Синтія прокинулася різко, ніби її вирвало з глибокого сну силою. Вибух прогримів настільки голосно, що здавалося, він пролунав просто в її кімнаті. Вікна тремтіли, а у вухах гуділо. Вона стрімко підвелася з ліжка. Штовхнувши двері балкона, Синтія вибігла назовні босоніж. Прохолодний ранковий вітер привітався з нею, але вона цього не помітила. Очі її металися в пошуках джерела вибуху, поки нарешті не впали на клуби чорного диму, що піднімалися від авто, припаркованого через вулицю. Це була машина Патрика. Мустанг. Її серце стислося, немов у лещах. Полум'я жадібно пожирало автомобіль, вириваючись із розбитих вікон і капота. Вибухова хвиля розбудила весь квартал, а тепер десятки автомобільних сигналізацій надривно вили, заглушаючи своїм хаотичним хором. Синтія вхопилася за поруччя балкона, намагаючись приборкати паніку. Вона кинула погляд на вулицю, намагаючись знайти Патрика серед хаосу. Натовп уже починав збиратися, люди вибігали з будинків, деякі з них кричали, хто викликав поліцію чи пожежників. Синтія ковтнула повітря і відступила на крок, усвідомлюючи, що час діяти. У голові звучало одне питання: де Патрик? Вона забігла у будинок.

— Патрику! Патрику! — Синтія металася будинком, її голос лунко віддавався від стін. — Патрику! — вона кричала, її голос зривався від паніки. — Патрику, де ти?!

У відповідь лише порожня тиша. У грудях стискалося так, що дихати ставало важко. Серце калатало, заглушаючи всі інші звуки. Вона вбігала з кімнати в кімнату, шукала його, хоча всередині вже знала, що його там немає. Нарешті, зрозумівши, що марно залишатися, вона вибігла на вулицю. Хаос заповнив її світ: вигуки сусідів, рев сирен десь у далечині. Синтія зупинилася, обвівши поглядом палаючу машину. Усе здавалося сюрреалістичним, наче у жахливому сні. І раптом вона побачила щось, що змусило її серце завмерти: в уламках машини, в глибині салону, виднілося щось, що схоже на силует.

— Ні, ні, ні! — вирвалося з її грудей. Вона кинулася вперед, але ноги підкосилися, і вона впала на коліна просто на асфальті. Її руки вперлися в холодну поверхню, і вона заплакала. Сльози текли по обличчю, а тіло здригалося від ридань.

— Патрику! — її крик був сповнений болю, відчаю та безсилої люті.

І раптом серед цього хаосу вона почула тонкий, знайомий звук. Плач. Її син. Синтія підняла голову і повернулася до будинку. Там, на балконі,його маленьке обличчя було в сльозах, а руки тягнулися до неї.

— Мамо!

МИНУЛО ДВА ДНЯ.

Похмурий день ніби розділив скорботу Синтії. Сіре небо, низькі хмари і холодний вітер створювали атмосферу, що стискала серце. Кладовище було порожнім, без жодної зайвої людини, окрім Синтії та сина. Вони стояли навпроти закритої труни, що була простою і непоказною, вкритою лише скромним темним покривалом. Синтія притиснула руку до грудей, намагаючись стримати сльози, але ті все одно стікали по щоках. Хлопчик стояв поруч, тримаючись за пальто. Він був занадто малий, щоб зрозуміти весь тягар моменту, але відчував, що це щось важливе і сумне. У руках у нього був маленький букет із польових квітів, які він тримав. Синтія зробила крок ближче до труни. Вона провела пальцями по холодному дереву.

— Ти завжди будеш з нами.

Хлопчик несміливо підійшов ближче і поклав свої квіти на труну. Він подивився на матір, не розуміючи, чому вона плаче, але теж виглядав засмученим. Синтія залишилася біля труни довго, ніби хотіла ввібрати в себе цей момент назавжди. Слова, які вона хотіла сказати, але так і не встигла; моменти, які назавжди залишилися лише в її пам'яті. Коли працівники кладовища почали опускати труну, вона обійняла сина, міцно притискаючи його до себе. Сльози текли без зупинки, але вона не відводила погляду, поки труна не зникла в землі.

— Ми тебе не забудемо. Ніколи.

Вона залишилася там ще кілька хвилин, навіть коли робітники почали засипати могилу, а потім тихо пішла, тримаючи сина за руку. В очах було видно, що вона залишила частину себе разом із тією закритою труною.

МИНУЛО ЧОТИРИ ДНЯ.

Синтія зупинилася на червоному світлі, дивлячись прямо перед собою. Її руки міцно стискали кермо. На задньому сидінні син весело бавився своїм літачком. Він щось вигукував, звук двигуна, і його голос дзвінко розливався в салоні.

— Вж-ж-жу, — він водив літачком у повітрі, ніби намагаючись зобразити неймовірний повітряний маневр.

Синтія кинула на нього погляд у дзеркало заднього виду і ледь посміхнулася. Його щасливе обличчя було тим єдиним, що змушувало її дихати. Вулиця за вікном була сповнена звуків: шум двигунів, сигналів автомобілів, уривки голосів пішоходів. Через відчинене вікно долинали звуки міського життя. Раптом її увагу привернули слова. Мелодія. З сусідньої машини або, можливо, з найближчого кафе, лунала пісня. Ті слова. Знайомі. Вони вдарили в неї, немов хвиля.

Моя, не моя наречена.

Не мені твоє ім'я промовляти.

Не мені тебе навіть у снах цілувати.

Не він має читати у твоїх очах, шукай мене там, де відчуваєш.

— Шукай мене там, де відчуваєш. Там, де відчуваєш. Де відчуваєш.

Синтія пригадала мить із Патриком у готелі. Коли вонигралисяв детективів. Коли Патрик знав більше, аніж говорив. Коли водив її за ніс. Чи все-такитаки щось відчував? Їй було важко зізнатися, що зним вона відчувала себе у безпеці. Що довіряла йому. Як він міг? Відчуття двоякі.

Це була пісня, яку часто слухав Патрик. Яку любив батько з мамою. Їхня пісня. Зв'язок із минулим, який вона намагалася поховати разом із болем. Синтія завмерла, її пальці послабили хватку на кермі. Вона відчула, як шум міста навколо почав зливатися в один приглушений фон, а слова пісні звучали все чіткіше, змушуючи її поринути у спогади.

Не він має читати у твоїх очах, шукай мене там, де відчуваєш.

- Там, де відчуваєш.

Синтія наче й підспівувала. Але здебільшого повторювала слова як питання. Потім їй пригадалась історія із деревом у Джемесі. Жовте. Зелене. Синтія натиснула педаль газу.

Синтія глибоко вдихнула, відчуваючи, як у грудях змішувалися хвилювання і рішучість. Натиснувши на замок, вона відкрила сейф і побачила те, що шукала, — згорток ключів. Вони з холодом лягли в долоні. Задумливо провела пальцями по них, ніби вагаючись, але потім стиснула їх у руці. Йти до кінця. Рішення було остаточним. Тут вже не є безпечно. Швидко зібрала речі. Через кілька хвилин вона стояла на порозі. Поруч із нею був син. Маленькі пальці міцно тримали край її чорного пальто. Будинок, у якому вони колись сміялися, сперечалися, мріяли, тепер здавався порожнім і чужим. Синтія озирнулася востаннє. Кожен куточок зберігав ті щасливі моменти, але тепер це лише тіні. Вона на секунду затрималася, погладивши рукою дверну раму, ніби прощалася. Потім глибоко вдихнула і рішуче зачинила двері. На вулиці було холодно. Вона склала речі в багажник свого червоного кадилака, після чого допомогла сину сісти на заднє сидіння. Витирала руки об пальто і перевіряла ключі. Зрештою вона сіла за кермо, завела двигун і рушила. Автомобіль тихо влився в потік машин, залишаючи позаду будинок, який більше не був її домом. Червоний силует кадилака впевнено рухався дорогою вперед, і хоча в серці ще відчувався весь біль, у погляді Синтії з'явилася рішучість. Вона знала, що попереду чекає новий початок.

Переліт до Ірландії тривав трохи менше трьох годин, але для Синтії цей час здавався цілою вічністю. Вона весь політ дивилася у вікно, милуючись безкрайнім небом і хвилями хмар, хоча думки блукали зовсім іншими шляхами. Син вжеуже заснув, обіймаючи свій літачок. Коли літак торкнувся землі, легке трясіння розбудило хлопчика. Синтія притиснула його до себе й шепнула:

— Ми вже прилетіли, гарбузику.

Вони вийшли з аеропорту Дубліна, несучи з собою валізи. Хлопчик тримався за одну з них. Таким чином відчував, що допомагає. Обіцяли, що авто, червоний кадилак, прибуде протягом трьох днів. Доставлення транспорту з іншої країни завжди було справою непростою, але Синтія сподівалася, що воно пройде без зайвих затримок. Дублін зустрів похмурим небом, яке, здавалося, ось-ось проллється дощем. А вже за годину він і справді пішов: густий, холодний і нещадний. Люди на вулицях поспішали під парасольками, закутані в пальта, а місто шуміло життям, яке жоден дощ не міг зупинити. Синтія зупинила таксі, витягла з кишені клаптик паперу і простягнула водієві.

— Це адреса. Вам відомо, як дістатися?

— Так, звісно, — відповів коротко таксист із м'яким ірландським акцентом, киваючи головою.

Вони сіли в салон. Син із цікавістю притулився до вікна, стежачи за краплями дощу, що стікали по склу. Синтія ж просто мовчала, занурена у свої думки. Авто рушило вулицею Дубліна, залишаючи за собою шум аеропорту і, можливо, частину їхнього минулого.

ШІСТЬ РОКІВ ДО ЦЬОГО.

Синтія сиділа за кухонним столом, який скрипів щоразу, коли вона рухалася. Перед нею стояла пляшка червоного вина, вже відкоркована, і напівповний бокал. Рубінова рідина виблискувала в слабкому світлі, що падало з жовтуватої лампи. На кухні було тихо, якщо не враховувати глухого тікання настінного годинника. Синтія обхопила бокал пальцями і трохи нахилила його, спостерігаючи, як вино плавно обтікає стінки скла. Вона не поспішала пити. На столі лежав мамин щоденник. Її погляд іноді зупинявся на пляшці, а іноді просто розфокусовано дивився в нікуди, кудись у простір думок. Вона зробила ковток і відчула, як тепло розливається всередині. Відкрила щоденник та прочитала ще раз один із маминих днів з життя.

16 СЕРПНЯ.

Я вирішила, що покину це місце. У цьому будинку неможливо жити. Здається, я чую крики та плач дітей. Хоча їх там немає.Здається, це пекло. Адам, якого колись кохала,перетворився на монстра. Гроші його зіпсували. Пригадую, що навіть його найближчі друзі неодноразово говорили йому: "Адаме, ти змінився! Ти став жорстоким." Ще до моїх здогадок я побачила у сейфі злиток золота. Я просто вдавала, що нічого не бачу. Закохана дурепа. Він говорив, що накопичення потрібно зберігати у каменях та металах. Вічна валюта. Ще з часів фараонів. Наше вінчання у Джемесі. Здається, він літав туди ще декілька разів. Я знаходила авіабілети. Здається, саме у Джемесі ховає золото. Є багато місця для схованок. Але, як на мене, це очевидно, де він його закопав. З моїх накопичень та крадіжок у власного чоловіка я змогла придбати в Дубліні крихітний будинок. Якщо варіант неподалік Мюнхена прогорить. Саме там я почну нове життя. У моєму кадилаці все підготовлено: гроші, документи, ключі. Все під рукою. Одного дня я покину Адамовий світ.

Синтія раніше б заплакала, але не через прожите у цьому домі. Вона стала сильнішою. Мамин кадилак стояв там, де його вигрузили. Вона сіла за кермо: всеВсе під руками. Що вона мала на увазі? Спершу оглянула згори. Потім речовий ящик. На мить потрималася за кермо. Уявила, як мама кермує. А позаду непритомна дитина. Як та везе її до Ко Йомі. Але як у світі все дивно. Коли здаєшся, опускаєш руки, а винагорода буквально за рогом. Так само, як мамин щоденник. Авто забрали на арештмайданчик,не маючи уявлення, що в ньому є інформація про резонансні злочини. Щоденник лежав у них роками. Потім вона пригадала Сема. Той завжди ховав наркотики під сидінням. Її руки одразу ж опустилися. Відкривши кришку, знайшла пакет. З нього випали ключі. Здається, від того самого дому. Трохи готівки. Долари у плачевному стані. Паспорт. Анна Гетсдель.

- Не Мунк? Нове життя!

ЧЕРЕЗ ДВА ДНЯ. 2024.

Синтія прокинулася від різкого і настирного дзвінка у двері. У голові ще звучали залишки сну, але реальність швидко змусила її піднятися. Вона кинула погляд на годинник: ранок ще тільки починався. Відчинивши, вона побачила перед собою чоловіка в робочій уніформі. У руці він тримав білий стос паперів, а до кишені на грудях у нього була прив'язана ручка на довгому чорному шнурку. Позаду нього двоє працівників у яскравих жилетах спускали її червоного кадилака з великої вантажівки.

— Синтія Мунк?

— Так, це я.

— Підпишіться тут, будь ласка, — сказав він, простягаючи їй папери і вказуючи на місце для підпису.

— Дякую!

— Чудовий смак, — той кивнув на кадилак.

— Так, так, — беземоцій промовила вона.

— Дякую, що скористалися нашою компанією, — промовив чоловік, забираючи папери. Його голос звучав буденно.

Вона підійшла до кадилака, торкнувшись капота, тепер прохолодного і вологого від ранкового повітря. Її пальці провели по червоному блискучому металу, і серце трохи прискорилося. Машина стояла перед нею, як частинка її минулого, що тепер опинилася тут, у новому житті. Синтія обійшла автомобіль, перевіряючи його, і на мить зупинилася, щоб просто подивитися.

Синтія підійшла до багажника, тримаючи в руках стару, але міцну лопату. Вона кинула її всередину,середині, злегка вдаривши об металевий бік. Закривши багажник, озирнулася навколо, ніби перевіряючи, чи немає когось поруч. Параноя. Вона чула голос Патрика: — У тебе параноя. Вулиця була порожньою, лише слабкий шум міста ледь долинав здалеку. Сівши за кермо, вона увімкнула навігатор і спокійно рушила в дорогу. Стрілка вказувала напрямок. Джемес. Місце неподалік Дубліна, яке вона знала з чужих розповідей і сумнівних історій. Воно здавалося водночас похмурим і символічним. Дерево, під яким колись обірвав своє життя закоханий чоловік, викликало легку іронічну усмішку на її губах.

— Ото справи в мене, — промовила вона тихо, ледь помітно усміхаючись. Її пальці впевнено стискали кермо, а двигун спокійно муркотів, немов підтримуючи її.

Дорога звивалася спершу вузькими міськими вуличками, потім вивела на широку трасу, де обабіч не було жодної живої душі. Сіра стрічка дороги простягалася вперед. Згодом вона побачила на горизонті невеликий поворот направо. Навігатор теж кричав, повертати. Синтія кинула погляд убік і помітила його. Дерево. Темний силует височів на фоні похмурого неба, немов маяк її власного шляху. Воно здавалося більшим, ніж вона собі уявляла. Натиснула на гальма, зменшуючи швидкість. Авто плавно звернуло на ґрунтову дорогу, а серце Синтії, несподівано для неї самої, затріпотіло. Неподалік була закинута стара ферма. Напевно, тут проживав Ріан чи те дівчисько. Місце зустрічі — дерево. Романтично. Здається, тільки на ті роки. Сьогодні такого вже не зустрінеш. Дерево дійсно мало велику популярність. Біля нього була табличка з історією кохання. Згадка про пісню. На мить вона відчула себе на весільній церемонії своїх батьків. Тоді вони були по-справжньомусправжньому щасливими.

Синтія вимкнула двигун, і настала майже абсолютна тиша. Вийшла з машини. Вітер торкався її обличчя. Перед нею стояло дерево — високе, міцне, але зі слідами часу. Підійшла ближче, ніби це дерево було живим і хотіло щось сказати. З кожним кроком її увага дедалі більше прикувалася до стовбура. Щось у ньому здавалося їй незвичайним. Обійшовши дерево з іншого боку, Синтія зупинилася. Погляд ковзнув по старих подряпинах, вирізьблених ножем. На корі було чітко видно слова: "Ріан та Ребекка разом назавжди!". Їх наче хтось час від часу поновлює. Синтія торкнулася пальцями літер. Кора була шорсткою, і вона відчула, як під пальцями прохолода дерева змішується з чимось, що важко було пояснити словами. "Разом назавжди" прозвучало в її свідомості з гірким відтінком. Вона тихо видихнула, відійшла на крок і на хвилину просто стояла, дивлячись на ці слова, ніби намагаючись уявити тих, хто їх залишив. 

- Шукай мене там де відчуваєш!

Вона забила лопату перед собою та перед написом. Почала копати. Хлопчик, граючись літачком, літав навколо свіжої ями.

- Мамо, що ми шукаємо?

- Скарб. Я ж казала, що ми гратимемося у піратів.

Синтія продовжувала копати, відчуваючи, як холодна земля впирається в лопату. Вона вже була по коліна в ямі, але це її не зупиняло. Копаючи спочатку ближче до дерева, потім далі від нього, вона почала діяти методично, немов слідчий, що шукає ключ до розгадки. Раптом метал лопати різко зустрів щось тверде. Іскра, що коротко спалахнула в тиші, змусила її насторожитися. Вона знову різко вдарила. Тупий глухий звук підтвердив: під землею щось є. Кинула лопату і руками почала обкопувати об'єкт. Синтія витерла чоло рукавом і намагалася підняти знахідку, але зрозуміла, що воназаважка.

— Добре, якщо не підняти, то відкрити, — сказала вона собі, беручи лопату.

Вона прицілилася і вдарила по поверхні. Гуп. Ящик тріснув, але не здався. Синтія вдарила ще раз, сильніше. Гуп. Крихкий метал не витримав, кілька років, проведених під землею, і розсипався під ударом. Перед її очима відкрилася чорна тканина, яка, здавалося, зберігала в собі таємниці давно минулих років. Вона обережно розірвала матерію руками, і її серце на мить зупинилося. Всередині, під тонким шаром пилу й землі, виблискувало золото. Синтія почала витягувати злитки один за одним, відчуваючи їхню вагу в руках. Кожен злиток був мовчазним свідком того, хто його закопав. Всього їх було сім.. Поряд лежали два невеликі мішечки, зав'язані на вузлики. Вона розв'язала один із них, і маленькі діаманти засвітилися в слабкому світлі, що пробивалося крізь гілки дерева. Її руки, забруднені землею, швидко перекинули золото і мішечки в підготовлену сумку. Кожен предмет додавав ваги, але не зупиняв її. Синтія підняла сумку і глянула на дерево, ніби дякуючи йому за знайдене. Потім вирівняла дихання і рушила до машини. Вона швидко закопала яму. Потім кинула сумку з скарбом на пасажирське сидіння.

Синтія поверталася до будинку. Обличчя освітлювала ледь помітна усмішка — суміш задоволення і хвилювання. Золото, діаманти... Думки оберталися навколо того, що вона щойно знайшла. Розум працював швидко, але емоції залишалися під контролем. Плавно зупинила автомобіль перед своїм будинком і, вимкнувши двигун, на хвилину залишилася сидіти в машині. Поглянувши у дзеркало заднього виду, вона зловила свій погляд: погляд зосередженості, усмішка тепер стала більш виразною. Можливо, усе зміниться. Можливо, все було не марно. Миттю увагу привернуло щось інше. У дзеркалі вона помітила автомобіль, який рухався за нею. Усмішка зникла. Білий кадилак. Той самий білий кадилак,, який вона кілька разів бачила біля парку. Той неквапливо котився позаду. Відстань між ними зменшувалася. Автомобіль під'їхав ближче і зупинився за кілька метрів від її машини. Він стояв на дорозі, як мовчазний спостерігач. Чорні вікна. Водія не видно. Синтія застигла, тримаючи руку на дверній ручці, і напружено дивилася в дзеркало. Думки почали виходити з-під контролю. Чи це збіг? Чи, можливо, її хтось знає? Вона відчувала, як хвиля адреналіну накопичується.

- Зберігай спокій. Лише спокій.

- Що сталося, мам?

- Адаме, все буде добре! Ми зіграємо у гру.

Раптом почула звук двигуна, що газував. Поглянула знову у дзеркало. Десь вона вже це бачила та чула. Щось у незнайомій автівці було дуже навіть знайоме. Знову газування.

- У яку гру, мам?

Синтія з-під сидіння дістала чорного револьвера. Почала вкладати патрони. Знову глянула у дзеркало. Газування не припинялося. Почав падати дощ.

- Адаме, закрий міцно вуха та очі. Мама зараз прийде.

Вона вийшла з авто та направила зброю вбік білого кадилака. Той миттю увімкнув задню передачу. Колеса прокручувалися на місці. Постріл. Другий. Вітрове скло отримало візерунки, наче з павутиння. Третій постріл. Авто припинило газувати. Воно легко скочувалося. Згодом зупинилося між деревами неподалік. Четвертий постріл. П'ятий. Шостий. Цок. Цок.

- Горіть у пеклі! Синтія плакала та водночас розлючено кричала. 

ШІСТЬ РОКІВ ДО ЦЬОГО.

- Чому ти щоранку газуєш? Авто ж справне.

- Колись мій батько так робив. Він дуже любив це авто.

- Ти так і не відповів, Патрику?

- Так, я заспокоюю свою нервову систему. Люблю звук двигуна. Коли в думках погані чи злі помисли, я починаю відкривати капот авто чи просто їхати у нікуди. Або ж просто газувати. Забуваю про те погане, що збирався зробити.

ДЕСЬ В УНІВЕРСИТЕТІ.

- Друзі. Гроші — це один з найсильніших інструментів, що здатні змінити не тільки життя, але й саму сутність людини. У філософії цей процес часто розглядається як трансформація особистості під впливом матеріального світу. Уявімо, що людина живе у своєму звичному середовищі, де її моральні принципи, ідеали та цінності базуються на досвіді, освіті і соціальних зв’язках. Коли ж вона набуває великих грошей або стає частиною фінансової еліти, це може призвести до зміни її сприйняття світу, відношення до людей та навіть до власної ідентичності.

ЗАГОЛОВКИ МІСЦЕВИХ ГАЗЕТ МЮНХЕНА: "Пропав чоловік". "Прогулянка з собакою". "Сім днів невідомості". "Подвійне життя чи викрадення?"