Старий дерев'яний будинок стояв на краю занедбаного поля, оточений густими заростями бур'янів і високоютравою. Його стіни, колись пофарбовані в яскравий колір, тепер були вкриті шаром сірої, лущеної фарби. Дошки скрипіли від вітру, видаючи моторошні звуки, наче будинок сам по собі оживав під час кожного подиху природи. На ґанку валялися уламки меблів та обривки паперу. Дах, місцями провисав, був вкритий мохом і грибами, що виростали між черепицями, додаючи будинку ще більшого вигляду занепаду. Комин нахилився на один бік, готовий ось-ось завалитися, немов тягар минулого став для нього надто важким. Але свою функцію виконував. Принаймні, поки що. Всередині будинку панувала глибока темрява, навіть удень. Лише вузькі промені світла пробивалися крізь штори. Підлога була встелена товстим шаром пилу та залишками старих газет. Меблі, які ще залишилися в середині, були покриті білими простирадлами, які перетворилися на жовтуваті клапті тканини, що ледве трималися на своїх місцях. Кімнати були порожніми та мовчазними, кожен звук відлунювався в глибині, створюючи ілюзію присутності когось невидимого. Сходи, що вели на другий поверх, були настільки гнилими, що кожен крок по них здавався грою з долею. Вони скрипіли та гнулися під будь-якою вагою. У кожному куточку будинку панувала атмосфера смутку й занепаду. Він був ніби застиглим у часі пам'ятником, який зберігав у собі спогади про минулі часи, але водночас залишився свідком свого власного руйнування. Адам стояв на порозі будинку свого батька, відчуваючи, як тиша і занедбаність цього місця обтікають його з усіх боків. Він залишив валізу біля дверей, і вона з глухим стуком впала на підлогу. Погляд його ковзав по кімнаті, зупиняючись на блідих фотографіях, які висіли на стінах. Ці знімки, пожовклі від часу, були наче привидами, що повернулися, аби нагадати про себе. На одній з фотографій усміхалася його мати, молода і щаслива, тримаючи його на руках. На інших – батько, серйозний і задумливий, стояв поруч з нею. Ці образи здавалися такими далекими, майже нереальними, мов спогади з іншого життя. У куточку кімнати він помітив маленьку скриньку, яку колись так любила його мати. Адам підійшов ближче і побачив, що кришка була трохи відкрита. Усередині скриньки лежали її золоті прикраси – сережки, браслети, намисто. Він провів пальцями, дивуючись, що вони досі тут. Усе виглядало так, ніби час зупинився, залишивши ці речі недоторканими. Було дивно, що їх не поцупили дрібні злодії. Будинок стояв порожнім так довго, але якось залишився в безпеці від чужих рук. Можливо, місцеві знали про те, що цей будинок приховував, і воліли триматися від нього подалі. А може, ці речі, наче талісмани, зберігали свою недоторканість завдяки незримій силі.
Адам відчував, як в його душі наростає гіркий сум і ностальгія. Усі ці речі були частиною його дитинства, частиною того, що вже давно зникло. Він знову поглянув на фотографії, намагаючись вловити відчуття тепла, які колись наповнювали цей дім. Він зітхнув і повернувся до валізи, знаючи, що попереду його чекає довга ніч. Будинок став його притулком, хоч це і тимчасово,поки справи не підуть як треба. Проходячи коридором, він пройшов повз вітальню, де стояв старий диван і стіл, накритий мереживною скатертиною. Напевно, єдині меблі у будинку, які змогли вижити. Усі ці речі здавалися йому меншими, ніж він їх пам'ятав. Піднявшись на другий поверх, він опинився перед дверима кабінету свого батька. Кабінет був місцем, де батько проводив багато часу, працюючи або читаючи. Адам відкрив двері й увійшов. Кімната була майже такою ж, як і залишилася в його спогадах: великий дерев'яний стіл, вкритий паперами та книгами, зручне крісло і полиці, заставлені книгами. На стіні висів портрет його батька в молодості. Адам обережно поставив свої речі біля столу, дістав зі своєї сумки кілька фотографій і поставив їх на полицю, де вже стояли старі сімейні знімки. Присів на крісло і закрив очі на мить, згадуючи часи, коли батько сидів тут, розповідаючи історії з фільмів. Після довгого шляху та емоційних спогадів Адам відчув, що йому потрібен ковток свіжого повітря і, можливо, трохи алкоголю, щоб зібратися з думками. Напевно, просто алкоголю. Він підвівся, ще раз оглянув кімнату і вирішив піти в місто.
Адам стояв на околиці маленького містечка, де провів своє дитинство. Минуло шістнадцять років з того часу, як він залишив ці місця, і тепер, повернувшись, майже не впізнавав вулиці. Будинки були ті самі, але час наклав свій відбиток на кожен камінь, кожну стіну. Вулиці здавалися трохи вужчими, а дерева — нищими. Повільно йшов центральною вулицею, насолоджуючись затишною атмосферою та теплом літнього вечора. Повітря було наповнене ароматом квітів та легким димком з печей. Проходячи повз старі крамниці, помічав, як багато з них змінили свої вивіски. Але деякі залишилися такими ж, як він запам'ятав. Зрештою, побачивши бар, який колись був місцем збору для багатьох місцевих жителів: невже він досі працює?
Бар, де батько проводив вечори з друзями, обговорюючи життя і мрії, інколи історії з фільмів. Він підняв руку, щоб відчинити старі дерев'яні двері, і на мить затримався, відчуваючи хвилювання. Двері скрипнули, як і завжди, і Адам увійшов всередину. Бар колись був напівтемним і затишним, з легким ароматом дерева і віскі. Таким і залишався. За барною стійкою стояв літній бармен, який підняв погляд. Їхні очі зустрілися, і на обличчі бармена з'явилася усмішка. Адам сів за стійку, і бармен без зайвих слів налив йому віскі. Взявши склянку в руку, Адам відчув знайомий теплий запах напою, який завжди любив батько. Підняв склянку, дивлячись на рідкісні відображення світла в бурштиновій рідині, і зробив маленький ковток. Віскі був міцним і теплим.
- Ви не тутешній, правда?
- Не зовсім.
- У нашій глушині туристи? Заговорив старигань собі під ніс, витираючи прозорі келихи.
Тепло напою розлилося по його тілу, приносячи заспокоєння і легку ейфорію. У барі тихо грав старий блюз, мелодія якого проникала в саму душу, створюючи атмосферу затишку та ностальгії. За барменом, на стіні, висіли старі чорно-білі фотографії. Адам уважно їх розглядав. На одній з них були зображені молоді люди, які весело сміялися, можливо, це були колишні власники бару. На іншій — старий бармен у молодості, поруч з ним стояли клієнти, а на задньому плані було видно ті ж самі полиці з пляшками, які зараз стояли за його спиною.
- Наче в іншому житті! Старий помітив, куди дивиться Адам, і, усміхнувшись, кивнув у бік фотографій: Часи, коли Капоне ще був при справах! - сказав він, протираючи черговий келих. Адам відповів легким кивком. Знову підняв склянку і зробив ще один ковток. В барі було кілька чоловіків, що сиділи за столиками. Вони час від часу кидали зацікавлені погляди в бік Адама. Мабуть, впізнавали його або здогадувалися. У маленькому містечку новини розходяться швидко, і повернення старих мешканців завжди привертає увагу. Адам відчував ці погляди, але не надавав їм особливого значення. Він занурився у свої думки, спостерігаючи за відображеннями світла на поверхні барної стійки та слухаючи тиху музику, яка наповнювала приміщення. Кожна нота блюзу здавалася частинкою його власної історії.
Очі Адама повернулися до фотографій, і погляд зупинився на одному знімку, де були зображені батько з друзями в молодості. Веселі та безтурботні. Він посміхнувся.
- Ти зупинився у короні?
- Мені там нічого робити.
Бармен знітився. На мить йому стало соромно. На щастя, він тримав склянку та знав, куди подіти свої руки.
- Я тебе упізнав.
- І ви не змінились, містере Арнольд.
- Припини! Старий захрипів.
- Я житиму у батьковому домі. Це всього на кілька тижнів.
Адам сидів у кабінеті. Він набрав номер Гаррі, який працював у видавництві книг. Через кілька гудків Гаррі відповів.
- Алло, Гаррі, це Адам, — сказав він, намагаючись не показувати хвилювання в голосі.
- Адам! Почувся радісний голос Гаррі з іншого кінця лінії. - Як доїхав?
- Все добре, дякую. Я вже у будинку.
- Чудово! В голосі було чутно щире здивування і радість. - То все як ми домовлялись? Чотири тижні?
- Ще не знаю,-відповів Адам. - Слухай, я хотів поговорити з тобою про одну річ. У мене є ідея для книги, і мені дуже потрібна твоя порада.
- Розкажи,- сказав Гаррі, його тон став серйознішим, але все ще доброзичливим.
- Це історія про моє містечко, про людей, яких я знав, і про те, як змінюється життя. Я хочу зібрати спогади та створити щось, що буде важливим не тільки для мене, але й для інших, — пояснив Адам, відчуваючи, як його натхнення зростає, коли він говорить.
- Звучить чудово, Адаме. Але нам потрібна фантастика! - сказав Гаррі, його голос наповнений строгістю.
- Знаю!
- Почни бодай щось! І пам'ятай! Нам потрібна фантастика! Ми ж обговорювали!
- Так, фантастика. Зрозуміло!