Френк та Анна відсували стелажі, що прикривали вхід до підвалу, які вже кілька років зберігали темні таємниці. Металевий скрегіт відлунював по порожньому гаражу, додаючи похмурої напруги. Ось нарешті відкрився прохід, і Анна, затамувавши подих, зробила крок, ніби повертаючись у світ, який воліла б забути. Вони вимкнули світло. Кілька тьмяних ламп блиснули, освітлюючи простір, але одна за одною погасли, залишивши лише одну, що миготіла, створюючи привидоподібні тіні на стінах. Френк скривився, прикривши рукою ніс. Анна, помітивши його рух, легко усміхнулась. Підняла руку, вказуючи пальцем на двері.

— Він там, — промовила вона тихо, але з упевненістю.

Френк не поспішаючи підійшов до дверей. Простягнув руку, вільно обхопивши холодну ручку,дверей, і з легким скрипом відчинив їх. Запах був складним. Наче й неприємний. А наче й не було його ніколи. Все у їхній голові. За три роки Пак перетворився на чорну суміш. Або,швидше, на актора з кімнати страху.

Френк і Анна винесли на вулицю яскраво-жовтий пакет, який виглядав наче об'ємне сміття, остаточно упаковане й надійно зав'язане. Вони швидко озирнулися, перевіривши, що ніхто не спостерігає, і Френк, приклавши зусилля, закинув пакет до багажника свого мустанга. Пакет ледь вмістився, хоч вони попередньо склали його мало не вдвоє. Коли все було зроблено, Френк глянув на свої руки. На них залишилися сліди темного бруду — важка, липка речовина, що нагадувала про нелегке завдання, яке вони щойно виконали. Френк на мить задумався, невідривно вдивляючись у свої пальці, ніби в них залишився відбиток чогось невидимого, чогось, що так легко не зітреш. Анна мовчки дивилася на нього, і її обличчя було таким же безпристрасним.

Френк сидів за кухонним столом, обхопивши чашку гарячої кави, і час від часу підносив руки до обличчя, ніби вловлюючи залишковий запах, який важко було зняти водою. Він втупився в чорну рідину, роздумуючи про щось своє, поки його пальці злегка тремтіли, хоча він намагався це приховати. Запах з підвалу наче посилився у його ніздрях. Наче Пак стоїть десь поряд. Анна мовчки відкрила шафу, дістала звідти стопку купюр і, не кажучи ні слова, поклала їх перед Френком. Готівка, зв'язана еластичною стрічкою, лежала на столі, ніби вирок чи угода. Френк, не відриваючи погляду від грошей, нервово хмикнув, підніс руки до носа ще раз, втягуючи запах, який тепер, здавалося, став невидимим, але нав'язливим символом їхньої справи.

- Анно! Пробач мене.

- Припини!

- Я гадки не мав, що все так затягнеться.

- Все добре! У мене були хороші вчителі. Бери гроші. Це гроші Адама. Думаю, він би не був проти.

- Я думав, що Ко Йомі вб'ють протягом місяця. Пройшло чотири роки. Мені просто ніяково, що залишив тебе одну. Мені соромно. Я просто боявся за сина та своє життя. Той психопат і оком би не моргнув, щоб вбити мене.

- Краще б ти вбив мене тоді. Анна почала витирати вологі очі.

- Не говори так. Я б цього ніколи не зробив. Той покидьок навмисно дав мені тебе прибрати.

- Як мені далі жити? Френку?

Френк підвівся та обійняв Анну. Вона, дозволивши себе прихистити, заплакала ще дужче. Вони стояли кілька хвилин мовчки.

- Тепер я завжди буду з тобою. Більше ніколи не залишу самою.

- Що?

- Я люблю тебе! Анно! Завжди любив.

- Годі, Френку! Припини!

Анна відкинула Френка від себе. Вона зтиснула кулаки, а обличчя було вкрите сльозами. Вона почала говорити спочатку тихо, але з кожним словом її голос ставав гучнішим і розпачливим. В очах були біль і лють, що виривалися назовні після років мовчання.

— Ти не уявляєш, як це було, — її голос тремтів, а пальці судомно впивалися в тканину светра. — Адам знищив усе, що я любила, кожну частину мене... Він зробив із мого життя пастку, із нашого дому — темницю. Я ненавиджу те, у що він перетворив нас, як отруював мене і дітей своїм світом... Синтія і Сем! Вони не мають бачити цього!

Анна схлипнула і на мить затихла, глибоко вдихаючи, але вже за мить її голос зірвався на крик.

— Я виживала тільки заради них! — вона закрила обличчя руками, намагаючись заспокоїтися, але сльози лилися безупинно. — Іноді здавалося, що я просто більше не можу… Не раз думала покінчити з цим. Але зупинялась, бо знала, що діти ще потребують мене. Хоч й не зі мною вже. Знаєш, скільки разів я стояла за огорожею притулку? — промовила вона, ледь чутно. — Спостерігала за тими дітьми, шукаючи Сема і Синтію, хотіла на мить їх бачити, ніби вони все ще мої. Я стала для них чужою, просто тінню за парканом… — Голос зірвався на схлип. Вона стояла, хитаючись, стискаючи руки, ніби хотіла стримати себе, але сльози котилися без кінця. 

Історії років, тиску і втоми, які вона стримувала, тепер виривалися, як нестримна хвиля, і Анна здавалась безпомічною перед цим потоком болю, який вона несла у себе занадто довго.

- А ти кажеш, що любиш! Чому ти так зі мною?