- Привіт! Ми так і не знайшли часу поговорити. Ми всі були у справах. Вічно зайняті люди. Ми не знайшли часу піти в кіно. У нас не було часущоб просто поговорити на кухні. Ти завжди намагався мене захистити. Завжди усміхався мені. Навіть коли я кричала на тебе. Багато разів говорила, що ненавиджу тебе, але це не правда. І ти всеодно тримав мене за руку.
Синтія впала на коліна. Могила вже проросла невеличкою травою. Фотографія усміхненого Сема висіла на хресті. Синтія плакала, витираючи сльози, дивилася прямо в очі живого брата. На фото він ще такий молодий. Амбітний. Сильний.
- Я прийду не скоро! Їду звідси. Можливо, назавжди. Сем? Я вагітна. У мене буде малятко.
Заплакала ще дужче. Цього разу давала сльозам волю. Вона хотіла плакати. Очі наповнювались знову й знову.
- Вітаю тебе! - схлипуючи промовляла вона. - Ти станеш дядьком. Вона підняла голову до неба.
Почав падати дощ. Хмари нависали над могилою. Грози не було. Це було щось інше. Дощ ледь моросив. Вона піднялася на ноги. Погляд все ще був десь у небі. Сльози лились рікою. Шарф на її шиї лагідно обійняв її обличчя. Наче намагався витерти сльози. Вона ніжно торкнулася шарфа.
- Ох, Семе. Пробач мене! Пробач! Семе!
Знову впала на коліна. Тримаючи шарф, наче руку брата. Вірила, що той намагався її заспокоїти. Намагався, як завжди, захистити.