Нічна тиша порушувалася лише рідкісним дзижчанням автомобілів, що проїжджали по далекій вулиці, і шелестом вітру, який грався з листям дерев. У темряві група підлітків з фарбою бродила по вузьких алеях міста, шукаючи відповідну стіну для своїх творінь. Ліхтарі кидали довгі тіні на асфальт, створюючи химерні візерунки. Джон та Олівер сидячи у автомобілі дивились на бідолах дивного мистецтва. У них було кілька кольорів. Їхні творіння зазвичай короткі написи чи знаки.

- Що зараз популярне? - запитав Джон, витягаючи черговий бутерброд із пакета.

- Всілякі антиполітичні вигуки, — промовив Олівер, збуджено розмахуючи своїм бутербродом по салону.

- Якби у руках було мачете, ти б мені макітру відтяв.

- Припини!

- Як виглядає Борсато?

- Джоне, той тип з іншого тіста. Маю на увазі, шо у нього не має нічого людського. Не всі вдома! Олівер покрутив бутербродом біля своєї голови.

- Ти бачив його?

- У газеті про нього писали якось. Наче він став головним спонсором у будівництві лікарні. Олівер на мить засміявся, - Але ж ніхто і гадки не має скільки у тому фундаменті м'яса.

- Що ти маєш на увазі?

- Та годі! Це ж довбані ірландці з макаронниками вшановують такі традиції. Перейшовши їм дорогу, опинишся в бетоні. 

- Де його шукати? Бо щось мені підказує, що наша рибка не сидить у цьому задрипаному барі.

- Ми тут кілька годин. Вважай, щойно прийшли.

Хлопчик, затамувавши подих, стояв притулившись до холодної стіни. За дверима, що напіввідкриті, здавалося, бродив ввесь його страх. Темрява густою завісою з'їдала кімнату, в якій він сховався. Здалеку донеслися кроки. Вони були повільними, наче хтось ретельно обирав кожен рух. Джон прикусив губу, намагаючись не зрушити з місця. Кроки наближалися, гучніші з кожною миттю, мов удари серця, що наростають у темряві, - Готово, — почув Джон.

Сон перервав стукіт по автомобілі. Наче хтось намагається грати на барабанах. Прийшовши до себе рвонувся до Олівера. Але пасажирське сидіння було порожнім. Через мить побачив, що перед авто стоїть чорна постать. Джон не міг збагнути котра зараз година. Темрява була досить густою. Схопившись вікривати двері, пролунав постріл. Джон пригнувся, як тільки можна сидячи за кермом. Піднявши голову, побачив, що чорної постаті вже немає. Пролунав короткий стукіт у вікно дверей. Джон відкинувся. Після чого побачив білого чоловіка, який усміхався дерев'янними губами. Усмішка була насткільки бетонною, що Джону вмить стало не по собі. У руках він тримав револьвер. Білий чоловік витратив всього кілька секунд щоб перевести Джона у стан напівсвідомомті. Швидке відкривання дверей та точний удар вивів з рівноваги. Коли його викинули з атівки прийшли ще декілька осіб у чорному. Звук двигуна, наче кричав на допомогу. Увімкнувши фари, Джон схилив голову бік світла. На землі перед автомобілем лежав Олівер. По центру лоба, жахливий підпис смерті. Джон намагався підвестися та зробити бодай щось. Хоча б кричати. Але вмить його притягнуло до землі наче магнітом, завдяки білому чоловіку. 

- Проспись! Усміхаючись вдарив його чоловік із дерев'янними губами.

- Як з авто?

- Відвези до старого Гуру

- Зрозумів.

Джон повільно розплющив очі, мружачись від тьмяного світла лампи. Голову стискало від пекельного болю, наче прокинувся після того як помер. Спершу не міг зрозуміти, де знаходиться. Навколо валялися валізи, розкиданий одяг – футболки, сорочки, штани, немов хтось поспіхом кидав їх на підлогу. Звична картина після подорожі? Але його серце раптом схолонуло. Джон повільно сів на ліжку, провірив двері – закриті. Страх охопив його. Останнє, що він пам'ятав, це як прокинувся пізно ввечері в атівці. 

- Олівер?

Він пригадав. Пригадав жахливу картину у світлі фар. Пригадав очі Олівера. Тепер йому стало зрозуміло: його викрали. Питання хто?

Звук прокручування улюча. До кімнати повільно заходить старий чоловік. Його кроки важкі, але впевнені. Він одягнений у довге пальто з потертої шкіри, яке тягнеться за ним. Легкий запах тютюну вже відчутний у повітрі, коли він зупиняється біля крісла поруч із Джоном. Його обличчя вкрите зморшками, очі трохи втомлені. Старий повільно сідає. Він кладе тростину на підлогу біля крісла і витягує з кишені важкий срібний портсигар. Руки трохи тремтять, але кожен його рух впевнений та спокійний. Відкривши портсигар, він дістає товсту, темну сигару, і, повільно обмацуючи її пальцями, починає запалювати сірник. Вогник коротко освітлює його обличчя, підкреслюючи зморшки та тіні. Запаливши сигару, чоловік робить довгий, глибокий затяг. Дим повільно піднімається вгору, розтікаючись важкими кільцями, а старий задумливо дивиться перед собою, ніби обмірковуючи щось давно забуте. Джон мовчить, не порушуючи тиші, що осіла між ними.

- Де я?

- Вирішувати тобі.

- Ви вбили Олівера? Прозвучало як ствердження.

- У нього був запальний характер.

- Виродки!

У відповідь він чув лише тишу. Невже вони справді повірили, що зможуть вдвох впіймати самого Борсато? Старий посміхався. А Джон продовжував внутрішній діалог. Що за дивна операція? Чи все сплановано як треба? Сплановано деякими особами?

Старий сидить тихо, втягуючи густий дим із сигари. Через кілька хвилин він, не кажучи ні слова, кладе сигару на край валізи поруч. Його рука опускається в глибоку кишеню пальта. Пальці повільно шукають щось всередині, і, нарешті, дістає невеликий, складений удвічі аркуш паперу. Без жодних пояснень старий простягає аркуш Джону. Його очі, спокійні та мовчазні, не відводяться від обличчя Джона, коли той приймає папір. Джон обережно розгортає аркуш, його пальці торкаються шорсткої поверхні, відчуваючи сліди часу. На папері лише кілька написаних від руки слів — нечіткий, але рішучий почерк. Адреса. Джон на мить вдивляється в ці рядки, намагаючись осмислити їхнє значення, а потім піднімає погляд на старого. В очах того, як і раніше, панує тиша, але зараз у ній ховається щось більше. 

- Що це?

- Твоя робота.

- Що ви задумали? Нас шукатимуть. Ви вбіса нарубали дров. За вбивство агента вам світить не мало. Джон лютував.

- Я знаю хто вбив твою сім'ю.

- Ви мене не знаєте.

- Помиляєтесь, пане Беуз.

Коли Джон почув, що старий знає, хто вбив його сім'ю, його серце на мить зупинилося. Наче хвиля холодного повітря прокотилася крізь нього. Усе, що він відчував останні роки — біль, гнів, безпомічність — раптово змішалося в один нищівний вихор. Ця мить, про яку він мріяв, здавалася майже нереальною. Він довго шукав відповіді, стукав у зачинені двері, але завжди отримував лише тишу у відповідь. А тепер, ось вона — людина, яка може знати правду. Його руки непомітно напружилися, аркуш із адресою ледь не зім'явся в пальцях. Він відчув, як спина злегка спітніла, а дихання стало важчим. В голові запаморочливо змінювалися думки — від запитань, що саме знає цей чоловік, до страху перед тим, що він може почути. Гнів спалахнув яскраво, мов іскра, розгорівшись всередині нього. Джон згадав обличчя своїх рідних — їхні усмішки, їхні очі, і, зрештою, те, як їх забрали від нього. Але разом із гнівом прийшов страх. Страх перед невідомим, перед тим, що він дізнається. Чи зможе він жити з цією правдою? Чи зміниться щось, коли знатиме ім'я вбивці? Джон відчув, як у грудях з’явився тягар, наче від відповідальності за те, що буде далі. Втім, попри все це, в його душі зародилася надія. Маленький вогник, який роками тлів десь глибоко всередині. Тепер він був на порозі правди, яка могла змінити все його життя.

- За цією адресою ти знайдеш автомобіль. Чорний Кадилак. Він там один такий. Не помилишся. 

- Навіщо вам це?

- Тією автівкою ти поїдеш за адресою, яку знайдеш прямо над собою, сидячи в ній.

- Чому ви це робите? Що вам відомо про мою сім'ю?

- Я тобі все розповім. Зроби все правильно.

- Чому б це вам вірити?

- Я тримаю свого слова. 

Старий мовчки підвівся з крісла, важко опираючись на тростину. Сигара, що диміла на валізі, залишилась наполовину згорілою, як незавершена розмова. Він повільно, без поспіху, рушив до дверей, і кожен крок лунав у тиші кімнати. Джон спостерігав, як старий рухався — в його поставі було щось невимушене, мов людина, яка давно вже звикла до тиші й таємниць. Старий підійшов до дверей і, на мить зупинившись, кинув короткий погляд назад. Їхні очі зустрілися — у погляді старого читалося щось невимовне, можливо, співчуття, можливо, розуміння. Але він нічого не сказав. Він просто вийшов за поріг, залишивши двері відкритими. М'який звук його кроків поступово розчинився в коридорі. Двері легенько скрипнули, але так і залишилися прочиненими. Джон залишився сам. Тиша, що повисла в кімнаті, була важкою та густою, як дим від сигари, який все ще клубочився в повітрі. Відкриті двері наче запрошували його зробити вибір — піти слідом за старим, чи залишитися, зануреним у свої думки. Він дивився на порожній дверний отвір, усвідомлюючи, що з того моменту все його життя може змінитися.

Перед старим у напівтіні стояли кілька його вірних соратників — люди, які ніколи не ставили зайвих питань і завжди виконували накази без сумнівів. Старий повільно глянув на кожного з них, його очі здавалися важкими, мовби в них тягар років і досвіду. Нарешті він заговорив, і його голос, тихий, але впевнений, відгукнувся у приміщенні.

— Слідкуйте за ним. Він отримав адресу, але його шлях ще не завершений. Якщо він захоче втекти... — Старий зробив паузу, нахиляючись вперед, щоб краще бачити обличчя своїх людей. — Якщо намагатиметься поїхати до своїх... хробаків, — промовив він з легким презирством у голосі, — привезіть його назад до мене.

Його слова прозвучали як вирок, холодний і безжалісний. Соратники мовчки кивнули, розуміючи, що це завдання не терпить помилок. Старий не збирався дозволяти Джону вирватися з-під контролю. Він знав, що цей чоловік — ключ до чогось більшого, і тому стежити за кожним його кроком було життєво необхідно.

— Ніяких вагань, — додав він, поглядом пронизуючи кожного. — Він має прийти до мене. Зрозуміли?

Один із соратників виступив уперед, його обличчя залишалося в тіні, але голос був спокійним і впевненим:

— Так, босе. Якщо він спробує щось... незвичне, ми повернемо його.

Старий кивнув, відкинувшись на спинку свого крісла, і потягнувся до нової сигари. Він знав, що цей крок був необхідним. Джон може блукати, але зрештою, він не піде далеко без того, щоб старий не дізнався.

Джон стояв біля Кадилака, відчуваючи, як холодний вітер злегка шелестить його волоссям. Навколо панувала тиша, тільки далеко ледь чутно шуміли автомобілі, що проїжджали по шосе. Він дивився на авто перед собою, але в його голові вирували інші думки. Роздоріжжя, на якому він опинився, було не лише фізичним — це був момент, коли його майбутнє балансувало на лезі ножа. З одного боку, йому хотілося натиснути на педаль газу і втекти. Повернутися до своїх колег. Розповісти їм усе, що дізнався — про адресу, про можливу змову. Це був би безпечний вибір, той, що дозволив би йому зберегти контроль над ситуацією. Зберегти роботу. Він знав, що вони б підтримали його, разом вони б знайшли правду. Але чи була це та правда, яку він шукав? З іншого боку була дорога, якою він ішов останні кілька років — дорога болю, втрат і гніву. Він міг залишитися, зробити крок уперед і дізнатися те, що мучило його стільки часу. Хто вбив його сім'ю? Чому? Відповіді були так близько, але й неймовірно страшні. Джон відчував, як усередині нього борються два почуття: бажання справедливості і страх перед правдою, яка могла виявитися ще болючішою, ніж він міг собі уявити. Він дивився на Кадилак, розмірковуючи над тим, що є правильним, а що — ні. Поверхня автомобіля відбивала бліде світло вуличних ліхтарів, мовби це авто було готове відвезти його далеко від усіх цих проблем. Та чи зможе він просто поїхати, знаючи, що правда так близько? Джон уткнув руки в кишені, відчуваючи тепло аркуша у долоні. Він стояв на порозі вибору, який визначить усе його життя. Втекти і повернутися до знайомого світу, чи залишитися і подивитися в обличчя темряві, що тягнула його до себе? Він поглянув на дорогу у протилежній стороні. Це був момент, коли час наче застиг, а рішення, яке він мав прийняти, могло назавжди змінити його долю. Він дістав запальничку та аркуша з адресою автомобіля. Притулив крихітного вогника до нього він претворився на попил. Сівши в авто відкрив козирок над собою. Звідти вмить впали ключі та клаптик паперу. 

Дорога, по якій їхав Джон, була тиха та спокійна, обрамлена деревами з яскравими майже літнім листям. Повітря наповнювалося м’яким ароматом хвої, а ранкове сонце кидало золотисті промені, м’яко освітлюючи шлях. Але ця спокійна картина порушувалася, коли він проїжджав повз поліцейські пости, розставлені вздовж дороги. Пізніше він дізнався, що цієї ж ночі було пограбовано ювелірну лавку. Вся поліція була на вухах. Шукали одну автівку за словами свідків та грабіжників.  Кожен з постів був обгороджений білими і червоними стрічками, ззовні викликавши відчуття невимушеності та безпеки. Але всередині цих постів панувала напруга. Поліцейські, у формі, уважно стежили за кожним автомобілем, що проїжджав. Їхні погляди були настороженими, а вирази облич свідчили про серйозність ситуації. Нещодавнє пограбування ювелірної лавки залишило слід у місцевій спільноті, і ці хлопці були готові до будь-якої несподіванки. Джон відчував, як серце починає битися швидше, коли він наближався до першого поста. Поліцейські стояли на варті, уважно вивчаючи його авто, ніби намагаючись вгадати, що приховує кожен з проїжджаючих. Вони обмінювалися короткими коментарями, кидаючи на нього пильні погляди. Джон зберігав спокій, хоча всередині нього наростало відчуття тривоги. Він сам до кінця не знав, що робить. Законне чи навпаки? Проїхавши повз перший пост, він натиснув на газ, мимоволі зиркаючи у дзеркало заднього виду. Поліцейські залишалися на своєму місці, але Джон знав, що краще не привертати до себе зайвої уваги. Дорога продовжувала вести до наступного поста, і його думки знову повернулися до старого та адреси, що з’явилася в його руках. 

- Щось той старий пес задумав!

Тиша дороги була контрастом до напруги, що панувала на постах. Джон не міг не відчувати, що у цій спокійній обстановці ховається щось більш небезпечне. Чи був він готовий до того, що може трапитися далі? Клаптик паперу привів його у тупик. Перед ним стовбичили чорні, високі ворота. Вийшовши з авто він попрямував до них. Він ще раз провірив адресу, що дав йому старий. Все вірно! У цей час на нього впало світло ліхтарика.

- Стій!

Джон легко почав піднімати руки догори. Стояв наче вкопаний. По відчуттях було зрозуміло, що їх тут багато. Одним чоловіком із ліхтариком не обмежувалось.

- Зараз ми відчинемо ворота і ти спокійно заїдеш.

Джон так  і зробив. Опісля чого йому наказали вийти з авто та почика кілька хвилин. Він спостерігав за тим, як з багажника автомобіля, повільно вигружають два великі чорні пакети. Пакети були щільно зав'язані, їхній глянцевий вигляд контрастував із потертим асфальтом. Джон спостерігав за цим процесом. Чоловік, який діставав пакет, виглядав нервовим, часто озираючись навколо, ніби остерігався, що хтось може зафіксувати те, що відбувається. Джон відчув, як у його грудях загніздилася підозра. Чому ці пакети виглядають так підозріло? Що в них? Звісно, що той старий не цукерки попросив перевести.

- На постах зупиняли?

- Ні. Джон відповів так швидко як тільки міг.

Кожен рух чоловіка був наповнений тривогою, і Джон не міг відвести погляду. Чоловік з усіх сил намагався справитися з вагою пакета, однак вони здавалися важчими, ніж він очікував. Вони обережно поставили їх на землю. Один із чоловіків, який все це контролював почав говорити щось іншим собі подібних. Чорнийабо темний одяг. Деякі у костюмах. Наче щойно прийшли із опери.

- Вони відправляються на схід.

- А як же Аргентина?

- Аргентина почекає. На сході потрібно дві дівчини, і платять вони більше. 

У цей момент думки Джона стрімко переключилися. Він почав уявляти, що могло бути всередині пакетів. Йому не почулось? Дві дівчини? Невже він взяв участь у чомусь жахливому? Там люди? Торгівля людьми? Чоловік, все ще озираючись, кинув останній погляд на пакети і, похитуючи головою, зник у ближній арці. Відчуття невідомого, що нависло над Джоном, ставало дедалі більш нестерпним.

- Зайдеш?

Нізвідки Джон почув голос іншого чоловіка. Він ввесь час оглядав авто та спостерігав за новоприбулим. Напевне його попереджали про новенького чи щось на кшталт цього. 

- Ми тобі вдячні за роботу. Можливо хочеш випити чого небудь?

- Ні. Дякую! Промимрив Джон.

- Довбані ірландці наробили шуму в місті. Тепер копи повсюду.

Тієї миті Джон зрозумів, що відбувалось насправді. Його просто використали. Кур'єр на годину. Він власноруч привіз непритомних двох людей для цих людожерів. Можливо там діти. Джон легко кивнув у відповідь та відвів погляд у сторону авто. Він на мить забув заради чого це зробив. Заради міфічної правди від бандита? Негідник! Джон себе ненавидів.

- Ти звикнеш. Чоловік закуривши сигару, випускав дим кудись у небо.

- До чого? 

- Ти забудеш тієї ж миті, коли отримаєш перший гонорар.

Вже самотньо прямуючи порожніми вулицями, думки були зайняті пригодами цієї ночі, і час від часу бив кулаками по керму. Доїзджаючи до бару, де його викрали, обійшов його та зайшов через чорний вихід. У барі існувала наче квартира у якій можна впевнено жити. Як у справжньому будинку. Там була спальня, ванна кімната, кухня та навіть більярдна. Звідки й доносились реготи та п'яні вигуки.

- Давай заново...

Джон легко відчинив двері і всі вмить замовкли. Дехто усміхався. Коли інший же чоловік грався револьвером, прокручуючи його на пальцях. На одному із столів валялись гральні карти та готівка. На око, там біля тисяча доларів. Здебільшого зім'яті. Біля вікна стояв той самий старий. У руках тримав склянку із бурштиновою рідиною.

- Я думав ти вже не повернешся?

- У що ви мене втягнули?

Старий легкими кроками підійшов до Джона, та поклав свою руку на його плече. Джон бува хотів його здихатись, але не спромігся поворушитись. Старий кивнув у сторону дверей. Вони зайшли до тієї самої кімнати. Гора з одягу та кілька валіз. Тепер Джон зрозумів, що це за речі. 

- Я вимагаю...

- Тссс.

Старий присів на те саме крісло. Поклав склянку на одну із валіз поблизу. Почав діставати сигару та запалив її. Опісля першої затяжки глянув на Джона.

- Запитуй!

- Що у мішках? Джон наче хотів почути це від старого.

- Ти ж не це бажаєш знати!

- Чому я нічого незнав про те, що знаходилось у багажнику? Ви ж просто мене використали.

- Ти ж не це хочеш знати. Старий усміхнувся.

Джон видихнув та знову вдихнув. Його руки затремтіли. Він закрив очі та побачив спальню своїх батьків. Він пригадав дракона на шиї вбивці. Знову видихнув. Знову вдихнув.

- Хто?

- Що...?

- Хто це зробив? Джон заверещав. Наче правду від нього силоміць забирають.

- Спокійно! Я не збираюсь грати на твоєму горю. Розкажу все, що знаю. У вбивстві твоїх батьків приклав руку сам Ларсон. Царство йому небесне. Не тим людям ти вірив багато років. 

- Ви хочете щоб я повірив, що за вбивство відповідає коп?

- Знаю як це виглядає. Але я можу доказати. Твій батько працював на такого собі дрібного бандита. Працював на нього він близько десяти років. Одного гарного дня Оскар каже своєму недобосу, що прагне покинути це життя та жити як законослухняний громадянин. Недобосу ця ідея не дуже сподобалась. Пізніше Оскара бачили у компанії Ларсона та його посіпак. З Ларсона коп звісно гівняний, але зловити за сраку чергового боса вулиці хотів. Все це доповідали недобосу Оскара. Той у свою чергу запідозрив у зраді. Він боявся, що твій батько доносить на нього копам. І миттю прибрав його із життя. Знаючи того психопата по розповідях, він нікого не жалів. Сучий звір.

Джон глянув на старого. Від нього ці слова звучать смішно. Вбив друга та напарника. Торгує органами. І це тільки те, що відомо.

- Ви сказали, що Ларсон приклав руку до вбивства?

- Ну існує інша версія.

- Тобто це всього лиш ваші версії?

- У мене є живі свідки. Скажімо, не всі люди повимирали із часів недобоса твого батька. Існує версія, що Ларсон домовився із недобосом за спинами. Отримавши кругленьку суму, а той сучий бик мав гроші. Уклали договір рукостисканням. Ларсон боявшись, що втратить щомісячний гонорар від бандита, сам усунув твого батька. Оскар міг же піти до інших копів. От і Ларсону ця думка не давала спати.

- Татуювання?

- Що татуювання?

- У Ларсона було татуювання?

- А мені звідки ля знати! Старий усміхнувся.

Старий залишив Джона на самоті. Двері відчинені. Тікай. Біжи. Але чомусь він сидить та переварює інформацію від старого. Як пізніше виявилось старий, це той самий Борсато. Джон визнавав, що уявляв собі його по іншому. Адже останні фото, які мали копи, були деситирічної давності. Старий не появлявся на людях роками. Керував своєю імперією із задрипаного бару. Джон помітив, що ледь стримував сльози, коли той розповідав про батька. Виявляється, що про Джона просто ніхто не знав? Просто повезло. Йому на мить стало соромно перед собою за думки: "повезло".