла мати дітей. Джон— їхній шанс на сім'ю. Нарешті, представники родичів хлопчика виступили з проханням передати його під їхню опіку. Вони аргументували це тим, що кровні родичі зможуть загоїти зв'язок з минулим і підтримати традиції родини. Виступали вони досить зухвало,наче тут немає про що говорити. Це ж їхня кров. Суддя уважно вислухала всіх, а потім глянула на Марка.

- Ваша честь, — почав Марк, встаючи, —ми маємо розуміти, що хлопчик пережив неймовірний шок і втрату. Йому потрібна не тільки стабільність, але й любов та розуміння. На основі численних розмов із психологами та фахівцями, які працювали з хлопчиком, ми дійшли висновку, що найкращим рішенням буде передача його в сім'ю, яка готова прийняти його як рідного сина. Я готовий. Ми готові. У нього є найкращий психолог нашого міста.

Суддя уважно дивилася на Марка, а потім на всіх присутніх у залі. Зробила кілька нотаток, а після кілька годинної паузи винесла свій вердикт.

- Після ретельного розгляду всіх обставин я виношу рішення на користь подружжя, що бажає всиновити хлопчика, — оголосила суддя, — переконана, що вони забезпечать найкращі умови для реабілітації та зростання в люблячій сім'ї. Але після того, як хлопчику виповниться вісімнадцять, він зможе самостійно обирати свою подальшу долю.

Рішення суду було оголошено на користь Марка та Емми Мунк, які вже майже два місяці чекали цього дня. Джон, хлопчик, який пережив неймовірну трагедію, тепер мав шанс на нове життя. На нову сім'ю. У залі суду були невдоволені крики та вислови: "Що ви за люди?". Коли хлопчик побачив знайомі обличчя своїх родичів, він просто провів поглядом. Джон досі тримався заруку Марка. Барбара дивилася на цю сцену і розуміла, що зробила правильне рішення. Через кілька днів після суду Марк Мунк особисто супроводжував Джона до нової домівки. Хлопчик все ще був мовчазним. Нові батьки зустріли його з розкритими обіймами, обіцяючи зробити все можливе, щоб він відчував себе у безпеці та любові. Цей день став початком нового життя для Джона. Під опікою люблячої сім'ї він почав повільно відновлюватися, знаходячи нові радощі та надії на майбутнє. І хоча дорога була важкою, з кожним днем він ставав сильнішим. З кожним днем забував жахливу ніч. Через деякий час Марк зайшов до кімнати Джона,глянув на дошку для малювання. На підлозі валялися кусочки кольорової крейди, а на дошці булонаписано: Мама.