У кінці підвалу в напівпрочиненійшафцішафці, звисала чорна пляма. Підійшовши, Анна зрозуміла, що то сумка. Скинувши її на землю, Анна стояла на колінах перед старою сумкою, намагаючись зрозуміти, що саме вона знайшла. Вона обережно розстебнула блискавку, не знаючи, що очікувати. Спочатку вона побачила звичайний одяг — зім'яті футболки, штани, але потім її погляд застиг на темних плямах. Кров. Спочатку кілька крапель на комірі, потім все більше. Анна дістала ще одну річ — червонуспідницю, практично просочену кров'ю. Її руки затремтіли, коли вона знову полізла до сумки, відчуваючи моторошний холод, що проникав у її свідомість. У купі одягу щось її зацікавило — паспорт. Анна витягла його й прочитала ім'я: Ліза Енгельман.. Вона побачила фотографію молодої жінки з довгим світлим волоссям. Національність: латвійка. Вік: 28 років. "Хто вона?" — подумала Анна, ковтаючи на сухо. Її пальці стиснули паспорт, намагаючись не піддатися страху, що почав перехоплювати її дихання. Відчуття чогось незворотного наростало в грудях, наче вона відкрила двері, за якими вже не було шляху назад. Далі в сумці було ще більше одягу, ще більше крові. Кожен новий предмет був покритий все більшою кількістю темних плям, які залишили лише одне запитання: що сталося з цією жінкою? Анна дивилася на закривавлені речі, серце билося швидко, в голові кружляли тисячі думок. Вона відчувала, як у кімнаті раптом стало холодно, наче сама атмосфера намагалася її зупинити. Ця знахідка перевертала її світ. Із відчинених дверей підвалу було чути плач немовляти. Анна все спакувала назад та запхала все до шафки. Вона піднялася до кухні, щільно помила руки та рвучко попрямувала до дитячого ліжка.

Анна лежала на ліжку, обережно гойдаючи немовля, яке мирно спало на її грудях. У кімнаті панувала тиша, лише слабкий вітер за вікном порушував цей спокій. Маленьке тіло дитини зігрівалоїї, створюючи затишок. Думки були далеко, коли раптом вона почула знайомий звук — парадні двері відчинилися. Адам зайшов до будинку, його кроки були повільними. Кожен рух був знайомий до найменших дрібниць — скрип підлоги, який лунав під його вагою, коли він спускався сходами до підвалу. Вона знала, що він робить, навіть не бачачи цього. Через кілька хвилин Анна почула звук води, яка почала стікати в душі. Раптом шум води з душу затих, і ось Адам, закутаний у рушник, тихо увійшов до спальні. Його погляд був спрямований на Анну й дитину. Він зупинився біля дверей, наче вагаючись, потім зробив крок вперед. Очі його на мить затрималися на їхній маленькій донечці, яка спокійно спала.

- Все добре? — тихо спитав Адам, сівши на край ліжка.

- Так, — беземоційно промовила вона.

- Давай цього Різдва поїдемо до Аляски? Тільки я, ти і Синтія.

- Гарна ідея.

Анна не знала, як говорити з Адамом після знахідки у підвалі. Вона отямилась, що нічого не знає про роботу свого чоловіка. Він на світанку кудись йшов,аввечері приходив. Інколи надто пізно. Інколи, коли вона із Синтією вже спали. А ще були наради з дивними персонами. Дорогі автомобілі. Вишукані костюми. Бетонні обличчя. Анна почала думати, звідки у 1983 році зненацька з'явилися гроші на будинок. Також вона тільки тепер зрозуміла, що вони придбали авто із салону. Не підтримане чи у знайомих. Нове авто. По тілу забігали мурахи.