Джон разом із Майклом зайшли до притулку, де їх відразу огорнули дитячі голоси в коридорах. Атмосфера була затишною, зі старими картинами на стінах і теплим світлом ламп. Невдовзі до них підійшов молодик у строгому костюмі. Його привітна усмішка розтоплювала будь-яку напругу.

- Доброго дня! — сказав він, киваючи Майклу. — Як справи у Арнольда?

- Все окей! Дякую!

Майкл ледь помітно посміхнувся, коротко відповівши, і разом із Джоном вони рушили далі, прямуючи до кабінету. Там, за важким дерев'яним столом, молодик уважно вислухав Джона, який сказав, що хоче всиновити хлопчика.

— У нас є один варіант, йому два роки, — відповів молодик, гортаючи папери.

Джон, не вагаючись, кивнув:

— Я згоден.

- Ви навіть не бачили його.

- Я всеодно згоден.

У його голосі відчувалася твердість і рішучість, а в очах — тепле бажання почати нову сторінку в житті.

Пізніше вони стояли у коридорі, де була стіна зі скла. Джон дивився на маленького хлопчика, що грався кольоровими кубиками. Тієї миті зрозумів, що зробив правильний вибір. Майкл стояв поруч. Молодик за склом розмовляв із працівницею. Та в кінці діалогу глянула Джону в очі.

- Я назву його Адамом.

- Прекрасне ім'я!

- Я можу поговорити з твоїм другом наодинці?

- Звісно, Джоне.

Кабінет наповнювавсязапахом кави та тиші. Джон роздивлявся дипломи молодика, що висіли на стіні. Той, у свою чергу, копирсався в паперах.

- Коли ви познайомите мене з дружиною?

- Справа в тому, що її немає.

- Зрозуміло.

- Це не буде проблемою?

- Ми ж друзі. Друзі існують, щоб допомагати. Все буде добре!

- Якщо зімноющосьтрапиться,подбай про Адама. Гаразд? У мене складне життя. Рано чи пізно прийде всьому кінець. Я просто не маю, кому залишити все своє майно.

- Можеш розраховувати на мене. Щоб там не було.

Молодик стояв з документом у руках. Його голос звучав впевнено. Потім вони потиснули руки, і Джон покинув кабінет.

НАСТУПНОГО ДНЯ.

Джон стояв посеред тихого кладовища, міцно стискаючи букет білих лілій у руках. Перед ним під холодним небом височів надгробок із написом: "Хлоя Вілсон. Вічно в наших серцях." Сльози текли по його обличчю, залишаючи мокрі сліди, але він навіть не намагався їх витерти. Просто мовчки дивився на її ім'я, вирізблене на камені, і в голові виринали найяскравіші спогади. Її сміх, її теплий погляд, те, як вона торкалася його руки, як вони танцювали на кухні під їхню улюблену пісню: "Моя, не моя наречена." Усі ці моменти тепер здавалися такими далекими, ніби це було в іншому житті. Джон зробив глибокий вдих, намагаючись стримати емоції, але біль був нестерпним. Він повільно нахилився, поклав квіти перед могилою й пошепки сказав:

- Я кохаю тебе, Хлоє. Завжди кохатиму.

Його голос зламався на останніх словах. Він затримався ще на мить, дивлячись у напис, немов сподіваючись, що вона якось відповість. Потім, зціпивши зуби, розвернувся. З важким серцем, пішов з кладовища, залишаючи там частинку себе.