Джон сидить на краю невеликого готельного ліжка, вдивляючись у сіре вікно. Зовні ледь шумить вуличне життя, але для нього все це здається далеким, ніби інший світ. Його розум розривається між двома полюсами — важким відчуттям вини і жорстокою правдою, яку він щойно знайшов. Він не може повернутися додому. Усе змінилося. Хто він тепер? Злочинець? Той, хто переступив лінію, за яку вже не можливо повернутися? Стукає серце, кожен удар віддає важким тягарем усередині. Згадує обличчя тих, кого знав, — колег, начальника, рідних. Як він може знову подивитися їм у очі після того, що зробив? Кожна думка про роботу викликає страх і сором. Раніше він думав, що зможе впоратися, що все вирішить. Але тепер, з цією правдою, яку він знайшов, усе втратило свій сенс. Вся його кар'єра, обов’язки, ті дрібниці, на які він витрачав стільки сил — усе це видається мізерним у порівнянні з тим, що тепер лежить перед ним. Справжня картина. Правда, яка змінює все. І ця правда тепер його тягар. Але що далі? Він знає, що зробив те, чого не можна було робити. Знає, що вчинив злочин. І ця думка стискає його зсередини, змушує шкіру горіти від сорому. Але ж він завжди шукав цю правду, правда? Так. Він хотів знати. І тепер, коли він її знає, вона перетворилася на ярмо, яке він не може скинути. Повернення додому? Неможливо. Це місце більше не його, не після цього. Повернення до нормального життя? Смішно. Як він може продовжувати, коли кожен день стане нагадуванням про ту ніч, про той вчинок? Але він також відчуває тінь задоволення. Десь у глибині душі, попри страх і розпач, є холодне відчуття перемоги. Він знає правду. Він отримав те, чого так довго прагнув. Але чи було воно того варте? Його очі блукають по кімнаті, не знаходячи відповіді. Він не знає, що робити далі. За дверима почились кроки. Тихі нерозбірливі слова. Звук замка. У когось є ключі? Джон глянув на свої які кинув на столик поруч. Цієї миті у номер увійшов Борсато. Джон підвівся на ноги. Той у відповіть показав рукою сідати. Опісля почав діставати сигару.

- Ви мене вб'єте?

- Я? Борсато розсміявся. - Мені потрібні такі як ти.

- В сенсі?

- Працюй на мене. Я допоможу тобі з помстою за сім'ю.

- Що?

- Я ніколи не любив, те логово. Ти все своє життя думав, що завдяки закону посмтишся за сестру та батьків. Але вбивці були блище ніж ти собі думав. Ти пам'ятаєш Ларсона?

- Мені було близько дванадцяти.

- Уяви його мордяку, коли той дізнався, що ти Беуз!

- Я не буду для вас вбивати людей. Навіть якщо вони цілковиті негідники.

- Джоне, у мене для тебе чиста робота. Ніяких вбивств. Тобі потрібно буде подорожувати країною. Ти ж любиш подорожувати?

- Рано чи пізно мене знайдуть. Мене впіймають.

- Повір мені. Ніхто тебе і пальцем не торкнеться. А зараз витирай свої шмарклі, підтягни штани і до роботи. Ось адреса. Привези мені товар.

- Порт? Знову люди?

Борсато тільки посміхався. Докуривши сигару він покинув номер. Джон ще деякий час сидів на ліжку. Привівши себе до ладу зібрав свої речі та вийшов із немора. Біля дверей стовбичив невисокого росту чоловік. Він мав широкі плечі на шрами біля очей. Його погляд був спокійним. На ньому було чорне пальто. Все це підкреслювало темно коричневе, блискуче взуття. 

- Ти ще хто? Обурився Джон.

- Я від містера Борсато. Мене звуть Гак. Я до твоїх послуг.

- У "Гака" є ім'я?

- Майкл. Він усміхнувся.

Джон сів у авто, відчуваючи, як сидіння під ним злегка скрипнуло. Він витягнув з кишені зім'ятий аркуш паперу, на якому Борсато написав адресу. Порт? Що ж там може бути? Його пальці мляво розгорнули папірець, погляд пробіг по адресі ще раз, і в голові з'явилося відчуття тривоги. Порт завжди означав щось більше, ніж просто контейнери і вантажі. Майкл сидів поруч, риючись у внутрішніх кишенях свого довгого пальта. Його рухи були повільні, майже театральні, ніби кожен дотик до тканини був продуманим наперед. Джон кинув на нього швидкий погляд і помітив, що той знову поправляє своє волосся. Його зачіска блищала так, ніби на неї вилили цілий літр бензину. Волосся блистіло під світлом вуличних ліхтарів ще більше, ніж його бездоганно начищене взуття.

— Що ти шукаєш? — не витримав Джон, поглядаючи на Майкла краєм ока.

Майкл тільки злегка знизав плечима, не поспішаючи з відповіддю. Він був тим типом, хто завжди діяв розмірено, ніби час працював тільки на нього. А його зачіска, завжди в ідеальному стані, наче знущалася зі світу, в якому все мало свій термін придатності.

— Та так... — Майкл врешті-решт знайшов щось у пальті, але, замість того щоб дістати, знову поправив волосся і глянув на кермо.

- Може ми вже поїдемо?

- Там чекає нас інше авто?

- Ні. Чому ти питаєш?

- Незважай!

Джон уявив як вони звідти везтимуть так званий "товар". Авто досить крихітне. Просто фізично нічого не поміститься. Джон видихнув з полегшенням. Значить "товар" значно менший за людину. Авто загуркотіло. Джон повільно розвернувся та виїхав на дорогу. Мовчанка тривала близько години, якщо не більше. Джон розмовляючи з самим з собою просто не розумів, про що можна вести бесіду з побідними людьми: "Як твоє життя, кого вчора замочив"? Невже його можна запитати за що той любить Шекспіра? Чи вважає він Айвазовського величним художником? За що любить його картини? Що скажеш про "Дев'ятий вал"? О, особисто це моя улюблена картина. Одного разу я відвідаю Європу. Обов'язково маю глянути власними очима той шедевр. Та ти що? Як цікаво! Джоновий діалог із уявним Майклом чи Гаком перервав реальний Майкл. Або Гак.

- Ти краще б не робив необдуманих рішень.

- Ти про що?

- На майбутнє! Він глянув йому у вічі. - Я звісно під тобою, за проханням Містера Борсато. Але здувати пилюку з твоїх плечей не буду.

- Не потрібно здувати пилюку. Джон глянув на своє праве плече. Воно було чистим. 

Цей громило вміє розмовляти довше хвилини? Невже в нього немає ліміту? Думав Джон. Уявімо двадцять слів на добу. Джон усміхнувся. Також  у нього було двояке відчуття. За якихось останні три дня його життя перевернулося догори дригом. Ще у понеділок він сидів серед поважних людей. Які надавали настанови, щодо операції Борсато. Взяти його живим. А тепер він їде в одному авто з його соратником. Цієї миті по радіо заграла пісня. Майкл прибавив звуку: "Твої очі для світу". Джон мимоволі глянув на Гака. Цей макаронник чи хто він вбіса, взагалі немає значення, любить такі пісні? "Я залишусь чекати на нашому місці". Пісня про кохання якось дивно грала у даній компанії. Здається навіть кривилась чи дивувалась: "Почати жити знову". Чоловічий голос лився по салону. Пісня спокійна та ніжна. Пізніше почав грати саксофон. Джон закотив очі та вмить переключив станцію.

- Я слухав.

Джон мовчки просто дивився на дорогу. Пертись через пів країни до клятого океана. Джону не давало спокою по який такий "товар" вони їдуть? Наркотики? Надто банально. Брудна готівка? 

- Можна питання?

- Звісно, босе! Гак крявлячись усміхався Джону.

- Чому ми туди їдемо?

- Набрати соленої води. Майкл розреготався.

- Дотепно.

Джон мовчки зупинив авто на узбіччі. Їхні погляди перетнулися на мить, і без слів було зрозуміло, що пора мінятися місцями. Джон тихо зітхнув і вийшов із машини, обійшовши її з одного боку. Він відчував, як холодне нічне повітря пронизало його шкіру, але це не здавалося важливим. Все, що він хотів зараз, — це трохи відволіктися від думок про порт. Майкл також вийшов із авто, але зробив це швидко і рвучко, як робив це завжди. Він навіть не дав часу Джону нормально сісти на пасажирське сидіння, як уже рвався вперед. Джон квапливо зачинив двері і, опинившись всередині, почав шарудіти по приладовій панелі, шукаючи хоч якусь радіостанцію. Клацання налаштувань радіо лише посилювало його нетерпіння. Одні станції шипіли, інші грали щось невідоме. Він не міг знайти нічого, що могло б заглушити його думки або розсіяти напругу, яка висіла в повітрі, як важкий туман. Тим часом Майкл з усією своєю характерною рішучістю рвонув з місця, навіть не даючи двигуну подумати. Автомобіль різко поїхав уперед, колеса шурхотіли по асфальту, а Майкл, не звертаючи уваги на радіо, зосереджено вдивлявся в дорогу перед собою. У його рухах було щось неприродно різке, але він завжди був таким: швидкий, впевнений, безповоротно рішучий. За кермом зовсім інша людина. Вже не той повільний чоловік, що неквапливо рився у своєму пальті.

— Ти хочеш вбити двигун? — кинув Джон, роздратовано клацнувши радіо ще раз, коли чергова станція не сподобалась йому.

— Ми не маємо часу на повільність, — коротко відповів Майкл, не відриваючи погляду від дороги.

- Але й застрягнути серед дороги нам теж не потрібно. Додав Джон.

Чорне авто плавно закотилося на порожню заправку, його фари вирізали тонкі лінії світла у мороці передсвітанкової темряви. Майже безшумний рух машини був ледь помітним на фоні безлюдної дороги. Небо ще не почало світлішати, і світ навколо здавався завмерлим у часі. Джон повільно розплющив очі, відчуваючи, як сон важко відпускає його. Перше, що він побачив, було тьмяне світло над заправочними колонками. Він глянув на годинник — 4:40 ранку. Три години. Він проспав майже три години. В голові було трохи туманно, і все, що залишалося — це відчуття порожнечі, яка висіла у повітрі навколо. Майкл уже вийшов з авто, його фігура виділялася на фоні неонового освітлення заправки. Він підійшов до колонки й узявся за заправний пістолет, діючи так само швидко і різко, як завжди. Його рухи здавалися автоматичними, але одночасно в них відчувалася певна метушливість, ніби він хотів закінчити це діло якомога швидше. Джон, ще не повністю прокинувшись, озирнувся навколо. Ні душі. Жодної машини, жодного звуку, окрім ледь чутного шурхоту бензину, що лився в бак. Ніч наче застигла. Світанок ще був далеко, і темрява висіла над ними, як важка ковдра, приховуючи всі можливі загрози. Майкл нахилив голову, зосереджено стежачи за цифрами колонки, а його зачіска, як завжди, блищала навіть у цьому тьмяному світлі. Джон продовжував мовчки дивитися на нього, відчуваючи дивне занепокоєння. Щось у цій порожній заправці і темряві навколо викликало в нього неспокій, який лише зростав із кожною секундою. Майкл сів в авто та завів автомобіль. Джон шукав бодай когось у приміщенні заправки. З одного вікна виглядав чоловік років сімдесяти. Можливо і молодший. 

- Ти не розрахувався?

- Заяви у поліцію. Усміхнувся Гак.

Джон ще раз озирнувся на чоловіка у вікні. Він просто стояв та спостерігав. Він не телефонував у поліцію чи бодай по допомогу. Коли авто легко покотилось дальше, чоловік обернувся та зник у приміщенні.

- Це заправка містера Борсато. Майкл глянув на Джона. 

- Чому так холодно?

- Ми вже близько.

Обмінявшись поглядами, так само ж озирнулись знову на дорогу. Тоді все зрозуміло, думав Джон. В голові не вкладається. Вони від'їхали на добрих сімсот кілометрів. І тут, серед поля, натрапили на заправку Борсато. Як це взагалі можливо? Мається на увазі: жити! Джон сумнівався, що той купив її чесно. Стоп! Купив? Джон криво усміхнувся. 

- У тебе є сім'я?

Гак глянув на Джона. Потім знову повернув голову у сторону дороги. Він додав газу. Виключив радіо. Звук було досить сильно скручено, але той крихітний шум почав діяти йому на нерви. Він ще раз натиснув сильно на газ. Джон при себе думав, що дарма він запитав його про сім'ю. Адже як ніхто розумів, що не легко говорити про такі речі. 

- Син. Йому шість. Арнольд.

Джон глянув на Майкла наче іншими очима. Цей широкоплечий, малослівний громило має сина? Про дружину вирішив не розпитувати. Тай взагалі хотів полишити цю тему. Дарма він її почав. Майкл у свою чергу почав ритись правою рукою у пальті. Згодом дістає із кишені крихітну фотографію. Передає її Джону.

-  Тут йому всього два роки. Промовив тихо Гак. Наче на тему "Сім'я", у нього є спеціальний голос.

Джон взявши знімок до рук вдивлявся у кожну деталь. Хлопчик на руках у якоїсь жінки. Напевне дружина, подумав Джон. На фоні побачив білий будинок. Дружина стояла посеред вулиці і на руках тримала Арнольда. Джон передав знімок та втупившись у бокове скло дивився як вони проїзджають будинки та поля. Він заснув. 

Джон прокинувся різко, відчуваючи, як сильний гул проникнув у його сон, розірвавши тишу. Гучний, монотонний звук ніби вібрував у його черепі, наповнюючи мозок шумом, який не можна було ігнорувати. Спершу він не міг зрозуміти, що відбувається, але поступово усвідомлення просочилося крізь туман сонливості. Це був звук одного з кораблів у порту. Він повільно підвів голову, тримаючись за чоло, відчуваючи, як цей гул продовжує вібрувати в його вухах. На дворі вже було світло — світанок розливався над горизонтом, фарбуючи небо у блідо-рожеві та помаранчеві відтінки. Порт починав оживати, хоча все ще здавалося занадто раннім для активного руху. Джон протираючи очі, і через лобове скло побачив Гака. Той стояв трохи осторонь, на дворі, поруч із вантажними контейнерами, і жваво розводив руками, спілкуючись з кимось, кого Джон не міг чітко розгледіти. Гак виглядав збудженим, говорив швидко і нервово, жестикулюючи так, ніби намагався переконати або пояснити щось дуже важливе. Джон відчув, як тривога піднімається всередині нього, все ще розбитого після сну і неприємного пробудження. Шум корабля не припинявся, і він ніби віддзеркалював неспокій, що наростав у його свідомості. Він примружився, намагаючись розібрати, хто стояв із Гаком, але відстань і ранковий туман заважали це зробити. Потім побачив Гакову усмішку дорогою до авто. Його зачісканавіть у тумані блищить. Подумав Джон. Майкл підійшов до машини, зосереджено дивлячись на Джона. Його обличчя було беземоційним, як завжди, коли справа доходила до серйозних рішень. Він нахилився трохи ближче, і Джон відчув легкий запах парфумів, змішаного з бензиновими випарами заправки, яка все ще залишалася десь позаду. Парфуми були жіночими. Невже вони робили ще зупинки окрім заправки?

— Твій вихід, Джоне, — різко сказав Майкл, не відводячи погляду. У його голосі не було жодної тіні сумніву. Це був не наказ, але й не прохання. Це було те, чого чекали.

Джон напружився, але мовчки слухав. Він помітив, що Майкл ніколи не жартував у таких ситуаціях. Той обережно вказав рукою в бік великих дверей, що стояли трохи осторонь на території порту. Вони виділялися яскраво-жовтим кольором серед брудних контейнерів та тьмяних будівель. Невеликі, але зухвалі плямою, які одразу привертали увагу.

— Он туди, — продовжив Майкл, жестом вказуючи на двері. — Йди. Тебе там чекають.

Джон перевів погляд на двері, відчуваючи, як у животі починає зав'язуватися холодний вузол. А також голодний вузол.

— І що там? — здавлено запитав Джон, не відриваючи погляду від дверей.

Майкл лише коротко посміхнувся, знову поправив свою блискучу зачіску.

— Скоро дізнаєшся. Але тільки ти. Це твоя справа.

- Моя справа? Обурився Джон.

Джон ще раз глянув на жовті двері, намагаючись підготувати себе. Джон зробив перший крок, і ноги здалися йому важкими, мов свинець. Він намагався зібратися з думками, але всі вони плуталися, як дим, що піднімався в повітря від сигар, які курили чоловіки неподалік. Ті стояли осторонь, під навісом біля складу, і мовчки спостерігали за ним, не зводячи очей. Їхні обличчя були невиразні через густий туман, але він відчував на собі їхні погляди. Їх не турбувала його присутність, але водночас вони мовби оцінювали кожен його рух. Джон зловив себе на тому, що кілька разів зустрівся з ними поглядом. Ці люди — спокійні, впевнені в собі, із сигарами в руках — виглядали так, ніби це їхнє природне середовище. Вони знали правила гри і грали за ними вже давно. Їхня байдужість, здавалося, була ще страшнішою, ніж будь-які слова чи попередження. Вони просто дивилися на Джона, не промовляючи жодного слова, і це мовчання було важчим за будь-який осуд. Він і не помітив, як пройшов половину шляху до жовтих дверей. Відчував, як серце починає битися швидше. Щось у цьому місці змушувало нервувати, хоча все навколо виглядало надто спокійно, навіть загрозливо у своїй тиші. У порті вже почало трохи світлішати, але світло було холодним і тьмяним, ніби день ще не готовий прокинутись повністю. Джон знову перевів погляд на двері. Вони стояли прямо перед ним, великі, яскраво-жовті, відтіняючи загальний похмурий тон порту. Відстань до них зникла майже непомітно, і ось він уже був перед ними. Серце гупало в грудях, а руки раптово спітніли. Він вдихнув глибоко, майже автоматично, і повільно простягнув руку до холодної металевої ручки. Доторкнувшись до неї, відчув легкий холод металу. Все навколо здавалось ще більш застиглим у часі. Джон зупинився на секунду, а потім, зібравши волю, потягнув двері на себе. Зі скрипом вони відкрилися. У приміщенні, що відкривалося за жовтими дверима, було гамірно, але атмосфера здавалася ще більш напруженою, ніж зовні. Група чоловіків, одягнених у темні куртки, зосереджено працювала біля вантажівки, завантажуючи якісь ящики. Серед усіх цих людей одразу виділявся один — високий чоловік із чорним, ретельно зачесаним волоссям. Він стояв трохи осторонь, спостерігаючи за роботою. Тримав у руках щось, що не належало до того, що вони вантажили — білу теку. Виглядало так, ніби всередині було щось зовсім крихітне або просто кілька аркушів паперу. Джон мимоволі зустрівся з ним поглядом. Їхні очі перетнулися, і це коротке зіткнення наче зупинило час. Чоловік із текою підняв руку в повітря, жестом запрошуючи Джона підійти ближче. Джон, не вагаючись, зробив кілька кроків у його напрямку, відчуваючи, як хвиля тривоги змішувалася з цікавістю. Коли вони нарешті зустрілися, обидва чоловіки привіталися коротким кивком. Високий чоловік мовчки вивчав Джона, його темні очі повільно й уважно пробіглися по його обличчю, ніби він оцінював кожну деталь. У цьому погляді було щось холодне і проникливе, наче намагався розібратися в Джоні, зрозуміти, чи той відповідає його очікуванням. Джон теж не залишився осторонь. Він швидко окинув поглядом чоловіка: високий зріст, впевнена постава, діловий вигляд. Чорне волосся додавало йому особливої суворості. Та найбільше уваги Джона привернула ця біла тека в руках. Її маленький розмір і незначний вигляд, здавалося, ховали щось важливе, щось, що не відповідало навколишній метушні з вантажем.

- Ось. Він протягнув Джону теку. - Ми дуже вдячні містеру Борсато. Так і передаш йому.

- Так, сер!

- Сер? Чоловік усміхнувся.

Опісля чого побачив щось позаду Джона та зарепетував щось на кшталт: Я ж говорив тобі, що ящики з Кореї залишаються тут. Ти тупий?

- Так, босе.

- Чогось бажаєте? Промовив він до Джона.

Джон не міг визначити його наміри. Він серйозно, чи просто глузує з нього? Звідки така етика. І що саме він має на увазі? 

- Ні. Дякую. Нам треба їхати! Дорога далека.

- Так. Розумію! Тоді до зустрічі. 

Вони потиснули руки і високий чоловіу зник десь між ящиками. Викрикуючи, які грузити, а які залишити. Джон рвучко розвернувся на місці та рушив на вихід. На вулиці побачив той самий туман. Прямуючи до автівки він спостерігав як Гак щось намагався загрузити у багажник. Серце охололо. Невже це те про що він думає. Невже він знову приїхав по "товар"? Підійшовши блище побачив дерев'яну бочку. Майкл який запхнув її у машину струсив руки та пальто.

- Що там?

- Солена вода. Усміхається Гак. - Думав я жартував?

- Навіщо? Джон глянув на задні колеса.

- Там все окей? Той у свою чергу дивився на білу теку.

- Наче.

Чорний автомобіль м'яко підкотив до входу готелю. Готель виглядав розкішно, але стримано — високий фасад із вишуканою архітектурою, пофарбованою у темні, майже непомітні тони. Навколо панувала тиша, яку порушував лише звук двигуна їхнього авто. Джон відчував легке тремтіння в пальцях, хоча ззовні залишався спокійним. Вийшовши з авто, розім'явся. Майкл звично поправив свою зачіску, блискучу і таку саму ідеальну, як завжди. Тут все відчувалося по-іншому, кожна деталь будівлі видавала елітність і небезпеку одночасно. На вході вже стовбичили двоє чоловіків. Містер Борсато вже чекав на них. Майкл уже йшов до входу, його постава говорила про впевненість і мету. Джон наздогнав його, і вони разом увійшли всередину. Фойє готелю було вишуканим — мармурові підлоги, височенні стелі і розкішні люстри, що наповнювали простір м'яким золотавим світлом. Атмосфера була водночас розслабленою і напруженою, ніби тут відбувалося щось більше, ніж можна було побачити на перший погляд. На дивані в центрі залу сидів містер Борсато. Він виглядав незмінно — спокійний, з легким присмаком зверхності у своїй поставі. Одягнений у дорогий костюм, він сидів розслаблено. Його погляд швидко відшукав Джона і Майкла, як тільки вони увійшли. Очі Борсато блиснули.

— Нарешті, — коротко сказав він, не підводячись, але показуючи жестом, щоб вони підійшли ближче.

- Вітаю містере Борсато. Заговорив Гак.

Джон просто стояв та мовчав. Майкл у свою чергу почав дивитись на Джона. Намагаючись дати знак, щоб той привітався. Але він просто передав білу теку містеру Борсато. Той кивнув. Повільно відкрив білу теку, і почав переглядати аркуші паперу, що були всередині. Він невимушено відсортовував папери, погляд його спочатку був серйозним, зосередженим на тексті, але поступово починав з'являтися відтінок задоволення. Перший аркуш, який він витягнув, був насичений текстом, але Борсато не затримувався на ньому довго, переходячи до наступного. З кожним новим документом його впевненість зростала. Джон і Майкл мовчки спостерігали за ним, не наважуючись порушити тишу. Зрештою, Борсато натрапив на один аркуш, його очі засяяли. Він зупинився на мить, вивчаючи його зміст, і на обличчі з’явилася широка усмішка. Це була та усмішка, яка свідчила про успіх, про те, що все йде за планом. 

— Чудово, — промовив він, злегка піднявши погляд на Джона і Майкла. В його голосі з'явився відтінок задоволення.

Борсато закрив теку, знову поглянувши на обох чоловіків. Вони були досить втомлені, хоча не показували цього. Через кілька секунд зайшла працівниця готелю та принесла на підносі пляшку віскі та чотири склянки. 

- Як тобі містер Гак? З усмішкою цікавився Борсато.

Вони почали розпивати віскі та ділитись своїми думками. Здебільшого говорив Майкл. Джон ввесь час мовчав та дивився кудись у сторону. Він відчував себе білою вороною серед чорних гусей.

- Чому Гак?

Містер Борсато та його помічник, імені якого Джон незнав. Замовкли та глянули на нього. Джон не розгубившись продовжив. - Чому Гак? Майкл усміхнувся.

- Справді хочеш знати?

- Вже не впевнений.

- Мені дали призвісько, коли я працював у "Три дев'ятки". Було це близько семи років тому. До твого відома три дев'ятки, бордель ще той. Там можна проживати на постійній основі. Він обвів поглядом фойє. Збираючи погляди соратників, які в курсі про що той городить. - Інколи я куштував свій же товар, яким торгував. От дівчата мене й прозвали. Ти розумієш про що я?

- Дурень. 

Всі вмить зареготали. Борсато підняв склянку догори. За ним повторили решту двоє, окрім Джона. Той просто перевернув її над собою. Все полилося горлом. Наче скотилось його колишнє життя стрімкою горою.

Пізніше Джон і Майкл повільно тягнули бочку через вузький коридор, що вів до підвалу готелю. Кожен їхній крок віддавався тупотом на кам'яній підлозі. Бочка була важкою, незграбною, і Джон відчував, як напруга у м’язах рук і спини падає з кожним зусиллям. Майкл йшов попереду, тримаючи передню частину бочки і зосереджено вдивлявся вперед. Його обличчя було мокре від поту, хоча він старанно намагався зберігати спокійний вигляд. Джон, зі свого боку, тримав задню частину, важко дихаючи, і відчував, як руки починають боліти від напруження.

— Давай, ще трохи, — хрипко пробурмотів Майкл, не озираючись назад.

Джон кивнув, хоч той не міг цього бачити. Підвал був недалеко, але шлях туди здавався нескінченним. Вузький коридор був холодним, сирим, і його стіни створювали відчуття, ніби вони тягнуть бочку в якесь інше, темне і невідоме місце.

- Не забувай, що в автівку я самотожку її запхнув. Хвастався Гак.

Нарешті вони досягли дверей до підвалу. Майкл відчинив їх плечем, і перед ними відкрилася темрява. Сходи вниз виглядали крутими й вологими, а повітря було важким і затхлим. Вони зупинилися на мить, щоб перевести подих. Майкл витер чоло тильною стороною долоні і глянув на Джона.

- Для чого ми це робимо?

- Будемо рибок запускати. Сміючись промовив Майкл.

Джон мовчки закотив очі та відвів голову у сторону. Вони одночасно напружилися і почали обережно спускати бочку вниз, намагаючись утримати її рівно, щоб не втратити контроль. Кожен крок віддавався в руках болем, але вони йшли вперед, крок за кроком, в напрямку підвалу, де на них чекала їхня справжня робота. Хтось третій включив світло. Посеред невеличкої холодної, бетонної кімнати сидів непритомний чоловік. Його ноги було зв'язано. Руки викручені назад. Скоріше за все теж зв'язані. Він сидів лише в одних трусах. Голова звисала вперед. Час від часу з голови капала суміш крові зі слюною. Біля нього було намальовано червоний круг з його крові. Били його тут точно не одну ніч. Майкл дивився на Джона. Наче хотів бачити його реакцію на ситуацію.

- Хто це? Я не братиму у цьому участь.

- Вже взяв. Відрізав Гак.

Джон став свідком як одні люди забирали життя в інших. Якщо б їх поміняти місцями? Робили б вони те саме? Джон дивився як чоловік вже не розумів де знаходиться. Пізніше приміщення отримало запах вбиральної. Чоловік був на волосинці. Джон просто стояв та дивився. Запитував себе. Коли зникла людина у ньому? Він пригадав очі Олівера. Борсато робив все повільно. По факту старий дід вважав, що потрібно забрати у цього бідолахи життя. Згодом його розв'язали. У роль ввійшла бочка із морською водою.

- Чув ти любиш море, океани? Бісів відпочинок на пляжі?

Борсато зловив його за волосся та жборнув голову у воду. Його руки намагалися рятуватись. Але сил вже небуло. Мозок кричав, що треба щось робити. А м'язи наклали вето на боротьбу. Він здавався. Витягнувши голову той щось пробурмотів. Борсато кивнув головою. Через секунду радник приніс ту саму папку. Давши йому обтертись брудною ганчіркою, Борсато акуратно поклав на папери перову ручку. Той одним оком дивився на папери. Зробив кілька підписів та впав на бетонну підлогу. Опісля його підняли та знову почали годувати морською водою. Його топили. Коли запхнули до бочки, то стовбичили лише ноги по коліна. Вода вийшла за межі та почала виливатись. 

- Майкл щось промовив своїм хробакам у чорних дешевих куртках та рушив до виходу. Глянувши на Джона кивнув на двері. Джон пішов слідом. Радник акуратно підняв папери. Усміхався та щось говорив містеру Борсато. Той тримав себе за борідку та уважно слухав.

- Майкле, що це тільки но сталось?

- Готель тепер містера Борсато.

Минуло чотири дня. Джон сидів у тихому куточку готельного ресторану, обіпершись на спинку стільця, і читав ранкову газету, тримаючи чашку кави в руці. Спокійний шум розмов і дзвін посуду навколо створював відчуття звичайного ранку, але його увага різко змінилася, коли він натрапив на статтю в кримінальній рубриці. Заголовок кричав: "Вбивство бізнесмена Бенджаміна Кренсгтона — загадкова смерть біля його дому". Його очі швидко пробігли по тексту, і серце почало прискорено битися. Кренсгтона знайшли мертвим неподалік його розкішного будинку, причина смерті — утоплення. Але найбільше його вразила інша деталь: на тілі виявили солону воду, і експерти встановили, що це була морська вода. До відома. Найближче море знаходиться за 840 кілометрів від міста. Джон на мить затримав погляд на словах "солона морська вода". Джон втямив, що таким чином Борсато грався із поліцією. Як найсильніше заплутати. Джон зітхнув і відставив каву вбік, втупившись у текст. Бізнесмен Бенджамін Кренсгтон був відомим у місті, а його смерть стала справжньою сенсацією. Але щось тут явно не вкладалося у звичайний сценарій. Чому саме солона вода? Хто і навіщо намагався створити такий химерний спосіб смерті? Джон відставив газету та глянув у вікно. Дощ. Туман. Через якийсь час дорогою плило поліцейське авто. Джон підвівся та пройшов у глиб ресторану.

Коли Джон дійшов до свого будинку, то побачив через вікно сцену, яка приємно дивувала. Марк стояв у вітальні, розмахуючи руками й жваво про щось розмовляючи з Еммою. Вона усміхалася, сміючись з його слів, а потім почала повторювати його рухи. Їхня енергія і радість були відчутні навіть на відстані. Джон зупинився біля воріт і спостерігав за цією сценою. Марк і Емма, здавалося, повністю забули про час і оточення, занурені у свій власний світ. Марк раптом потягнув Емму до себе, і вони почали танцювати, не звертаючи уваги на те, що це було пізньої ночі. Джон злегка усміхнувся, відчуваючи теплоту і любов, які випромінювали його прийомні батьки. Він тихо увійшов до будинку, намагаючись не привертати до себе увагу, і став у кутку вітальні, спостерігаючи за ними. Його усмішка ставала все ширшою, коли він бачив, як вони танцюють, їхні рухи були плавними й синхронними, наповнені любов'ю. Продовжували танцювати, не помічаючи Джона, який стояв у тіні. Він намагався не видавати жодного звуку, щоб не зіпсувати цей момент. Коли танець завершився, і Марк обійняв Емму, Джон тихо піднявся по сходах до своєї кімнати. У своїй кімнаті Джон ліг на ліжко, відчуваючи спокій. Він закрив очі, і перед його уявою знову постали Марк і Емма, які танцюють у вітальні. Ця сцена залишила в його серці відчуття тепла і безпеки. З такими думками він швидко заснув. На світанок, Джон сидів на кухні, занурений у свої думки, повільно перемішуючи ложкою зелений чай. Ранкове сонце пробивалося крізь фіранки, освітлюючи скромну кухню з потертими меблями та старою плитою. Весь будинок здавався зануреним у тишу, порушену лише тихим клоцанням годинника. Джон машинально відкусив шматок пудингу, коли з радіоприймача, що стояв на підвіконні, почався випуск новин. Голос диктора оголосив про спеціальне звернення відомого політика, що викликало увагу хлопця. Він повернув голову до радіо, вловивши кожне слово.

- Сьогодні вранці Кларк Кацелатті, мер міста звернувся до громадськості, — сказав диктор. - Ми зараз передаємо його промову в прямому ефірі.

- Дорогі мешканці нашого міста, — Не можна більше заперечувати очевидне. Наше місто охоплене кримінальною організованою злочинністю, яка контролює бізнеси, залякує мешканців і підкуповує посадовців. Ми повинні визнати цей факт і об'єднати зусилля для боротьби з цим злом. Джон відчув, як його серце стискається від слів. Він взяв ложку і відкинувся на спинку стільця, напружено вслухаючись у кожне слово Кларка. Голос продовжував лунати, розповідаючи про корупцію, злочини й необхідність негайних дій. Це досить сміливо. Джон це знав. Адже він теж хотів стати на сторону добра.

- Вони проникають в кожен куточок нашого суспільства, — продовжував Кларк. - Вони контролюють все: від місцевих бізнесів до правоохоронних органів. Ми повинні визнати, що настав час діяти. Злочинці повинні знати, що наше місто більше не буде терпіти їхню присутність.

Кларк закінчив своє звернення закликом до громадян об'єднатися і підтримати правоохоронні органи в їхній боротьбі зі злочинністю. Було чутно, як на фоні, хтось, наче відбирає мікрофон. Джон вимкнув радіо. Його думки були зайняті одним – як він може допомогти в цій боротьбі. Він повернуася знову до радіо та жборнув його через вікно. Почувши на вулиці звук від падіння він здригнувся.

- Агов! Кричав Гак.

Відкривши очей, Джон бачив перед собою Майкла, який нависав над ним наче гілля дерева. Той усміхався та підморгував. Джон зрозумівши, що йому наснилась його юність мало не заплакав.

- Ти розмовляєш увісні.

- Незнаю!

- Я ж кажу, що ти розмовляєш увісні.

Джон глянув йому у вічі, та бува не рознісши голову кружкою з водою. Допивши воду почав готуватись до приймання ванни. Він накинув на себе блакитного рушника. 

- Я приведу себе в порядок та спущусь вниз.

- Гаразд! Ми будемо у західному крилі. 

Джон тихо йшов крізь кухню ресторану, намагаючись не привертати до себе зайвої уваги. Кухарі зосереджено метушилися навколо плит, розмахуючи ножами і шумуючи каструлями, їхня робота кипіла в темпі. Повітря було насичене запахами свіжоприготовлених страв, масла і спецій, але Джон не затримувався на цих деталях. Його мета була далі — за цією галасливою кулінарною сценою, куди прості відвідувачі ніколи не потрапляли. Пройшовши кухню, він опинився в складських приміщеннях, де повітря стало більш затхлим, а простір — тіснішим. Ящики з рушниками та постільною білизною громіздко стояли один на одному, ледь не перекриваючи прохід. Джон впевнено пробирався між ними, розуміючи, що кінець цього шляху зовсім близько. Тут було тихо, порівняно з кухнею, але від цього тиша здавалася загрозливою, навіть гнітючою. Він пригадав, як Майкл показав йому цей шлях вперше. Після складу він спустився у підвальне приміщення. Під ногами була холодна, мокра підлога, і вологі стіни відображали слабке світло ламп. У повітрі відчувався різкий запах цвілі, і в кутах темних коридорів час від часу миготіли тіні — Джон був майже впевнений, що це були щури, що пробігали мимо. Він продовжував іти вперед, не звертаючи уваги на дрібні страхіття навколо, зосереджений на кінцевій цілі. Нарешті, після кількох хвилин блукань у напівтемряві, він натрапив на червоні двері. Вони виглядали старими, але міцними, пофарбованими густим червоним кольором, наче для того, щоб попередити про небезпеку. Щойно Джон підійшов ближче, його ніс вловив змішаний запах сигарного диму і спиртного, що важкою хмарою просочувався з-за дверей. Це був сигнал: він був на місці. Підвівши руку до дверної ручки, Джон відчув, як його напруга зростає. За цими дверима знаходилась кімната, яку в колах Борсато називали "зубами самого чорта". Місце, де можна було зустріти людей, здатних вирішити будь-яке питання, але ціна за такі послуги була висока. Кімната, в яку увійшов Джон, вражала своїм розкішним і водночас темним шармом барокко. Стеля високо піднімалася над головою, прикрашена складними ліпнинами і позолотою, а по стінах звисали важкі оксамитові штори глибокого бордового кольору. Хоча вікон не існувало. Ледь тремтливе світло від масивної кришталевої люстри заливало кімнату, створюючи грайливі відблиски на полірованих поверхнях меблів і золотих рамах картин, що висіли на стінах. Меблі були масивними — крісла з різьбленими підлокітниками, оббиті темним оксамитом, і величезний дубовий стіл, за яким сидів Борсато. Здавалося, був повністю занурений у свої думки, повільно вдихаючи аромат диму від сигари, яку він тримав у лівій руці. Він сидів на головному місці за столом, вкрите тонким серпанком від його сигари. На столі лежали папери, які вже не раз переглядали, склянки з напоями і кілька золотих приладів, що видавали його любов до розкоші. За його спиною стояв радник — похмурий чоловік середнього віку, одягнений у строгий чорний костюм, його погляд був зосереджений, майже невидимий, але кожен його рух видавав приховану напруженість. Виявляється, у нього кілька радників. Похмурий чоловік не говорив, але його присутність була відчутною, наче тінь, яка завжди знаходиться поруч із Борсато. Майкл, здавалося, відчував себе тут абсолютно природно. Він стояв біля бару в кутку кімнати і саме наповнював свою склянку міцним спиртним. Блиск скла відбивав світло від люстри, коли він підніс склянку до рота і зробив ковток. Його рухи були впевненими, і здавалося, що він цілковито занурений у процес. Від нього йшов запах дорогого алкоголю, який гармонійно змішувався з запахом сигари Борсато. Повітря в кімнаті було густим, важким від диму і аромату спиртного. Це було місце, де приймалися рішення, які могли змінити хід справ, і Джон це відчував з кожним кроком, який він робив, наближаючись до столу, де його вже чекав Борсато.