Адам ледве добрався додому, ледве втримуючи рівновагу на сходах старого батьківського будинку. Двері зачинилися за ним з тихим скрипом, а він повільно, трохи похитуючись, пішов до кухні. У голові досі крутилися слова старого бармена: "Можливо, не найкращі варіанти, але хоча б якийсь початок". Адам зупинився посеред кімнати, закрив очі, відчуваючи, як алкоголь розливається теплом по всьому тілу. Чи справді це міг бути шанс? Робота? А що, як це не кінець його творчої кар'єри, а просто новий етап? Він раптом відчув порив натхнення. Адам згадав про жовтуваті аркуші паперу, що лежали в шухляді столу. Це були незавершені рукописи, начерки, ідеї, які він залишав "на потім". Шарудіння паперу розрізало тишу, коли він поспішно почав витягати їх зі столу. Половина з них вирвалася з його рук і хаотично розлетілася по кімнаті. Адам з невеликим роздратуванням подивився на аркуші, що тепер вкривали підлогу, але вирішив не зважати. Знайшовши нарешті олівець, він опустився на стілець і, трохи неохайно, з хмільною упевненістю, почав писати. Слова лилися без зупинки.

На світанку він прокинувся на холодній підлозі, відчуваючи, як біль розколює його голову. Повільно розплющив очі й побачив навколо себе хаос: розкидані аркуші паперу вкривали підлогу, деякі з них були зім'яті й порвані. Промені ранкового сонця пробивалися крізь жалюзі, кидаючи тьмяні тіні на кімнату, підкреслюючи безлад. Він перевернувся на спину й одразу відчув щось холодне під рукою. Порожня пляшка віскі валялася поруч, нагадуючи йому про вчорашній вечір. У голові ще гуло від випитого, і спогади про те, як він намагався писати в алкогольному тумані, поверталися до нього уривками. Слова бармена знову зазвучали в його пам'яті, змішані з власним хаосом думок. Адам важко зітхнув і піднявся, спершись на стілець. Він поглянув на аркуші, серед яких лежав, помітив кілька рядків, написаних нерівним почерком. Більшість із того, що він написав, здавалося маренням, але деякі слова викликали в ньому незрозуміле почуття надії, як крихітні проблиски серед загального безладу.

КІЛЬКА ТИЖНІВ ТОМУ.

Адам сидів за столом, тримаючи слухавку у руці. Він ледь чув голос на іншому кінці дроту, хоча кожне слово, що долинало до нього, било як постріл.

— Адаме, більше немає ніякого контракту, — холодно сказав голос у трубці. — Вибач, але це не залежить від мене. Ти підвів нас. Рішення було прийнято на засіданні. Більше нічого не можу зробити.

Адам на мить не міг видати жодного звуку, його серце стискалося. Він глибоко вдихнув, намагаючись знайти якісь слова, але все, що виходило — це мовчання. Видавництво, його остання надія, теж відмовилося від нього.

— Я розумію... — нарешті тихо вимовив Адам, хоча в душі не було жодного розуміння. — Дякую за все, — додав він.

Адам жборнув слухавкою об стіл. Все над чим він працював пішло коту під хвіст. Все через своїх скелетів у шафі. Він вже не одноразово не вкладався у дедлайни. Гаррі його найкращий друг, зажди прикривав його зад перед начальством. Але одного разу це всім набридло. Гендиректор неодноразово говорив про репутацію його батька. Він просто був впевненим, що яблуко від яблуні не далеко падає. Кидався фразами, що Адам стане на ту саму доріжку, що і його батько. Адам того ж дня дав волю своєму внутрішньому "я". Металевий візок був забитий дешевим алкоголем. На все це він дивився, як на лікарство. Тільки для душі. Так довго від чого тримався на відстані, однієї миті здався йому.