Синтія повернулася додому. Першим, що зробила, — взялася за те, щоб стерти всі спогади про батька, які її переслідували. Вона зібрала всі його речі, що були єдиним зв’язком із ним. Останньою в її руках опинилася фотографія, де він, на тлі готелю, усміхався — усмішка, яка, можливо, здаваласяб теплою чужим людям, але для неї була лише маскою. Вона довго дивилася на зображення, відчуваючи суміш ненависті і спустошення. Не роздумуючи більше, вона піднесла фото до полум'я. Картинка повільно чорніла, і від обличчя її батька залишився лише попіл, що осипався додолу, не залишаючи в її домі нічого, що могло б нагадати про нього.

Патрик довго сидів в автомобілі. Він тримався за кермо. Погляд був сфокусований на чомусь попереду. Наче у пустоту. Зайшовши до будинку, кинув рюкзак на підлогу. Потім попрямував у душ. Вода струменіла йому на обличчя, стікаючи по щоках і змішуючись із думками, які безперервно роїлися в голові. Він не відводив погляду від стелі, ніби шукаючи там відповіді на запитання, що переслідували. Пам'ять повернула його в той день, коли він був просто черговим водієм, найнятим виконати рутинну справу. Лише забрати їх із точки А в точку Б, але все виявилося досить складним. Перед очима знову поставав образ старого мотелю, до якого вони прибули тієї ночі. Все було спокійно — на вигляд. Але тільки-но він вийшов з авто, його охопило дивне передчуття. Усе, що він знав про цих людей, звелося до нуля, а мета їхнього візиту залишилася загадкою. І хоча він намагався відсторонитися від усіх деталей, запах гнилої риби, що розносився з мотелю, досі стояв у нього в голові. Вінвідчував його, ніби знову стояв там, посеред нічного вітру. Тепер, під душем, вода змивала все з його тіла, але не з пам'яті. Він зауважив,що,напевно, вперше його мучить сумління. Він привіз своїм авто дегенератів, щоб ті вбили стару жінку. Ще й з дурнуватим підписом. Хто взагалі зараз так робить? А найголовніше — від кого прийшов такий наказ? Хто замовник старої?

Стукіт у двері перервав Синтію від свіжозвареної кави. Коли вона відчинила двері, мало не зачинила їх назад. Перед нею стояв офіцер поліції. Сивувате волосся видавало його вік. Йому точно за п'ятдесят. Вона оглянула його з голови до ніг. Ростом він не вражав,а от обличчям привертав увагу. Сконцентрованість,досить строгий погляд,водночас готовий прийти на допомогу. У руках він тримав чорну теку, з якої почав діставати білі аркуші паперу. З гори до низу ті були замащені чорним чорниломдрібним шрифтом.

- Добрий день! Я Генрі,офіцер поліції. Він акуратно оглянув, що знаходиться за спиною Синтії.

- Вітаю! Чого вам?

- Я хотів зробити це особисто. Анна Мунк вам знайома?

- Це моя матір.

Генрі злегка перевів погляд на дівчину. Вона не збиралася відводити очей. Зачинивши за собою двері, вийшла на двір.

- Вам щось відомо про автомобіль, який було вилучено у 1992 році за їзду в алкогольному сп'янінні вашою матір'ю?

- Вперше чую.

- Кадилак, AV 2344 VE. Офіцер підглядав у білі папери, щоб продиктувати номера автомобіля.

- Що вам від мене потрібно?

- Понад п'ятнадцять років на даному автомобілі висять штрафи. Листи давно не допомагають. Мені наголосили, що тут давно ніхто не проживає,що Анна Мунк померла. Але я стою на порозі будинку і розумію, що він досить у жилому стані.

- Що вам потрібно?

- Оплату штрафів. Опісля чого ви зможете забрати авто або викупити його. Якщо у вас не буде документів, що підтверджують сімейні зв'язки з власницею автомобіля. Будемо вдячні,якщозробите все якнайшвидше.найшвидше. Наш майданчик модернізують. Треба звільнити багато території.

- Я зрозуміла.

- Сума не маленька. Ви також можете платити частинами.

- Що там?

- Дві тисячі сімсот два долари.

- Я сьогодні ж займусь цим питанням.

- Вдячний.

Офіцер Генрі востаннє окидав будинок очима. Все блищало. Все було чистим та охайним. Він легко кивнув та сів у патрульне авто. Перекинувся кількома словами з напарником та спокійно поїхав у сторону міста.

Патрик спостерігав за картиною через вікно коридору. Під час цього витирав волосся рушником. Синтія ще деякий час стояла на сходах будинку. Патрик спостерігав за нею, і в той момент його серце, здавалося, завмерло. Вона була перед ним, і він не міг відвести погляд. Щось від її присутності змінилося всередині нього — відчуття, яке він ніколи раніше не переживав. Вона була ідеальною, без жодної помилки. Його погляд ковзав по її темних очах, глибоких, ніби два океани, в яких можна було потонути. Він не міг зрозуміти, чому це так сильно впливає на нього, але всі думки змішалися в одну єдину: вона була його теперішнім і майбутнім, ідеалом. Її волосся, темне й шовковисте, падало ніжними пасмами на плечі, а кожен рух виглядав бездоганно — це була її природна грація. Її руки — витончені й елегантні, як у художниці, що створює досконалість. А її шкіра, білосніжна і бездоганно гладка, здавалася без часу, як щось, що не може існувати в цьому світі. У Синтії було все: краса, гідність, сила і ніжність, що захопили його розум. Вона була іншою. І Патрик зрозумів — ця дівчина стала частиною його, його нескінченною думкою, його ідеалом.

Синтія стояла в черзі в банку, розмірковуючи про те, як дивно обернулося її життя. Сплачуючи штрафи за матір, яку майже не пам'ятала. Всі ці папери, порушення, сума, яку треба було сплатити... і все це — її нова реальність. Але ніхто не здивувався, що вона оплатила все відразу. Коли передала гроші касиру, її погляд випадково наткнувся на знайоме обличчя серед офіцерів. Це був Генрі. Їхні очі перетнулися, але жоден не робив кроків, щоб порушити мовчання. Це був лише швидкий погляд, що все сказав: "Я тут, ти тут". Їхні погляди розійшлися, і кожен поринув у свої справи. Синтія не могла забрати автомобіль, бо, як виявилося, її паспорт був із прізвищем Мей, а це ускладнювало процедуру. Оцінка автомобіля була 830 доларів. Для Синтії це було не важливо — вона просто закрила це питання, наче вирішила одну з маленьких частин великої картини свого життя. Автомобіль привезуть протягом двох днів. А за пару хвилин Синтія вже сиділа за барною стійкою, її погляд розсіювався, спостерігаючи за людьми, які безупинно рухалися, говорили, сміялися, пили. Атмосфера була схожа на замкнуте коло, де всі ці звуки — розмови, сміх, дзвін келихів — зливалисяв нескінченну рутину, що повторювалася знову і знову. Замовлення, короткі обміни фразами, легкі усмішки і порожні погляди — все це йшло по колу, не маючи кінця. Кожен новий шматок розмови здавався безцільним, ніби ці люди втратили свою мету, а їхнє життя стало просто звичним процесом: випити, поговорити, сміятися, знову випити. Їхні обличчя не виглядали щасливими, а радше порожніми, замкнутими у власному світі, що не мав ані початку, ані кінця. Синтія не відчувала бажання долучитися до їхнього шуму. Вона пила свій коктейль, відчуваючи, як алкоголь поступово розслаблює її, але водночас розуміла, що це нічого не змінить. Вона залишилася на місці, спостерігаючи за людьми, які всіма силами намагалися втекти від власних думок, від власної реальності. І все це було так знайомо, як нескінченний цикл, з якого неможливо вирватися.

- Не проти?

Патрик, наче чекав її все своє життя на цьому стільці. Вона озирнулась. Той стояв позаду з келихами в руках. Не чекаючи відповіді, вмощується поряд.

- Я сидів он там. Потім побачив тебе.

- Ти на авто?

- Ні. Чому питаєш?

- Та так. Щойно викупила мамине авто.

- Ще одне? Здивовано запитав він.

- Думаю, що не останнє.

Вони почали сміятись. Потім зробили кілька ковтків. Синтія знову дивилась на компанію далеко від барної стійки. Зрозуміла, що виглядали майже як усі. Алкоголь. Розмова. Сміх. Через якийсь час це повториться. Замкнуте коло.

- Ти любив свого батька?

Патрик сидів, дивлячись кудись у порожнечу, злегка нахиливши голову. Його голос був тихим, як і всі його слова. Він зробив невелику паузу перед тим, як продовжити.

— Батько... Для мене він завжди був більше, ніж просто батьком. Я любив його. Я дійсно його любив. Він був... сильним. Ніколи не показував слабкості, ніколи не дозволяв собі здаватися,наскількискільки мені відомо. Іноді я думав, що він нічого не потребує. Що ніколи не потребуватиме моєї допомоги чи підтримки. Я захоплювався ним. Але коли став дорослим, почав розуміти, що значилобуло жити його життям. І навіть після того, як дізнався про його темні справи, все одно залишалося це відчуття... що я його люблю. І неважливо, що він робив. Не міг цього викинути з себе. І все одно, десь глибоко, я все ще бажав, щоб він був поруч.

- Що з ним стало?

- Серце. Інколи він сильно зловживав. Часто бачив його на самоті. Зазвичай це відбувалося вночі. Я наче лягав спати, а коли прокрадався до кухні...

- Все добре.

- Давай прогуляємось.

- Я б пройшлася додому.

Синтія і Патрік йшли порожньою дорогою, оточеною тишею, яку зрідка порушувало далеке гудіння автомобілів. Собаки гавкали по іншому боці дороги, розносячи звук. Синтія тримала руки в глибоких кишенях своїх спортивних штанів, а біла сорочка на її плечах раз по раз здіймалася від подуву вітру. Час від часу ловила погляд Патріка, але вони не говорили. Іноді переводила погляд на дорогу попереду, потім знову крадькома дивилася на нього. Патрік йшов поряд, майже торкаючись її, але не роблячи жодного руху, щоб скоротити цю відстань. Мовчання між ними було важким, але воно не вимагало слів. Це був особливий момент, той, коли говорити просто не потрібно. Вони лише інколи ловили погляд один одного, мовчазно розуміючи, що в цій тиші між ними є щось більше, ніж слова.

- Що там відбувається?

Синтія зупинилася та спостерігала з далека за будинком. Біля нього стояло велике біле авто. На ньому ж виднілося інше авто. Один із чоловіків у салатовій жилетці стояв біля дверей. Фари важкої автівки, що привезла мамине диво,освітлювали половину вулиці.

- Швидко вони.

- Так. А говорили, що протягом двох діб.

Синтія розписалася. Авто почали спускати на землю. Це був чорний Кадилак. На ньому було тонну пилюки. По низу автомобіль покрився жовтим та оранжевим кольором. На капоті проростало кілька квітів. Наче хтось навмисно висипав кілька кілограмівґрунту та посадив свої улюблені рослини. Колись блискучі бампера покрилися зеленим мохом.

- Отакої!

- Звір, - додав Патрік.

Опісля чого їй передали ключі. Вона довго дивилася просто на авто. Обходила його з різних сторін. Салон колись був світлим. Можливо, білим. Але це не точно. Вона спробувала відчинити двері. Скрегіт ревів, наче просив не робити цього. Двері одразу трохи провисли. Вона глянула на Патрика. Той ходив біля капоту. З салону у неї вдарив запах прілості. Наче це авто стояло на морському дні, а потім пару днів під сонячними променями.

- Прокатимось?

Вона не звернула уваги на дивну пропозицію від Патрика. Вона розуміла, що це жарт. Але коли справи стосувалися її батьків, намагалася думати тільки про них. Наступним вона відкрила багажник. Той самий запах. Там виявилося порожньо. На задньому ряді теж пусто. Потім вона вирішила довести справу до кінця. У речовому ящику вона знайшла чорні окуляри та пакет із двома книгами. Вона уявила, як мама сідає в авто та відвозить своїх дітей подалі від дому. Синтія ще пару тижнів тому заплакала б. Але не сьогодні.

- Що там?

Синтія дістала книжку німецькоюмовою.мові. Відкрила її та погортала кілька сторінок. Вони були прілими,майже мокрими. Зрозуміла, що вона німецькою тільки з однієї причини:на ній великими літерами булонаписано: "Ich werde lieben". Lieben з німецької "люблю". Ще зі школи вона це пам'ятала. Другою книгою виявився блокнот. Майже на половину він був списаний чорним чорнилом. Вона вмить закрила його.

- Що там?

- Книги німецькою, - відрізала вона.

Попрощавшись з Патриком, попрямувала до будинку. Вона прекрасно зрозуміла, що у її руках. Її переповнювали емоції. Невже вона натрапила на щоденник своєї матері? Що вона там знайде? Що нового дізнається? Синтія сиділа за кухонним столом. Вона відкрила блокнот, і той видав легкий шелест, ніби пручався її пальцям. Пожовклі сторінки, подекуди з розмитими чорнилами, зберігали в собі історію давно минулих днів. Від блокнота тягнувся слабкий, але виразний запах прілості, ніби він пролежав забутим роками,що було правдою. Її пальці ковзали по пожовклих сторінках, обережно торкаючись кожної, як чогось крихкого і важливого. Синтія вдивлялася в рукописні рядки, ніби намагаючись зчитати не тільки текст, а й саму історію кожного запису, кожної нотатки. Це були не просто слова — це був шлях у минуле, в минуле її родини. Вона повернулася до першої нотатки.

23 ЖОВТНЯ.

Я почала бачити дивні речі. Адам часто йшов з дому в одному одязі, а приходив в іншому,зазвичай наступного дня. Знаю, що він щось приховує від мене. Я це відчуваю. Я починаю не вірити йому. Не вірити, що він ходить на роботу,як він мені каже. Зрозуміла, що навіть не знаю, де знаходиться той офіс. Одного разу я розпитувала про нього,але він вміло переходить на іншу тему. Я кохаю його, але й починаю боятись його.

- Це щось новеньке. 

Перша нотатка не була великою. Але в ній було більше, ніж можна собі уявити. Тепер вона знала, що батько справді вів дивний спосіб життя. Вона торкалася руками чорнила. На мить уявляла свою матір, що пише ці рядки. Вона перейшла до наступного запису.

27 ЖОВТНЯ.

Вчора Адама відвідували дивні персони. У них були дорогі автівки,темнікостюми,кам'яні пики. Ненавиджу їх. Вони годинами сидять у кабінеті. Адам у свій захист говорить про партнерів. Які ж,вбіса, партнери? Дорогий мій щоденнику,невже він тримає мене за повну дурепу?

Синтія почала шукати ще якісь записи. Її цікавив рік. Але запису про рік не було. Мабуть, мама не надто сильно вірила у довговічність свого щоденника. Не вірила, що її записи можуть принести комусь користь,принести відповіді. Вона продовжила читати.

Адам любить мене. Я це бачу. А також бачу, що він приховує щось жахливе. Одного разу я була свідком, коли йому привезли велику валізу з грошима. Я не знаю, що то за банкноти. Але той сказав, що це гроші не для нього. Він мусить їх просто передати. Я йому не вірю. Мені страшно.

5 ЛИСТОПАДА.

Сьогодні був просто чудовий день. Ми проводили його удвох. Ми гуляли містом,Ми ходили у кіно,відвідали кілька ресторанів. Він мене мало не носив на руках. Ми ще навіть не одружені, а вже обирали меблі у наш новий будинок. Він майже готовий. Багато часу та коштів вичерпав підвал та горище. Адже я просто мрію про кімнату на горищі. Мрію про кругле вікно. Думаю, там буде моя бібліотека. Іменно моя. Адам же просто головою їде своїм просторим підвалом. Здається, на три автівки? Не важливо.

- Ех! Мамо, мамо.

Синтія, прочитавши цю нотатку, зрозуміла, що матері з батьком не було аж на стільки погано. Просто вона була чутливою. Вона у словах знаходила крихти любові до нього. Синтія тепер знала, що записи створено до їхнього весілля.

- Коли ж ви одружились?

Наступного дня Синтія виходила на вулицю, щоб викинути сміття. Через дорогу вже якийсь день припарковано чорний "Шевролет Тахо". Через чорне скло нічого не видно. Не зрозуміло, чи там хтось сидить. Вона поправила сміття, яке вже вивалювалося із ящика. На завершення ще раз глянула на авто. Потім попрямувала до будинку.

- Два, вісім, вісім, вісім, KD, - шепотом промовляла вона. - Два, вісім, вісім, вісім, KD.

Зайшла на кухню та записала номер автівки на календарі, що висів на холодильнику. Цокнув чайник. На мить вона мить сіпнулась. Закатавши очі, не вірила своїм відчуттям, що її це налякало. Пізніше залила зелений чай. Аромат заполонив увесь простір. Кухонний стіл стояв порожнім,окрім прозорої чашки із зеленим чаєм. Майже не помітний скрип дверей змусив Синтію глянути у сторону коридора.

- Синті? Це Патрик.

- Я у кухні.

Він стояв на порозі. З відстані було помітно, що його ніс вловлює запах чаю. На обличчі з'являлася усмішка.

- М'ята?

- А ще цедра апельсина.

- Запах божественний.

- Я зрозуміла.

Синтія дістала ще одну чашку та заливала її зеленим чаєм. Патрик вдоволено вмощувався за стіл. Перед цим помив руки. Потім поглядом почав шукати смаколики до чаю.

- Пий так. Синтія,наче, розуміла його без слів. - Ще раз помиєш руки у кухні, я тебе вб'ю. Для цього є вбиральня.

Патрик на мить воліврозсміятися.розсміятись. Але погляд дівчини у чоловічій сорочці змусив його передумати. Вона поправляла пасма волосся. Їй дуже личила така зачіска. Вона виглядала простою,але й загадковою. Чайна церемонія закінчилася раптовим дзвінком на телефон Синтії. Номер був невідомим. Вона показала дисплей Патрикові. Той знизив плечима.

- Алло!

- Guten Tag! Ich bin Thomas. Ist das Cynthia? Habe ich es richtig gemacht?

Синтія відвела телефон від вуха та глянула на відстані витягнутої руки на дисплей. Наче це допомогло.

- Що?

- Mein Name ist Thomas.

Синтія натиснула на червону кнопку. У прийнятих викликах виділявся напис "Невідомо". Вона заблокувала телефон та відклала його.

- Помилились!

- Ти вчора була якась знервована?

- Тобі здалося. Просто мене це все дістало. Краще б я продала цей будинок. Зараз би жила десь у Європі. А не оце все!

- Розумію.

Патрик, спокійно тримаючи в руках чашку, спостерігав за Синтією. Його погляд ковзав за її очима, як за ледь помітними хвилями на поверхні озера. Він дивився на її руки. Пальці рухалися впевнено, але в них була якась особлива м'якість, що зачаровувала його. Тоді його увага перейшла на її погляд — зосереджений, глибокий, ніби в той момент вона бачила щось зовсім інше, недоступне для його очей. Вона здавалася поглибленою увласнідумки. Це додавало їй образу ще більшої таємничості. Тоді Патрік зупинився на її волоссі, яке вільно спадало на плечі, і в цих хвилях він бачив щось приголомшливо просте й водночас непідвладне. Його погляд повільно спустився до її губ,і раптом вінвідчув, як вона розмовляє, як рухаються її губи. Саме відчув. Кожне слово, яке вона вимовляла, здавалося, проходило крізь повітря з особливою елегантністю. У ній не було показної краси, не було шарів косметики, які б приховували її природність. І їй це було непотрібно. Обличчя було чистим, свіжим, без зайвих прикрас. Її природна краса була незаперечною, і Патрік розумів, що косметика просто не мала б сенсу на ніжній шкірі. Для нього вона була досконалою такою, якою була — простою, справжньою, і цим абсолютно прекрасною. Він думав, що знає, звідки у неї граціозність. Вона з родини Мунк. Цим усе сказано. Хоча й сама цього не розуміє. Можливо, поки що. Здається, Синтія навіть не усвідомлює, що дуже схожа на свого батька. Патрик бачив його малим хлопчиком, але достатньо, щоб розуміти, що в ній більше Адама, аніж Анни. Він визнавав, що вона його притягує. Щось у ній його захоплювало. Його думки перервав черговий дзвінок. Він і не помітив, як той задзвонив. Синтія підняла слухавку з легким роздратуванням.

- Алло!

- Це Синтія?

- Хто питає? Синтія дивилася на Патрика.

- Мене звуть Томас Айгнер. Я співвласник готелю "Runta". Бачу у записах прізвище Мунк, а поряд номер телефону, і неповірив своїм очам. Невже у моєму готелі були ті самі "Мунки"?

- До чого ви ведете?

- Давайте поговоримо наживо? Для мене буде честю з вами познайомитися. Я вас запрошую до готелю. У вас президентський люкс. Все за мій рахунок. Ви будете моєю гостею.

Синтія наче впала зі сходів та озираласянавколо. Адже вона не йшла по сходах. Звідки вони взялися? Потім ще раз на Патрика. Той розмахував рукою. Волав дізнатися, хто на іншому кінці слухавки.

- Так. Звісно.

- Неймовірно! Чекаю вас сьогодні ввечері. Вам буде зручно?

- Звісно!

Синтія поклала слухавку, і на мить у кухні запанувала тиша. Вона підняла погляд на Патріка, і в її очах блиснув легкий відтінок радості, змішаної з відтінком секрету, який вона вирішила приховати. Її губи розтягнулися в м'якій усмішці, яка була водночас ледь помітною, але справжньою, наче вона знала щось, чого він не міг прочитати.

- Що там?

- Щойно телефонував Томас Айгнер.

- Айгнер?

- Я так розумію, що син тих самих Айгнерів. Він сказав, що є співвласником дурнуватого готелю.

- Можливо, син?

- Він хоче зустрітися. У готелі мене буде чекати номер.

- Ти поїдеш? - запитав Патрик із ноткою недовіри.

- Це шанс отримати відповіді.

- Відповіді?

- Що з тобою?

- Все окей! Звісно, їдь.

- Ти даси мені своє авто?

- Треба замінити деякі деталі. Не на ходу мустанг.

Під вечір Синтія складала речі у валізу, обережно вкладаючи кожну річ, але думки її весь час були деінде. Її не відпускало питання, що саме чекало на неї в тому готелі. Що так непокоїло Патріка, що він відмовляв її від поїздки? Синтія усміхалася,пригадуючи його поспішне пояснення про поломку машини. Те саме авто, під яким він щодня лежав з інструментами. Цього разу він не підготувався — і вона відразу розпізнала брехню. Але навіщо? Що він приховував від неї? Чи це було просто бажання вберегти її від чогось? Синтія швидко покидала останні речі у валізу й застебнула її, розуміючи, що це рішення вона вже прийняла. Озернувшись кімнатою, вона повернулася. Відкрила валізу та запхнула між одягом мамин щоденник.

Саме у цей момент Патрик повісив над собою стару лампу, що світила тьмяно-жовтим світлом. У багажнику висихали майже чорні плями. Прикривши носа старою майкою, Патрик виглядав, як лікар перед непростою операцією. Він опустив руку у відро з водою, дістав велику губку й почав терти об килимове покриття, намагаючись стерти плями. Запах лимона розносився по гаражу, освіжаючи повітря, ніби намагаючись замаскувати сліди чогось важкого й похмурого. Мийні засоби зробили своє, але навіть їдкий аромат не міг приховати напруги, яка зависла у повітрі. Згодом він почув звук двигуна. Виглянувши через крихітне віконце, побачив Синтію. Вона була одягнена у чорне пальто. Низ теж темний. На підборах. Патрик,напевно, вперше побачив її у такому одязі. Де білий балахон, якого вона називає "сорочкою"? Де сині джинси? Він поглянув на шашку, що стовбичила на даху автомобіля. Компанія була йому знайома. "ТвійЛюкс". Водієм був чоловік, років сорока. Але це не точно. Патрик повернувся до своєї роботи. Запах лимону зник. Його ніздрі знову відчули той запах. Патрик додав ще миючого засобу.

Синтія нарешті дісталася до готелю. Дорогою майже дрімала, занурившись у легке дремо під ритмічний шум двигуна і монотонні обриси шляху за вікном. Подорож проходила без пригод, але чим ближче вона наближалася до місця призначення, тим сильніше згущувалися хмари. І раптом із ними впали перші краплі дощу, які за кілька хвилин перетворилися на справжню зливу. Водій припаркувався біля готелю. Синтія побачила, як небо розривалося блискавками, а темрява наповнювалася гучним гуркотом грому. Вона швидко рвонула до входу, затулившись руками від дощу. Біля дверей зустріла швейцара, усміхненого, ніби непогода була йому зовсім не перешкодою. Він привітався привітно, розчинив перед нею важкі двері й запросив увійти. Синтія кивнула йому, трохи захекана після швидкого перебігу, і ввійшла в середину, витираючи з лиця краплі дощу, оглядаючи фойє, що здалося їй навіть затишнішим у контрасті з бурею назовні.

- Міс? Дозвольте.

Молодик у червоному, охайному костюмі заговорив до неї. Вона зміряла його зголови до ніг. Костюми, що носять швейцари, дуже гарні. Синтія неквапливо передала свою єдину валізу.

- Мені потрібен Томас Айгнер.

- Авжеж, мем. Пройдіть за мною.

Молодик неквапливо крокував до ліфта, запросивши Синтію йти за ним. Вони піднялися на сьомий поверх, і коли двері ліфта відкрилися, Синтія відразу побачила зміни. Тут навіть коридори здавалися іншими — простір був оздоблений у спокійних пастельних тонах, з підібраними деталями. На третьому поверсі такого й близько немає. Хоча там теж досить прекрасно. В цих коридорах можна було б жити, навіть не потребуючи номера. Молодик упевнено провів її до великих подвійних дверей у кінці коридору. Підійшовши до них, він злегка постукав. Двері відчинив чоловік, на вигляд років тридцяти п'яти, з темним, акуратно підстриженим волоссям. На його лівій руці золотий годинник злегка блиснув під світлом з коридору — Синтія встигла помітити цей аксесуар. Його вигляд був стриманим: чорна сорочка облягала підтягнуту фігуру, підкреслюючи плечі, темні джинси виглядали просто, але стиль надавали знову підібрані темно-коричневі лаковані туфлі. Можливо, італійські, подумала вона, вражена контрастом суворості й витонченого смаку. Чоловік,оцінюючи, глянув на неї, але в його очах не було ні поспішності, ні великої цікавості — лише мовчазна впевненість, що ця зустріч відбувається з його ініціативою й під його контролем. Швейцар попрощався,пропонуючи свою допомогу, якщо щось знадобиться.

- Вітаю! Я Томас.

- Синтія.

Синтія обвела виглядом простір, який більше нагадував кабінет, ніж типовий номер готелю. Він розташовувався в кутовій частині будівлі, де два величезних вікна обіймали кут, майже повністю з'їдаючи шматок стіни. Вид за ними був захопливим, але атмосфера всерединісередині залишилася стриманою й холодною. Кабінет був оформлений у мінімалістичному стилі: стіни білих, сірих і чорних відтінків, прості меблі з темного дерева, рівні лінії, жодних зайвих деталей. Цей строгий, майже стерильний інтер'єр конфліктував із тим затишним і спокійним стилем, який Синтія бачила в коридорах сьомого поверху. Та й у всьому готелі. Тут було відчуття контролю й дистанції, ніби цей кабінет створено для ділових зустрічей, а не для відпочинку.

- Сідай. Томас показав на чорне крісло.

Синтія залишила валізу біля дверей. Спокійно прямувала через половину кімнати до крісла. На столі лежав ноутбук та пачка сигарет. На стіні висів білий годинник. Завбільшки метра діаметром. Його важко не помітити. Також на чорних стінах чорного кольору висіло три картини.Абстракція. Синтія наче скривилась,адже полюбляла живопис. Якщо вже говорити про мистецтво,золоту кляксу на синьому холсті їй не зрозуміти. Той згодом сів навпроти. Усміхався. Потім заговорив.

- Тобі подобається?

- Кожному своє!

- Давай з почнемо з початку. Я Томас Айгнер. Співвласник "Рунти". Також у мене є власна компанія з продажу автівок. Вона знаходиться у Німеччині. Тридцять сім років. Обожнюю лижний спорт. У дитинстві мріяв стати пожежником.

Синтію трохи здивувало таке знайомство. Востаннє схожа картина була у школі,коли її перевели із школи, де вона наробила чимало проблем. Вона стояла перед незнайомим класом та говорила схожу нісенітницю. Глибоко в душі знала, що вона й тут не надовго. Маленька дівчинка, ніяковіючи, стояла перед класом незнайомців. Переминалася з ноги на ногу, а її голос трохи тремтів: "Мене звати Синтія..." Вона розповідала про себе — де живе, що любить читати книжки та допомагати брату. Діти в класі дивилися на неї, хтось із цікавістю, а хтось із легким посмішком, шукаючи найменший привід підколоти. Згодом такі «унікуми» дійсно були присутні — вони насміхалися, обговорюючи її одяг чи те, як вона говорить. А особливо, що її забирала зі школи стара жінка, а не молода та гарна мати. Сиве волосся, старенький, стриманий одяг — для них це стало приводом до ще більшої жорстокості. Синтія мовчки ховалась, слухаючи їх жарти, але завжди приходила до тітки Мей, яка з любов'ю чекала на неї.

- Синтія Мунк. Працюю "ніде". Проживаю у будинку, що залишили мені батьки. Хоча я сама "нагло" припхалася туди. Мені більше нікуди було податися. Мені тридцять чотири роки. Власної компанії не маю. Вона не знаходиться у Німеччині. Люблю їздити верхи. Але й до лижного спорту ставлюся позитивно. У дитинстві мріяла вижити.

Томас розсміявся. Сміявся досить щиро. Здається, він зрозумів її посил. Запропонувавши щось випити, той щось натиснув на смартфоні. Через кілька хвилин жіночка років п'ятдесяти принесла два бокали та просекко. Пізніше вони сиділи на білому дивані. Бульбашки у бокалах відображали світло приглушених ламп, створюючи теплу атмосферу, в якій вони обоє відчували себе спокійно й розслаблено. Їхній сміх і розмови змішувалися, переходячи з однієї теми в іншу. Томас описував рідне місто, приховані місця, де можна заховатися від метушні. Синтія підхоплювала розмову, ділячись власними спостереженнями про своє місто, розповідала про людей, за якими часом любила спостерігати. Вони відверто ділилися думками про життя, наївними і сміливими ідеями, про світ, який їх оточує, і те, як кожен з них по-своєму його розуміє. В один момент вони обмінялися задумливими поглядами, ніби слова їм більше не потрібні — тільки ця мить, легка й майже казкова, підкріплена келихами просекко й теплом розуміння, що знаходилося в кожному їхньому погляді.

- Вірив, що ти цікава.

- Вірив?

- Так. Я завжди знав про існування родини Мунк. Тільки не знав, де вона поділась. Бачила б ти мене, коли я побачив твоє прізвище у журналі гостей. Просто не зміг прогавити таку нагоду.

- Чому ти розмовляв німецькою?

- В сенсі?

- Не розумію тебе.

- Це ж майже твоя рідна мова.

- Що?

- Наскільки мені відомо, місіс Анна мала німецьке коріння. Тому й подумав, що ти розмовляєш німецькою. 

Синтія наче вилила весь алкоголь зі своєї голови. Ця інформація просто деформувала загальний портрет її мами в голові. Невже це правда? Вона трималася гідно. Закивавши, що знала. Усмішка — найкращий захист.

- Так. Звісно.

- Змушений сказати, що у тебе прекрасне почуття гумору.

- Коли я зможу потрапити в номер?

- Звісно. Я все розумію. Томас глянув на годинник.

Синтія прямувала за швейцаром. Цього разу це був інший молодик. Від нього не було чутно ані звуку. Говорив чітко зарегламентом. "Дякую". "Прошу". І тому подібне. Жодногоодного слова від себе. Ніякої імпровізації. Двері її номера виглядалитаксамо, як у Томаса. Великі та подвійні. Сімсот перший номер. Синтія відкрила двері. У цей момент пригадала, що минулого разу двері їм відкривав саме швейцар. Загалом всеодно, хто їх відчиняє. Просто швейцар здався дивним. Синтія зачинила за собою двері. Президентський люкс у стилі бароко вражав розкішшю та величчю. Високі стелі з масивною ліпниною і декоративними розписами створювали відчуття перебування в палаці. Золото й червоно-бордові відтінки переважали в кольоровій гамі інтер'єру, надаючи приміщенню королівського вигляду. Розкішні оксамитові штори обрамляли величезні вікна, через які відкривався весь приголомшливий вид на місто. Посеред кімнати стояла масивна кришталева люстра, кожна деталь якої відбивала світло, заповнюючи простір теплим сяйвом. Меблі — з темного дерева, оздоблені різьбленням і позолотою, а оббивка диванів і крісел нагадувала про королівські апартаменти XVIII століття. Уздовж стіни стояли витончені статуетки, розкішні вази з квітами та картини в золотих рамах, які додавали атмосфері вишуканості. Сама спальня була обставлена не менш розкішно: велике ліжко з важким балдахіном, прикрашене різьбленими деталями та густими тканинами, нагадувало трон. У ванній кімнаті підлога викладена мармуром, а раковина — з дорогим каменем, з декоративними кранами та позолотою, що завершували образ барокової епохи, перетворюючи люкс на оазис величі. Синтія не збиралася розкладати речі. Приїхавши сюди з певною метою, вирішила взятися за справу. Вона відкрила валізу та дістала звідти мамин щоденник і жовтий клаптик паперу, що складавсяу декілька разів. Щоденник поклала поряд на ліжко. Жовтий клаптик паперу почала розгортати. Перед нею відкрилося креслення. Зверху виднівся напис: "Рунта". Синтія хитро усміхнулась.

ДВАНАДЦЯТЬ ГОДИН ДО ЦЬОГО.

- Для чого мамі книжка німецькою?

Синтія стояла біля каміну та слухала тріск,щодоносивсязнього. На мить вона подумала спалити дивну книгу. Відкривши її, з неї вилетів клаптик паперу, складений декілька разів. Вона вирішила йти до кінця. Підняла книгу над собою та почала трясти нею. Окрім пилюки, нічого більше не летіло. Жовтий клаптик паперу приховував дещо цікаве. Перед нею простягалися всі кімнати та коридори готелю "Runta". Всього дев'ять поверхів. Згодом вона знайшла номер "132". Вона бачила, що там є кімната та вбиральня. Нічого особливого. Потім вона дійшла до другого поверху. Він не був спроектований, як всі інші поверхи. У ньому всього п'ять дверей. За ними все виглядало однаково. Підписані як "номер один", і так до п'яти. Нана інших поверхах все чітко розписано:спальня,вбиральня. Це досить дивно. Згодом у її голові пролунали слова швейцара у ліфті: - Другий поверх для персоналу.

- Це дивно! Який у сраці персонал на другому поверсі?

Другим цікавим місцем став підвал. Той простягався далеко від самого готелю.Здається, навіть під дорогою. Стоп! Як же каналізація? Можливо,він не так сильно той простягався поза межі фундаменту. У підвалі не підписано жодної кімнати. Вражає, що вони досить крихітні. Три довгих коридори, по обидва боки двері. Наче в'язниця. Це дивно.

- Це досить дивно!

ЧЕРЕЗ ДВАНАДЦЯТЬ ГОДИН.

Зробивши знімки креслення, Синтія тихо відчинила двері, намагаючись не видавати жодного звуку. Коридор навколо був порожній і занурений у тишу, яку переривала лише далека луна грози за вікнами. Важкі краплі дощу стукали по склу, а спалахи блискавок на мить освітлювали простір. Вона знайшла двері, що вели на сходову, і обережно спустилася на шостий поверх. Сходи під її кроками скрипіли ледь чутно, відлунюючи у тиші. Її здивувало, що сходи були досі дерев'яними. Поруччя були товстими та великими. Здається, колись так було модно. Далі — п'ятий поверх, де сходи видавались більш занедбаними, темними. Четвертий, третій — тут вона почала вловлювати слабкі звуки музики, які доносились із ресторану нижче. Гомін голосів та сміх віддалено досягав її вух. Спустившись на другий поверх, Синтія зупинилася. Коридор був простий і невибагливий — білі стіни, приглушене світло. Легкий запах їжі заповнював простір, доносячи натяки на приготовані страви. Чутно було музику, змішану з людськими розмовами, наче десь неподалік зібралися гості. Здається, десь працює телевізор, тихо гудучи на фоні. А що, як справді тут проживає персонал? Що, як вона придумала собі сюжет і щиро вірить у нього? Її темний одяг та приглушене світло дозволяли непомітно прокрадатися коридором. Навіть через прочинені двері. Пізніше вона зрозуміла, що це,мабуть, найбрудніший поверх з усіх. Взуття прилипало до підлоги. Синтію видавало не чорна постать серед тьмяного світла, а її кроки, що липли до підлоги. Рухалася вона при сильному шумі. Також їй допомагала гроза. Так вона дійшла майже до кінця коридору. Біля одних із дверей почула гіркий плач. Здається, тут ніхто не закриває кляті двері. Через щілину вона побачила екран телевізора без звуку. Картинки стрибали з однієї на другу. Навпроти сиділа дівчина у піжамі та плакала. Час від часу та піднімала голову до гори та знову занурювалась у свої руки. У кімнаті помітний безлад. Синтія минула кімнату та продовжила йти. Переконавшись убезпеці, глянула у телефон. На кресленнях другого поверху тільки одна кімната була обведена чорнилом. Вона була біля неї. Посвітивши перед собою, на Синтію дивилась біла стіна. Телефон вліво. Стіна. Телефон вправо. Стіна.

- Що за!?

Знову занурилася у креслення. Все перевірила. Саме перед нею повинні бути двері. Повертаючись тим самим способом, вона натрапила на інші двері, що поряд. Що, як вони з'єднали дві кімнати? Таке ж можливо? Можливо. Синтія розмовляла сама із собою. Намагалася давати собі поради. Тут треба бути тихіше.Поки не йди.Стій. Вона огорнула ручку дверей. Прохолода пробігла мало не до самої шиї. Полегко почала прокручувати її. Нічого не відбувається. Це ж наче до кінця. Двері відчиняються від себе. Вона легко надавила. Нічого. Стоп! Вони ж зачинені. Полегко відпустивши круглу ручку дверей, вона попрямувала до сходової. Зачинено.

- Твою ж... Синтія мало не гримнула по дверях.

Наступним фіаско був дзвінок на її телефон. Той засвітився та дзвонив, як навіжений. Вона миттю вимкнула звук, а згодом і сам телефон. Паралізований момент. Очима розглядала, що буде відбуватисядалі.

- Хлоя? Хлоя, це ти?

Синтія стояла, як вкопана. Наче її залили бетоном поколіна. Телефон запхала до кишені. Потім шукала щось, що схоже на засіб для самозахисту. Швабра? Ні! Відро? Ні! На підлозі під ногами валявся кусочок скла. У нього був гарно загострений випадковістю край. Вона взяла його до рук. Пригадала сцену з корейського фільму, де таким кусочком вбивають мало не всіх негідників. Це те, що треба. Із дверей вийшов чорношкірий чоловік,одягнений у чорну мантію. На голові в нього було кучеряве волосся. Ліве око було сірого відтінку. Виглядало, як злиття кількох кольорів. Праве - здорове.

- Ви Хлоя?

- Ні.

- Зрозумів. Ви із клубу?

- Так.

- Проходьте та сідайте. Ми зараз починаємо.

Синтія не помітила, як опинилась на стільці у темній кімнаті. Усі люди поряд були дивними. Більшість мовчки дивились в одну точку. Коли одна жінка голосно говорила про лікарів, що намагаються її вбити,один із молодих хлопців другому доказував, що він ніколи більше не поведеться на слова у білих халатах.

- Біллі. Починай, - промовив чорношкірий.

- Мене звати Біллі. Мені тридцять.

- Минулого ж разу було двадцять три.

- Заткнися! Окей? - відрубав Біллі. Із його рота вилітала слюна.

- Хлопці, не сваріться,-промовляв спокійно чорношкірий.

- Мені тридцять. Вперше я спробував наркотики у тринадцять. Старший брат приводив додому свою компанію. Вони здавались мені крутими. У них були гроші, машини, дівчата. Я теж так хотів.

- Отримав?

- Зараз ти в мене отримаєш! - із рота Біллі знову летіла слюна.

Синтія сиділа та спостерігала за картиною. Це наче репетиція якась. Вона думала, що гірше, щоб її зловили, чи бути серед них? Біллі зірвався з місця та мало не напав на хлопця біля себе. Чорношкірий мав міцний авторитет для для них. Здається, тільки його і слухаються.

- Він просто заздрить, що Біллі виходить на прогулянки,-промовила одна з дівчат.

У її роті гуляла жувальна гумка справа наліво. Волосся, здається не природного кольору. Можливо, фіолетове. У руках тримала ліхтарик. Він був вимкненим. Вся ця "репетиція" тривала до години. Синтія сиділа, як у першому ряді. Усі почали виходити. Вона вийшла останньою. Коридор був порожнім. Всі розповзлися по своїм норам. Чорношкірий чоловік відчиняв двері сходової. Потім почав спускатися вниз. Синтія миттю вибігла на третій поверх. Знову готель. Розкішні коридори та приємні запахи. Піднімаючись на сьомий поверх, роздумувала, що це було? Це просто жах. Двері номера перед нею. Вона увійшла. Лягла та згодом заснула.

ДЕКІЛЬКА МІСЯЦІВ ДО ЦЬОГО.

Сем біг через густий ліс, його ноги зачіпали коріння дерев, а гілки хльостали по обличчю. За ним у повітрі летів чорний дракон, випускаючи полум'я, яке розривало темряву. Вогняні язики лизали дерева, перетворюючи їх на факели, і ледь не досягали голови. Сем плакав, його зойки змішувалися зі свистом вітру та ревом дракона. Серце билося так, ніби ось-ось вирветься з грудей, а ноги вже не витримували виснажливого бігу. Він не знав, куди біжить, тільки прагнув втекти від жахливого чудовиська, що переслідувалойого. Раптом світ навколо почав розмиватися, перетворюючись на суцільний морок. Сем відчув, як втрачає рівновагу, і впав, кричачи від страху та безпорадності. В останню мить перед тим, як полум'я накрило його, він прокинувся. Захеканий і спітнілий. Серце все ще шалено калатало, а кімната готелю була огорнута напівтемрявою. Він швидко роззирнувся навколо, намагаючись зрозуміти, де знаходиться. Замість лісу і дракона він побачив знайомі предмети: нічну лампу, стілець з його одягом, відкрита валіза. Заспокоївшись, витер піт з чола і глибоко зітхнув. Зрозумів, що це був лише сон. Вчора добре відпочив. Він спробував дещо новеньке. Вже не так йі страшно. Навіть не тягне повторити. Який же ідіот сказав, що кайф викликає залежність? От і ні. Я сам буду вирішувати, коли повторити. Сем встав з ліжка і підійшов до вікна. За вікном місто прокидалося, заповнюючи повітря звуками. Подивився на це з легким полегшенням. Зібрав речі, методично складаючи одяг у валізу. Кожна річ знає своє місце: сорочки та штани старанно складаються, шкарпетки та спідня білизна займають свої невеликі відділення, а туалетні приналежності акуратно упаковуються у синій пакет. Сем зупинився, щоб оглянути номер, впевнившись, що нічого не залишилося. Зазирнув під ліжко, перевірив шафу та навіть заглянув у ванну кімнату. Коли нахилився, щоб підняти свій останній пакунок з підлоги, його погляд упав на щось маленьке та зелене біля ніжки столика. Це крихітна гілочка від сосни. Розглянув з цікавістю та легким здивуванням. Вчора він був досить п'яним. Велика ймовірність, що гілочка прийшла разом із ним. Сем спустився на перший поверх.

- Містере!

- Мунк. Сем поклав ключі перед менеджером.

- Дякую, сер!

Таксі мчить до автовокзалу. Він сидить біля вікна і, роздумуючи, дивиться на вулиці міста, які проминають повз. "Австрієць" заселив його до готелю навмисно. Адже той добре знав історію та легенди про "рунту". Сему це здається підозрілим: чому саме до цього готелю, і чому саме зараз? Здається, "австрієць" хотів, щоб він бачив усе звірство, що той витворяє у підвалі. Сучий син, наче вихваляється. Довбаний збоченець. Дорогою таксі пролітає повз стіну з графіті, яке вже привертало його увагу кілька разів. На стіні зображено леді у чорному пальто та великому капелюсі. Ця картина здавалася йому одночасно моторошною і загадковою, і кожного разу, коли її бачив, щось всередині нього ворушилося. Що може означати це зображення? Сем до кінця боявся погоджуватись із відчуттями та чутками з вулиці. Думки повертаються до готелю. У номері все-таки хтось був, він це точно знає. Дрібні деталі не залишають його спокою: злегка зрушений стілець, крихти на столі, яких він не залишав. Гілка сосни. Хто б це не був, він або вона залишили ледь помітні сліди, і це тільки додавало відчуття небезпеки. Не міг пригадати, чи хоча б бачив сосну вчора вночі. Він просто закопав яму злюдиною, з якою не домовилися. Сем не міг не думати про це. Підозра зростає, і він відчуває, що мусить бути готовий до будь-чого. Чи все-такитаки самотужки притарабанив крихітну гілочку сосни? Це ж можливо? Так? Сем трохи помахав головою,наче викидав усе зі своїх думок.

Наступного дня Сем стояв біля вхідних дверей розкішного маєтку "австрійця", уважно розглядаючи автопарк, який розташувався на подвір’ї. Погляд ковзає по яскравих кольорах автомобілів: блискучий червоний Porsche, жовтий Dodge, насичено-синій Mustang і навіть елегантний білий Maserati. Кожне авто випромінює розкіш. Вхідні двері зарипіли, відволікаючи Сема від вивчення автопарку. З них вийшов високий громило з обличчям, що не видавало жодних емоцій. Він був одягнений у строгий чорний костюм, що ідеально пасував до його статури. Чоловік мовчки дивився на Сема кілька секунд, перш ніж зробити жест рукою, запрошуючи зайти всередину. Сем трохи завагався, відчуваючи легкімурашки по спині, але все ж таки зробив крок вперед. Містер "австрієць" із золотим годинником та масивними перснями сидить за розкішно сервірованим столом. Оранжева сорочка яскраво виділяється серед соратників. Він акуратно витягує хвіст великого лобстера, насолоджуючись кожним шматочком. Поряд із ним сидить інший чоловік, схилившись, щоб щось пошепки сказати на вухо. Говорить тихо, але з відчутною наполегливістю. Слова змушують "австрійця" на мить зупинитися. Очі звузилися, він задумливо дивиться перед собою, повільно пережовуючи лобстера. Золотий годинник виблискує на зап’ясті, відбиваючи світло від люстри над столом, а печатки на пальцях додають вагомості кожному жесту.

- Сідай.

Сем без вагань обрав одне з м'яких крісел. Усі вони червоного кольору. Шкіра на мить зарипіла. Містер "австрієць" почав сміятися. Він коливався на кріслі, наче м'яка іграшка.

- Я наслухався про твою подорож, - промовив австрієць, обираючи наступного лобстера.

- Я спізнився.

- На тиждень! Австрієць хихикав, як навіжений.

- Хто ж знав? - промимрив Сем.

- Все окей! Головне, що та корова мертва.

Сем Мунк годинами гостював у містера австрійця. Вони сиділи в просторій, розкішно обставленій вітальні. Розмова про бізнес виявилася захопливою. Містер австрієць ділився своїми поглядами на ринок, розповідав про нові точки збуту товару. На столі між ними стояла пляшка текіли. Кожен ковток був як маленьке свято, розслабляючи атмосферу і додаючи розмові легкості. Час йшов непомітно, і вони навіть не помітили, як настала ніч. Сем вже звик до такої компанії. Це частина роботи.

Коли Сем нарешті вирушив додому, годинник показував вже близько дванадцятої ночі. Він відчував сп’яніння. Нічне місто зустріло його тишею, лише зрідка порушуваною звуками автомобілів і віддалених голосів. Сем повертався додому, обмірковуючи все почуте. Що той клятий ідіот мав на увазі? - Друже мій, тобі є що втрачати! Невже клятий лобстер йому погрожував? Сем сидів у кімнаті, лише тьмяне світло настільної лампи освітлювало обличчя. Перед ним розкидані фотографії людей. Він нервово переглядав їх. Серед них були жінки. Сем з жахом дізнався, що австрієць прибирає усіх причетних до його аварії. Ще вчора він закопував жінку, що працювала диспетчером у швидкій. А за нею підуть два лікаря. Чим довше Сем переглядає фотографії, тим більше усвідомлює масштаб кровопролиття. Австрієць не просто бізнесмен чи злочинець – він править цілою тіньовою імперією. Сем подумав, що якби захотілось десь відлити у гущі міста, австрієцьб знав би першим. Руки тремтять, коли він відкладає останній знімок. На ньому була жінка,сестра якої виховувала його. Подарувала йому любов. Чим же ця стара йому провинила?

- Ти зробив важливу роботу, Семе. Твій гаманець перетворився на товстунчика. Пам'ятай, ти працюєш на психа.

- Вмієш ти підтримати.

- Слухай! Я тобі не мозгоправ.

- Здається, він погрожував.

- Якщо налажаєш, будеш відповідати. Ти працюєш на психа. Пам'ятай!

Сем відчуває змішання емоцій – відчуття задоволення від виконаної роботи переплітається з глибокою тривогою. Розуміє, що тепер стоїть на лінії вогню, і кожен його крок може мати небезпечні наслідки. Достатньо просто виконувати роботу і отримувати щедрий гонорар.

Сем одягнений у яскравий костюм клоуна, впевнено крокує вузькими коридорами, які були заповнені схожими костюмами та атрибутами для виступів. Обличчя було закрите намальованою маскою з усмішкою. В повітрі відчувається слабкий запах старої тканини й гриму. Світло мерехтить, відкидаючи тінь на стіни. Сем побачив чорні двері, біля яких стояв кремезний чоловік з жирним шрамом на обличчі. Суворий погляд пронизував будь-кого, хто наближався. Музика із зали, де відбувалося святкування, була майже не чутною, лише слабкі вібрації доходили до цього віддаленого куточка будівлі.

- Я Сем. Прийшов до "австрійця".

Чоловік, наче скеля, витягнув руку, зупиняючи Сема. Охоронець уважно оглянув його з голови до ніг, потім зник за дверима. Хвилина здавалася вічністю, але нарешті чоловік повернувся і кивнув, даючи зрозуміти, що можна заходити. Сем увійшов до кімнати, де було розставлено довгі столи, на яких працівники, схилені над своїми завданнями, розфасовували героїн. Повітря було наповнене сумішшю хімічних запахів. Ніхто не піднімав голови, кожен був занурений у свою роботу, мов у конвеєрному режимі. Сем йшов повз столи. Відчував на собі погляди інших охоронців, але продовжував йти до кінця кімнати, де за великим столом сидів бос цього підпільного бізнесу. Позаду нього стояли ще кілька кремезних охоронців, які уважно стежили за кожним рухом.

"Австрієць" підняв голову, коли Сем підійшов ближче. Його обличчя було спокійним, але в очах світилася пильність і цікавість.

- Що тобі потрібно, клоуне? - запитав, відкидаючись на спинку крісла.

- Я прийшов щодо справи.

"Австрієць" злегка усміхнувся, але очі залишалися холодними. Він кивнув, даючи знак, щоб Сем підходив ще ближче. Охоронці за його спиною напружилися, але залишилися на місці.

- Спокійно! Думаю, цей хлопчина розумний і прийшов без сюрпризів.

Сем зробив кілька кроків вперед, відчуваючи напруження в кожному м'язі. Він був готовий до будь-якого розвитку подій. Обличчя зберігало маску спокою,хоча намальована маска грайливо усміхалася.

- Семе, я тебе знаю вже два роки. Ти виконував дрібні доручення. Знаю, як ти любиш використовувати свій мозок на роботі. Ти не один із моїх тупих биків. Він глянув на одного з охоронців.

- Дякую за вашу довіру!

- Цього разу ти поїдеш у сусіднє місто. Все в цьому конверті.

"Австрієць" кинув перед ним білий конверт, у якому виднілися гроші. Та так багато, що конвертрозривався.Напевно, це навмисно роблять.

- Там є адреса та фото.

- Так, босе.

- Називай мене по імені. Не люблю цього. Ми ж не знімаємось у старих фільмах про гангстерів.

- Авжеж, Томасе.

- Інша справа. Той показав на нього пальцем.

Сем дістав із нього фото жінки. Її обличчя було перекреслене чорною ручкою. На іншій стороні булонаписано рік та ім'я: "1995. Олівія".

- Окей, Томасе!

ЧЕРЕЗ ДВІ ГОДИНИ.

В квартирі панувала напружена атмосфера. На стінах висіли мапи міста з позначками, фотографії та схеми. Сем, одягнений у свій звичайний одяг, сидів за столом. Перед ним лежав мобільний телефон. Згодом він почав ласувати нігтями. Опісля чого схопив його та натиснув кілька кнопок. Пішли гудки.

- Що знову?

- Привіт. Давай сходимо кудись сьогодні?

- Семе, ти ж знаєш.

- Робота. Так. Знаю. Можливо, на цих вихідних?

- Не обіцяю!

- Саро, бережи себе!

Дзвінок перервався. До кімнати увійшла Анна. Вона сіла поруч. Обличчя відображало любов, хоч в очах можна було побачити ледь помітну пустоту.

- Ти ж мені обіцяв, що кинеш!

- Це було востаннє, - схлипнув Сем.

- Ти маєш бути сильним.

- Чому ти залишила нас, мам? - Сем почав плакати.

- Я була змушена. Заради вашої ж безпеки, - відповідала спокійно Анна.

- Припини! - кричав Сем, розмахуючи руками.

Але перед ним вже нікого не було. Він оглянув кімнату. Зрозумів, що наркотики почали діяти. Згодом він звалився з ніг та заснув посеред кімнати.

ЧЕРЕЗ ЧОТИРИ ДНІ.

- Вона сьогодні не працює.

- Вельми вдячний вам.

Сем вийшов з аптеки та сів у старе авто. Дістав цигарку та запалив її. Дівчинка, яку він шукав, жила далеко за містом. Мати її працювала у місцевій аптеці. Сьогодні вихідний. Сем дізнався робочий графік. Завтра вона виходить о сьомій ранку. Працюватиме до восьмої вечора. Вечір він провів, як завжди. Героїн. До нього знову приходила мама. Наступного дня Сем стояв неподалік від дитячого майданчика, спостерігаючи за Олівією. Вона весело стрибала та гралася з друзями, обличчя світилося радістю. Сем мимоволі почав трясти правою ногою. Наче готувався забивати гол. Потім почав ласувати нігтями. Загадковий присмак. Під нігтями побачив білий порошок. Це його тільки приваблювало продовжувати. Він не поспішав порушувати її безтурботний світ, насолоджуючись моментом і спостерігаючи, як щасливо вона проводить час з друзями. Чи не варто зачекати? Чи зробити це зараз? А можливо, не треба? Треба, Семе! Треба! Він кілька разів вдарив себе по голові. Інакше той вб'є Синтію. Сем припинив трясти ногою. Сучий син, точно зробить це. Нога знову затряслась. Він повернувся до свого авто. Тримаючись за кермо, його очі заплющились. Уява малювала, як він маленьким грається у пісочниці. Потім кличе мама. Справжня мама. Стук у передню шибу. Відкривши очі, той побачив перед собою Олівію.

- Містере, мій м'ячик закотився під ваше авто.

Сем довго не вірив своїм очам. Жертва сама прийшла до нього. Мовчки вивчаючи її обличчя, пригадав, як недавно валявся біля одного бару,встаючи на коліна, щоб випхати водія з авто та надавати йому уявних стусанів. Миттю його мозок переходить у сонний режим. Водій навмисно, різко, відкрив двері, тим самим заколисав Сема.

Через секунду Сем пригадав, де він. Олівія стояла перед ним. Очі оглянули вулицю. Потім він кивнув та почав відкривати двері. Туп! Олівія впала. Через мить із носа пішла кров. Сем вийшов та кинув тіло на заднє сидіння. Двигун загуркотів. Машина майже плавно рушила геть. У дзеркалі Сем побачив червоного м'ячика. Сем їхав вулицями незнайомого міста. Високі, скляні будинки підіймалися наче до неба, відбиваючи сонячне світло і створюючи яскраві відблиски на асфальті. Сучасна архітектура змішувалася з історичними будівлями, створюючи унікальний міський пейзаж, якого він раніше не бачив. Центр був переповнений людьми, що поспішали на роботу, зустрічі або просто прогулювалися, насолоджуючись життям. Автомобілі мчали по широких проспектах, додаючи місту ще більше динаміки. Жовтий Mustang обігнав його та звернув кудись за ріг. На одній з будівель він побачив графіті леді з червоним капелюхом, якій зв'язують ноги. Сем кинув погляд на Олівію. Потім знову на дорогу. Коли він зупинився перед розкішним готелем, Сем вийшов з автомобіля і підняв очі на величезну будівлю перед собою. Він глибоко вдихнув. Витягнув мобільного та зателефонував.

- Це Сем. За мить буду біля воріт позаду.

- Давай!

Залишивши авто де завжди, він вирішив піднятися до бару, щоб розслабитися після подорожі. Сем увійшов до напівтемного приміщення, де панувала затишна атмосфера. Сівши за стійку, він замовив склянку віскі. Бармен швидко виконав замовлення, і Сем підняв склянку. Зробив невеликий ковток, відчуваючи, як віскі обпікає горло і розливається теплом по тілу.

- Були труднощі?

- Ні.

- Ти вправний.

- Я хочу піти.

- Куди?

- Від справ.

- Сем, у нашому світі неможливо піти.

Томас залишив біля нього конверт. Там була готівка та вісім пакетиків із білим порошком. Сем розслаблено спостерігав за людьми навколо, за їхніми розмовами й жестами. Його думки повільно віддалялися від напружених подій останніх днів. Він заховав конверт до кишені та попрямував додому пішки.

Томас тим часом спостерігав за ним у вікні. Очі намагалися не втрачати його серед натовпу. Потім підняв праву руку. Підійшов високий чоловік.

- Той ідіот хоче залишити справи. Влаштуй йому це!

- Так, босе.

- Прибери у нього вдома. Автівку залиш у місті.

- Так, босе!

Синтія прокинулась у готелі від сильного грохоту у коридорі. Враження, наче спить біля будівництва будинку. Приглушені голоси чоловіків додавали своєрідної напруженості. Вона легко прочинила двері. До кабінета Томаса заносили високі, білі шафи. Одна з них лежала поряд. Вона отримала тріщини. Можливо, від падіння.

- Я стягну з твоєї зарплатні, - волав Томас.

- Вибачте, містере!

- Закрий свого рота!

Томаса, наче підмінили. Його голос,йогоочі,поведінкабули зовсім іншими. У його руках блищали білі аркуші паперу. Він час від часу перевіряв та щось записував. Синтія зачинила двері та оглянула номер. Наче щойно прийшла. Із валізи дивився щоденник матері. Вона відкрила його.

17 ЛИСТОПАДА.

Мені важко жити. Важко вірити Адаму. Я сьогодні стояла біля поліцейського відділку. Але забракло сміливості. Та моїх здогадок замало. Вчора Адам прийшов під ранок увесь у крові. Він мене не помітив. Я сховалась за пральнимимашинами. Він скидав із себе червону сорочку,потімштани,взуття. Все кидав до чорного пакета. Пізніше на задньому подвір'ї все спалив. Він явно не вином облився.

Синтія перегорнула добрий десяток сторінок. Усі записи були датовані. Її цікавив рік. У якому році мати почала підозрювати батька? Задовго до 1991. Коли позбулась своїх дітей? Запис був іншою ручкою.

8 ТРАВНЯ.

Поки діти спали, я знову ходила до підвалу. Взяла пляшку вина та зачинилася там. У кабінеті без вікон особливе відчуття. Дивно, але цього разу мені не було холодно. Розкидані мною речі , згодом поскладала. Розбитий грамофон вирішила не викидати.

- Що ти робила у підвалі? Який кабінет без вікон?

Після вбивства Адама не стало легше. Цей тягар тепер на моїх плечах. Ко Йомі пригрозив, що забере моїх дітей. За нами спостерігають. На вулиці навпроти нашого будинку припаркована однайта ж автівка. Проблема в тому, що у сусідів скромніші смаки на автомобілі. Ідіоти навіть не приховують свою присутність. Але я їх не боюся. Головне, щоб дітей не займали.

Синтія перегорнула дві сторінки назад. Її цікавило, що означає "кабінет без вікон"? У голові тепер гуляло нове ім'я. Ко Йомі. Хто це? Здається, азіатське щось?

3 БЕРЕЗНЯ.

Навіть не знаю, з чого почати. У нашому будинку багато таємниць. Підвал, який знала як свої п'ять пальців,виявився центром жаху. Дванадцять кімнат. Дванадцять кімнат для викраденої малечі. Для них це просто товар. Заробіток. Ко Йомі називає бізнесом. Я шокована. Здається, Френк все знав. Я з часом замурую вхід цеглою. Щоб ніхто туди не потрапив.

- Що за?

Синтію охопив мороз. Її шкірою мурашки влаштували перегони. Вона закрила щоденник. Стук у двері. Вона підійшла. Радо б спитати, хто там. Але ж Синтія надто вперта. Навіть якби там озвалась сатана, вона б відкрила, щоб надавати стусанів. У коридорі стояв швейцар. Усміхнений та позитивний.

- Містер Айгнер, чекає на вас.

- Так. Хвилинку.

Зачинивши двері,запхалащоденник до валізи. Поклала її біля дверей. Оглянула номер оком, чи незабулащось.забула. Відчинила двері та попрямувала до Томаса.

- Мем, Томас чекає вас внизу.

- Окей!

Вони пройшли в ліфт. Синтія знову побачила, а точніше, не побачила кнопки з цифрою "два". Що це взагалі вчора таке було? Що за клуб анонімних алкоголіків чи наркоманів? Тай місцина далека від всього готелю. Хоча поверх знаходиться тут. Третій. Третій. Третій. Перший. Дисплей, наче, барахлить. Де ж другий? Та так задумано. Двері відчинилися.

- Ось і моя гостя.

Томас говорив, як минулого разу. Лагідно та спокійно. Кудись поділися роздратованість та злість. Навіть голос інший. Поводився як джентльмен. На ньому було пальто кольору слонової кістки, чорнийсветр, темно-синісині джинси. Те саме італійське взуття. На голові акуратна зачіска.

- Привіт.

- Хочу показати тобі свій готель.

- Інтригуюче.

- Пристібни паски. Цю подорож ти не забудеш.

Позаду до нього спокійно підійшов здоровань. Щось прошепотів на вухо. Томас глянув йому у вічі. Той чимось схвильований. Перепросив перед Синтією. Та ввійшла до кухні разом із громилою. Через двері на мить просочився шум. Там панувала атмосфера пекельної кухні. Запах долинув до її носа. Досить смачно,подумала вона. Чомусь її ноги повільно підходили до дверей. Час від часу звідти виходили офіціанти зпідносами,а потім заходили. З правогосправого боку побачила прочинені двері. Там світило жовте світло. Запах цигарок. Серед шуму вона намагалася вловити розмову Томаса з чоловіками.

- Ви вперше у цій справі? Невже важко зробити, як я просив? Якщо той покидьок не повернувся, то йдуть другі.

- Босе, у домі хтось був. Вона не одна.

- Дитина б справилась із завданням. Вам потрібно навести порядок удомі. Про неї я подбаю.

- Подбаю? - прошепотіла Синтія.

Вона вийшла з кухні та піднялася на сьомий поверх. Взяла валізу та почала спускатися сходами. Шостий,п'ятий,четвертий,третій,другий. На мить та глянула на двері,потімспустилася на перший. Легко відчинила двері сходової. У коридорі стояв той самий здоровань. Вона вийняла смартфон та включила режим "без звуку". Потім,спершись на стіну, роздумувала про подальші кроки. За дверима почула голос Томаса.

- Обшукати готель. Почніть із її номера.

Тепер вона чула той самий голос, що на світанку. Томас носив маски. Невже її хочуть вбити? За що? Вона справді цього не розуміла. Відголоски минулого? Помста?