Літній день був яскравим і безтурботним, небо — без жодної хмаринки, а повітря теплим, але не задушливим. Сонце щедро освітлювало все довкола, заливаючи веселий дитячий ярмарок золотим сяйвом. У повітрі літав аромат свіжої випічки, попкорну та солодкої вати. Повсюди лунав радісний дитячий сміх і крики, які перекликалися з дзвінким гомоном музичних каруселей. Діти бігали у всі боки, хапаючи за руки своїх батьків, грали в ігри, стрибали на батутах, каталися на маленьких поні й надувних гірках. Площу ярмарку заповнювали яскраві атракціони, ігрові палатки й різнокольорові намети, де продавали цукрову вату та льодяники на паличках. Серед моря кольорів й радості виділявся Адам — у яскравому костюмі клоуна. Його величезний червоний ніс, пухнастий синтетичний парик і розфарбоване білою фарбою обличчя викликали усмішки на обличчі дітей. Він роздавав кольорові кульки, надуваючи їх і зав’язуючи в химерні форми — собачок, мечі, квіти. Один хлопчик підбіг до нього з розпачливим криком, що його кулька злетіла у небо. Адам, у своїй манері, зробив кілька комічних рухів, вдавши, що намагається зловити втікача. Потім швидко надув нову кульку і подарував хлопчику, який відразу ж знову засміявся. Сміх і радість наповнювали кожен куточок ярмарку. Адам поглядом знайшов Френка який робив солодку вату. Потім той глянув у сторону дороги. Де припарковано червоного Кадилака. В автомобілі виднівся водій.

- Мені кульку!

- Ось тримай. Вигукнув Адам голосом із мультфільмів.

Френк розвівши руками показува, що вата закінчилась. Діти вигукуючи засумували. Той у свою чергу пообіцяв принести ще. Він поправив маску аніматора та рушив за фургон. Адам підійшов до атракціона із поні та стояв біля входу. Вдавав клоунське сумне обличчя. 

- Дай кульку!

Адам подивився з гори на хлопчика. Сум перетворив на усмішку. Надув кульку та зробив із неї меча. Передавши хлопчику, почав імітувати невидиму стіну між ними. Хлопчик реготав та показував руками, що ніякої стіни не існує.

- Давай зіграємо у гру?

- Давай! Жваво відповів хлопчик.

Адам глянув у сторону Френка. Його вже не було на місці. Він продовжував кривлятись та гратись із невидимою стіною. Потім почав відходити від атракціона. 

- Давай грати у хованки?

- Я ховаюсь. Закричав хлопчик.

Адам вдав, що закрив очі та спостерігав куди той біжить. Кілька секунд хитаючи головою рахував до десяти. Потім попрямував до живого поні та глянув за ним.

- Немає! Зволав Адам.

Потім порямував бляще до хлопчика та дивився під паперовими капелюхах у формі кунуса. Ізза палатки було чутно сміх. І Адам вирішив грайливо підійти до хлопчика.

- Я невдаха! Мені його не знайти. Знову голос із мультфільму.

- Я тут! Хлопчик зненацька вискочив перед ним.

На фоні починала грати гучна мелодія. Пізніше жіночий голос почав співати дитячі пісні. Хлопчик запропонував ховатись Адаму. Той почав відходити за вантажівку, де його вже чекав Френк. 

- Все готово! Промовив Адам до Френка.

Френк киваючи показав шприц. Вони ще раз переконались чи бува їх ніхто не бачить. За вантажівкою було ні душі. Всі діти збігались до сцени. Адам озираючись побачив перед собою хлопчика, який усміхався. Він щось говорив на кшталт: Знайшов! Вмить Френк ззаду зловив правою рукою за його голову, затуливши рота. Лівою встромив у шию прохолодну голку. Повільно натискаючи шприц до кінця. Хлопчик зробив кілька рухів руками та ногами. Але все було марним. Він дивився в очі клоуну. Згодом заплющив їх. Все тривало кілька хвилин. Гучна музика провжувалась. Співи та ігри тільки й набирали обертів. Френк обережно положив тіло у велику яскраву, піратську скарбницю. Адам зловив за ручку з іншого боку і вони разом попрямували до червоного Кадилака. Вони все робили повільно. Не викликаючи до себе увагу. Френк закрив багажника та сів на пасажирське сидіння. Адам зняв білих рукавичок та рушив до задніх дверей.

- Кульку! Мені кульку!

Адам побачив як до нього прямує дівчинка років семи. Вона гучно кричить та розмахує руками. Він у цей час почав надувати жовту кульку. Зробив квітку та передав її дівчинці.

- Будь слухняною!

Та подякувала та побігла у сторону воріт де її чекала мати. Адам дивився їй у слід. Аж поки та не зловила мамину руку. Він зустрівся із жінкою поглядом. Вона щось говорила подрузі та зникала у натовпі. 

Адам залишив авто біля старого закинутого складу. Склад, з облупленими стінами та іржавими воротами, видавався давно покинутим — місцем, про яке всі забули. Він вимкнув двигун, оглянувся навколо, переконавшись, що поруч жодної душі, і швидко вийшов. Його кроки лунали глухо на потрісканому асфальті, поки він прямував до іншої машини, яка стояла трохи далі. Це авто було акуратним, чорним і чистим, ніби навмисно створене для того, щоб не привертати зайвої уваги. Адам сів у машину, намацав ключі в кишені та завів двигун. Він рушив дорогою, що вела до воріт. Проїжджаючи уздовж дороги, він помітив чорне авто, що рухалося йому назустріч. Вони обмінялися короткими поглядами, коли авто сповільнилося поруч. Позаду водія, на задньому сидінні, сидів чоловік із характерними рисами індіанської зовнішності — високі вилиці, темне, глибоке обличчя, спокійний, але пильний погляд. Він відкриває вікно й, не вимовивши жодного слова, простягнувши через нього чорну шкіряну сумку. Адам мовчки взяв її, зловивши на собі погляд чоловіка. Погляди перетнулися лише на мить. Потім чорне авто рушило далі, віддаляючись, і їхні шляхи розійшлися. Адам, тримаючи сумку на сидінні поруч із собою, продовжив свій шлях.

- Що ти йому вколов?

- Клометиазол! Як завжди.

- Ти не переборщив із дозою?

- Все буде гаразд!

Адам кинув сумку на стіл та почав відкривати її. Там було багато готівки. Ідеальної готівки.  Не було старих поношених чи пом'ятих куп'юр. Він вийняв десять кілька пачок та передав їх Френку. Той без вагань почав все складати у меншу яскраво синю сумку.

- Як малюк?

- Діагностували Анурію.

- Що це?

- Довго говорити. Френк наче не хотів про це розмовляти. Він виглядав змученим. Він закрив сумку та закинув її за плечі.

Наступного ранку Адам прокинувся під ранковими променями сонця, які проникли крізь віконні отвори недобудованого будинку. В кімнаті, де ще не було жодних меблів, панувала літня прохолода. Він підвівся з імпровізованого ліжка — кілька ковдр, кинутих на підлогу, слугували йому тимчасовим притулком. Запах свіжозвареної кави швидко заповнив пустоту незавершеного простору. Кружка в руці, він вийшов на двір. Трава була ще вкрита росою, і довкола не було чути ані звуку, лише легкий шелест вітру. Він зробив кілька ковтків кави, дивлячись у далечінь, не намагаючись зібрати думки, розібравшись із важкими думками про вчорашнє, що кричали в його голові. Відпивши ще трохи, він повернувся до будинку. Зайшовши в середину, Адам підійшов до телефону, що стояв на тимчасовому столику посеред кімнати. Пальці почали набирати знайомі цифри. Після останньої цифри у слухавці пролунали гудки. Він завмер, чекаючи на відповідь.

- Алло!

- Це я.

- Так, Адаме я слухаю.

- Мені потрібно ще Клометиазолу.

- Як скажеш. Залишу позаду будинку.

- Так. Дякую.

- Все гаразд?

- Так. Так. Все окей! Алане, що таке анурія?

Адам мовчки слухав Алана не зводячи очей з чорної сумки. Опісля кілька хвилинної розмови поклав слухавку. Він переодягнувся. Позаду свого нового будинку спалив у чорній бочці костюм клоуна. Закуривши сигару він рушив через своє подвір'я до сусіднього будинку. Підійшов до дверей та легко постукав. Було чутно звуки віддалених кроків. 

- Привіт! Френк стояв наче помер, але вижив. Його голова була важкою.

- Збирайся! Адам дивився позаду нього кудись у будинок.

- Куди? Хіба ж ми не повинні..?

- Я не про роботу. Збирай малюка та їдь зімною.

- Куди?

- Патрику потрібна операція. Відрізав Адам.

- Адаме я намагався знайти лікаря. Але все дарма. Та й заощаджень мені не вистачить.

- Витрати я беру на себе.

У коридорі лікарні, з приглушеним світлом і стерильним повітрям, тиша огортала простір, лише час від часу чулися звуки медичних апаратів та віддалені кроки коридорами. Адам стояв біля вікна, дивлячись у сіро-синє небо, коли двері тихо прочинилися, і до коридору вийшов Френк. На його обличчі змішалися втома, біль і глибока вдячність. Очі його блищали, наче він щойно пережив найстрашніше випробування в житті. Френк підійшов ближче до Адама.

— Адаме, я… — його голос затремтів. — Я навіть не знаю, як тобі дякувати. Ти врятував мого сина… Ти дав йому шанс.

Адам повернувся до Френка, його погляд був серйозним і спокійним. Він побачив у Френкових очах ту величезну бурю емоцій — страх, що ледве минув, і безмежну вдячність. Френк підійшов ще ближче, його голос був тихий, але сповнений глибоких почуттів.

— Якби не ти, я б не встиг… — Френк зупинився, хапаючи повітря, його руки здригалися. — Я ніколи цього не забуду, ніколи.

— Я зробив те, що мав зробити. Кожен би так вчинив.

Френк схопив Адама за плечі, його очі зблищали від сліз, які він ледь стримував.

— Не кожен Адаме. Мій син дихає, тому що ти є моїм другом. І за це я ніколи не зможу віддячити тобі достатньо.

— Важливо, щоб він тепер одужав, — сказав Адам, намагаючись змінити тему, і, помовчавши, додав: — І щоб ти був поряд з ним.

Френк ще мить дивився на Адама, ніби зважуючи всі слова, які він хоче сказати, але просто видихнув і потиснув йому руку. Потиск був міцний, сповнений вдячності.

— Я завжди буду тобі винен, — прошепотів Френк.

Адам лише тихо усміхнувся у відповідь, залишаючи в цьому моменті те невимовне розуміння, яке не потребує слів.