- Другий поверх для персоналу. На першому розміщується ресторан, бар та бібліотека.

Синтія не знайшла сил чи бажання глянути на посильного. Адже нічого не запитувала. Хоча молодик був досить приємним. Розуміла, що хлопець просто на роботі. Тай років йому не багато. Їй потрібно зустріти когось зі старожилів. Того, хто знає цей готель віддавна. Номер "137" опинився перед ними. Посильний ввічливо попросив ключа та відімкнув двері. Заніс валізи, на легко вклонився. Потім зник із поля зору.

- Хто ще досі використовує ключі? Цей наче з піратської скрині.

- А мені подобається!

- Ну так. Мені теж.

Синтія сіла на ліжко та роздивлялася навколо. Кімната була у світлих тонах. Контрастувала тільки чорна плазма на стіні. Патрік відчинив міні-бар та почав перелічувати, що там. Синтія глянула на ліжко.

- Ти спиш тут, - та вказала на підлогу.

- Я думав, ми напарники?

Його очі посміхались рівно до тієї миті, поки не зустрілись ізСинтією. Він захрипів, вдавши, що хотів закашляти. Потім закивав. Пізніше,стоячи біля вікна, вдивлявся у глиб міста. У коридорі було чутно розмови. Голос посильного лився зусіх щілин: - Дякую! Надіюсь, вам у нас сподобається!

- Що робитимемо? - перервав тишу Патрік.

СІМ ГОДИН ДО ЦЬОГО.

Кімната була майже порожня, з приглушеним світлом, що йшло від єдиної лампи на стелі, ледь освітлюючи сірі, голі стіни. Вікно було щільно зашторене, не пропускаючи ані найменшого променя, наче кімната була відрізана від усього світу. Патрик валявся на колінах посеред кімнати, його обличчя було напружене, щось незрозуміле бурмотів, гублячись у власних словах. Очі його були зосереджені на сірому револьвері в руках, стискаючи його так, наче той міг дати йому відповіді. Повітря було важким, наповненим приглушеним напруженням і тривогою, що тиснула на плечі, як невидимий тягар. Раптом голос Патріка обірвався, і з його очей покотилися сльози, він почав плакати, повністю зломлений перед порожніми стінами, залишаючись сам з тишею та болем. Раптом він різко притиснув дуло до скроні. Опускав руку та знову притиснув.

- Є хто?

Голос Синтії звучав дзвінко. Він засміявся. Витер сльози. Його наче врятували. Випустив пістолет з рук та попрямував до дверей. Перед цим намочив голову під умивальником. Накинув на себе синій рушник та відчинив двері. Перед ним стояла вона. Красива дівчина, загорнута в чоловічу синю сорочку, що була їй трохи завелика, ледь не сповзаючи з тендітних плечей. Сорочка, злегка пом'ята, виглядала контрастно з її білою шкірою. Темне волосся обіймало її обличчя, спадаючи легкими хвилями на плечі, додаючи легкості та романтичності. Очі її, великі і проникливі, уважно вдивлялися в Патріка, ніби намагаючись розгадати, що у нього всередині.

- Ти готовий?

- Прийняв щойно душ!

Патрік витирав своє волосся, розмахуючи краєм рушника. Синтія зробила крок назад. Той дивився їй у вічі та усміхався. Сказав, що зараз вийде та відразу ж поїдуть. На мить Синтія стояла паралізовано. Від моменту прибуття у будинок батьків, вона не була у Патріка вдома. Десь глибоко у свідомості зробила відмітку: Дослідити!

ЧЕРЕЗ СІМ ГОДИН.

- Ми підемо до номера сто тридцять два.

- Але ж...?

- Просто глянемо.

Синтія, наче заспокоюючись, проходила довгим коридором готелю, зануреного в тишу. Високі стіни, прикрашені картинами та золотими акцентами, відбивали приглушене світло, що падало з розміщених бра. Кроки ледь чутно відлунювали, змішуючись із легкими рухами персоналу, що час від часу проходив повз: швейцари та посильні кивали їм із ввічливою усмішкою, побажавши приємного дня. Синтія тримала обличчя зібраним, навіть суворим, уваги, ніби детектив,готовий знайти найменшу деталь. Погляд ковзав по кожному куточку коридору, вивчаючи картини та незліченні дрібниці, які інші могли б і не помітити. Вона на мить прикрила очі, і в уяві з'явився образ її батька, що так само проходив цим коридором колись давно. Кожен крок здавався кроком у минуле, наче йшла слідами батька, намагаючись відчути його присутність.

- Ось він.

Двері були такі ж самі. Нічого їх не виділяло. Патрік час від часу розглядався навколо. З часом почав поводитисясебе наче злодій, якого ось-ось впіймають. Синтія не хотіла бачити чи помічати його тривогу. Вони дійшли до самого ресторану. Дорогою тавона показала у ліфті клавіші. Він здивувався,хоча нічого не сказав. У ресторані вони обрали столик біля вікна. У вікні погляд Патрика зачепився за авто, що щойно під'їхало. У ту ж мить він розгубився й невдало потягнувся до тарілки, випадково виливши на себе соус. Він знітився і зробив вигляд, ніби це сталося випадково. Легким рухом відсунув серветку, підвівся та, пробурмотівши вибачення, попрямував до вбиральні. Синтія, помітивши, як його поведінка змінилася, кинула швидкий погляд у вікно. Там припаркувався чорний Cadillac. Велика чорна автівка. З машини вийшли троє чоловіків разом із водієм. Один із них виділявся: впевнений вигляд і суворе обличчя створювали враження, ніби він керував світом. У ньому відчувалася така беззаперечна влада, що Синтія не могла відвести від нього погляду. Двоє з них прямували до входу, а високий чоловік залишився біля автомобіля. Він ще мить простояв, оглядаючи околиці, а потім сів за кермо.

ДЕНЬ ТРЕТІЙ.

Синтія досі нічого дивного не бачила. Нічого, що могло б її зацікавити. Перед очима був звичайнісінький готель. Все частіше відкривала міні-бар. Патрикувесьввесь час ходив та дивився у вікна. Наче когось чекав. Вечори проводили разом у барі. Виявляється, щовечора грає жива музика. Вона навіть починала думати, що надто серйозно все сприйняла. Адам дійсно цікава та дивна особистість. Але його злочини так і не доведено. Батько жив незвичайнимжиттям.Цеце правда. Він не був одним із тих, хто прокидається на світанку, робить собі бутерброд та чалапкає до роботи. І точно не з тих, хто жив на одну зарплату. Можливо, власник готелю був його другом? Стоп! Власник готелю? Синтія зірвалася з місця та вибігла з ванної кімнати.

- Хто власник готелю?

Патрик стояв біля вікна. Він оцепенів від шуму та дивного питання від дівчини, що була обмотана рушникомрушнику декілька разів. Вона насправді крихітна. Хоча бажає здаватися не такою. Широкий одяг та поведінказдаються з іншого її життя. За кілька секунд біля неї вже оживала калюжа. А мокре волосся позаду нагадувало зимову бурульку.

- Власник готелю? - Патрик намагався дивитисяїй у вічі.

- Здається, я так і сказала?

- Про ці стіни ходять легенди. Цей готель багато пережив. Дивно, що ти раніше не чула про нього. Його побудувала сім'я Кренсгтонів у 1889 році. Старший син, Бенджамін, взяв все у свої руки 1914 року. Володів ним до 1921 року. Того ж року його знайшли мертвим за дивних обставин. А готель магічним чином почав належати Ашеру Борсато. Кримінальний авторитет. Хоча таким не любив називатися. До сьогодення ходять спірні думки про його життя. Наче він просто потерпав від наклепів з боку політиків та ворогів.

- Звідки знаєш?

- Інтернет. Люблю такі теми.

- Що далі?

- Борсато владарював тут рівно до 1931 року. Його вбили у власній же квартирі. Газети писали, що вбили свої ж. На той час вбивство гуділо на всю країну. Адже у його квартиру підклали бомбу, яка розірвала навіть стіни. Все як у фільмах!

Синтія роздивлялася номер готелю. Наче все відбувалося у цій кімнаті. Її очі загорілися знову. Вона отримала допінг. Дозу. Хоча картина була до вбіса смішна. Дівчина слухала лекцію від майже знайомого хлопця в одномісному номері. Абсолютно гола. Якщо не враховувати рушника.

- Синті, найцікавіше попереду. У 1932 році готель обійняв нового власника. Джона Мунка. У свої роки він тримався досить непогано. Вів справи як справжній бізнесмен.

- Стоп! Хто?

- Твій дідусь. Джон Мунк.

- Продовжуй!

- Ти знала, що твого дідуся всиновили?

- Надто багато інфи за один раз.

Синтія замовчала. Наче очима намагалася говорити "продовжуй". Вона воліла б опустити руки, але це була б погана ідея. Вона присіла на ліжко. Краєм ока побачила мильну калюжу.

Раптом у коридорі почулися крики. Жінка репетувала щось іспанською. Синтія любила іспанські фільми. Тому вона миттю зрозуміла, на якій мові обзивають чоловіка. Називають різними нехорошимихорошими словами.

- Що це?

- Когось впіймали на зраді.

Синтія прямувала до ванної. Дорогою вуха слухали знайомі слова. Слова, переклад яких вона знала. Губи розтягувались в усмішці. У дверях озирнулась на Патріка.

- Ти не відповів.

- Кароліна Айгнер. Проживає у Німеччині. Наскількискільки мені відомо,воназ чоловіком придбали готель у 1979. До чорта старі багатії. Останній раз бачив Кароліну на день відкриття стадіону. Її готель брав велику участь у прийманні важливих персон. Здається, у 2015. Також цікаво те, що нікому не прийшло на думку перейменувати готель. Старий Кренсгтон дав назву "Runta". Так і зараз це готель "Runta". Із сомалі "runta" перекладається як "правда".

Синтія зачинила двері. Було чутно звук води. Патрік знову підійшов до вікна. Він дивився на автомобіль, припаркований поряд. За кермом сидів чоловік, що дивився прямо. Наче робот. Наче той, запрограмований на роботу водієм. Час від часу роздивлявся по дзеркалах. Патрік почав смакувати нігтями. Він нервував.

ДЕНЬ ДРУГИЙ.

Патрик швидко закрив кришку телефона. Тремтячими пальцями шукає кнопку включення. Дзвінок. Засвітився крихітний монохромний дисплей зеленого відтінку. Через кілька секунд почали приходити повідомлення. Він ще раз глянув на Синтію. Та спала. Потім відкрив останнє повідомлення від єдиного збереженого контакту: "Тебе шукає Пі. Де тебе чорти носять?" Патрик, подумавши над відповіддю, написав кілька літер: "Runta". Опісля чого вимкнув телефон та вийняв акумулятор. Кинув у свою сумку та застібнув її. Легко притулив голову до вже холодної подушки. Заплющив очі та дарував всього себе роздумам.

Сидячи у ресторані, вони грали у мовчанку. Синтія тільки інколи кидала на нього погляди. Той затягував у себе спагетті, наче пилотяг. Потім усе те "діло" запив ледь теплим зеленим чаєм.

- Дві пляшки?

- Дванадцять склянок. Не думаю, що це дві пляшки.

- Дарма напився вчора.

Патрик охопив себе за голову. Потім перейшов до обличчя. Розім'явніс та очі. Потім схопив чашку з чаєм та допив його. Синтія спокійно притуляла білу серветку до губ. Підняла руку. Пізніше підійшов офіціант.

- Добряче напився, - підтвердила вона.

- Я ж нічого зайвого не наговорив?

- Наче ні.

ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ.

Синтія акуратно складала речі у валізу, кожну деталь повертаючи на своє місце, ніби це могло остаточно розставити всі крапки над «і». Її рішення покинути готель. Вона застібнула валізу, востаннє озирнувшись на кімнату, в якій провела кілька днів. Простір здавався порожнім і майже чужим, як тільки вона вирішила піти. Вийшла з кімнати, зачиняючи двері, і тихим кроком попрямувала коридором. Але раптом почула звуки мелодії, що лунали з ресторану внизу. Пісня була м'якою і меланхолійною, немов уособлювала саму атмосферу готелю. Ноти відлунювали в коридорі, і на мить Синтія завмерла: "Твої очі для всесвіту". Мелодія тягнула її назад, змушуючи задуматися, чи не залишила вона тут щось більше, ніж просто спогади?

- Оце так поворот!

Синтія стояла посеред напівтемного коридору готелю, занурена в тиху, ніби безкінечну мелодію, яка лилася з ресторану поверхом нижче. Вона відчувала, як пісня обіймає її, наповнюючи якоюсь давньою, майже забутою магією. Повільно вона опустила валізу на підлогу, не зводячи погляду з килимового покриття, де світло бра переливалося теплими відблисками. Чоловічий голос, ніжний і трохи тремтливий, проникав прямо в серце, огортаючи сумом і, водночас, дивним відчуттям щастя. Синтія на мить замислилася і раптом усвідомила, що ехо доносилося з минулого. Це була пісня, яка, напевно, зародилася ще на початку 1940-х або навіть раніше. В її нотах і голосі вчувалася епоха, коли музика була щирою. У якій кожен звук мав значення: "Шукай мене там, де відчуваєш".

- Ти в порядку?

Патрік із відчиненого ліфту заговорив до Синтії. Згодом притримав двері, що планували зачинятися. Вона підняла погляд. У її очах було багато запитань. Також читалося, що на деякі отримала відповіді.

- Що це за пісня?

- Якийсь старий блюз, - відсахнувся Патрик.

Синтія сиділа на краю ліжка в номері, тримаючи в руках пожовклий від часу аркуш. Пальці легко торкалися паперу. Лист був написаний від руки, акуратним, трохи нахиленим почерком. Синтія читала лист,намагаючись вловити кожен відтінок емоцій. І ось дійшла до останнього рядка. Тихо, майже шепотом, вона прочитала: “Твої очі для всесвіту”. Ці слова відгукнулися в її душі, неначе глибоке, затамоване зітхання. Вони звучали просто, але водночас наче несли в собі таємницю — захоплення, любов і щось, що не мало меж. Синтія дивилася в слова, ніби в них був ключ до розгадки, що, можливо, стосувалася не лише її матері, а й її самої. Патрик, у свою чергу, на її смартфоні увімкнув ту саму пісню. Синтія відвела погляд.

- Вона?

- Вона.

- Називається "Не моя, моя наречена". Автор, він же виконавець, Ріан Гант. Народився цей хіт у 1909 році. Цитую: Історія кохання. Наречена молодого композитора вийшла заміж. Нареченого їй знайшов рідний батько—шістдесятирічнийсуддя, що мав великий політичний вплив серед еліт. А також друг, а потім бізнес-партнер батька. Пісня набула популярності у 1920-1930 роках. Доля нареченої невідома. Після весілля вони виїхали до Німеччини. Ріан Гант згодом поховав свою кар'єру на дні склянки. У 1913 році його знайшли повішеним на дереві серед поля у Джемесі. Ходять чутки, що саме те дерево бачило всі таємні зустрічі. Романтики, поети та просто небайдужі й до сьогодення люблять пісню "Не моя, моя наречена"івважаютьїї однією з найкращих історій про кохання,навіть без "хепіенду". Дерево ж стало популярним місцем для закоханих пар. На початку 1983 року там провели навіть весільну церемонію.

- Неймовірно!

- Трішки. Зовсім трішки. Чому вона просто не послала батька куди подалі? Чому вони не втекли на край світу? Чому не заколола старого суддю викруткою? І як можна провести церемонію на місці суїциду?

- Ріан Гант? Синтія намагалася не чути риторичних запитань.

- Так. Ріан Гант. Ірландець. Народився 1880 року у Джемесі.

- Джемес?

- Тільки не говори цього.

- Де це, чорт забирай?

- Ірландія.

Синтія сиділа з пожовклим аркушем паперу та слухала пісню. Знаючи коротку історію автора, наче відчуває біль. Кожне слово переживає разом з ним. Мелодійність змушує її плакати:

Не моя, моя наречена.

Не мені твоє ім'я промовляти.

Не мені тебе навіть у снах цілувати.

Не він має читати у твоїх очах, шукай мене там, де відчуваєш.

Та знай, твої очі для всесвіту.

Не моя, моя наречена.

Не мені твоє ім'я промовляти.

Вірю, що шелест дерева нас не зможе забути.

Я часто малюю нас з тобою удвох.

Часто чую твій голос у старих листах.

Синтія все ж таки вирішила залишити готель. Вона пройшла через фойє, не озираючись, лише на мить зупинившись, щоб ковзнути поглядом по ресторану, де все ще грала стара мелодія. Синтія вийшла назовні, відчувши, як свіже повітря обійняло її обличчя, змиваючи залишки задухи готелю. Прямувала до авто Патріка, коли погляд привернуло щось через дорогу. Це був Патрік. Він був не сам. Розмовляв із незнайомцем, що сидів у чорному автомобілі, наче в самому серці тіні. Синтія завмерла, відчувши ледь помітний холодок по спині. Вони обмінялися короткими словами, і Патрік раптом помітив її. Його обличчя залишилося незворушним, але в очах зблиснуло щось невловиме. Чоловік у чорному автомобілі теж її помітив. Патрік, переходячи дорогу,йшов прямою, впевненою ходою. Підійшовши до Синтії, він мовчки взяв валізи, кивнув і поклав їху багажник. Його рухи були чіткими, майже автоматичними. Синтія не могла відірвати очі від його обличчя, яке залишилося нейтральним. Здавалося, він звик до подібних сцен. Вона відчула, як серце прискорилося, але трималася спокійно. Вона ще раз глянула на чорне авто. Вікно було підняте. Теж чорне. Спокійно сіла на пасажирське сидіння. Патрік став пристібатися та готуватися до поїздки. Двигун загримів. Вони різко зрушили з місця.

- Хто він?

- Колись ми разом працювали. Порт, літо, юність. Ех, от роки були. Ми розвозили рибу мало не по всій країні. Патрік на мить захопився своєю відповіддю.

- Теж мені дідусь знайшовся. Синтія усміхнулася дерев'яною усмішкою.

ДВАНАДЦЯТЬ ГОДИН ДО ЦЬОГО.

Синтія прокинулась рано, хоча сон ще тягнув її назад. Відчуваючи сухість у роті, вона потягнулася за склянкою з водою на тумбочці й зробила кілька ковтків, після чого підійшла до вікна. За склом місто потопало у густому тумані, яке, немов покривало, огортало вулиці, приховуючи всі будівлі та світло ліхтарів. Синтія вдивлялася в цей краєвид, занурена в свої думки, поки холодне скло не змусило її відійти. "І чому на світанку так прохолодно?" "Інша справа бути під теплим покривалом". "Найкращі моменти". Синтія вела внутрішній діалог. Коли поверталася до ліжка, її погляд раптом зачепився за незвичне. На підлозі, біля самого ліжка, спав Патрік. Але положення виглядало надто дивним — не просто розкиданий, як після неспокійного сну, а саме втиснутий під самосіньке ліжко, так що ковдра і подушка були рівно під ним. Синтія завмерла, міркуючи, як це пояснюється. Можна було б списати це на нічне кувиркання, але ж його, уявне ліжко наче навмисне перетягнуте під реальне. Розгублено тихо повернулася під теплу ковдру, обнявши її. Ця дивна сцена, зникла разом із першими хвилинами сну. Синтія незаплющила очі і поринула в спокійний сон.