Адам вільно відкриває двері і заходить до кабінету, де єдине освітлення походило з двох ламп жовтого кольору. Воно створювало довгі, глибокі тіні, що ховалися в кутах, роблячи приміщення ще більш загадковим. Повітря було густим, насиченим незрозумілим запахом — можливо, старого дерева або шкіряних крісел. Адам зробив кілька кроків, коли почув голос із темряви.

— Присідай, — промовив голос, спокійний і м'який, але з ноткою авторитету.

Адам обвів поглядом кімнату, намагаючись розгледіти того, хто говорив, але темрява приховувала фігуру. Він повільно сів у крісло, яке стояло перед ним, відчуваючи, як старе шкіряне крісло хрустнуло під його вагою.

— Що будеш пити? — запитав голос із темряви, на диво формально.

— Не відмовлюсь, — відповів коротко Адам, розуміючи, що правила тут диктує не він. - Віскі.

Кілька секунд пролунала тиша, поки в кімнаті не з'явилася нова тінь. Із темряви вийшов чоловік років шістдесяти. На ньому був темно-зелений піджак і чорні штани. На голові густо розсипалася майже сива шевелюра, хоча деякі пасми ще зберігали свій темний колір. Чоловік рухався спокійно, впевнено. Він підійшов до Адама зі склянкою у руці, обережно поставив на стіл і сів навпроти. Лампи освітлювали тільки половину його обличчя, залишаючи решту в тіні. Очі його уважно вдивлялися в Адама, вивчаючи кожен його подих.

— Тож, — почав чоловік із ледь помітною усмішкою, — давай поговоримо.

- Я від Арнольда.

- Знаю! 

- Хотів б працювати на вас.

- Брешеш! Якби ти знав, чим я займаюсь. Ти б ніколи не прийшов до мене. Я пропаща людина. На мене чекає пекло. Дуже гаряче пекло! 

- Містере Калезкі! Дозвольте!

- Мені Арнольд розповів про тебе. Він знав твого батька. Джона. Якийсь період його боялись. Правда тривало не довго, але все ж. Я часто буваю у готелі Борсато. Подобається мені там. Твій старий там наробив чимало шуму. Ото часи були.

Калезкі поклав склянку із спиртним на стіл. Розвернувся, діставши із темряви газету та передав Адаму. Та була свіжою. Перед ним була фотографія маленького хлопчика. Під ним великими літерами: "Зниклий безвісти". Нище була стаття. де описувалось про вік, особливі прикмети та останнж місце перебування. 

- Я вас зрозумів!

- Можеш піти у поліцію! А можеш працювати на мене та отримувати за це щедрий гонорар. З два, три роки станеш багатієм.

Адам сидів за барною стійкістю, тримаючи в руках холодний кухоль пива. Пінна шапка на ньому вже трохи осіла, а краплі конденсату вільно стікали по келиху. Він зробив ще один ковток, відчуваючи, як гіркий смак напою освіжає його, але не полегшує думок, що крутилися в його голові, після зустрічі із Мейєром Калезкі. Його погляд ненав'язливо спостерігав за старим барменом, який стояв трохи осторонь. Арнольд неквапливо протирав келихи, навіть ті, що вже виглядали ідеально чистими. Рухи бармена були спокійні, майже медитативні, немов він зробив це вже тисячі разів. Ледь чутний шурхіт тканини об скло лунав у майже порожньому барі. З маленького радіоприймача на поліці лунала музика — тихий, старий джаз, який створював відчуття, ніби час у цьому місці застиг. Бармен слухав її уважно, іноді ритмічно киваючи головою: "Твої очі для всесвіту". Адам помітив, як бармен зупинився на мить, підніс келих до світла, щоб перевірити, чи він достатньо чистий, і, задоволено кивнувши, поставив його на поліцю. Адама не полишала думка про зв'язки цього старого. Старий бармен познайомив його із людиною, яка є не останньою ланкою у кримінальному світі. Невже він про все знає? Невже знає про дітей? Адам зробив ще один ковток пива.

- Ти мене в порох зітреш, Адаме!

- Задумався.

- Йому не можна виходити на сонце. У нього якась там довбана хвороба.

- Чув його вампіром прозвали?

- Еге ж! Арнольд дивився прямо на Адама.

- Розкажіть мені про батька.

- Бачив його кілька разів, коли був хлопчиком. Як на мене, Джон був досить розумним як для бандита. Кажуть той хотів стати офіцером, чи кимось там... Борсато його проковтнув. Як і мого старого. Не тямлю чим Ашер його підкупив.

- Ашер Борсато до сьогодення залишається великою рибиною.

- Навіть гниючи у землі. Арнольд розсміявся.

Адам прийшов своїми ногами до закинутого складу, відчуваючи, як тиша цього місця огортає. Дах будівель був місцями гнилим, а стіни вкриті іржавими плямами. Сіре небо давало світло, але приглушене, як і все навколо. Навколо — ані душі. Вітер мляво перекочував по пустій ​​території сміття. Адам зупинився біля одного із складу, витягнувши з кишені сигару. Запалив і зробив глибоку затяжку. Дим вийшов з рота, змішуючись із затхлим повітрям цього забутого місця. Калезкі сказав, що його люди з'являться рівно о другій дня. Він ще раз поглянув на свій годинник — стрілка наближалася до двох, але вони не рухалися так швидко, як йому хотілося. Вітер тихо гудів у розбитих вікнах складу, створюючи відчуття, що хтось постійно стежить за ним середини. Сигара тліла в руці, і Адам продовжував чекати, вдивляючись у далечінь, шукаючи хоч якусь ознаку, що Калезкі не обдурив його і люди дійсно прийдуть. Ворота одного зі складів раптово заскрипіли і почали вільно відкриватися. Адам, спершись на стіну, вдивлявся в них, знову затягуючись сигарою. З темряви вільно виїхала чорна машина, потім друга, і нарешті третя — білий "Мерседес" седан. Він привертав більше уваги, ніж інші авто, виділяючись серед темної палітри. Зупинка Мерседеса була прямо перед Адамом. Чорні машини, що попереду, рушили трохи вперед і зупинились. Чорне скло "Мерседеса" опустилось, куди погляд падав на чоловіка в костюмі та молоду дівчину мексиканської зовнішності. Вони виглядали не так, як Адам уявляв. Чоловік, який сидів у салоні, виглядав спокійним, майже непримітним.

— Привіт, — сказав чоловік тихим голосом. Він кивнув у бік пасажирського сидіння біля водія. — Сідай.

Адам спостерігав за ними, тримаючи сигару в руці. Це виглядало, як у кіно, подумав він. Сісти в машину з незнайомцями, коли позаду хтось, хто рано чи пізно намагається тебе задушити. Він відчув легкий холодок по спині, але тримався спокійно. Зробивши останню затяжку, він кинув сигару на землю і спокійно пішов до машини. Він не поспішав, ніби йому не було куди поспішати. Відчинив двері та сів на переднє сидіння. Легко зачинив їх за собою, знаючи, що з цього моменту все піде так, як заплановано — не ним, а тими, хто сидів позаду. Білий «Мерседес» тихо рухався дорогою, слідуючи за двома чорними позашляховиками. Адам вдивлявся через лобове скло на машини попереду. «Шевроле Блейзер», — подумав він, хоча шильдів чи емблеми на автомобілях не було. Їх, очевидно, зняли. Також номери на автівках були незвичні: "один, один, два, два" — прості цифри. Адам перевів погляд убік, скоса дивлячись на водія. Він був зосереджений на дорозі, його обличчя залишилося кам'яним, але одна деталь привернула увагу Адама. На правій руці, з-під рукава піджака, видно було краєчок тату — чорні лінії, що виринали. Потім перевів погляд вище, придивився, і побачив голову дракона, що виглядала з-під коміра, наче готова кинутися на здобич. Дракон розтягувався по шиї водія. Ще навколо шиї висіло кілька золотих ланцюгів, що тяжіли на його сорочці кольору слонової кістки. Ланцюги виблискували на сонці. Це створювало дивну атмосферу — водій виглядав так, наче був частиною цього всього: тіні, дракона, золота. Адам мимоволі напружився. Він добре відчував, що цей чоловік не просто водій. Білий "Мерседес" зупинився перед високими воротами великої вілли, розташованої за межами міста. Місце було майже ізольованим, оточене густими деревами, що створювали природний бар'єр від зовнішнього світу. Вілла виглядала трохи занедбаною, проте все ще вражала своїми розмірами та архітектурною величчю. Коли машина зупинилась, ворота повільно відчинилися, і дві чорні автівки попереду плавно в'їхали всередину. Адам вийшов із "Мерседеса", вдихнувши свіже повітря. Погляд окинув на будівлю, що піднімалася перед ним. Він встиг тільки озирнутись, як із гаража вийшов чоловік, тримаючи в руках невеличкий квадратний пакунок, обгорнутий у щось темне, майже непримітне. Чоловік підійшов до Адама і мовчки простягнув йому пакунок. Той взяв і майже одразу відчув холод, який виходив від нього. Невеличкий, легкий, пакунок огортав його пальці холодом, що неприємно проникав у шкіру. Адам примружився і, трохи розгублений, спитав:

— Що тут?

Чоловік, який сидів позаду в "Мерседесі", засміявся, наче почув старий анекдот.

— Попкорн, — відповів він із лукавою усмішкою, його сміх все ще лунав у повітрі.

Адам відчув, як напруження проникає йому в груди. Він тримав пакунок обережно, але відчував щось недобре, щось приховане. Задні двері "Мерседеса" знову відчинилися, звідти вийшла молода дівчина на високих підборах. Всі декілька секунд спостерігали за цим. Потім той самий чоловік простягнув йому аркуш паперу.

— Ось тобі адреса.

Адам швидко глянув. Там було написано: "Центральна лікарня. Палата номер 402." Чому не можна просто сказати? Також не розумів, чому його посилають до лікарні? Невже їм це не підсилу?

- Цікаво яким способом ти це зробиш?

- Про що ви?

- Не викликай зайвої уваги. Ось половина. 

Чоловік із кишені дістав білого конверта, набитого готівкою. Передав його Адаму. - Решту отримаєш вдома. Потім дістав ключі від автомобіля та підкинув перед Адамом. Той однією рукою зловив їх. Серед усіх автівок його погляд впав на старий Форд, сірого кольору. 

- Саме так! Той красень твій. Чоловік знову засміявся.

Адам їхав дорогою, тримаючи кермо міцно, але відчував, як руки трохи тремтять. Пейзаж за вікном швидко змінювався — густі ліси, вже залишилися позаду. Тепер він мчав крізь порожні поля та пагорби, що здавались нескінченними. Шум дороги та гул мотора заспокоювали його лише зовні, але всередині бурлили думки. "На що я підписався?" — не виходило з голови. Коли він погоджувався на зустріч із Калезкі, він думав, що це просто дрібна справа, як зазвичай буває. Але зараз все було інакше. Пакунок, який лежав поруч на пасажирському сидінні, випромінював щось похмуре. Адам відчував це фізично. Він кілька разів переводив погляд на цей квадратний предмет, але не наважувався його відкрити. "Що там?" — це питання не покидало його. «Попкорн», — це слово звучало в голові, наче знущання. Сміх чоловіка з "Мерседеса" досі лунав в його вухах. Але Адам не був наївним. Він знав, що нічого хорошого в пакунку не буде.  Він знову перевів погляд на дорогу, намагаючись сконцентруватися. "Центральна лікарня. Палата номер 402." Чому лікарня? І хто в тій палаті? Від думки про те, що його чекає, Адам відчував важкість. Він не боявся небезпек, але цей раз був іншим. Все здавалося надто туманним, надто непередбачуваним. Надто реальним. Адам роздивився подзеркалах. Чисто. Він зупинив авто посеред поля. Глянув на пакунок. Його пальці нервово барабанили по керму, а очі раз у раз ковзали по квадратному пакунку на пасажирському сидінні. Весь шлях сюди його думки крутилися навколо цього об'єкта. Він більше не міг терпіти. Взявши пакунок обережно в руки, він на мить зупинився, вдихнув і почав розгортати обгортку. Під темною тканиною виявився пластиковий контейнер яскраво-синього кольору. Він був холодним на дотик, ніби щойно витягнутий з морозилки. Адам застиг на кілька секунд, вдивляючись у цей контейнер, розуміючи, що відповідь на його запитання ось тут, перед ним. Відчуття невідомого переповнювало його, але й тягнуло далі. Він тихо зітхнув і підняв кришку контейнера. Зсередини ринув холодний потік повітря, наповнений дивним запахом, який одразу ж заповнив простір автомобіля. Адам стиснув зуби, намагаючись не звертати уваги на відразу, що піднялася в горлі. Усередині контейнера він побачив щось яскраво-червоне, але водночас темне, майже чорне. Воно блищало на сонці, і його форма була складною, нерівною. Адам на мить застиг, розглядаючи цей об'єкт. Він не був лікарем, але те, що лежало перед ним, не викликало сумнівів — це був людський орган. Адам знову рушив дорогою, але тепер у нього в голові вирувала інша хвиля думок. Після того, як він побачив вміст пакунка, його тривога перетворилася на важкий тягар. Таке відчуття не могло повністю перекрити, навіть коли заглянув у конверт, який дав йому той чоловік. Сім тисяч доларів. Адам ніколи не тримав у руках таку суму одразу. Це було більше, ніж кілька місячних зарплат на звичайній роботі. Він тримав конверт у руках, оглядаючи його вміст. Кілька товстих пачок стодолярових купюр. "Це ж просто чудово!" — подумав він, на мить відчувши справжнє полегшення. Руки Адама стиснули кермо трохи міцніше, коли він перевів погляд на дорогу. Він не міг позбутися думки, що ці сім тисяч мали свою ціну. І ця ціна була далеко не така проста, як здавалося. Тяжкість від побаченого в контейнері й тривога щодо того, що його чекає в лікарні, відійшли на інший план. Адам підбадьорював себе: "Це всього лише робота. Гроші у кишені. І що б там не було — це того варте".

Адам стояв перед центральною лікарнею, його думки плуталися, а серце було трохи швидше, ніж звичайно. Він спостерігав за людьми навколо. Медичний персонал займався своїми справами. На парковці дві поліцейські авто здавалися не випадковими, їх присутність насторожувала. Він перевів погляд на двір, де кілька медсестер стояли біля стіни, випускаючи сивий дим сигарет. Сцена здавалася звичною, але його нерви видавали інший настрій — все здавалося підозрілим. Адам підняв голову, глянувши на вікна лікарні, прикидаючи, на якому поверсі може бути палата 402. "Четвертий поверх, напевно", — подумав він. Зайшовши до лікарні, він прямував до реєстратури. За стійкою сиділа жінка, яка не піднімала погляду від паперів. Адам привітався, але після цього застиг на місці, не знаючи, як продовжити. "Що тепер?" — думав він. Запитати прямо, де знаходиться палата 402? Його розум прокручував варіанти. Щось підказувало, що це не так просто.

— Ем, вибачте... — почав він, але раптово замовк і, не дочекавшись відповіді, відійшов у сторону.

На вулиці знову вдихнув свіже повітря, нервово кусаючи нижню губу. Ситуація почала виходити з-під контролю, і він це відчував. «Заспокойся, це просто лікарня. Нічого особливого», — намагався себе втішити. Але невизначеність від завдання тиснула на нього сильніше, ніж будь-коли раніше. Адам визнав: він почав нервувати. Потім вирішив знову зайти до лікарні, але цього разу обравши інший шлях. Проігнорувавши реєстрацію, він непомітно прослизнув до сходів. Піднімаючись нагору, чув лише двигуни ліфтів, що рухалися вгору і вниз, розмовляючи між собою металевими стуками та шурхотінням. Четвертий поверх був тихим. Здавалося, тут нікого не було — жодної допомоги, медсестер чи лікарів. Все виглядало моторошно. На куті висіла рамка для екстреної евакуації, що підтверджувало його здогадки: палата 402 була зовсім близько. Він зайшов по безлюдному коридору, а його кроки луною відбивалися від стін. Цифри на дверях вже можна було розрізнити. «402», — прочитав і зупинився. Світло за дверима палати було увімкнене. Це його насторожило. Адам вдихнув глибоко, зібрався з думками і, не вагаючись більше, обережно відчинив двері. У палаті панувала гнітюча тиша, лише слабке дзижчання медичної апаратури порушувало спокій. Адам ступив через поріг і відразу побачив двох чоловіків. Один із них лежав непритомний на ліжку, підключений до медичних приладів. Його обличчя було блідим, а дихання ледь помітним. Він виглядав так, ніби був тут уже довгий час. Другий чоловік сидів у кріслі поруч. Його голова трохи схилилася набік, і було очевидно, що він дрімає. У руках тримав газету, яка загрозливо хиталася, ніби ось-ось впаде на підлогу. Адам зупинився, спостерігаючи за цією сценою. Його дії тепер вимагали обережності, тому він почав легенько стукати по дверях, не надто голосно, але достатньо, щоб привернути увагу. Чоловік, що дрімав, здригнувся від звуку. Газета впала на підлогу з тихим шелестом. На мить його погляд був затуманений, але потім він сфокусувався на Адамі, явно здивований незнайомцем у палаті.

— Хто ти такий? Як ти увійшов?

- У якому сенсі? Сер!

Чоловік рвучко відченив двері та почав оглядатись навколо. Коридор порожній. Той повернувся та подивився на Адама. 

- Де близнюки?

- Які близнюки? Мене прислали, щоб передати дещо.

Той подивився на пакунок. Він взяв його та поклав біля ліжка. Потім підійшов до телефону та почав набирати кілька цифр. 

- Алло! Де мать вашу близнюки? Ні. Ні, їх тут немає!

Чоловік був не на жарт розлюченим. Опісля той набрав ще кілька цифр. Трубку брали не так жваво як з першими співрозмовниками. Він знову глянув на Адама. Здається він підозрює і його.

- Алло! Серце у мене. Можна починати. Ні, Ні тільки не тут. Близнюки пропали. І принесла його не моя людина.

Адам не вірив своїм вухам. У контейнері серце. Його спина охолола. Руки почали тремтіти. Чоловік, який щойно прокинувся, закрив двері палати не зводячи з Адама очей, неквапливо дістав із сумки револьвера. Метал блиснув у тьмяному світлі палати, і з того моменту атмосфера стала напруженою. Підійшов до вікна і кілька секунд спостерігав через жалюзі, пильно вдивляючись у вулицю, наче перевіряючи, чи не стежить за ними хтось ззовні. Після цього він обернувся до Адама, спрямувавши на нього револьвер. Важкий погляд його темних очей зупинився на обличчі Адама.

— Хто ти? — вимовив він, його голос був низьким і різким.

Адам відчув, що це можливо кінець його кар'єри у лавах Калезкі. Він почав задкувати та піднімати руки догори. Той просто чекав відповідь на своє питання. Своєю чергою почав підходити до Адама.

- Мене звуть Адам. Я від містера Калезкі.

- Ти самогубець чи справді такий тупий?

- Не розумію!

Адам глянув на чоловіка у ліжку. Потім на крихітний монітор. Його інтуїція підказувала, що це якась шишка. Перед ним з револьвером його довірена людина. Невже він стрілятиме в лікарні з такої гучної зброї? Потім пригадав, що бачив на парковці дві поліцейські автівки. Близнюки здається, були охороною. Яка кудись зникла. Адам почав розуміти чоловіка. Адже він просто зайшов без всіляких проблем, аж до самого ліжка хворого. Або профі, або сраний щасливчик. Адам дивився у дуло револьвера та повторив слово "щасливчик". 

- Ви геть там мозгами поїхали?

- Містере, я не тямлю про що ви говорите.

- Калезкі зробив це із ним. Чоловік кивнув зброєю у сторону ліжка.

Адам стояв як вкопаний. Його обвели як дурачка. Граються ним наче пластиковим, зеленим солдатиком. Тепер можна бігти. Подумав він. Але куди? Палату замкнено. Тай з відчиненої не далеко б добіг. Руки почали німіти. 

- Я не в курсі його справ. Я новенький. Здається мене послали на вірну смерть?

- Тобі не здається!

Раптом задзвонив телефон. Чоловік із револьвером підійшов, підняв слухавку та сказав: - Алло!

КАБІНЕТ КАЛЕЗКІ.

У темряві сидів Калезкі за старим дерев'яним столом. Слабке світло лампи розсіяно освітлювало його обличчя, підкреслюючи глибокі зморшки. Він підніс слухавку до вуха, руки його злегка тремтіли, але він намагався зберегти спокій. Вік та хвороба давала про себе знати. Набрав кілька цифр, які здавалося, добре знав. Дочекався звуку підключення, поки в тиші чутно було лише його важке дихання. Коли лінія нарешті з'єдналася, він уважно слухав тишу а потім знервоване: - Алло! 

- Це Мейєр Калезкі. Я телефоную підтвердити, що перед тобою дійсно моя людина. Він справді нічого не знає. Не мніть його сильно. У контейнері серце для твого боса. Від пулі він очухається. Але від хворого серця ні. Вважайте це мої подарунком. Але на все є своя ціна. Я хочу ваші заклади, що на сході міста. Не забувай, мого міста. Вашого впливу, хіба що тільки й вистачає на оренду всього поверху у лікарні, але це не справжній вплив. Повір мені. Таке може провернути навіть хороший, злий адвокат. Ваші хлопці живі, просто подрімають та прийдуть. Прийми серце! Не роби дурниць, як твій господар. Мої лікарі приїдуть, щойно Адам покине лікарню та стоятиме перед моїм столом. Якщо ж він з неї не вийде живим! Я сприйму це за необдуманий, безглуздий, провокаційний жест. 

Калезкі поклав слухавку не дочикавшись, що той що небуть відповість. Тай чи взагалі, чи його слухали чи принаймні чули. Опісля відкоркував нову пляшку віскі та наповнив склянку. 

ЛІКАРНЯ.

Адам стояв та спостерігав за чоловіком. Його обличчя мінялось кілька разів. Він не знав куди подіти свої очі. Згодом той поклав револьвера на підвіконник. Потім дивився на пакунок, який приніс Адам. Пізніше слухавку опустив трохи нище вуха. Затримав її та дивився на чоловіка у ліжку. Було чутно, що слухавку на тому кінці кинули. Голос у слухавці, змінив його плани. Він присів на лавку поряд вікна. Наче опустив руки, як у прямому значенні, і у переносному.