Синтія стояла біля могили матері. Обличчя було спокійним, але очі видавали біль, що не зникав. Дощ невпинно падав, намагаючись вимити всі сліди минулого, але не здатний очистити її душу від того, що залишилося. Краплі води скочувалися по волоссю. Все її єство було зосереджено на камені перед нею, на імені, вирізьбленомувирізьблене на ньому: "Анна Мунк (Гетсдель) 1959 - 1996. Твої очі для всесвіту".
- Мамо, я все ще не знаю, як це пережити, - сказала вона тихо, голос майже зник серед шуму дощу. Слова, здавалося, линули в пустоту, не маючи відповіді. - Я іноді думаю, що ти ще тут, поруч...
Вона заплющила очі, намагаючись відчути присутність матері, шукаючи хоч якусь ознаку її дотику, хоч уявну тінь. Руки стискали квіти, що вона принесла, і вона низько нахилилася, поклавши їх на могилу.
- Я досі така ж дитина, як і тоді... коли ти залишила нас. Я все намагаюся зрозуміти, але іноді це так важко... - її голос трохи зірвався, але вона не відводила погляд.
Дощ змішувався з її сльозами, що мимоволі котилися по щоках. Вона тихо стояла, розмовляючи з могилою, наче та могла її почути. І хоч ніщо не могло повернутися назад, Синтія відчувала, що саме тут, серед цього безмовного дощу, вона знаходить відраду. Вірить, що мама її слухає.