Джон стояв на кухні, вдумливо розмішуючи спагетті у великій каструлі. Запах соусу наповнював кімнату. Він час від часу кидав погляд через плече на Хлою, яка, стоячи перед дзеркалом, грайливо поправляла волосся та посміхалася відображенню. Спочатку червона сукня,потім чорна.

- Ти плануєш весь гардероб переміряти?

На фоні грала ніжна мелодія — їхня улюблена пісня, що ледь чутно лунала з програвача. Джон вимкнув плиту, витер руки рушником і підійшов до неї.

— Потанцюємо?

Вона хитро примружила очі, взяла його руку, і вони почали рухатися в такт мелодії. Їхні рухи були легкими, як сама музика. Джон нахилився ближче і поцілував її.

— Я тебе люблю. З кожним днем ​​більше і більше.

Вона засміялася тихим, мелодійним сміхом, який він обожнював, і, торкнувшись його щоки, відповіла поцілунком. Їхні посмішки злилися, а аромат спагетів залишився десь на другому плані, поступаючи місцем моменту, що належав лише їм. Кружляючи з коханою у світлі теплого, майже вечора. Сонце пробивалося крізь вікна, його проміння сліпило, заливаючи кімнату золотавим сяйвом. Кружачи в танці, він знову опинився спиною до сонця, але через мить сліпучий спалах знову вдарив в очі. Він продовжував рухатися. Та раптом його погляд зачепив яскравий блиск. Маленький, різкий, як від дзеркала. Наче хтось грається. Він зупинився на секунду, придивляючись, але блиск зник. Джон хотів знову зануритися в танець, аж раптом побачив новий спалах.

Це не був бешкетливий прийом від дитячих ігор. Не купідон із крихітним дзеркалом, що пустував на даху. Його серце обірвалося, коли до свідомості прийшло розуміння: на нього дивився снайпер.

- Хлоє! На землю!

Бах! Вистріл був миттєвим. Скло отримало крихітний отвір. А Джон тримав вмираючу наречену на руках. Кров радо виблискувала на тому ж сонці. Джон намагався зупинити її руками. Хлоя намагалася щось сказати. Губи почали втрачати рожевий, ніжний відтінок. Рука вже не тримала так міцно.

- Хлоє! Ні! Ні! Тільки тримайся.

Він взяв слухавку та зателефонував у швидку. Потім набрав номер Майкла. Кинувши слухавку, глянув у вікно. Чоловік у чорному спускався пожежними сходами. Його крок був доволі швидким та точним. У руках чорна сумка.

- Стій!

До квартири увірвався Майкл. Побачивши Хлою, все тіло паралізувало. Він підійшов ближче. Хлоя дивилася вже не такими яскравими очима. Вона спостерігала за Джоном. Здається, тоді й востаннє бачила його. Адже він вибіг на дорогу. Перебігаючи її, роздивлявся навкруги. На сходах вже нікого. Всі люди живуть своє життя. Ніхто й подумати не міг, що щойно стріляли. Двадцять сьомий поверх. Хто б таке почув? Здається, навіть Джон не чув. Глушник? Він обернувся та знайшов своє вікно. Почув виття сирени. У розпачі тиснув покілька разів на кнопку виклику ліфта. Восьмий, сьомий, шостий, п'ятий, четвертий, третій, другий, перший. У дверях з'явився Майкл. У нього,наче, трусились руки.

- Чому ти її залишив? Джон кричав не своїм голосом.

- Джоне. Наша поставка. Вона потонула. Хтось нас знищує.

У цей момент до будинку зайшли лікарі. Вони спокійно про щось розмовляли. Потім, на вмовляння та крики Джона, зайшли у ліфт. Здається, якби ліфт був обладнаний педаллю газу, Джон би тиснув до упору. Тривала мовчанка. Джон щось відчував. Він почав плакати. У квартирі над Хлоєю сиділо двоє по посіпак Джона,один з яких мав досвід на війні. Хлоя дихала.

- Джоне!

- Тихіше. Бережи сили. Все буде добре.

- Джоне, - шепотіла Хлоя.

Лікарі одразу ж взялися надавати допомогу. Майкл стояв у дверях та спостерігав за всіма. Один з лікарів глянув на іншого. Що означає його погляд? Потім той почав копирсатися у медичній валізі.

- Мені дуже шкода, - промовив другий.

- Ні! - Джон рвав на собі волосся. - Ні. Робіть щось.

Хлоя втратила останні рожеві відтінки. Вона лежала мертвою,але все ще красивою. Один з лікарів піднявся та почав заповнювати папери. Другий диктував час смерті та причину.

- У неї вогнепальне. За законом я змушений сповістити в поліцію.

- Вона вже у дорозі, - відрубав Майкл.

ЧЕРЕЗ ВІСІМ ГОДИН.

Джон стояв у похмурому коридорі. Навпроти нього виднілися двері з табличкою "Морг", за якими ховалася холодна реальність, від якої не втекти. Лампочки на стелі миготіли, додаючи простору ще більше напруги. Він втупився у підлогу, його думки нестримно крутилися довкола одного запитання: хто міг таке зробити? І чому? Двері до моргу тихо рипнули, і з них вийшов патологоанатом у білому халаті. Його обличчя було стриманим, але співчутливим. Він зупинився на мить, поглянувши на Джона.

- Мені дуже шкода, — сказав він м’яко, стискаючи руку Джона.

- Дякую!

- Це подвійна втрата. Такого й ворогу не побажаєш.

- Про що ви? 

- Ваша наречена була вагітною. Шість тижнів. Невже ви не?

Джон почав бити кулаками по стіні. Наче це щось змінить. Працівник холодного кабінету його не зупиняв. Ледь кивнув, навіть не намагаючись приховати біль, що стояв у його очах. Це був момент, коли слова були зайвими, але їхній зміст відчувався у тиші між ними.