Адам впевнено проходив новим будинком, його кроки відлунювали в просторих приміщеннях. Він уважно оглядав кожен куточок, не пропускаючи жодної деталі. Будівельники працювали, зосереджені на своїх завданнях, а він, з нотатником у руці, роздавав їм настанови.
— Що вже зроблено? — запитував він, зупиняючись біля однієї з кімнат. Його голос звучав впевнено, вимогливо, але не грубо.
Чоловік, переглядаючи плани й помітивши, що вхідні двері були звичайної висоти, звернувся до головного прораба: — Ці двері повинні бути вищими! Я хочу, щоб вони виглядали так, як я це бачу. Переробіть. Потім, проходячи повз сходи, він запитав: — З якого дерева вони? Я хочу, щоб вони були якісними, довговічними.
Будівельник, намагаючись відповісти на запитання, похитнув головою. Адам кивнув, не показуючи роздратованості, і продовжив:
— А коли прибуде друга машина з меблями? Нам потрібно все встигнути до терміну.
Він продовжував свій огляд, контролюючи процес, впевнений у кожному слові, яке вимовляв. Ця нова оселя повинна була стати втіленням його ідей та мрій, і він не залишив би жодної деталі на волю випадку.
- Поверх "B-1" готовий?
- Так, сер.
- Двісті двадцять квадратів. Адам підглядає у записник.
- Так, сер. Все вірно! Якщо не брати до уваги видимий підвал, то двісті двадцять.
- Зрозумів! Ви гарно порацювали. Я сьогодні ввечері заїду, щоб розрахуватися з вами за минулий місяць.
Прораб у відповідь кивнув та легко нахилився. Адам вийшов з будинку і озирнувся на нього. Новий, високий, красивий, а головне,такий, як треба. Із будинку вмить вибіг чоловік та показував на щось позаду себе.
- Вас до телефону! -кричав будівельник серед усього шуму. Адам спритно прямував до входу.
- Слухаю!
- Ваше замовлення готове. Куди його доставити?
- О, я особисто заберу.
- Так, сер. Без проблем!
Адам кинув слухавку та повернувся до прораба. Той без жодних слів підбіг до нього,нахилившисьближче, щоб почути наступні настанови. Адам,стоячи навпроти відчинених дверей до вітальні,дивився на стіну.
- Він там. У тій стіні повинен бути захований сейф.
- Так, сер!
- Підготуй усе!
- Так, сер!
Адам стояв перед майстернею, де вже кілька тижнів працювали над виготовленням його нового сейфа. Він не міг дочекатися моменту, коли забере його, адже цей сейф мав стати не лише фізичним об’єктом, але й символом нового початку. Сейф повинен був зберегти всі його секрети — мрії, плани, навіть ті думки, про які він не наважувався говорити вголос. Він увійшов, і тепле світло майстерні обняло його. На столі стояв сейф, готовий до відправки, з витонченими лініями і важким металевим корпусом. Майстер, старший чоловік з мудрим поглядом, помітив Адама і усміхнувся.
- Здоров! Він готовий. Я сподіваюся, ти ним задоволений, — сказав він, підходячи до столу.
Адам підійшов ближче, розглядаючи виріб. Сейф виглядав надійно, а замок — простим. Саме те, що йому потрібно.
- Дякую! Він виглядає чудово, — зізнався Адам, торкаючись холодного металу. — Комбінація така, як я просив?
Майстер кивнув і почав пояснювати механізм. Адам уважно слухав, запам’ятовуючи кожну деталь. Слухаючи, він зрозумів, що сейф — не просто предмет, а справжній союзник у збереженні його особистого простору. Це місце, куди він зможе помістити всі свої таємниці, де вони будуть у безпеці. Після того, як майстер завершив, Адам нарешті заплатив за сейф і разом з ним вийшов на вулицю. Він переоцінивсвоїсили, адже сейф досить важкий. Він поклав сейф у багажник автомобіля. Дорога додому була сповнена роздумів. Адам планував, як використає новий сейф. Він хотів зберегти туди не лише матеріальні речі — гроші, документи, а й свої мрії, які він відкладав на потім. Можливо, це була не лише мета, а й його можливість почати з нуля, забути про невдачі і зробити крок до нового життя. Адам пригадав історії своєїматері. Вона часто розповідала йому про батька, якого він не пам'ятає. Завжди уявляв батька уявляв як сильного та хороброго. Мати завжди повторювала, що його батько зробив себе сам. Що весь успіх завдяки його старанням та наполегливості. Адам пізніше дізнався, що вона багато від нього приховувала. Наприклад, численні вбивства копів,неодноразові стрілянини на вулицях,а бійки у клубах чи ресторанах відбувалисяпрактично кожен день. Адам його не засуджував,хоча завжди глибоко відчував, що це не його метод. Батько був розумним, але не далекоглядним. Він відкрив багажникі дістав сейф. До нього ж відразу підбігли кілька будівельників, наче той збирався нести фортепіано.
- Дозвольте, сер!
Адам знову подивився на свій новий будинок. На другому поверсі якраз почали фарбувати віконні рами. Його це здивувало, адже на дворі вже майже ніч. Томущо він наказав негайно злізти та їхати по домівках.
- Мій будинок повинен бути ідеальним! - кричав він.
- Вибачте, сер!
- Робіть свою роботу вдень,коли є світло. Мій будинок не проект, який повинен бути готовим до вказаної дати.
- Ми зрозуміли. Вибачте, сер!
- І припини вибачатись. Від Адама летіла слюна на всі боки.
Сутінки вже оповили будинок, де ледь відчувався запах свіжої фарби. Тиша розливалася по кімнатах, і Адам стояв біля великого вікна. В руці у нього була важка сигара — ще недоторкана, але вже готова до того, щоб стати його вечірнім супутником. Він підніс сигару до рота, відчуваючи грубу текстуру на губах. Слухняний вогник запальнички спалахнув у темряві, освітлюючи його обличчя. Густий дим закружляв у повітрі, заповнюючи кімнату теплим, пряним ароматом тютюну. Адам перевів погляд на сейф, який стояв посеред кімнати. Він підійшов до нього, видихнув ще одну хмару диму й зупинився, задумливо дивлячись на металеві дверцята. Його пальці швидко закружляли. Сейф клацнув. Без особливого поспіху дістав із кишені важкий брязкіт ключів, оглянув їх і кинув у середині сейфа. М'який звук ключів, що впали на дно, відбився від холодних стінок. Він закрив дверцята. Ще один вдих сигарного диму. Його новий дім здався тепер трохи більше своїм.
Телефон дзеленчав у тиші вечора, коли Анна вже гортала сторінки книги, готуючись до сну. Вона подивилася в сторону червоного телефону. Можливо, Адам. Вона відповіла без вагань.
- Привіт, — його голос був тихий, трохи хриплий, але теплий.
- Привіт, — відповіла Анна, не приховуючи радості.
Між ними повисла коротка пауза, та вона була не незручною, а тією, що говорить більше за слова. Вони обоє сумували один за одним, але важко було це висловити.
- Я так сумував за тобою, — нарешті прошепотів Адам. — Навіть не знаю, як пояснити це відчуття.
Анна усміхнулася і вдихнула глибше, ніби намагаючись відчути його присутність.
- Я теж, Адаме. Кожен день здається довгим без тебе.
Адам на мить замовк, а потім почав наспівувати тихо знайомі нотки. Це була їхня пісня — та, що звучала в їхній перший вечір разом. Голос Адама м’яко й лагідно плив у слухавці, огортаючи Анну спогадами. Вона закрила очі і дозволила собі посміхнутися, занурившись у ті миті, коли вони були разом.
- Ти завжди знаєш, як зробити мене щасливою, — тихо сказала Анна після його наспіву.
- А ти мене — своїми розповідями. Як минув твій день? — запитав він, намагаючись змінити тему на щось легше.
Анна раптом пожвавилася і почала розповідати про все, що відбулося: як зустрілася з друзями, як ходила в парк, як сміялася з кумедної ситуації на роботі. Її голос був живим і емоційним, і навіть крізь слухавку Адам відчував, як її енергія наповнює простір.
— Звучить, як насичений день, — сказав він, коли вона трохи вгамувалася. — Мені подобається, коли ти так захоплено розповідаєш.
— Я просто хочу поділитися з тобою всім. Навіть найдрібнішими речами. Мені це так важливо.
Адам мовчки слухав, усміхаючись, знаючи, що ці прості моменти роблять їхній зв'язок сильнішим, навіть коли вони далеко один від одного.
— А як ти провів свій день?
— Зовсім скоро у нас буде власний дім. Запевняю, що цього рокуРіздво ми проведемо у нашому, власному будинку.
— Це просто чудово!
— Так.
— Нам буде достатньо хоча б однієї кімнати. Головне, щоб ми були щасливими!
Адам кусав нижню губу. Він просто не знав, як знайти потрібніслова, щоб сказати, що будинок має два поверхи,триспальні,двіванни,кухню та просторувітальню,гараж на три автомобіля,дві тераси для відпочинку,підвал тридцять шість квадратів,а ще двісті двадцять квадратів під великим замком. Загалом сам будинок мав майже триста квадратів. Горище Адам планував використовувати суто для непотрібнихпотрібних речей. Чи все-такитаки потрібних, якщо вирішив їх не викидати. На все, про все пішло близько двохроків. Думка про власний будинок прийшла, коли він отримав жирний гонорар.
Адам допоміг Анні вийти з автомобіля, тримаючи її за руку. Її очі були зав'язані чорною шовковою пов'язкою, і вона невпевнено ступала по землі, спираючись на його руку. Легка усмішка грала на її губах, але було видно, що вона трохи нервує.
— Адаме, куди ти мене привіз? — вона засміялась, відчуваючи, як вітер обвіває її обличчя.
— Трохи терпіння, ще кілька кроків, — м'яко відповів він, обережно ведучи її вперед.
Зупинившись, вони опинилися перед великим будинком, який височів перед ними. Він випромінював затишок і велич одночасно — новий, чистий, із доглянутим газоном та великими вікнами, що вловлювали останні промінці вечірнього сонця. Адам зупинився, зробив глибокий вдих і ніжно запитав:
— Готова?
— Готова до чого? — Анна засміялася, не зовсім розуміючи, що відбувається, але довіряючи йому.
Адам повільно розв'язав пов'язку, і коли тканина зникла з її очей, вона кілька секунд просто стояла мовчки. Перед нею був розкішний будинок. Її очі широко розкрилися, обличчя застигло в подиві. Вона зробила крок назад, ніби намагаючись оглянути його повністю, втримати в пам'яті всі деталі. Потім повільно обернулася до Адама, і він побачив у її погляді не лише радість, а й тривогу.
— Адаме... — почала вона тихо, зітхнувши. — Це задорого для нас.
Її голос був м'яким, але в ньому звучало стурбоване питання. Вона торкнулася його руки, ніби намагаючись переконатися, що він розуміє її сумніви. Адам усміхнувся, намагаючись розвіяти її занепокоєння, але відчував, як її слова застрягли десь глибоко в ньому. Задорого для кого? Для нас? Невже ми не можемо жити краще? Адам собі ще раз пообіцявсобі, що забезпечить собі старість таі зійде зі слизької доріжки.