Синтія сіла на пасажирське сидіння, і коли двигун заревів, вона поглянула на дорогу перед собою. Патрік спокійно виїхав із гаража,апотім плавно рушив до головної дороги. Вони їхали мовчки майже до самого мотеля.

- Синтіє, це все нічого не означає!

- Ти віриш?

- Коли я був хлопчаком, часто бігав, де мене просять. Одного разу мій татко сказав, що буде у дядька Адама. Але моя дитяча цікавість не полишала мене. Я грався у шпигуна. Якось я простежив за ним. Позаду твого будинку стояла велика вантажівка. Дядько Адам із моїм татком щось вигружали. Це були ліжка. Багато ліжок. Всі вони були однаковими.

- Не тяни, Патріку!

- Синтіє, вони були дитячими. Після цього вони їх заносили до будинку.

- Яка кількість ліжок?

- Не знаю! Більше десяти.

- Патрику, у мене будинок великий, але не настільки.

- Також бачив багато посуду. Дитячі іграшки та постільна білизна. Вони,наче, готель обікрали. Патрик усміхнувся.

- Це все? Чи ти ще щось приховуєш?

- Гаразд! Знаєш бар у нашому містечку? Його власник за загадкових обставин загинув. А через кілька днів бар перейшов у власність твого батька. Також я,малюком, не знав такої цифри, скільки у дядька Адама було автівок.

Патрик,наче, розізлився на самого себе, що приховував всі свої спостереження. Він почав вести авто ще швидше. Він старався не дивитися на Синтію.

- Якось на Геловін моя однокласниця одягнулася у червоне плаття, білий великий капелюх, чорну сумочку носила на плечі та хіхікала. А найголовніше, вона весь час дзвеніла, наче ключами від Кадилака. Своїми руками зробила невеличкий логотип із картону. Серед піратів та вампірів ходили й місіс Кадилаки.

- Це божевілля!

Синтія обережно відчинила двері кабінету тітки Мей, очікуючи побачити її за письмовим столом, але кабінет був порожнім. Поглянувши на стіл, Синтія помітила, що жодних свіжих документів чи записок не було, і це її насторожило. Вона закрила двері кабінету й пішла далі коридором, прямуючи до покоїв тітки Мей. Зупинившись перед дверима, вона постукала кілька разів, але відповіді не було. Синтія почекала кілька секунд, прислухаючись до будь-яких звуків усередині, але тиша була впертою. Вона відчинила двері до невеличкої кімнати, і відразу її огорнув легкий аромат їжі, що ще витав у повітрі. Кімната виглядала такою ж охайною, як завжди, але нікого не було. Пройшовши далі коридором, Синтія раптом почула звук води — здавалося, він лився з ванної кімнати. Синтія зупинилася на кілька секунд, вагаючись, чи варто їй постукати, чи просто почекати, поки тітка Мей вийде.

- Тітко Мей!

Тиша. Звук води продовжувався. Вона простягнула руку, щоб постукати, але раптом помітила, що двері були відчинені. Легкий скрип і різкий сморід ударили в обличчя. Прикриваючи носа рукою, Синтія іншою рукою вийняла смартфон і повільно увійшла. Перед нею відкрилася жахлива картина. У ванні лежала оголена жінка. Її шкіра була білою і холодною, як сніг, руки звисали по боках, з яких витекла чимала кількість крові. Синтія закричала та вибігла з покоїв. Посеред коридору її зустрів Патрик. Він тримав Синтію, наче розтоплений метал. Вона просто весь час виливалася з його рук на землю та кричала. Згодом крик переливався у плач.

- Вона мертва! Патрику! Вона мертва!

- Тихіше! Синті, будь тут! Ти мене чуєш?

Вона кивнула. Її очі були наповнені сльозами. Патрик спокійно проходив через кімнату. Дійшовши до ванної, він прикрив рота рукою. Сморід просто бив по носі. Однак його увагу привернув інший моторошний момент: живіт жінки набув вигляду баскетбольного м'яча, а шкіра нагадувала порцеляну, не природну для людського тіла. Видовище було зловісним. Вона тут вже не один день відпочиває. Потім вінвияснив, звідки дивний сморід. Серед темно-червоногочервоної води виднілася риба. Одна на боку, колись дивилася смерті в очі. Інша перевернута. Їх було щонайменшенайменше двадцять штук. Всі були майже одного розміру. Згодом він позадкував та вийшов з покоїв Мей. Різкий запах, наче досі у його носі. Він розумів, що щось тут не так. Здається, вона справді зробила це із собою. Чи їй все-таки допомогли?

Синтія сиділа в авто, дивлячись через вікно на яскраві синьо-червоні спалахи поліцейських вогнів, що освітлювали темряву навколо мотелю. Три поліцейські авто стояли в ряду, їхні проблискові маячки відбивалися на вологому асфальті, створюючи моторошну атмосферу. Синтія дивилася, як Патрік розмовляє з одним із офіцерів, його постать освітлювалася миготінням вогнів. Вона не могла почути, про що йшлося, але її думки були зайняті іншим. Її голова крутилася від запитань, які не давали спокою. Що могло змусити тітку Мей вдаватися до такого кроку? Що сталося, і чому все закінчилося саме так? Їй було важко усвідомити цю реальність. Але найбільше її бентежив той факт, що тітку знайшли серед риб — цей образ не йшов з голови. Роздуми раптово перервалися, коли двері авто відчинилися. Патрік нахилився до неї, його голос був тихим, але впевненим.

— Я відвезу тебе додому.

Синтія лише кивнула, ще не зовсім відходячи від своїх думок. Вона поглянула востаннє на миготливі вогні, перш ніж машина рушила з місця.

— Мене будуть викликати на допит?

— Ні! Я сказав, що це я знайшов труп. Сказав, що ми хотіли зняти номер. Ну ти розумієш.

— Але чому?

— Це надто великий стрес для тебе.

Промовивши ці слова, він торкнувся її лівої руки. Вона була ніжною та крихітною. Легкою, як пер'їнка. Потім відпустив ізнітився,хоча намагався не показувати цього. Він прямував порожньою дорогою. Коли Патрік привіз Синтію додому,вона вийшла з авто, відчуваючи на собі тягар усього, що сталося. Її очі блищали від вологості. Темрява нічного двору огортала її тіло. Дійшовши майже до дверей, Синтія раптом зупинилася. Щось її змусило озирнутися і подивитися на Патріка, який залишився за кермом, спостерігаючи за нею з легким занепокоєнням. Вона підійшла ближче до машини і трохи невпевнено попросила:

— Дай мені свій мобільний... Можливо, мені треба буде поговорити.

Патрік на мить затримав погляд на ній, а потім злегка посміхнувся, сумно, але тепло.

— Я не користуюся мобільним, — відповів він спокійно.

Синтія кілька разів кліпнула, не розуміючи, як це можливо, і тихо сказала:

— У всіх вони є...

Патрік дивився їй прямо в очі і просто сказав:

— Тільки не в мене.

Ця відповідь збила її з пантелику, але вона більше нічого не сказала. Після короткої паузи, не знаходячи слів, Синтія нарешті кивнула і, обернувшись, пішла до дверей.

Світанок пробивався крізь щільні штори, але спальня Синтії залишалася напівтемною. Вона лежала на ліжку, нерухомо, втупившись у стелю. Перед її очима знову і знову з'являлося обличчя тітки Мейс — бліде та мертве. Синтія намагалася тримати себе в руках, борючись зі сльозами. Вона перевернулася на бік і потягнулася до мобільного, який лежав на столі поруч із ліжком. Її пальці трохи тремтіли, коли вона почала вводити в пошуковий рядок два слова, які не йшли з голови: "Готель Рунта". На екрані з'явився список результатів, і першим у ньому був сайт, присвячений цьому старому готелю. Синтія натиснула на посилання, і перед нею з'явився образ будівлі — здавалося, що вона перенеслася в іншу епоху. Вона побачила ту саму будівлю, де фотографувався її батько. Готель виглядав старим, але елегантним. Перша інформація про нього була датована далеким 1954 роком, коли він знову відкрився як одне з популярних місць. Синтія дивилася на екран, намагаючись зібрати думки докупи. Що пов'язувало цей старий готель із її батьком? Ще одна загадка, ще один шматочок пазлу, який вона мусила розгадати. У кінці сайту вона знайшла контакти. Три номери телефону. На один із них вона натиснула та почула гудки.

— Добрий день! Готель "Runta". Слухаю вас вас!

— Добрий день!

Синтія підвелась та підійшла до вікна. На дворі вже панував справжній світанок. Кілька жінок пробігали повз будинок. Глянувши на подвір'я Патрика, вона побачила, що той возився біля авто.

- Мем?

- Я хочу забронювати номер.

- Так, мем. Яке число вас цікавить?

- Завтра.

- А саме двадцять перше?

Почувся звук клавіатури. На фоні грала спокійна, легка музика. Час від часу звучалителефони та жіночіголоси: - Добрий день! Готель "Runta". Слухаю вас вас!

- Можна обрати номер самій?

- Ммм... Якщо вам вдасться влучити у вільний! -жартівливо промовив чоловік.

- Сто тридцять другий.

Тиша тривала секунд вісім чи цілих десять. Синтія продовжувала спостерігати за Патриком. Той виймав із автівки сидіння та почав усевсерединіпроходитисяпилососом. Він усе робив неквапливо.

- Мем?

- Так. Я тут.

- На жаль, цей номер зайнятий. Можу вам запропонувати сто тридцять сьомий.

- Мені підходить.

- Мені потрібне ваше ім'я.

- Синтія Мунк.

- Записав. Будемо раді вас бачити у нашому готелі.

Синтія перервала зв'язок та кинула смартфон на ліжко. Прийнявши душ, попрямувала до кухні робити каву. Вона взяла дві кружки та поставила перед собою. Коли вийшла на двір, тримаючи в обох руках дві кружки гарячої кави,свіже ранкове повітря обійняло її обличчя, і вона на мить зупинилася. Закривши за собою вхідні двері ногою, вона трохи перестаралася, і вони зачинилися з гучним грохотом. Синтія здригнулася і подумала: "Зараз він гляне на мене." Так і сталося. Патрік, який ще грався ізз пилотягом у авто, почув шум і витягнув голову з машини. Він подивився в бік будинку, де стояла Синтія з двома кружками в руках, і підняв праву руку, вітаючись. Його обличчя було трохи втомленим, але м'яка посмішка показала, що радий її бачити. Синтія, злегка дозволила собі усміхнувшись у відповідь, пішла до нього через двір. Вона підійшла ближче й простягнула одну з кружок Патріку.

— Я подумала, ти не відмовишся від кави, — сказала вона, опускаючись на сидіння біля машини.

— Ти права, — відповів він, приймаючи кружку і роблячи перший ковток. Пар від кави піднімався в прохолодне повітря, огортаючи їх теплом. Патрік на мить зупинився, дивлячись у горизонт, ніби щось обдумуючи.

- Я телефонувала в готель.

- Що плануєш?

- Цікаво стало. Хочу бути там, де бував мій батько.

- Розумію! Слухай. Ті статті...

- Не говори. Відрізала вона, простягнувши до нього ліву руку.

- Зрозумів.

- Ти поїдеш зі мною?

- Гадаєш, я відмовлюсь?

- Є сумніви.

- Коли виїжджаємо?

- Завтра на світанку.

Вони сиділи поруч, п'ючи каву в тихій ранковій атмосфері. Мовчання між ними було повне розуміння, ніби більше нічого не потрібно було говорити. Синтія дивилася на каву, відчуваючи, що цей короткий момент спокою — саме те, чого їй зараз так бракувало. Попри всіподії, їй було спокійно. Патрик сидів і спостерігав за нею, намагаючись приховати свій інтерес, хоча серце билося швидше, коли вона була поруч. Її рухи, здавалося, були зовсім простими — звичайними жестами, коли вона відкидала волосся за вухо, або м'яка усмішка, яка час від часу з'являлася на її губах, або ж її дивний гардероб — для нього кожна деталь була значною. Він не міг відірвати погляд від її обличчя. Вона,наче, говорила з кимось іншим, а він лише думав про те, як голосно його думки відлунюють у голові: "Як вона така… особлива? Чому йому так важливо бачити, що вона усміхається?" Здавалося, що вона світилася зсередини, немов кожен її рух або вираз обличчя був наповнений чимось, що змушувало його світ виглядати трохи яскравішим. "Вона навіть не підозрює", — думав він. Не знає, що коли вона біля нього, все втрачає сенс. Хіба вона помічає, що бачить кожен її погляд? Коли Синтія випадково зловила його погляд, він відчув, як теплий рум'янець заливає щоки. На мить розгубився, швидко відвів погляд і потягнувся до кави. Серце в грудях почало калатати ще сильніше. "Що вона зараз думає? Чи помітила?"

- Ти поїдеш? Агов!

- Так! Закашлявся Патрик.

- Дорога не близька. Думаю, за годинку - дві будемо там.

- Окей! Як скажеш! Він передав їй порожню чашку.

Подякувавши за каву, той повернувся до свого авто. Синтія пішла до свого будинку. Витягнувши голову знову з авто, його погляд впав на пасажирське сидіння, на якому вона сиділа. Металеві кріплення легко потонули у чорному вогкому ґрунті. Піднявши сидіння, виявив, що воно добряче забруднилося. Коли б ще він кому-небудьнебудь, дозволив зробити схоже з його автомобілем. Він глянув їй у слід та усміхнувся.

Синтія сиділа за столом, розглядаючи старий металевий ключ, який тримала в руках. Її пальці обережно ковзали по холодній поверхні, коли раптом у її свідомості спалахнуло усвідомлення: "Це ж ключ від номера, який цікавить." Спершу вона не могла повірити, що тримає в руках ключ, який, можливо, міг би відкрити для неї двері до таємниці, яку вона намагалася розгадати. Однак це усвідомлення швидко згасло. "Хіба замки з вісімдесятих не замінювали? Чи справді цей ключ буде працювати?" — подумала вона, і від цього її ентузіазм трохи вщух. Можливо, двері давно були закриті іншим ключем або взагалі повністю замінені. Вона відклала його і взяла до рук старий знімок, на якому був її батько. Чорно-білий кадр, хоча й давній, був у чудовому стані. На фоні чітко виднівся той самий готель. Адам, її батько, стояв біля входу до готелю, його постава була спокійною, а на обличчі виднілася усмішка, якої Синтія ніколи не бачила в реальному житті. Він виглядав молодим і щасливим. Увагу привернуло інше — авто на задньому плані. У салоні було видно чоловіка, який сидів за кермом. "Хто це?" — проскочило в її голові, коли вона пильно вдивлялася в зображення. "Наші батьки товаришували", — чула Синтія у голові голос Патрика.

Вона стояла посеред кімнати, нахилившись над відкритою валізою. Її руки швидко збирали одяг, акуратно складаючи його:сорочки, джинси, светри. Коли вона дістала один із улюблених светрів із шафи і поклала його до валізи, її рука раптом зачепила якийсь папір. Спершу вона не звернула на це увагу. Це був лист, про який вона забула. Він був трохи зім'ятий, але все ще цілий. Синтія відразу впізнала його — це той самий лист, який вона знайшла в перші дні свого приїзду сюди. Вона тоді відклала його, не надавши особливого значення. Але зараз, коли вона тримала цей лист у руках, дивилася на нього по-іншому:іншому: "Анно, я спостерігаю за тобою вже багато місяців. Твої дії, вчинки — все це складається в дивовижну мозаїку людської природи. Як на мене, ти чудово робиш свою роботу. Містер "А" тобою задоволений. Моя тобі порада: зверни увагу на інші автомобілі. Смак у тебе хороший, але ж, чорт забирай, не можна допустити, щоб тебе спіймали через довбаний автомобіль." Все це тільки додало масла у полум'я. Інформація з інтернету з листом наче заодно. Вона впала посеред кімнати та почала плакати. В очах лунали голоси Сема та тітки Мей. Моменти з ними: щасливі та сумні. Потім перед очима з'явилася фотографія її батька—усміхненого та спокійного. Раптом вона витерла сльози та взяла до рук ще раз знімок. Але цього разу протилежною стороною. Позаду виднівся напис від руки: "Runta. 1983". Виходить, це за рік до її народження. Її думки перервав стукіт у двері. Патрик стояв у дверях та спостерігав за нею.

- Давно ти тут? — обурилася вона.

- Щойно! Я дещо дізнався. Назва готелю із Сомалі перекладається як "правда".

- Дотепність моєї долі немає меж!

- Можна пройти?

- Тобі знайомий чоловік, що за кермом?

Патрик підійшов та взяв фото. Він спершу прижмурився, мало не запхавши те фото собі до очей. Потім почав повільно збільшувати дистанцію між ним та очима. На деякий час знову сфокусувався. Згодом поклав його на ліжко.

- Це мій батько,спокійно промовив він.

- Так і думала. Що будеш робити, якщо виявиться, що твій старий спільник мого мачо? Жартувала вона.

Він глянув на неї та намагався щось сказати. Але все, на що був здатен, це проковтнути слину та мовчати. Синтія закрила валізу та поклала її на ніжки. Потім взяла листа та передала Патрикові. Поки той спокійно читав, вона діставала готівку з-підпід ліжка та складала до невеличкої жіночої сумочки.

- Що це може означати?

- Я гадаю, що мої предки були ненормальними та негідниками.

- Це нічого не доводить.

- Думаю, цього листа вдосталь.

Синтія ходила спальнею та збирала різні речі:окуляри, браслет та механічний годинник. На мить втупилась у смартфон. Опісля запропонувала піти до кухні.

Синтія сіла за стіл, розстилаючи перед Патриком великі аркуші паперу з кресленнями будинку. Її пальці нервово ковзали по краях, показуючи йому схему кімнат, коридорів і навіть прихованих проходів. Виявляється, із спальні можна було потрапити до гаража або підвалу. Але головне, що привертало увагу, — це розірвані сторінки. На кількох аркушах були порвані кути або великі шматки вирвані, залишаючи на кресленнях прогалини, ніби хтось навмисно щось приховував.