- Анно, негайно повернись!
- Я тільки туди й назад.
- Ти мене почула.
Голос матері звучав строго та вміру роздрвтовано. Він лунав парком як мантра: Повернись! Анна бігла у напрямку дитячого майданчика. У руках тримала кольорового ведмедя. Позаду голос матері з кожним кроком затихав. На майданчику гралось кілька хлопчиків. Анна сіла навпочіпки біля пісочниці, спостерігаючи, як хлопчики захоплено копали лопатками в м'якому, теплом піску. Їхній сміх лунав, чи не на ввесь парк , і це приносило їй дивне заспокоєння. Вона також взяла невелику пластмасову лопатку й почала допомагати їм будувати замок. Їхні маленькі руки жваво перевертали пісок, а щоки рум'яніли від зусиль. Високий, трохи старший хловчик, взяв на себе роль архітектора, показуючи, де треба копати рів, а молодший, усміхаючись, старанно виконував його вказівки. Анна підтримувала їхню гру, додаючи свої ідеї, як прикрасити замок. Вона зібрала невеликі камінці і вкладала їх у стіни пісочного замку. Пісок м'яко сипався, і в цей момент Анна відчула себе не щасливою. На фоні, далеко від парку було чутно сирени. Тільки пізніше Анна знову почула голос своєї мами. Побачивши її почала дежче бігти до Анни. Дорогою кричати якійсь слова. Вона обійняла її та не відпускала пару секунд.
- Що сталось?
- Більше не тікай від мене далеко. Домовились?
За хлопчиками теж прибігли їхні матері. Обтрусивши їх від піску забрали їх геть. Старший розпитував маму, що сталось? Та невідразу відповідала. Віддихавшись вона почала говорити.
- Дівчинку викрали. Кажуть, що у парку. Можливо це сталось кілька хвилин тому. Можливо годину тому. Але батьки, які почали шукати так і не знайшли її.
Анна дивилась на свою матір та складала пазли в єдину картину. Було викрадено дівчинку. Чутки розійшлися по парку та за межами. Її матір відчувала невимовний біль та хвилювання. Анна зрозуміла, що невияснивши імені чи якихось даних. Мама думала саме про неї.