Синтія обережно прокладала шлях через гору старого одягу, відчуваючи під руками холодні тканини і запах пилу, що давно осівся в цих стінах. Вона не поспішала, уважно оглядаючи кожну сорочку, наче у бутику, але раптом її пальці зачепили щось інше — тонкий, але відчутний кабель. Вона інстинктивно схопила його і потягнула, рвучко слідуючи за ним крізь хаос. Серце калатало швидше, адже в кожній такій подорожі через старі речі могла бути знайдена якась таємниця. Кабель раптово обірвався. Вона зупинилася і вперто жбурнула його в сторону, розчаровано дивлячись на той кінець, де вже нічого не залишилося. Проте її очі швидко натрапили на щось блискуче серед купи інших речей. Придивившись ближче, вона побачила крихітний брелок у формі маленького чорного кадилака. Взяла його в руки і помітила, що під машинкою вигравірувано напис: "Народжений - 1897". Це було дивно і загадково, як деталь з іншого часу. Вона машинально поклала брелок у кишеню. Синтія зловила себе на думці, що вже не звертала уваги на хмари пилу, які злітали у повітря з кожним її рухом, і продовжувала працювати. Після годин клопіткої праці вона нарешті добралася до горища. Тут було тихо і прохолодно, а речі лежали більш упорядковано. Вона випадково натрапила на старі документи — величезні, пожовклі від часу папери. Це були креслення будинку. Вона розстелила їх на підлозі і, схилившись над ними, почала уважно вивчати лінії. Але щось тут було не так: кілька частин креслення були розірвані, наче хтось спеціально вкрав фрагменти плану. Це не могло бути випадковістю. Хтось щось приховував, щось важливе. Вона задумливо проводила пальцями по лініях на кресленнях, намагаючись скласти цей розірваний пазл у голові, відчуваючи, що саме це може бути ключем до розгадки таємниці цього місця. Вона дійшла до кімнати із сейфом. На даній стіні був крихітний чорний квадратик. Сейф? Так, звісно, сейф. Вона почала шукати інші схожі мітки на кресленні. Але, на жаль, чи то на щастя, їх більше не було. Креслення підвалу було навпіл розірвано. Виявляється, у цьому підвалі навіть є винний льох. Було щось схоже на басейни. Але ж ні, то гараж. Синтія усміхнулась. Гараж — єдине місце, де вона не була.

Синтія обережно пролазила крізь напівпрочинені двері гаража, які відразу ж скрипнули під її натиском. Двері,наче, збільшилися від часу. Вони більше не відкривалися повністю, і довелося проштовхнути своє тіло крізь вузький прохід. У середині було темно, і вона увімкнула ліхтарик, який світив на гори одягу, кілька валіз і інші забуті речі, що давно поросли пилом. Світло ліхтаря ковзало по приміщенню, і Синтія здивувалася, яким надзвичайно величезним був гараж. Ліхтарик висвітлив дедалі більше речей, купи мотлоху, що свідчили про багатство та безлад водночас. На одному з кутків валізи вже давно розсипалися, залишаючи назовні пожовклі, старі речі. Раптом світло ліхтаря зупинилося на чомусь великому в кінці гаража. Синтія завмерла, не вірячи власним очам. Вона підходила ближче, а перед нею, у напівтемряві, поступово з'являвся силует довгого автомобіля. Коли вона підійшла ближче, побачила його повністю: великий, масивний автомобіль, вкритий товстим шаром пилу. Її серце забилося швидше. Синтія простягнула руку і протерла пилюку на задньому крилі автомобіля, оголюючи справжній колір. Червоний. Кадилак. На мить вона застигла, а потім її очі наповнилися сльозами. Вона відчула, як хвиля емоцій накриває її, змішуючи гнів, смуток і непорозуміння. Все життя вона думала, що її батьки були п'яницями, людьми, які кинули її і брата на призволяще, коли ті ще були дітьми. Вона росла, вважаючи їх злиденними, безвідповідальними, такими, що не могли забезпечити ні нормального життя, ні майбутнього. Але зараз, стоячи перед цим розкішним автомобілем у великому гаражі, що вміщав би кілька таких авто, вона усвідомила, що все було не так. У сім'ї було все гаразд. Дуже добре. Величезний будинок, цей гараж на кілька автомобілів — усе це свідчило про те, що вони зовсім не були тими, ким вона їх уявляла. Синтія відчувала, як біль пронизує її душу. Ким вона і її брат стали для батьків? Чому вони відкинули їх, якщо могли жити так? Ці питання були в її голові, змішуючи емоції розчарування і болю.

Автомобіль виявився зачиненим. З пасажирського боку на половину опущено вікно. Синтія, розсунувши речі на землі,намагалася стати перед ним. Спереду авто виглядало ще кращим. Згодом вона помітила, що колеса, наче хтось, пробив. Адже Кадилак стояв майже на самих дисках.Синтія почала вивчати головні ворота гаража. Як їх відчиняли? Під тиском рук щось давало їй так легко відчинити. Спробувала наступні. Нічого не виходило. Повернувшись до перших воріт напроти автомобіля,вона почала впиратися ногою. Нічого не відбулося. Обійшовши ворота, на дворі побачила шар багнюки та гілля дерев. Глянувши на хлопця, який молився перед капотом свого авто, вона видихнула.

- Секунду!

- Шо?

Через кілька хвилин хлопець зник з поля зору, а коли повернувся, в його руках були лопата і сокира. Він підійшов ближче і поставив інструменти поруч із Синтією, яка в цей момент важко зітхнула, витираючи піт з лоба. Він бачив, як вона бореться з купою багнюки, її рухи були рішучими, але відчувалася втома. На мить він зупинився, спостерігаючи за нею. Вона старанно тягнула важке гілля, розсипала пілюку навколо, намагаючись розчистити шлях, але це було явно недостатньо.

- Давай, допоможу.

— Гаразд, допоможи, — втомлено сказала вона, вдячно зітхнувши.

Він підняв лопату і почав згрібати сміття та уламки, які захаращували прохід, відкладаючи їх на купу. Сокира допомогла розрубати кілька старих дошок та гілля, що лежали поперек шляху. Спільними зусиллями вони вільно, але впевнено йшли вперед.

— Тут насправді величезний безлад, — сказала Синтія між подихами, намагаючись не задихатися від пилу.

— Нічого, вже майже все. — Хлопець працював уперто і методично, не зупиняючись.

— Це лише початок. Далеко не все.

— Збираєшся подорожувати? — усміхнувся хлопець.

— Слухай, як тебе звати?

— Патрік я.

— Слухай, Патріку, якщо ти що небуть знаєш, то припини говорити зі мною загадками.

— Що ж можу знати? Нічого не знаю! — промовив він.

Коли вони, нарешті, розчистили прохід, обидва стояли, злегка схилившись, задихавшись, але задоволені результатом. Навколо них тепер було більше місця, а прохід вільний.

— Дякую, — сказала Синтія.

— Завжди радий допомогти.

Хлопець зник серед кущів, які проростали біля будинку. Синтія тим часом знову пролазила через напівпрочинені двері. Почала виконувати знайомі їй прийоми:руками, а згодом ногами. Ворота вона все-такитаки відкрила. Скрип, наче цвяхом по металевій площині, хтось заводив мелодію. Але не приємну для вух всього живого. Опісля — другу сторону. Синтія повільно виходила через ворота, дивлячись на авто.

— Ого! — почулося позаду.

Хлопець, витираючи піт з лоба, підійшов ближче. Він на мить завмер, уважно оглядаючи його від переднього бампера до заднього крила. Від пилу та часу автомобіль втратив свій блиск, але було очевидно, що колись він був справжнім витвором мистецтва.

— Ти тільки подивись, — промовив він з подивом, обернувшись до Синтії. — Це ж Кадилак. Колись цей автомобіль був мрією кожного чоловіка. — Його очі блищали, і голос звучав так, наче він щойно побачив щось священне. — Знаєш, для багатьох це був не просто засіб пересування. Це було... статус. Символ успіху. Синтію такі слова лише добивали. Вона б залюбки ще поплакала. Але стрималась.

Він підійшов ближче до авто, провів рукою по капоту, наче намагаючись відчути його енергію, попри товстий шар пилюки. Його дотик був обережним, майже благоговійним.

— Та й жінки не пасли задніх, — додав він з усмішкою, кинувши короткий погляд на Синтію. — Вони теж мріяли сісти за кермо такої машини. Уявляєш? Розкішні вечірки, шляхи, що ведуть до успіху... І цей Кадилак як частина всього того світу.

Він обійшов машину з іншого боку, погляд його постійно ковзав по корпусу, наче намагаючись уявити, як він виглядав у свої найкращі часи.

— Це як машина з іншого часу, — продовжував він задумливо. — Важко повірити, що зараз вона просто стоїть тут, похована під усім цим мотлохом. Колись це авто було мрією, а зараз... — Його голос затих, і він лише похитав голову, дивлячись на авто з відчуттям втрати, але й захоплення одночасно. Синтія просто стояла та дивилась на авто. Згодом побачила, як Патрік почав оглядати гараж вцілому. Коли він глянув на валізи та купи одягу, то зупинив свій огляд. Через деякий час іншим голосом почав говорити про те, як у нього багато роботи, що йому час йти.

- Як довго ти тут проживаєш?

- Народився я тут,-відповів Патрік.

- Розкажи про мою сім'ю.

- О, нічого я й не знаю.

- Моє ім'я звідки знаєш?

- Та ж усі знають сім'ю Мунків,-Патрік, знітившись, зрозумів, що язик швидшийза мозок.

- Що такого усі знають?

Синтія мало не плакала. Вона просто стояла посеред розкиданого мотлоху та болота. У чорному чоловічому светрі. Сині джинси були вже зовсім не синіми. Волосся розвівав легкий вітер. Вмить почав накрапати дощ.

- Гаразд! Є легенда. Я впевнений, що це лише легенда,-Патрік, наче гарантував собі безпеку. - Твій батько був небезпечним!

- Що ти маєш на увазі?

- Я не знаю подробиць. Просто розкажу, що чув. Він займався не зовсім легальним бізнесом. Я маленьким хлопчиком пам'ятаю, що біля цього дому завжди були припарковані дорогі автомобілі. Чоловіки з химерними обличчями. Темні костюми. Довгі пальта. Також ходить легенда, що він любив писати. Пробував друкуватися.

- Як його звали?

Патрік дивився на неї, наче не вірив своїм вухам. Донька навіть не знає ім'я свого рідного батька. Чи можливо, просто перевіряє його?

- Адам Мунк. Від Патріка це звучало швидко та без емоцій. - Тут на дверях колись був герб. Він показав пальцем у сторону дверей. - Я пам'ятаю там дві літери. Скоріше за все, йшлося про твою матір та батька. Анна та Адам Мунк. У них імена починаються на таку саму літеру.

- Розкажи про маму.

- Не пам'ятаю я її, - відрізав Патрік.

- Де твої батьки?

- Мати пішла від нас, коли мені було десять. Батько помер три роки тому. Мій батько добре знав Адама. Вони товаришували.

- Розкажи ще.

- Можу сказати, що твою сім'ю якийсь проміжок часу боялися. Середина вісімдесятих. Пізніше настали складні часи для всіх,у тому числі і для твоїх батьків. У дев’яносто першому його вбили, мати від нас пішла до іншого чоловіка. До іншої сім'ї.

- Стоп!

- Як його вбили?

- В аеропорту.Він,наче, виходив з таксі, і його наздогнали свої ж. Так говорять. Я не впевнений.

- Дякую тобі!

- Бар, що на початку селища. Деякий час був власністю твоєї сім'ї.

Дощ почав все сильніше їх проганяти. Синтія зачинила ворота та пішла усередину будинку. Відкоркувавши вино, наповнила бокал, але перший ковток зробила з пляшки.

Вона сиділа на терасі позаду будинку, м'яке вечірнє світло ледь торкалося старого, покинутого Кадилака, що вже поріс травою. Він стояв там, напівзанурений у зелень, мовчазний свідок минулих часів. Синтія зробила ще один ковток із келиха, відчуваючи, як легкий алкогольний дурман розтікається по тілу, але не притуплює її думок. Вона дивилася на автомобіль і задумувалася. Згодом її погляд піднявся вище, і вона помітила, що подвір'я навколо будинку дивно рівне. Воно було заросле, але, попри це, поверхня залишилася без жодних ям чи пагорбів, ніби колись хтось остаточно доглядав за ним. Вона нахмурилася, не розуміючи, як це можливо. Погляд мимоволі перемістився на сусіднє подвір'я Патріка, яке було добре видно з тераси. Там земля виглядала зовсім по-іншому: нерівномірна, з невеликими пагорбами й ямами, як і повинно бути в місцях, де час нещадний. Синтія знову перевела погляд на Кадилак. Він стояв там, спокійний і таємничий, мовчки ховаючи свої секрети під товстим шаром пилу та зарослої трави. Вона зробила ще один ковток, відчуваючи, як думки стають важчими, а тіло — легшим. Спеціально, чи то від дії алкоголю, вона дозволила собі осісти на підлозі тераси, спершись спиною на прохолодні дерев'яні поручні. Повітря було вологе і тепле. Вона подумки повернулася до слів Патріка. Його розповіді крутилися в її голові, незавершені й заплутані, наче він знав більше, ніж казав. Щось було не так, щось приховувало це місце, і кожногоразу, коли вона наближалася до правди, відчувала дивне хвилювання, майже страх. Через деякий час цей неспокій почав перетворюватися на гострий дискомфорт, і вона відчула, як рука інстинктивно потягнулася до задньої кишені її джинсів. Вона витягнула звідти маленького чорного Кадилака — той самий брелок, який вона знайшла раніше серед мотлоху. Її пальці обережно погладили поверхню брелка, а очі знову натрапили на гравіювання: "Народжений - 1897". Ці слова здавалися занадто старими для звичайного ключа, але вони щось означали. Щось більше.

Світанок був тихий і ніжний, світло заливало околиці. Синтія сиділа на старих дерев'яних сходах будинку, тримаючи в руках гарячу чашку кави. Її погляд був спрямований у далечінь, за горизонтом небо набувало блідо-рожевих відтінків, і це створювало відчуття спокою, яке контрастувало з її внутрішніми сумнівами. Вона відчула прохолоду ранку, яка змішувалася з ароматом кави, додаючи моменту відчуття зосередженості. Час від часу на вулиці хтось проходив повз будинок, кидаючи на неї швидкі погляди. Люди метушливо поспішали, ніби втікали від ранкової рутини, але погляди на будинок все ж затримувалися довше, ніж раніше. Цей дім, мовчазний і таємничий, привертав увагу, наче щось у його стінах ховало історію, яка не давала спокою. Згодом до Синтії підійшов Патрік. Він мовчки сів поруч, його погляд був спокійним, він так само дивився на вулицю, не порушуючи ранкової тиші. Між ними не було слів, і це мовчання не здавалося незручним — все навпаки.

— Я досі не відкрила сейфа, — раптом сказала Синтія, наче ці слова довго збиралися в голові, перш ніж вирватися назовні. Голос був тихим, але виразним.

Патрік поглянув на неї краєм ока і кивнув, обдумуючи її слова.

— Можна відчинити його кислотою або електричним інструментом, — запропонував він спокійно, без жодної напруги, наче це було щось звичне і буденне. Його слова розчинилися у вітрі, немов дим від сигарет, і зникли безслідно. Синтія цього,наче, не чула. Думки були в іншому місці, де це питання не мало такого значення. Вона знову зробила ковток кави, відчуваючи, як вона зігріває її зсередини. Між ними знову запанувала тиша, але цьогоразуу була якась важкість, щось невимовне, що зависло між словами.

- Особисто я записую всі свої паролі,-вичавив Патрік.

Синтія якийсь час сиділа. Згодом обережно поклала чашку на сходинку та рвонула до будинку. Патрік з острахом рушив за нею. З коридору він побачив, як вона підійшла до сейфа. Синтія почала крутити велику монету з цифрами. "Один". Вона переживала, але досить впевнено рухаласядалі.

- Вісім, дев'ять, сім. Вона і не помічала, що говорить вголос.

Звук механізму. Тиша. Звук цокання. Тиша. Дверцята сейфа відчинилися на сантиметр, два. Вона озернулася на Патріка. Той завмер від очікування, що всередині сейфа. Який знаходиться у будинку людини, про яку ходять страшні чутки. Синтія відкрила дверцята: конверт, наповнений паперами чи готівкою. Ключі з номером "132".Знімок,наякому зображений чоловік біля Кадилака на фоні високої, кам'яної будівлі. Над ним висіла велетенська вивіска "Runta". Готель.

- Це все? - Синтія очікувала побачити готівку.

Патрік краєм ока глянув на фотографію. Він зашарівся. Також схоже, що наче побачив привида. Він глянув на ключі. "132". На канті брилка виднівся надпис "Runta"".. Патрік показав їй свої спостереження.

- Це він. Адам. Твій батько.

Синтія спокійно взяла фото. Проколювала його поглядом. Усміхнений чоловік. Елегантно одягнений. Схоже, костюм не за двадцять баксів. Кадилак. Він просто провалювався у середовищі. Блиск вражав навіть через фото. Готель височів та, скоріше за все, продовжувався за межами об'єктива. Біля дверей виднівся швейцар. Але найголовніше. Адам усміхається. Синтія жбурнула знімок у сторону сейфа.

- Я знаю цей готель.

- До чорта готель, - відрізала Синтія.

Вона відкрила конверт. У ньому все-такитаки була готівка. П'ять банкнот по дві тисячі. Вона їх переглянула,обертаючи з кожного боку,не розуміючи, що це за валюта.

- Це колумбійськийпесо,-промовив Патрік.

- Дякую,татуся!-дівчина говорила кудись у стелю.

Патрік бува хотів усміхнутися,але він стояв з обличчям, наче у його присутності підтверджувалися всі чутки, про які він знав. Десять тисяч песо за тисячі кілометрів тут не просто так.

Синтія сиділа на кухні, занурена в думки, коли почула легкий стукіт у двері. Здивована, вона встала й підійшла, відкривши двері, побачила звичайного листоношу, який передав їй конверт. Лист був простий, без особливих позначок, але щось у ньому відчувалося незвичайним. Вона швидко повернулася до столу й,сили, тримаючи лист у руках, намагалася заспокоїтися. Конверт був позначений адресою мотелю, в якому вона колись жила. Цей маленький, запилений мотель був частиною її минулого, яке вона намагалася залишити позаду. Руки трохи тремтіли, коли вона відкрила конверт. Всередині був лише маленький аркуш паперу, на якому написано кілька слів: "Сем мертвий. Передозування." Синтія застигла, перечитуючи ці рядки знову й знову, наче вони не могли до кінця осісти в її свідомості. Простота повідомлення вразила її більше, ніж будь-яка детальна розповідь. Сем… Сем, який був частиною її життя, тієї плутанини життєвих історій, які вони разом переживали. Вона відчула, як у грудях стиснулося повітря, важко зітхнула, намагаючись прийняти цю інформацію. В голові крутилася думка, що вона могла зробити щось, щоб це не сталося. Але тепер було занадто пізно.

Через кілька секунд до будинку постукав Патрік. Він горлав, чи є хтосьвдома.дома. Ще через секунду знайшов Синтію у кухні. Вона сиділа та дивилася кудись у невідоме,наче пригадувала миті життя, коли вони були щасливими,попривсі труднощі.

- Що сталося?

Він підійшов ближче і побачив у руках білийаркуш. Він помітив, що його було вирвано із забрендованого блокнота: "Зоря", мотель. На ньому було кілька слів: "Сем мертвий. Передозування". Він намагався обійняти її, але не наважувався це зробити з будь-якої сторони.

- Бойфренд?

- Хто?

Синтія так скривилася, що наче її облили коров'ячою сечею. Патрік із самого знайомства бачив, що дівчина не звичайна. Половина її гардеробу були чоловічі білі сорочки та светри. От на Патріка це досить непоганопогано спрацювало. Адже за розмірами сорочки її "бойфренд" широкоплечий мачо.

- Сем, мій брат,спокійно промовила вона.

Після чергового прочитання листа Синтія сиділа, мовчки дивлячись на нього, здавалося, що її весь світ зупинився. Слова "Сем мертвий" різали її свідомість, наче лезо. Її брат, єдина людина, яка була з нею поруч у найбільш темні моменти життя, більше не існує. Втрата поглинула її повністю. Їй було важко дихати, важко рухатися, важко навіть мислити. Патрік, побачивши її стан, обережно підійшов ще ближче, його обличчя виражало турботу. Він присів поруч, поклавши руку їй на плече, не наважуючись говорити. Він знав, що слова в такий момент нічого не значать.

— Це важко, — м’яко почав він після паузи. — Втрата брата — це велика втрата. Але ти не одна. Ти можеш на мене покластися.

Синтія важко зітхнула, змахуючи сльози з очей. Її серце стискалося від болю, але, навіть через сльози, її погляд був рішучим.

— Мені треба їхати до нього… до міста, — промовила вона голосом, що ледь не зривався. — Я повинна побачити все на власні очі. Я не можу просто сидіти тут, коли він… — Вона не могла закінчити речення, бо слова розбилися на безліч дрібних кусочків емоцій.

— Я можу тебе відвезти, — сказав він, нахилившись ближче, щоб вона чітко чула кожне його слово. — Мій автомобіль готовий, і ти не повинна робити це сама. Давай я допоможу. Я підвезу тебе до міста, до Сема. Якнайшвидше.

Синтія трохи похитала головою, спершу не знаючи, чи варто приймати його допомогу. Але її сили були на межі, і вона знала, що не зможе поїхати сама в такому стані. Нарешті вона подивилася на нього втомленими очима, в яких відбивався біль і водночас крихта вдячності.

— Добре, — сказала вона майже пошепки.

Патрік відчинив двері свого автомобіля, і Синтія побачила його: ідеально чистий, доглянутий, проте відразу можна помітити, що це майже раритет. Ззовні чорний корпус блищав на сонці, але це не був сучасний автомобіль — це була машина з минулого, з часів, коли інженери створювали щось більше, ніж просто транспорт. Синтія сіла на пасажирське сидіння, важливо оглядаючи інтер'єр. Він був у чудовому стані: шкіряні сидіння виглядали новими. Пахло шкірою і чимось старовинним — таким, що нагадувало про минуле десятиліття. Авто зберегло дух своєї епохи. Синтія мовчки дивилася прямо перед собою, відчуваючи тяжкість на душі від усього, що сталося. Її голова була повна думок про Сема, але в цей момент вона не могла зосередитися на жодній. Увагу привернуло інше: звук машини. Коли Патрік завів двигун, авто загарчало низьким, глибоким звуком, що нагадувало ричання величезної собаки. Це не був звичайний гул сучасних двигунів — це було щось інше. Синтія краєм ока помітила напис на панелі приладів: Mustang. Вона майже нічого не знала про машини, але "Mustang" завжди асоціювалося із силою та швидкістю. І цей звук підкреслював цю асоціацію. Патрік тихо перевів погляд на дорогу, і через кілька секунд вони рушили. Колеса злегка прокрутилися на гравії, перш ніж авто впевнено почало рух. Синтія не промовила жодного слова, лише дивилася прямо перед собою, її думки залишилися зосередженими на смерті її брата. А звук двигуна, цей гучний, ритмічний рев, примушував оглядатисявсіх, хто йшов тротуарами.

- Я вже звик, - промовив Патрік.

- Що?

- До поглядів. Патрік кивав кудись у бік.

Синтія тієї миті по-іншомуіншому глянула на хлопця по сусідству. Вона розуміла, що його любов до своєї автівки не даремна. Вона тримала руки в уявних кишенях. Її руки були притиснуті до ніг. Здавалося, наче вона тремтить. Волосся ніжно падало перед очима. Час від часу вона його прибирала. Попри її стиль одягатися, вона залишалася красунею.

Підкотивши автомобілем до старого мотелю, в якому Синтія колись жила і працювала, її охопило змішане відчуття ностальгії і болю. За короткий час місце не змінилося: вицвіле від сонця фасадне покриття, облуплені вивіски, які ледь читалися, і старий паркінг, де завжди стояло лише кілька машин. Вона вийшла з автомобіля, озираючись на все це з важкістю в серці. Фасад вона таки не встигла привести в порядок. Біля входу в мотель вона побачила тітку Мей, — яка завжди ходила з тією ж маленькою мітлою і совком, збираючи сміття. На цей раз у совку було кілька недопалків, які вона змітала з доріжки. Коли тітка Мей помітила Синтію, їхні очі зустрілися, з очима дівчини, і в погляді з'явився майже співчутливий вираз. Мей відразу зрозуміла, чому Синтія тут.

— Ну, привіт, Синтіє, — сказала тітка Мей своїм трохи хрипким голосом.

Синтія мовчки кивнула, не знаючи, як почати розмову. Вона відчувала, що слова не можуть передати глибину її болю та плутанини.

— Ходімо, — тихо промовила Мей, запрошуючи її рукою. — Я приготую тобі кави.

Тітка Мей попрямувала до невеликого, трохи занедбаного офісу при вході в мотель. Вона не поспішала, дрібними кроками йшла, тримаючи свою маленьку мітлу. Цей мотель був частиною її минулого, місцем, де відбувалося багато подій, які вона сподівалася залишити позаду. Вони ввійшли до кабінету — невеликого, трохи тісного приміщення, де завжди стояло кілька старих, але доглянутих стільців і скромний стіл. На столі вже стояла старенька кавоварка, а на поличках лежали папери і старі журнали. Тітка Мей почала готувати каву, і кімната заповнилася м'яким ароматом. Синтія сіла на стілець і важко зітхнула, дивлячись на стару жінку, яка метушливо розливала каву по чашках.

- Як це сталося?

- Синтіє, попривсі наші непорозуміння, прийми мої співчуття, провадила стара.

- Дякую! Синтія вирішила прийняти її слова.

- Він приходив кілька разів. Ти покинула мотель, то він намагався тебе звідси, як завжди, врятувати. Він був не при своєму розумі. Геть дах поїхав.

- Де він зараз?

- У мого знайомого. Він власник похоронного бюро. Я всі витрати візьму на себе. Прийми це від мене, будь ласка. Він був мені як син.

Синтія почала плакати. Попри свій характер, вона знала, що плакати перед цією жінкою не зовсім вдалий вибір. Вона взяла себе за обличчя та дивилася у стелю. Згодом почала протирати вологі очі.

- Ти ж знаєш, що я пропонувала реабілітацію для нього. Але сучий син завжди тікав.

- Так, - Синтія зробила ковток кави.

- Його авто на парковці. Він хотів його продати мені. Я,звісно, відмовила, адже гроші пішли б на чергову дозу. Згодом забрала ключі, коли той валявся біля кімнати, де ти проживала. Він думав, що загубив їх. Згодом я сказала, що все-такитаки купую у нього авто. Він горлав, що його обікрали,що мав повні кишені грошей. Він просто вбив свою свідомість.

- Хай воно залишиться у вас. На деякий час. Синтія припинила плакати.

- Як скажеш!

Минуло два дні. Похорон був похмурим і тихим, під сірим небом, що відображало душевний стан Синтії. Вона стояла біля могили, згорблена під тягарем горя. Очі були червоні від сліз, але на обличчі читалася втома від нескінченного плачу. Вона плакала, потім припиняла, але сльози щоразу поверталися. Серце було розірване. Синтія дивилася на труну, і в її голові миготіли картини з дитинства, одна за одною. Вона пригадала, як Сем захистив її від собак, коли вони ще були малими. Як вони тікали з ферми з повними жменями яблук. Як він одного разу, коли вона заснула на підлозі в їхній кімнаті, намалював їй вуса зубною пастою. Вони сміялися над цим цілий день. А ще вона згадала, як Сем хвалився своїм першим придбаним авто, його очі блищали від гордості. Як він сів за кермо і почав газувати, дивлячись на неї, немов це було найбільше досягнення в його житті. Він завжди хотів її захистити, навіть від уявних небезпек, які тільки він бачив. Тепер він був мертвий. Синтія знову почала плакати, її плечі здригалися. Поруч із нею стояв Патрік, він обережно обіймав її за плечі, притискаючи до себе, ніби намагався передати всю свою силу, щоб вона змогла витримати це. Він не говорив нічого — у таких моментах слова зайві. Він просто був поруч, його тепло відчувалося через одяг, його підтримка була безмовною, але сильною. Синтія, притиснувшись до нього, продовжувала згадувати свого брата — його сміх, його турботу, його дивакуваті ідеї, його бажання зробити світ безпечним для неї. Тепер цього всього не немає.

- Це я винна! Вона плакала ще гучніше.

Синтія прокинулася рано, коли світло тільки почало проникати крізь старі вікна. Очі важко відкривалися після кількох безсонних ночей, але сьогодні вона була налаштована на дії. Кухня кричала про ремонт, як і всі інші кімнати. Але починати з чогось потрібно. Зібравши волосся в невеликий пучок і одягнувши старі джинси та широку футболку, вона почала свій день. Спершу взяла в руки фарбу. Потріскані, вицвілі стіни кухні вже давно мріяли про свіжий шар. Вона обережно малювала кожен куточок, зосереджена на валику. Після фарбування вона взялася за миття. Її руки рухалися автоматично, наче у трансі, протираючи плиткута єдину шафку. Кожен куточок кухні отримав ретельне очищення. Все, що вона бачила, — було помито, поки не почало блищати. Через кілька годин прийшов Патрік. Він зайшов мовчки, не сказав жодного слова. Поглянувши на неї з легкою посмішкою, він відразу взявся допомогти. Він приніс свіжі пензлі та ганчіркиі, не чекаючи вказівок, почав працювати з нею. Разом вони фарбували стіни, мили підлогу, обробляли шафи та полиці. Ще через кілька годин їхня праця дала результати. Кухня, наче отримала друге життя — стіни, раніше тьмяні та старі, тепер сяяли новим білим кольором. Вікна, які Патрік допоміг замінити, впустили більше світла. Їй вдалося з останніх коштів встановити нове скло, тому протяг тепер майже відсутній. Майже, бо деякі вікна ще потребували рамок, але будинок вже почувався затишним. Синтія зупинилася на мить і подивилася на кухню. Вона видихнула — це був лише початок, але вже значний. Дім тепер виглядав живішим. Патрік підійшов до неї, витираючи руки від фарби, і просто кивнув, мовляв, гарна робота. Вони обидва мовчки сиділи в оновленій кухні.

- Ти авто вже не ремонтуєш?

- Воно справне,-відповів Патрік.

- Тоді у чому прикол возитися біля нього днями?

- Це не просто машина — це місце, де почуваюся справді собою.

- Припини! — Синтія розсміялася.

- Що? У Патріка було серйозне обличчя.

- Ти філософ. Ти в курсі?

- Кожного разу, коли заводжу двигун, звук вібрує у грудях. Я люблю це відчуття. Це авто — частина мого життя. Це єдине, що залишилося від батька.

Синтія знову глянула на сусіда по-іншому.іншому. Він говорив про щемливі та одночасно прості речі. Його погляд був глибоким. Він був щирим. Це відчувалося. Їй це подобалося.

- Я проживаю один. Автомобіль — це єдине, за чим я можу доглядати.

- Дякую за допомогу,-вона кивнула на стіну.

- Завжди радийдопомогти,- усміхнувся хлопець.

- Не правильніше говорити Патрік?

- В Ірландії, звідки я родом, можна так і так.

- Зрозуміла.

- Що далі? Наказуй. Патрік випрямився, наче солдат.

Вони знову розсміялись. Він, отримавши дозвіл поглядом, почав робити каву на двох. Вона продовжувала сидіти на підлозі та спостерігати за його рухами. Він мовчки, майстерно засипав цукор. Наче вже десь бачила схожу картину. Опісля він заливав все гарячою водою. Коли він підніс їй каву, вони зустрілись поглядами.

- Дякую!

- До слова. У тебе кава закінчилась.

- У моїх кишенях було менше двохсот баксів. А я вирішила робити ремонт у довбаній кухні. Вона почала насолоджуватись кавою.

- Непоганаінвестиція, - завершив Патрік.

Вони знову посміхались та пили каву. Якийсь черговий раз,зробившиковток, він дмухнув від сміху. Кава була повсюди навкруги. Тільки не в чашці. Вони знову розсміялись. Їхня розмова була легкою. Природною. Наче вони знайомі багато років. Патрік запропонував їй глянути до автівки, що вгаражі,мотивуючи, що за неї можна отримати чималі гроші.

Синтія та Патрік спустилися до гаража, крокуючи по старих, скрипучих сходах. Повітря тут було важким, наповнене запахом пилу та затхлого дерева. Вони пролізли через напівпрочиненіпрочинені двері. Перед ними відкривався темний простір, де роками спочивав автомобіль. Старий Кадилак — розкішний, колись справжній витвір автомобільного мистецтва. Патрік підійшов до водійських дверей і, нахилившись, кількома вправними рухами відчинив їх. Він зазирнув до середини, і через останні роки салон зберігав дух тієї епохи. Шкіряні сидіння були трохи потерті, але все ще м'які на дотик. Патрік обережно гладив кермо, ковзаючи пальцями по гладкій поверхні, і зупинився на дерев'яній панелі, яка була втіленням витонченої роботи тих років.

— Це був останній свист того часу, — тихо промовив він, ніби про себе.

Салон авто був мов музейний експонат, час зупинився на цих приладах і матеріалах. Очі його горіли, коли він заглянув під капот. Уважно оглядав мотор, перевіряючи деталі. Синтія тим часом мовчки спостерігала за ним, стоячи трохи осторонь. Її думки були далекі від автомобіля. Вона підійшла до задньої частини авто і зупинилася біля багажника. Після короткого вагання вона натиснула на холодну металеву кнопку і відчинила його. Перед нею відкрилася картина, яка змусила її серце забитися швидше. Всередині лежала коричнева валіза, стара, але міцна на вигляд. Синтія відкрила її. Перед очима неймовірна кількість готівки. Ціла валіза була заповнена грошима.

Валіза була важка, буквально і метафорично. Синтія дивилася на ці купи банкнот і намагалася осмислити, що це означає. Спогади про батьків знову заповнили її голову, але тепер ці спогади мали інший відтінок — загадковий і тривожний.

— Патрику!

— Що там?

Коли він підійшов, то відразу почав оглядатися. Наче боявся, що їх хтось побачить. Він дивився на пожовклі банкноти та тримав себе за лоб. Опісля він перевірив, чи немає ще чогось цінного у багажнику. Але він був порожнім,якщо не брати до уваги бейсбольну біту та авіаквиток.

— Твою ж мать! Невже це правда?

— Про що ти?

— Ходять чутки, що твій батько був уособленням самого зла. Деякі жартують, що той ні одного дня не бував на нормальній роботі, а також вислизав із рук поліції. За своє життя ні одного дня не провів у в'язниці.

- Ти ж мені не все розказав?

- Я просто не впевнений, що це правда.

Опісля вони розклали все знайдене у кухні на підлозі. Ключ від номера. Фотографія. Десять тисяч песо. Валіза з грошима та авіабілет, білет, датований 1991 роком. На ім'я Анна Мунк. Місце прибуття — Мюнхен, Німеччина. Патрік вияснив, що перед ними мексиканський песо. Через годину, дві вони отримали остаточну цифру у валізі. Шістсот сорок дві тисячі. Глянувши в інтернеті, Патрік мало не розсміявся.

- Що там?

- На 1991 рік це майже шістдесят п'ять тисяч доларів.

- А на сьогоднішній день?

- Тридцять чотири тисячі доларів. Ти багатенька! Вітаю!

Синтія сиділа на підлозі, перебираючи банкноти. Думки були десь далеко, в минулому, в тих днях, коли вона жила зовсім іншим життям. Перед її очима спливли образи: вона й Семсидять за маленьким столом у будинку тітки Мей. Вони не злиднювали, але ж хіба це нормально? Тітка Мей завжди була стриманою і мовчазною, але її очі видавали турботу про дітей, яких їй довелося виховувати. Її бізнес приносив непоганийпоганий прибуток. У них завжди під ялинкою були подарунки. Тітка не часто говорила про їхніх батьків. Лише зрідка щось зневажливе кидала, коли була втомлена від життя. Синтія тоді й подумати не могла, що в той час її батьки мали такі статки, що могли спокійно жити в розкоші, не знаючи турбот.

- Для мене батьки завжди були загадкою — віддалені, холодні, завжди зайняті своїми справами. Я знала, що вони десь є. Вони залишили дітей на сходах дому пристарілих, я сподівалася, що колись вони повернуться і заберуть нас до великого дому, але так не сталося. А тепер, сидячи на підлозі, перебираючи готівку, я можу змінити життя. Синтія відчула гіркоту.

- Знаєш...

- Моє дитинство пройшло сірим та монотонним, тоді як батьки тримали гроші у валізах. Вона відчула, як очі наповнюються сльозами від гніву та розчарування.

- Я допоможу тобі обміняти їх на долари. У мене є знайомий. Він працює у банку.

- З такою сумою буде не просто, ж?

- Так. Труднощі будуть. Але не це головне. Він візьме чималу комісію.

- Нехай!

Минуло менше місяця, як Синтія повільно ходила будинком, торкаючись стін. Вона описувала свій план підряднику, який уважно слухав, нотуючи її слова в блокноті.

— Тут я хочу велике вікно, щоб світло проникало в кожен куточок, — сказала вона, зупинившись у вітальні. — А ось тут, біля каміна, можна зробити книжкові полиці. У стіні. Ви ж розумієте мене?

- Так, мем.

Підрядник почав швидко записувати її побажання. Вони перейшли до кухні.

— Я мрію про світлу, простору кухню, — продовжувала Синтія, обводячи поглядом старі стіни, хоча й оновлені білою фарбою. — Сучасні меблі, стіл посередині, де можна готувати, і багато місць для зберігання речей. Плитка та рештарешту меблів мають бути пастельних кольорів.

Підрядник знову додав кілька рядків у блокнот. Вони рухалися з кімнати до кімнати, і кожна деталь будинку вимальовувалася в її уяві з чіткістю та натхненням.

Через кілька днів Синтія вже ходила по меблевому магазину. Вона обирала нові меблі, зупиняючись біля диванів і крісел, уважно розглядаючи тканини та кольорову гаму. Синтія торкалася до них, оцінюючи якість дерева, сідала на стільці, щоб перевірити комфорт. Кожна деталь, кожен вибір був остаточно продуманим. Вона бачила, як все це стане частиною її нового дому — затишного та сучасного водночас. Десь через місяць будинок зовсім змінився. Фасад тепер сяяв новими фарбами, стіни вирівняли, а дах перекрили. Подвір'я було не впізнати — весь старий мотлох, що роками захаращував будинок, зник. Вантажівки забирали деревину та кущі, старі меблі, валізи, пляшки від вина, зношені вікна.

Повернувшись на подвір'я після важкого дня, Синтія зупинилася і роздивилася навколо. Двір був чистий, акуратний, з новою травою, що лише почала проростати. Вона відчула легкість, дивлячись на свій оновлений дім. Вона знову помітила, що подвір'я досить сильно плоске.

- Ще скажи, що й каву купила? Прозвучав — прозвучав голос позаду.

- Для тебе завжди щось знайдеться, — усміхнено промовила вона, не озираючись.

Патрік зрівнявся з нею і теж почавроздивлятисяроздивлятись все навколо. Він дивився по-іншому,аджеАдже пам'ятав цей будинок іншим.

- Майже таким він і був.

Пізніше Синтія сиділа за кухонним столом, повільно перемішуючи цукор у каві. Сонячні промені пробивалися через нові вікна, заливаючи кухню теплим світлом. Кухня тепер була її улюбленим місцем — затишна, світла, наповнена спокоєм, який вона так довго шукала. Патрік стояв біля вікна, занурений у свої думки, дивлячись на оновлене подвір'я. Він спостерігав за вулицею. Двір був майже ідеальним — рівний, доглянутий, безслідно прибраний від усього старого мотлоху.

- Люди шоковані, скажу тобі по правді.

- Моєї вини тут немає! Нехай вірять у чутки й надалі.

Синтія, тримаючи чашку в руках, обережно поставила її на стіл і подивилася на Патріка.

- Твоя правда.

— Ти б не міг подивитися до автомобіля? — сказала вона, її голос прозвучав майже впевнено. Вона не хотіла здаватися вимогливою. — Я маю на увазі… цього разу не просто оглянути. Спробувати його полагодити. Якщо, звісно, цього разу незнайдеться ще одна валіза. Вони розсміялися.

Патрік, не відриваючи погляду від вікна, злегка кивнув. Він знав, що машина мала особливе значення, хоча він ніколи про це прямо не говорив. Червоний кадилак, похований під шарами часу, був частиною минулого.

— Добре, — відповів він нарешті, обертаючись до Синтії. — Я спробую. Але не обіцяю, що зможу його запустити, та варто спробувати.

Вона продовжила пити каву, дивлячись на стіну перед собою. Там стояли полиці з вазонами. Задумавшись, вона відставила чашку вбік.

- Коли я опиниласяв кухні вперше, на тій стіні булонаписано: "Гори у пеклі". Що б це могло означати?

- Важко сказати.

- Хоча я розумію людей. Мати таких сусідів, як мої батьки, ще те випробування.

- Ти справді вважаєш, що твоя матір була звичайною алкоголічкою?

- Я намагаюся про неї не думати.

- Вбий у пошуку: "місіс Кадилак".

Після цих слів Патрик вийшов із кухні. Було чутно, як він спустився сходами та відчинив двері гаражу. Опісля зачинив за собою.