Адам і Анна сиділи на великому м’якому дивані у вітальні. Тепле світло лампи заливало кімнату, створюючи затишну, інтимну атмосферу. Анна ніжно притулилася до Адама, її голова зручно лежала на його плечі, а його рука обережно охоплювала її животик. Вони обіймалися без зайвих слів, у їхній тиші було щось особливе — відчуття спокою й близькості.

- Все таки хлочпик.

- Адаме! Дівчинка. Промовила Анна усімхаючись.

Адам легенько гладив її живіт, водячи пальцями по її шкірі, насолоджуючись моментом. Він дивився на неї з теплом і турботою, відчуваючи, що в цей момент вони обидва відпочивають від світу, захищені в обіймах одне одного. Анна заплющила очі, відчуваючи кожен його дотик, і мимоволі усміхнулася. Ззовні ледь було чути шум вітру, але всередині, в їхньому маленькому світі, панувала тиша і спокій. Їхні серця билися в унісон, ніби це була їхня єдина розмова в цей момент. Через деякий час їхню ідилію перервав стукіт у двері. Знову й знову. Пізніше вони відчинились.

- Адаме? Це Френк. Френк Лочче.

- Хвилинку Френкі. Промовив до нього Адам із вітальні.

Адам поцілував Анну у лоб та покинув вітальню. У коридорі він побачив побитого Френка. Його ніс був яскраво червоного кольору. А права рука замотана у колись білий шарф. 

- Що вбіса сталось? Прошепотів Адам.

- Попав під роздачу. 

- Що? Яку ще роздачу?

- Ти маєш поїхати зімною.

- Куди?

- Давай не тут.

- Маєш рацію. Погодився Адам.

Адам взяв куртку та вийшов із Френком на вулицю. Вони сіли в авто та почали закурювати сигари. У Френка спрацьовувала м'язова пам'ять. Його руки зняли авто з ручного тормоза. Ліва нога була на щепленні. Права рука прокручувала ключа. Двигун загримів. В автомобілі було доволі тепло. Вони їхали засніженою вулицею. У багатьох будинках вже не світило світло. Люди готувались до сну. 

- Викладай. Почав Адам.

- Те дівчисько, що кілька днів проживало на орендованій квартирі.

- Не тягни!

- Її старий надто спритний. Кажуть у нього є дані щодо викрадачів.

- Ти ж говорив, що провіряв його? 

- Так. Провіряв, звісно!

- Містер Калезкі знає про це?

- Я нічого не повідомляв. Хочу спочатку вирішити це питання.

- Ідіот!

Адам дивився на Френка зі змішаною злостю. Він хотів вбити його. Але з іншого боку розумів. Дорогою до місця прибуття вони мовчали.  Адам час від часу крутив радіо. Френк палив сигару за сигарою. Через годину вони повільно під'їхали до старого будинку, який стояв на околиці міста. Від автомобіля до будинку вела вузька, прочищена доріжка. Єдине вікно будинку світилося теплим, тьмяним світлом. Тінь час від часу рухалася — раз по раз можна було побачити обриси людини, що пересувалась кімнатою. Адам і Френк уважно спостерігали за цим, не поспішаючи вийти з автомобіля.

- Залишемо авто десь де інде.

Френк мовчки вів авто на узбіччя, заглушив двигун і глянув на Адама. Вони мовчки обмінялися поглядами, розуміючи однин одного без слів.

— Час іти, — тихо сказав Френк, виходячи з машини.

Адам кивнув і пішов за ним. Вони наближалися до будинку з обережністю, кроки скриготіли від снігу. Зупинилися біля дверей. Френк став прямо перед входом, а Адам притулився до стіни збоку, тримаючи руку близько до пояса, готового до будь-якого розвитку подій. Тишу прорізав легкий звук — постукування пальців по дверях. Відповіді не було. Вони обмінювалися швидкими поглядами. Час зупинився на миті, напруженість у повітрі стала відчутною. Френк ще раз постукав по дверях.

- Хто там?

- Допоможіть! Я потрапив в аварію. Мій брат непритомний, йому потрібна допомога. Чи можу я від вас подзвонити?

Чоловік відчиник двері та побачив перед собою Френка у якого був розбитий ніс та перев'зана рука. Вони обмінялись поглядами. Чоловік із недовірою роздивився вулицю.

- Моє авто за рогом. Там мій брат. Йому потрібна допомога! Продовжував Френк дивним для себе голосом. 

- Так, звісно! Заходьте. 

Коли він увійшов до будинку, то побачив перед собою жінку, що сиділа на кухні. Вона схвильовано почала шукати бінт. Ввесь час повторювала: "Все буде гаразд!" Чоловік запропонував Френку спиртне, щоб зігрітись та втамувати шок. Телефон він поставив біля Френка. Кабель на висоті десяти сантиметрів, перегороджав всю кухню. Френк прийняв пропозицію щодо спиртного. Той рвонув до підвалу.

- Дорога така засніжена, що це диво, що ви залишились живими. Мене звуть Аманда.

- Я Френк. Він дивися як та перев'язує його руку. 

- Едді зараз принесе щось. У нього там непоганий склад. Вона усміхнулась. 

- Я вдячний вам.

- Ви забули зателефонувати.

- Не треба нікому телефонувати. Голос позаду прозвучав холодно та беземоційно.

Френк глянув та побачив Адама. Той стояв у дверях підвалу. У руках тримав викрутку з якої капала кров. Френк підвівся та відійшов у сторону. Замотавши руку до кінця шарфа.

- Хто ви? Вона перевела погляд на Френка. В очах бриніли сльози.

- Ви просто опинились не тому місці і не в той час. Заговорив Адам. 

Ніч була глухою, і лише місяць висів у небі, як блідий, мовчазний свідок їхніх дій. Адам і Френк стояли біля машини, важко дихаючи. Чорний пакет, що лежав на землі, виглядав, ніби не мав жодної ваги, але його присутність була нестерпно важкою. Адам підійшов до нього першим, його руки вільно підняли матеріал, ніби кожен рух був вимушеним і повністю обдуманим. Поглянув на Френка — у його очах виднівся холодний спокій, що межував із відчаєм, але жодних слів не прозвучало. Вони разом кинуло його багажника. Згодомо повернулись до будинку. Вони натрапили на кімнату, де чоловік виявляється вів своє маленьке розслідування. Фотознімки автомобілів, серед яких був навіть їхній. Вирізки із газет: "Викрадення дівчинки". Карта на якій були різні мітки.

- Цей сраний покидьок грався у Коломбо. 

- Адаме, нам потрібно бути обережними.

- Це ти мені говориш? 

- Вибач!

- Нічого. Не переживай! Ти не вивен у тому, що ти ідіот.

Френк допоміг підняти черговий пакет. Він був чорним, непрозорим, і у світлі місяці здавався бездонною темрявою, що поглинула все всередині. Цей був добряче важчим. Їхні обличчя залишилися незворушними, та в поглядах читалася важка, непідйомна відповідальність за те, що ховалося всередині. Зачинивши багажника вони знову рушили до будинку. Френк вийняв шланг із плити. Розкрутив газ на максимум. Адам у свою чергу залишив на столі запалену запальничку. Вони сіли в авто та рушили вулицею дальше. 

- Куди ми їх? Френк кивнув у сторону багажника.

- Прямуй до райських озер.

Адама запалив сигарету та потушив полум'я. Як вмить було чутно гучний вибух. Вони озернулись та побачили через вікно вогонь, який виривався із інших будинків, які вже проїхали.

- Повертай тут! Френку твою ж...

Той різко загальмував та зверну на ліво, знову вдаривши по педалі газу. Адам говорив холодно та беземоційно. Френк ще дивився час від часу у сторону булинку.

- Звідки мені було знати, що він не один?

- Навіть незнаю! Відрізав обурливо Адам.

- Адаме?

- Френку ти гроші взяв?

- Я не про це.

- Взяв!?

- Взяв. Так. Взяв. Відповів спокійно Френк.

- Тоді давай просто зробімо це?

- Окей!

Більше Френк не порушував тишу. Вони скинули тіла в озеро. Прив'язавши до них диски від автомобіля. Потім Адам почав чистити багажник. Френк закурив. З салону авто лунала пісня: "Твої очі для світу". Адам час від часу випрямлявся та дивився прямо у нічне небо. Сніг легко спускався на його обличчя. Знову він слухав пісню: "Я чекатиму на нашому місці". Кришка багажника закрилася з глухим клацом.

- Їдемо.

- Мене чекатиме Калезкі о першій. Промовив Френк.

- Висадиш мене біля дому.

Адам відчинив двері свого будинку, де відразу його зустріло приємне тепло. Всередині було затишно: повітря наповнене легким ароматом вечері, світло м'яко огортало меблі, створюючи відчуття спокою. Він тихо зачинив за собою двері й рушив до підвалу. Сходи під ногами легко поскрипували. Спустившись до підвалу, він почав обережно скидати з себе одяг. Рухи були неквапливими, майже ритуальними. Кожен шар одягу падав на підлогу. З підвалу він піднявся до ванної, гаряча вода під душем огорнула його тіло, завдяки чому м'язи розслабилися. Він відчував, як вода змиває весь стрес, очищаючи його як ззовні, так і зсередини. Після душі він витерся рушником і взявши зі столу ланцюжок із срібним хрестиком, повісив його на шию. Срібло холодно торкнулося його шкіри. Він поглянув на ліжко і побачив Анну, яка вже міцно спала. Її дихання було рівним і спокійним. Адам обережно ляг біля неї, намагаючись не порушити її сон. Він м'яко обійняв, відчуваючи тепло її тіла. Його руки накрили тендитні плечі, і в цій миті тиші й близькості він відчув, що весь світ зупинився. Анна, хоч і не прокинулась, мимоволі підсвідомо притулилася ближче, ніби відчувши його присутність.

- Чому так довго? Промовила вона закритими очима.

- Френку була потрібна допомога.

Він притулився своїми губами її плеча. Вони обійнялись ще міцніше. Його права рука ніжно гуляла по великому животі Анни. Вона згодом торкнулась його руки. Вони схрестились. 

- Дівчинка.

- Адаме! Анна усміхалась.