Анна сиділа за старим, подряпаним столом, тримаючи ручку в руках. Щось писала у своєму зім'ятому щоденнику, де на кожній сторінці були плями від сліз і вина. Її очі були скляними, повними болю та відчаю. Слова лягали нерівними рядками, іноді перериваючись через ридання, яке вона не могла стримати. Будинок навколо був у справжньому хаосі. На підлозі валялися порожні пляшки від алкоголю, недопалки сигарет і зім'яті аркуші паперу. Повітря було насичене запахом спиртного, тютюнового диму і чогось застояного, від чого хотілося відкрити вікна, але й це, здавалося, не могло б допомогти. Адже подекуди були подекуди розбиті шибки. Раптом Анна кинула ручку на стіл, розлючено схопилася за голову, розпачливо тягнучи себе за волосся.
- Як ти могла так усе зіпсувати?! Як ти дійшла до цього?! — кричала вона, звертаючись до самої себе. Її голос розрізав гнітючу тишу, наповнюючи її криком, що лунав, як відчайдушний заклик.
Її ридання посилилося, поки вона, ледь стримуючи тремтіння, не дотягнулася до чергової пляшки вина. Відкоркувала її з різким клацом, розгнівана, і налила келих до самого краю. Піднесла келих до губ, зробила кілька великих ковтків, а потім знову впала на стілець, безсило дивлячись на безлад навколо. Анна намагалася знайти відповідь на дні келиха, порятунок чи хоча б тимчасове забуття, але замість цього в її очах плескався тільки глибокий біль.
Наступного дня біля будинку стояло багато поліції, їхні автомобілі з миготливими вогнями освітлювали ніч. На подвір’ї панувала тиша, яка звучала важко, як перед бурею. Френк стояв посеред цього хаосу, зім'ятий і мовчазний. Його погляд був розфокусованим, ніби він не міг зосередитися на чомусь конкретному. Він дивився в порожнечу, наче намагався втекти від того, що відбувалося навколо. Він не рухався, не реагував, його обличчя було порожнім, без емоцій. Тільки згодом давав волю сльозам. Тим часом, за кілька кроків від нього, криміналісти виносили Анну на носілках, її тіло було нерухоме, а обличчя змарніле. Очі були закриті, а її криваві руки безжально лежали поруч. Френк не рухався, поки вони не пройшли повз нього, лише зазирнувши на мить на тіло Анни. Його серце билося важко, наче намагаючись вибитися з грудної клітки, але він так і не зміг зробити крок.
- Сер, ви поїдетезімною, - промовляв до нього офіцер.
ОДНА ДОБА ДО ЦЬОГО.
Анна впала на підлогу. Ніж відлетів на кілька кроків. Руки здавалися важкими. Але згодом біль кудись вщух. Кров виривалася на волю з вен. Анна лежала на підлозі, її очі були закриті, і весь світ наче розпливався. Вона не чула шуму навколо, не помічала, що відбувалося в реальності. Свідомість перенесла її в інше місце — у дитячу кімнату, де все було м'яким і затишним. Де все було добре. Навколо панувала тиша, і тільки легкий шепіт заповнював простір. Перед нею сиділи Синтія та Сем, мовчки слухаючи її, погляд їхніх очей був сповнений тепла й безмежної довіри. Анна тримала в руках книгу з казками і з усмішкою читала. Кімната була світлою, наповненою яскравим кольором і м'яким світлом лампи. На ліжку лежали плюшеві ведмедики, а за вікном мрійливо падали краплі дощу. Усе навколо було спокійним і затишним. Анна відклала книгу вбік і схилилася до дітей, обійняла їх, поцілувала.
- Я вас дуже люблю, - прошепотіла вона з ніжністю в голосі.
Вона відчувала, як дитячі руки обіймали її у відповідь, і це була єдина справжня реальність, що мала значення. Анна померла.