Вони стояли біля відчиненого вікна, випускаючи дим на вулицю. Їхній сміх знову наповнив кімнату, але цього разу трохи тихішим, більш розслабленим. Вони почувалися безтурботними, насолоджуючись моментом. Раптом тишу порушив звук — скрип дверей, що відчинялися в передпокої. Джон злякано глянув на Олівера, але той уже встиг збліднути.

- Це мої батьки! - скрикнув Олівер пошепки,якщо це взагалі можливо.

Вони кинулися ховати маленькі пакетики змарихуаною під подушками. Олівер метнувся до вікна, зачиняючи його і махаючи руками, щоб розвіяти залишки диму. Джон поспіхом збирав залишки на підлозі, ховаючи їх у ящику під столом.

- Швидше, швидше! - шепотів Олівер, озираючись на двері.

Кроки в коридорі ставали все ближчими. Хлопці підстрибнули до дивану, сідаючи так, ніби нічого не сталося. Вони обмінялися швидкими поглядами, намагаючись зберегти спокій. Двері відчинилися, і на порозі з'явилася мати Олівера.

- Привіт, хлопці. Як справи? - запитала вона, оглядаючи кімнату.

- Все добре, мам, — відповів Олівер, намагаючись виглядати якомога природніше.

- Не засиджуйтеся допізна, — сказала вона, злегка усміхаючись, і зачинила двері.

Як тільки вони залишилися наодинці, Олівер і Джон видихнули з полегшенням.

- Мало не спалилися, — сказав Джон, сміючись і витираючи піт з чола.

- Діло говориш, — погодився Олівер.

Вони знову засміялися, але тепер цей сміх був більш нервовим, відчуваючи, як близько вони були до того, щоб бути спійманими. Мати вийшла до кухні та почала розкладати продукти. Батько, своєю чергою, пробував налаштувати радіо. Вони були замучені після роботи, але щасливі, що вдома.

- Здається, вони знову палили свої згортки.

- Ти ж не зловила їх за руку?

- Оля думає, що я взагалі ідіотка? Не знаю, як тхне травичка.

Батько усміхнувся. Він налаштував радіо. У цей момент диктор почав виливати важливі новини світу. Відсівши навпроти,та закинув ноги на журнальний столик. Відкинув голову та накрив її капелюхом.

- Я завтра поговорю з ним.

- Доброго вечора, я Алекс. Ви слухаєте "Кримінальний шлях". Сьогоднішній випуск почнемо з трагічної події, яка потрясла сусіднє місто. У ніч на десяте квітня вся родина Бовен була знайдена мертвою у власному будинку. Поліція повідомляє про жахливе вбивство, яке сталося в їхньому домі. Вбито батьків, а також їхнього сина, віком дванадцять років. Слідчі описують сцену злочину як одну з найжахливіших, яку вони коли-небудь бачили. Схоже вбивство сталося ще у 1912 році,а також ще через три місяці. Тіла були знайдені в різних кімнатах будинку, і всі вони мали множинні ножові поранення. Поліція наразі не розголошує деталі, але підтверджує, що у будинку не було ознак злому, що може свідчити про те, що нападник або нападники були знайомі з жертвами або мали доступ до будинку. Містера Бовена раніше підозрювали узв'язках з мафією. Поліція вже розпочала широкомасштабне розслідування, і наразі ведуться пошуки будь-яких свідків. Закликають усіх, хто міг бачити або чути щось підозріле в ніч вбивства, негайно звернутися до місцевого відділку поліції. На місці працює наша кореспондентка, яка тримає нас у курсі подій. Ми повернемося до цієї історії з новими деталями у наступних випусках новин. Це страшне, чергове вбивство сколихнуло всю громаду, і ми висловлюємо наші співчуття родичам та близьким загиблих. Далі у випуску новин ми поговоримо про інші важливі події дня, але цей випадок, без сумніву, залишиться в пам'яті нашого суспільства на довгі роки.

Джон прокинувся раптово, наче від потужного поштовху. Відчуваючи легке запаморочення, він повільно підняв голову і побачив годинник на стіні: 8:42. Його серце зірвалося в шаленому темпі.

- Чорт! - вигукнув він, зриваючись з підлоги.

Спати на підлозі у кімнаті Олівера виявилося менш комфортно, ніж він очікував. Відчуваючи важкість у тілі, Джон швидко почав одягатися. Одягнув джинси, що лежали поруч, і знайшов свою футболку, кинуту біля дверей. Збираючи свої речі, він подивився на Олівера, який усе ще лежав у ліжку, розтягнувшись як кіт.

- Олівер, вставай! Ми запізнимося в коледж! - викрикнув Джон, натягуючи кросівки.

Олівер ліниво розплющив очі, невдоволено потягуючись: - Я прийду пізніше, — пробурмотів він і знову заплющив очі, провалюючись у сон.

Джон зітхнув, розуміючи, що вмовляння марні. Швидко зібрав речі, намагаючись не залишити жодного сліду своєї присутності. Зрозумівши, що час вичерпано, він вискочив із кімнати, тихо зачинивши двері за собою. Спускаючись сходами, прислухався до кожного звуку, сподіваючись не натрапити на батьків Олівера. Серце калатало, коли він пройшов повз кухню, де, на щастя, нікого не було. Обережно відчинив вхідні двері, не дивлячись назад, і вибіг на подвір'я, де валявся велосипед, залишений тут ще вчора ввечері. Джон швидко сів на нього, відштовхнувся і почав мчати у напрямку коледжу. Думки ще були розсіяні, але свіже ранкове повітря допомагало зібратися з силами. Він летів вулицями, обминаючи машини й пішоходів, намагаючись не запізнитися на заняття. Попереду виднілася будівля коледжу. Ще сильніше натиснув на педалі, відчуваючи, як вітер обдуває обличчя. Наближаючись до воріт, відчув полегшення — він встиг. День тільки починався. Коледж, де навчався Джон, мав репутацію одного з найкращих закладів у регіоні для підготовки майбутніх адвокатів. Будівля була величезною і монументальною,виконаною у класичному стилі з масивними кам'яними колонами та високими вікнами. Студенти, які навчалися, прагнули стати фахівцями в галузі права, і атмосфера коледжу була пронизана амбіціями та прагненням до успіху. Джон під'їхав до коледжу та швидко прикував велосипед до стійки біля входу. Пробіг через парадні двері, які вели до величезного фоє з мармуровою підлогою та величезною люстрою, що висіла зі стелі, освітлюючи простір. Окинув поглядом, побачивши, що деякі студенти вже крокують коридорами, направляючись до своїх аудиторій. Він мчав довгими коридорами, минаючи численні двері з табличками, що вказували на кабінети викладачів, бібліотеку та інші приміщення. Нарешті дійшов до свого класу. Величезні дерев'яні двері з табличкою "Аудиторія 204" буливідчиненими. Затамувавши подих, Джон тихо зайшов до класу. Лекція вже розпочалася, і професор Кроул, відомий своєю вимогливістю та справедливістю, вже стояв біля дошки, пояснюючи тонкощі кримінального права. Студенти сиділи за довгими столами, уважно слухаючи. Джон обережно зачинив двері за собою і, намагаючись не привертати уваги, знайшов вільне місце у задньому ряду. Професор Кроул, помітивши його вхід, легко кивнув йому, мовляв, все гаразд, і продовжив свою лекцію. Джон вдячно кивнув у відповідь і швидко розгорнув свої нотатки, намагаючись увійти у ритм заняття. Навколо панувала атмосфера зосередженості. Лекційна аудиторія була просторою, з великими вікнами, через які лилося денне світло, освітлюючи книжкові полиці з підручниками. На дошці професор написав ключові терміни, а студенти активно робили нотатки. Джон вдихнув на повні груди, відчуваючи, як напруження від ранкового поспіху поступово спадає. Він опинився там, де мав бути — серед однокурсників, у світі права, де кожен день приносив нові знання.

- Ось такий висновок, ми маємо, — промовив професор, завершуючи лекцію. — питання?

- Як ви прокоментуєте трагедію Бовенів?

- Нам мало що відомо. Адже відсотків дев'яносто не розголошуються. Ми можемо тільки вигадувати свої теорії стосовно цього. Кроул глянув на Джона.

- Якщо знайдуть вбивцю,скільки він отримає,на вашу думку?

- Ти як гадаєш? Це жорстоке вбивство сім'ї. Хто у нашому світі на таке здатен? Мало того, хто вранці прокинувся і вирішив, що сьогодні позбавить когось життя? Що має бути у голові людини? Це жах!

- Псих! —почулося у залі.

- Як варіант. Але й малоймовірно! Як на мене, вбивство навмисне, продумане вбивство. Я про те, що людина була при здоровому глузді.

- За просто так ніхто не робитиме подібне?

Всі оглянулися на хлопця, який сидів майже в самому кінці аудиторії. Після його слів дехто скривився: "Що ти нюхаєш, недоумку?", також було чутно: "Тобто неповнолітній хлопчик теж винен?". Кроул своїм професійним поглядом заспокоїв жвавий осуд.

- Я гадаю, йому світить довічне! Тут і думати немає про що.

- Про що ви? Заговорив Джон, як вмить задзвенів дзвінок. Усі зірвались, наче весь час стояли на старті. Кроул кричав про повторення чогось там, на якихось там сторінках. Скоріше за все, у якійсь там книжці. Джон за хвилину залишився сам. Він підвівся та почав крокувати до дверей.

- Як твої успіхи?

- Про що ви?

- Національна поліція.

- Через сім місяців іспит.

- Триматиму кулаки за тебе. Кроул усміхнувся.

- Вдячний, а про яке вбивство йшла мова?

- У ніч на десяте квітня було вбито сім'ю. У місті неподалік від нашого. Всього за якихось сорок кілометрів проживала людина, яка здатна на таке. Уявляєш?

Кроул знав про минуле Джона. Намагався акуратно промовляти кожне слово стосовно тієї події. Хоча Джон Мунк добре тримався. Одного разу говорив, що став тільки сильнішим. Одного дня він помститься. Завдяки закону. Джон сидів у невеликому, затишному кафе на розі вулиці. За столиком біля вікна, обережно перемішуючи ложечкою каву, вдивлявся у вікно, спостерігаючи за перехожими. Серце билося трохи швидше, ніж зазвичай. Він чекав на свого відчима Марка, який ніколи не спізнювався. На вулиці панувала майже літня спека. Люди рухалися в різних напрямках, ховаючись під капелюхами. Джон відчував легку тривогу, яка наростала з кожною хвилиною, поки сидів один. Знову перевів погляд на своє зап'ястя. 10:15. Марк уже мав бути тут. Через кілька хвилин, які здалися Джону вічністю, двері кафе нарешті відчинилися, і ввійшов Марк. Він виглядав трохи схвильованим, але, побачивши Джона, посміхнувся і помахав рукою. Марк Беуз, той самий сержант, який приїхав на виклик у 1897.році. Він все-таки зміг зробити все для того, щоб всиновити маленького Джона,хоча родичі були категорично проти. Але останнє слово було за Джоном та адвокатами разом із суддею, яких купив Марк.

- Вибач, що змусив чекати, — сказав Марк, сідаючи напроти. - Трохи затримався на роботі.

- Та нічого, — відповів Джон, усміхаючись у відповідь. - Радий, що ти прийшов.

Вони обмінялися дружніми поглядами, після чого Марк замовив каву. Офіціантка принесла напій, і Марк, зробивши перший ковток, відкинувся на спинку стільця та моргнув на офіціантку. Джон усміхнувся.

- Нумо говорити про головне, — сказав він, повертаючись до Джона. - Ти готуєшся до іспиту?

- Чесно кажучи, трохи нервую. Це не звичайний іспит. Вступити до лав національної поліції — серйозна справа.

- Знаю, але ми готові. Ми обидва багато працювали. Ти добре знаєш теорію, та й з фізичними тестами у тебе все гаразд.

- Маєш рацію. Це шанс зробити щось значуще.

- Все буде гаразд.

Вони сиділи в кафе ще деякий час, обговорюючи деталі підготовки, обмінюючись порадами та підтримуючи одне одного. Поступово тривога відступала, поступаючи місцем впевненості. Джон знав, що з таким вітчимом та другом, як Марк, він зможе подолати будь-які перешкоди.

- Що ти знаєш про вбивство сім'ї?

- Джоне?

- Все гаразд! Він кивнув, але в очах тонув давній біль.

- Достеменно не знаю. Не моя юрисдикція. Але скажу, що все складно. Здається, там замішана мафія.

- Що саме?

- Випливають дуже важкі імена.

- Тобто це не пограбування?

- Ні, Джоне. Марк на мить розсміявся від наївності.

Джон допив каву та почав крутити чашкою,наче вміє ворожити на кавовій гущі. У кафе почали сходитися все більше і більше людей. Більшість — студенти. Кожен другий поглядом вітався з Джоном.

- Випливає ім'я Борсато. Хоча це не доказано. І доказів, як таких, не має. Головні підозрювані — це наркомани з місцевої банди. Це все, що я знаю. Принаймні, поки що.

- Борсато, - Джон промовив пошепки.