Синтія стояла навпроти розкішного готелю, вдивляючись у великі літери назви, які ніби дивилися прямо на неї. Вона перевела погляд на швейцара, що стояв біля дверей, привітно розмовляючи з гостями. Його обличчя сяяло посмішкою, і він жестом вказував на вхід, відчиняючи їм двері. Гості теж усміхалися, наче відчували себе в центрі уваги цього вечора. Синтія озирилася на узбіччя, де припарковано кілька автомобілів. Побачила серед них елегантний, білий Rolls-Royce — символ розкоші, який привертав погляд і виділявся на фоні інших. Усе навколо нагадувало про світ, який блищав багатсвом та статусом, але водночас далеким.- 

- Вражає! 

Синтія мовчки попрямувала до головного входу. Патрик залишився на узбіччі. Здається зрозумів, що насправді нічого не вражає її. Або навмисно не бажає. Її злість на батька була невимовною. Хоча й гарно грала роль, що Адам їй не цікавий. Патрік взяв ввесь багаж та тягнувся за нею. Дорогою один з автомобілів засигналив. Другий же пролетів повз нього. Із третього авто його переслідували темні чоловічі очі. Велике та шумне місто зустрічає по своєму.

- Ласкаво просимо! 

Швейцар ніжно усміхався. Відкривши дверей показав одному із робочого персоналу на Патріка, який мало не падав із валізами. Фойє було оформлене в глибоких темно-зелених тонах, що в поєднанні із золотими акцентами створювало відчуття аристократичної елегантності. Велика кришталева люстра висіла прямо над Синтією, відкидаючи теплі відблиски на мармурову підлогу та стіни. У повітрі витав тихий людський шепіт, що лунав з різних куточків фойє, — фрагменти розмов, які додавали простору. На фоні звучала легка класична музика. Її м'які мелодії наповнювали простір спокоєм.

- Мем!

- Моє ім'я Мунк. Синтія Мунк.

Молодик почав шукати ім'я у комп'ютері. Час від часу дивився на них та усміхався. Синтія не намагалась сподобатись. Її вираз обличчя випромінював приховану злість. Все пройшло досить швидко. Молодик видав їй ключа та очима наказав посильному взяти багаж. Ліфт зачинився та почав тихо підніматись. Патрик глянув на ключі. Синтія тримала  їх дивлячись на цифри які малював ліфт. На секунду думала, що той від старості благав про відпочинок. Цифра "один" світилась секунд десять. Потім раптом цифра "три". Її погляд спустився на клавіші. Цифри "два" просто не було. 

- Хай тобі грець!

- Що?

Синтія кивнула на клавіші. Вони були із дорогих каменів. Наче зроблені із кришталю. Світились леть помітним теплим світлом. Патрік глянув та трохи закусив нижню губу. Киваючи говорив шепотом.

- Лакшері!

Синтія закотила очей. Не маючи найменшого бажання говорити йому, що саме мала на увазі. Посильний спостерігав за цією картиною. Його губи ворушились, але не було звуку. 

- Другий поверх для персоналу. На першому розміщується ресторан, бар та бібліотека. 

Синтія не знайшла сил чи бажання глянути на посильного. Адже вона нічого не запитувала. Хоча молодик був досить приємним. Розуміла, що хлопець просто на роботі. Тай років йому не багато. Їй потрібно зустріти когось зі старожилів. Того хто знає цей готель віддавна. Номер "137" опинився перед ними. Посильний ввічливо попросив ключа та відімкнув дверей. Заніс валізи на легко вклонився. Потім зник із поля зору. 

- Хто ще досі використовує ключі? Це ж наче із піратської скрині. 

- А мені подобається!

Синтія сіла на ліжко та роздивлялась навколо. Кімната була у світлих тонах. Контрастувала тільки чорна плазма на стіні. Патрік відчинив міні-бар та почав перелічувати, що там. Синтія глянула на ліжко. 

- Ти спиш тут. Та вказала на підлогу.

- Я думав ми напарники?

Його очі посміхались рівно до тієї миті, поки не зустрілись з Синтіює. Він захрипів, вдавши, що хотів закашляти. Потім закивав. Стоявши біля вікна вдивлявся у глиб міста. У коридорі було чутно розмови. Голос посильного лився із всіх щілин: - Дякую! Надіюсь вам у нас сподобається! 

- Що робитимемо? Перервав тишу Патрик.

СІМ ГОДИН ДО ЦЬОГО.

Кімната була майже порожня, з приглушеним світлом, що йшло від єдиної лампи на стелі, ледь освітлюючи сірі, голі стіни. Вікно було щільно зашторене, не пропускаючи ані найменшого променя, наче кімната була відрізана від усього світу. Патрик валявся на колінах посеред кімнати, його обличчя було напружене, щось незрозуміло бурмотів, гублячись у власних словах. Очі його були зосереджені на сірому револьвері у руках, стискаючи його так, наче той міг дати йому відповіді. Повітря було важким, наповненим приглушеним напруженням і тривогою, що тиснула на плечі, як невидимий тягар. Раптом голос Патріка обірвався, і з його очима покотилися сльози, він почав плакати, повністю зломлений перед порожніми стінами, залишаючись сам з тишею та болем. Раптом той різко притуляв дуло до скроні. Опускав руку та знову притуляв. 

- Є хто?

Голос Синтії звучав дзвінко. Він засміявся. Витер сльози. Його наче врятували. Випустив пістолета з рук та попрямував до дверей. Перед цим намочив голову під умивальником. Накинув на себе синій рушник та відчинив двреі. Перед ним стояла вона. Красива дівчина, загорнута в чоловічу синю сорочку, що була їй трохи завелика, ледь не сповзаючи з тендітних плечей. Сорочка, злегка пом'ята, виглядала контрастно з її білою шкірою. Темне волосся обіймало її обличчя, спадаючи легкими хвилями на плечі, додаючи легкості та романтичності. Очі її, великі і проникливі, уважно вдивлялися в Патріка, ніби намагаючись розгадати, що у нього всередині. 

- Ти готовий?

- Прийняв щойно душ!

Патрік витирав своє волосся, розмахуючи краєм рушника. Синтія зробила крок назад. Той дивися їй у вічі та усміхався. Сказав, що зараз вийде та відразу ж поїдуть. На мить Синтія стояла паралізовано. Від моменту прибуття у будинок батьків, вона не була у Патріка вдома. Десь глибоко у свідомості зробила відмітку: Дослідити! 

ЧЕРЕЗ СІМ ГОДИН.

- Ми підемо до номеру сто тридцять два.

- Але ж...?

- Просто глянемо. 

Синтія наче заспокоювала. Вони проходили довгим коридором готелю, зануреного в тишу. Високі стіни, прикрашені картинами та золотими акцентами, відбивали приглушене світло, що падало з розміщених бра. Кроки ледь чутно відлунювали, змішуючись із легкими рухами персоналу, що час від часу проходив повз: швейцари та посильні кивали їм із ввічливою усмішкою, побажавши приємного дня. Синтія тримала обличчя зібраної, навіть суворої, уваги, ніби детектива, готового знайти найменшу деталь. Погляд ковзав по кожному куточку коридору, вивчаючи, картини та незлічені дрібниці, які інші могли б і не помітити. Вона на мить прикрила очі, і в уяві з'явився образ її батька, що так само проходив цим коридором колись давно. Кожен крок здавався кроком у минуле, наче йшла слідами батька, намагаючись відчути його присутність. 

- Ось він. 

Двері були такі ж самі. Нічого їх не виділяло. Патрік час від часу розглядався навкруги. З часом почав поводити себе наче злодій, якого ось-ось впіймають. Синтія не хотіла бачити чи помічати його тривогу.  Вони дійшли до самого ресторану. Дорогою  та показала у ліфті клавівші. Він здивувася. Хоча нічого не сказав. У ресторані вони обрали столик біля вікна. У вікні погляд Патрика зачепився за авто, що щойно під'їхало. У ту ж мить він розгубився й невдало потягнувся до тарілки, випадково виливши на себе соус. Він знітився і зробив вигляд, ніби це сталося випадково. Легким рухом відсунув серветку, підвівся та, пробурмотівши вибачення, попрямував до вбиральні. Синтія, помітивши, як його поведінка змінилася, кинула швидкий погляд у вікно. Там припаркувався чорний Cadillac. Велика чорна автівка. З машини вийшли троє чоловіків разом із водієм. Один із них виділявся: впевнений вигляд і суворе обличчя створювали враження, ніби він керував світом. У ньому відчувалася така беззаперечна влада, що Синтія не могла відвести від нього погляду. Двоє з них прямували до входу, а високий чоловік залишився біля автомобіля. Він ще мить простояв, оглядаючи околиці, а потім сів за кермо. 

Минуло дві ночі у готелі. Синтія нічого дивного не бачила. Нічого, що могло б її зацікавити. Перед її очима був звичайнісінький готель. Вона все частіше відкривала міні-бар. Патрік у ввесь час ходив та дивився у вікна. Наче когось чекав. Вечори проводили разом у барі. Виявляється, що вечора там грає жива музика. Вона навіть починала думати, що надто серйозно все приймала. Адам дійсно цікава та дивна особистість. Але його злочини так і не доведено. Батько жив не звичайне життя. Він не був одним із тих, хто прокидається на світанку, робить собі бутерброд та чаляпає до роботи. І точно не з тих, хто жив на одну зарплату. Можливо власник готелю був його другом? Стоп! Власник готелю? Синтія зірвалась з місця та вибігла з ванної кімнати. 

- Хто власник готелю?

Патрик стояв біля вікна. Він оцепенів від шуму та дивного питання від дівчини, що обмотана в рушнику декілька раз. Вона насправді крихітна. Хоча бажає здаватись не такою. Широкий одяг та поведінка, здається з іншого її життя. За кілька секунд біля неї вже оживала калюжа. А мокре волосся позаду нагадувало зимову борульку.

- Власник готелю? Патрик намагався дивитись у вічі.

- Здається я так і сказала?

- Про ці стіни ходять легенди. Цей готель багато пережив. Дивно, що ти раніше не чула про нього.  Його побудувала сім'я Кренсгтонів у 1889 році. Старший син, Бенджамін взяв все у свої руки у 1914. Володів ним до  1921 року. Того ж року його знайшли мертвим за дивних обставин. А готель магічним чином почав належати Ашеру Борсато. Кримінальний авторитет. Хоча таким не любив називатись. До сьогодення ходять спірні думки про його життя. Наче він просто потерпав від наклепів з боку політиків та ворогів.

- Звідки ти усе знаєш?

- Інтернет. Люблю такі теми. 

- Що дальше?

- Борсато владарював тут рівно до 1931 року. Його вбили у власній же квартирі. Газети писали, що вбили свої ж. На той час вбивство гуділо на всю країну. Адже у його квартиру підклали бомбу, яка розірвала навіть стіни. Все як у фільмах! 

Синтія роздивлялась номер готелю. Наче все відбувалось у цій кімнаті. Її очі загорілись знову. Вона отримала допінг. Дозу. Хоча картина була до вбіса смішна. Дівчина слухала лекцію від майже знайомого хлопця, в одномісному номері. Абсолютно гола. Якщо не враховувати рушника.

- Синті, найцікавіше попереду. У 1932 році готель обійняв нового власника. Ним був Джон Мунк. У свої роки він тримався досить не погано. Вів справи як справжній бізнесмен. 

- Стоп! Хто?

- Твій дідусь. Джон Мунк. 

- Продовжуй!

- Ти знала, що твого дідуся всиновили?

Синтія мовчала. Наче очима намагалась говорити "продовжуй". Вона волала б опустити руки, але це буде поганою ідеєю. Вона присіла на ліжко. Краєм ока побачила мильну калюжу. 

- У 1898 чи 1897 його всиновила сім'я Мунків. Емма та Марк були із поважної родини. Мали хороші стосунки із політиками та іншою елітою. Але й це не найцікавіше. Батьків маленького Джона вбили просто вдома. Кажуть у нього на очах.  

Синтія сиділа та згадувала свої перші дні у будинку. Патрік знав ім'я до її приїзду. Він знав про її сім'ю більше ніж вона із братом. Знав про декілька поколінь. Дивне хобі! Говорила при себе дівчина.

- Твоє справжнє прізвище "Беуз". Саме так звали твого дідуся до 1897. Джон Беуз. Теж чотири літери. Патрік усміхнувся. 

- Хто ти?

- Патрік я. Вишенькою на тортику буде, що у вбивстві була замішана мафія. Продовжував він. - У ті роки вона була геть іншою. Синті, знаєш я тобі навіть заздрю. Ти проживала хороше життя. Тобі ця інформація ні до чого.

- Я так розумію провіряти немає сенсу?

- Це надто відома історія. Я б її не придумав.

Раптом у коридорі почулись крики. Жінка репетувала щось на іспанській. Синтія любила іспанські фільми. Тому вона миттю зрозуміла на якій мові називають чоловіка. Називають різними не хорошими словами. 

- Що це?

- Когось впіймали на зраді. 

Синтія прямувала до ванної. Дорогою вуха слухали знайомі слова. Слова, переклад яких знала. Губи розтягувались в усмішці. У дверях озирнулась на Патріка.

- Ти не відповів.

- Кароліна Айгнер. Проживає у Німеччині. На скільки мені відомо. Вона із чоловіком придбали готель у 1988. До чорта старі багатії. Останній раз бачив Кароліну на день міста. Її готель брав велику участь у прийманні важливих персон. Здається у 2015. Також цікаво те, що нікому не прийшло на думку перейменувати готель. Старий Кренсгтон дав назву "Runta". Так й зараз це готель "Runta". Із сомалі "runta" перекладається як "правда". 

Синтія зачинила двері. Було чутно звук води. Патрик знову підійшов до вікна. Він дивився на автомобіль припаркований поряд. За кермом сидів чоловік, що дивився прямо. Наче робот. Наче той запрограмований на роботу водієм. Час від часу роздивлявся по дзеркалах. Патрик почав смакувати нігтями. Він нервував.