Адам метнувся по будинку, мов буревій, намагаючись швидко зібрати всі свої речі. Двері тріщали, коли він їх відкривав, а предмети падали з полиць і вивалювалися з ящиків. У голові вирував хаос, і він не мав часу на його обдумування — все, що потрібно, повинно бути готовим. З горища він скинув валізу, наповнену готівкою. Ввійшовши до гаража, Адам окинув поглядом автомобілі, що стояли в темряві. Два чорні Мерседеси привернули його увагу, але він їх оминув. У серці відчував, що саме червоний Кадилак — це те, що йому потрібно. Відкривши багажник, він кинув валізу в середину, і вона з глухим звуком приземлилася на дно. Краєм ока він помітив бейсбольну біту, що лежала поруч. Без роздумів він схопив її і, не замислюючись, теж кинув до сумки. Адам відчував, як адреналін пульсує в його венах. Часу залишилося обмаль, і кожна секунда на вагу золота. Він закрив багажник, знову озирнувся, щоб впевнитися, що ніхто його не бачить, і вийшов із гаража. Адам вийшов на подвір'я, намагаючись зосередитися на своїх діях. Йому потрібно було забрати документи з автомобіля, що стояло позаду будинку. Крокуючи до нього, він прикидав, скільки часу у нього залишилося, коли раптом почув гучний звук двигуна, що мчав дорогою. Це був Френк. Адам зрозумів, що у його голосі звучала паніка, коли той закликав сідати в авто. Адам швидко змахнув рукою, намагаючись пояснити, що у нього є речі в будинку і що він поїде своїм автомобілем. Але коли обернувся, щоб подивитися, що відбувається позаду, його серце закалатало. Дві чорні автівки під'їжджали до двору. Розуміючи, що часу обмаль, Адам швидко попрямував до "Мустанга" Френка.
— Швидше! — кричав Френк, натискаючи на газ. Адам відчував, як у ньому зростає напруга. Коли вони прямували у невідоме.
Френк натиснув на газ, і "Mustang" рвонув уперед, коли Адам метнув погляд через плече на два чорні джипи, які мчалися за ними. Серце билося в ритмі страху, адреналін розганяв кров у венах.
— Тримайся! — крикнув Френк, різко повертаючи вбік, щоб уникнути безпосереднього контакту з джипами. Звук двигунів, що ревли, і крики за їхніми спинами створювали оркестр хаосу.
Адам міцно вхопився за ручку дверей, його розум боровся з думками про те, що залишилися позаду. Дорога тягнулася перед ними, але ззаду лунали моторні реви, які ставали дедалі ближчими. Раптом, коли Френк мчав повз колію, вдалині прозвучав сигнал потяга. Адам глянув у бік залізниці і побачив, як синій вагон мчить у їхньому напрямку.
— Потяг! — вигукнув він.
Тієї ж миті "Мустанг" увірвався через переїзд, розрізаючи простір між ними і чорними джипами. Френк не втрачав ні секунди. Він натиснув на газ, і "Mustang" пролетів повз інших вагонів. Чорні джипи не могли зупинитися вчасно, і в ту ж мить, коли потяг пролетів повз, один з джипів в’їхав у стовп, ледве уникнувши зіткнення з потягом.
- Ми це зробили! — вигукнув Адам, все ще в шоці від того, що сталося, коли вони опинилися на безпечній відстані.
Френк, тримаючи автомобіль під контролем, виглядав зосередженим, але також відчував полегшення.
- Це не кінець, — застеріг він, поглянувши в дзеркало заднього виду.
- Мої речі вдома. Гроші вдома! Кричав Адам.
- Забуть про гроші. Тобі треба рятувати свою дупу.
- Френку! Авіабілет?
- Купимо другий. Будь куди. Тобі потрібно тікати. Гроші тобі пізніше переведу.
Френк зупинив "Мустанг" на стоянці аеропорту, його серце все ще було в ритмі адреналіну. Вони вийшли з автомобіля, і Адам, не втрачаючи часу, почав шлях до терміналу. Вже через кілька хвилин вони купили білет до Австралії, який відправлявся через двадцять хвилин.
— Ти впевнений, що все буде добре?
— Так, я впевнений, — відповів Френк, намагаючись вселити в себе оптимізм, але в його очах читалася тривога.
Вони попрощалися, і Адам рушив до літака. Френк спостерігав за ним, поки той зникав у натовпі людей, і полегшено видихнув, нарешті відчуваючи, що найбільші небезпеки залишилися позаду. Але раптом його увагу привернуло обслуговуюче авто, що під’їхало до літака. Френк нахилився вперед. Два чоловіки в оранжевій формі вийшли з машини, і в руках у них блищали автомати. Френк відчув, як холодна хвиля страху охопила його, коли він зрозумів, що зараз відбудеться. Чоловіки безжально відкрили вогонь по Адаму, і той, зрозумівши небезпеку, кинувся тікати. Але дарма. Френк закричав, його голос розривав шум аеропорту, коли бив кулаками по скляній перегородці, намагаючись пробитися до виходу. Крик людей тільки добавляв трагічності.
— Адаме! Ні! — його крик лунав як ехо, навіть посеред шуму, але в той момент це вже нічого не змінювало. Він спостерігав, як Адам падає на землю, а два чоловіки безжально продовжували стріляти. - Адаме, пробач мене!
Анна стоїть біля закритої труни, її постава напружена. Вона схилила голову, а волосся, що спадає на плечі, легенько трясеться від гірких сліз, що стікають по щоках. Руки тремтять, і вона мимоволі обіймає труну, ніби намагаючись знайти тепло в цій холодній обстановці. Навколо панує тиша, лише чутно, як важко б'ється її серце. Вона згадує моменти, які залишилися в пам'яті, і відчуває, як важка вага відчаю здавлює її груди.
Через кілька днів, вона сиділа в Кадилаці. У гаражі світило холодне світло. Вона мовчки спостерігала за стрілками, механічного годинника. Покинувши салон, її погляд впав на чорний клаптик, що стовбичив з багажника. Відкривши його, очі зупинилися на валізі. Перед собою бачила, як звисає оббивка багажника. Хтось сильно поспішав. Подумала вона. Валіза повністю наповнена готівкою. Але вона навіть не намагалася їх торкнутися. У її голові спливли спогади про Адама — про те, як він, усміхаючись, говорив про свої "спеціальні" угоди, які завжди були далекими від правди. Анна знала, що ці гроші не просто папірці. Вони були наслідком небезпечних справ, які він вів, щоб забезпечити їхнє життя. Вона згадала про всі ті ночі, коли не могла заснути, чекаючи, поки він повернеться додому. І про те, як його холодна рука часом торкалася її щоки. Якою він можливо позбавляв життя. Вона задумалася, чому ж ці гроші опинились тут, у Кадилаці, і зрозуміла, що їм не місце в її житті. Вони нагадували про те, що справжнє щастя не купується за гроші, зароблені у темряві. Анна закрила багажник, наче відштовхнувши від себе всі ці спогади, і вирішила, що краще залишити все як є, ніж ризикувати своїм життям, та життям дітей. Анна прокинулася від незвичного відчуття, ніби хтось уважно за нею спостерігає. В її спальні панувала напівтемрява, але в ній чітко вималовувалася темна постава біля її ліжки. Чоловік низького зросту, азіатської зовнішності, що сидів, склавши руки на колонах, і дивився на неї з непроникним виразом обличчя. Перший порив — паніка. Анна зірвалася з місця, тіло її відразу напружилося, і вона підскочила в ліжку, майже на ноги. Відчуття безпеки розвіялося.
- Хто ти?
- Добрій рянок! Заговорив чоловік, який ледь знав не свою мову. Мене звуть Лі Ко Йомі. Я раднік містера Калезкі. Принаймні був ним, поки вашь чоловік його не вбивь. Адамь підписав собі смерний вирокь. Ви розумьте мене?
Анна від страху закивала. Оглянула спальню. Вони були тільки у двох. Але з коридору лунали чоловічі розмови. Наївно думати, що він прийшов один.
- Де мої діти?
- Їхня доля залєжить від вашього рішення, місіс Мюнк. Перепрошую, якщо не правильно вимовляю вашє ім'я. Я пропонюю вам уґоду. Адамь вирішив залишити нас із вами. Але жь його робота, то осталась. Вам потрібьно завершити, його справи.
- Якщо я відмовлюсь?
- О, звісно, ви можєте відмовитись. За це такожь є своя ціна. Думаю вамь відомо, чим займався Адамь? Впевьнений ваші малята закриють прогалини у нашьому бізнесі. Поверніть боргь Адама, і я залишу вас у спокої.
Анну наче облили холодною водою. Вона достеменно не знала, чи їй не почулось. Не вірила, що той говорить на повному серйозі. Що все відбувається зараз, сьогодні. У наш час.
Анна після візиту Койомі заходить до кабінету Адама, оглядаючи обстановку. Все розставлене на своїх місцях, хіба що блокнот, що лежить відкритим на столі, привертає її увагу. Вона повільно підходить ближче і бере його в руки. Сторінки заповнені телефонними номерами, більша частина із яких зовсім непідписані, наче вони були записані поспіхом або мали зрозумілий лише йому сенс. Деякі номери перекреслені — так, ніби з них хтось викреслював чужі долі, або ж ці контакти більше не важливі. Вона машинно проводила пальцем по чорнилу. Її внутрішнє хвилювання зростає: що за таємниці ховаються за цими рядками? Анна б радо заплакала, але погляд того японця чи китайця не виходив з її голови. Його слова досі грались на її барабанних перетинках: "Впевьнений ваші малята закриють прогалини у нашьому бізнесі." Вона кинула блокнота на стіл. Сівши за нього почала роздивлятись кабінет очима Адама. Відкривши шухляду, яка наче, сама потягнулась до руки. У ній були кілька білих листів із рукописом. Зверху гуляли кілька ключів. Над дверима висіла голова кабана. Єдине, що його робило живим це його очі. Потім погляд сповз до годинника, що стояв поруч у куті. Його розміри вражали. Адам його привіз із Європи. Хвалився, що то наче антикваріат. Також натрапила на фотографії, що висіли на стіні. Адам стояв поруч з чоловіками на фоні будинку, що почав будуватись. Анна підійшла блище. Адам усміхався: - Завжди усміхнений покидьок! Вона пригадала його сміх. Інша фотографія була зроблена позаду будинку. На капоті Кадилаку лежав Френк. Адам поряд стояв та вдавав, що біжить його провчити. Інші ж чоловіки у компанії лопали зі сміху. Знімок викликав позитивні емоції. Згодом Анна зрозуміла, що дивитись на фотографії цікаве заняття. Адже на задньому плані помітила грузовик на якому були акуратно складені двері. Нарахувавши одинадцять штук глянула на двері кадінету. Вони дерев'янні. На грузовику металеві із крихітними віконечками: - Що ж ти витворяв?
Анна піднялась на горище. Адам час від часу відвідував це місце. Роздивившись навкгруги почала прибирати павутиння перед собою. Повільно пробиралася через завалені коробками і старим одягом коридори. В її полі зору з'явився манекен у весільній сукні, що стояв осторонь, ніби спостерігав за нею. Вона пригадала, як відповіла Адаму: - Так! Біля нього валялася жовта валіза. Її колір здавався чудовим серед сірих та приглушених тонів, і це привернуло увагу Анни. З цікавістю вона підійшла ближче, відкинула кришку і побачила проект будинку, згорнутий та пошарпаний. На кресленні вона легко впізнала кімнати, коридори, і ось, у вітальні, її погляд зупинився на дивній деталі — там був накреслений квадратик, і поряд напис "сейф-1897". Після дійшла до сторінки "підвал". Це був знайомий їй простір, але в кресленні було вказано дещо нове. Анна помітила продовження підвалу, якого ніколи раніше не бачила. Вхід до нього був позначений прямо на стелажі з інструментами — прихована частина будинку? Вона відчула, як її серце забилося сильніше. Анна підняла очі від креслення, шокована цією знахідкою. У її пам'яті раптом сплив знімок — дивні двері на вантажівці, які вона бачила раніше. Тепер ці двері набули зовсім іншого сенсу. Згодом знову пригадала про ранкового китайця. Це був не сон.
- Мам!
Анна здригнулась та зійшла з горища. Вирвавши сторінку таємного підвалу. Зложила у разів зо п'ять та поклала до кишені. Краєм вуха чула кроки маленької доньки.
- Синті, доню. Мамуся вже біжить.
Анна тихо зачинила двері дитячої кімнати, переконавшись, що діти міцно сплять. Вона спустилася сходами, намагаючись не видавати жодного звуку, і прямувала до підвалу, тримаючи в руках сторінку з проекту. Стоячи навпроти стелажа з інструментами, вона відчула дивне поєднання цікавості й страху. Згідно з кресленням, саме тут мав бути вхід у приховану частину. Анна провела рукою по полицях, ніби шукала таємний механізм, але зупинилася, відчувши, що їй потрібно вийти назовні. Вийшовши на подвір'я, постояла на траві під нічним небом. Холодне повітря огортало її, і вона почала оглядати територію, намагаючись зрозуміти, де саме закінчується підвал. Раптом Анну осінило: якщо креслення правдиве, то підвал тягнеться далеко за межі будинку, майже під дорогу. Це було важко усвідомити, але все вказувало на це. Знову глянула на проект і помітила те, чого раніше не бачила — площа підвалу. Двісті двадцять квадратних метрів. Її тіло охопила хвиля шоку, і реальність раптом здалася ще більшою таємничою. Не в змозі повірити своїм очам, швидко повернулася до підвалу. Вона знову спустилася сходами, тепер уже з чітким наміром з'ясувати, що ховається за стелажем. Охоплена розпачем, почала згрібати все підряд із полиць. Рухи були неконтрольованими, хаотичними. Електричні інструменти з гуркотом падали на підлогу, розсипаючи навколо дроти та металеві деталі. Гайкові ключі дзвиніли об бетонну підлогу. Банки з фарбами теж не витримали натиску: від сильного удару об бетон кілька з них втратили кришки. Яскраві потоки фарби відразу починають розтікатися по підлозі, створюючи калюжі різних кольорів, що змішуються в химерні візерунки під її ногами. За стелажем відкрилася металева стіна. Її холодний, блідий блиск відразу кинувся в очі. Анна озирнулася на мить, побачивши цегляну стіну позаду, і повернула погляд назад на металеву. Сльози підступили до очей. Вона не могла стримувати себе більше й почала плакати. В розпачі почала гримати по металевій стіні кулаками, видаючи глухі удари, які розливалися по кімнаті, але не давали жодної відповіді. Відчуття безсилля накочувалося ще сильніше. Заспокоївшись після хвилини нерозсудливого гніву, Анна зробила глибокий вдих. Поглянула на стелаж і, наче вперше побачивши це, помітила, що він стоїть на маленьких колесах. Вона обережно пробувала його зрушити — і він легко піддався. Стелаж посунувся, відкриваючи те, що було заховано за ним: дверний замок. Анна застигла на мить, усвідомлюючи, що цей замок ховався тут весь час. У голові пролетів спогад із кабінету Адама. Ключі у шухляді. Через кілька хвилин Анна вже стояла в довгому білому коридорі, який здався нескінченним, ніби вийшов за реальний простір. Повітря було важким, відчувала, як серце билось швидше з кожним кроком. Правою рукою навмання шукала на холодній стіні вмикач світла біля дверей, поки пальці нарешті не намацали маленьку пластикову кнопку. Натиснувши її, світло раптово залило простір, примусивши Анну моргнути від різкого контрасту. Під ногами лежала синя плитка, що тягнулася безперервною стрічкою до самого кінця коридору. Її глянець відбивав холодне світло лампи, що висіли на стелі. По обидва боки коридору стояли сірі, металеві двері. Кожні мали крихітне віконечко з матового скла. Анна відчувала себе безпорадною, використаною, наче закопана по коліна в землю серед цього простору, в якому усе здавалося нереально великим. Масштаби вражали. Майже в самому кінці коридору одна з ламп мигала переривчасто, посилаючи короткі спалахи. Тиша майже оглушлива, така густа й неприродна, що Анна чула власне дихання. Повільно підійшла до перших дверей праворуч. Її пальці торкнулися холодної металевої ручки, але вона не поспішала відкрити їх. Хотілося побачити, що за ними, перш ніж зробити наступний крок, але крихітне віконечко з матового скла й темрява за ними заважали цьому. Двері замкнені. Здається вона навіть зраділа. Відпустивши ручку дверей помітила на них кров. Відсахнулась на крок та глянула на свої руки. На правій було, що найменше два порізи. Озирнулась на вхідні двері цього таємного підвалу. Зрозуміла, що не відчувала болю коли все зкидала з полиць. Змирившись з тим, що не можна заглянути за перші двері, Анна видихнула й продовжила рухатись далі вздовж коридору. Кроки лунали в тиші, відбиваючись від стін, створюючи відчуття, що не одна в цьому місці. Коридор здавався нескінченним, але Анна пройшла вперто, дивлячись на кожні двері, які минала. Вона підсвідомо рахувала їх. Один, два, три… десять… двадцять. Нарешті, дійшовши до самого кінця коридору, Анна зупинилася перед останніми дверима. Вони відрізнялися від усіх попередніх: не металеві, а дерев'яні, пофарбовані в насичений червоний колір. Яскравий відтінок різко контрастував із блідим і холодним, синім коридором, наче ці двері належали зовсім іншому місту. Анна завмерла перед ними. На диво вони були відчиненими. Кабінет був маленьким. Вишукано оформленим у стилі бароко, що надавало йому атмосферу замкнутої розкоші. Стеля прикрашена химерною ліпниною, а стіни обтягнуті темно-бордовим оксамитом, на якому висіли картини — оголені натури, що здавалося, уважно спостерігали за кожним рухом Анни. Їхні фігури, граційно намальовані, були присутніми, як мовчазні свідки подій, що відбувалися у кабінеті. В одному з кутків стояв невеликий бар. Він був виготовлений із темного дерева з витонченою різьбою, а на його поверхні залишилася лише одна склянка, наповнена бурштиновою рідиною, яка відбивала слабке світло лампи в кімнаті. Анна стояла посеред кімнати, і думала про Адама. Невже він дійсно був тут? Невже проводив тут час, залишаючи їх поверхом вище? Розкіш цього місця насторожува, змушуючи відчувати себе чужою. На протилежному боці кабінету стояв стіл — порожній, мовчазний. Тільки в шухляді знайшла кілька пачок доларів, сотнями, без жодних записів. Гроші лежали так, ніби чекали свого часу. Анна сіла за стіл, стискаючи його край. Перед нею були відчинені червоні двері, що вели назад у коридор, але вона не поспішала піти. Погляд був на порозі, але сльози більше не текли. Вона відчувала себе зрадженою та розтоптаною. Почуття горя і втрати змішувалися з гіркою усвідомленістю, що Адам приховував від неї іншу частину свого життя, частину, яку вона не зможе пробачити. Слова Койомі знову пролунали у її голові: "Впевьнений ваші малята закриють прогалини у нашьому бізнесі." - Бізнесі? Невже цей виродок дійсно забере дітей? Сидівши за столом їй в голові не вкладалось, що все відбувається із нею. Їй навіть нідокого піти. Життя у притулку було ще тїєю в'язницею. Вона пригадувала як обіцяла собі, що стане акторкою. Пригадала як вперше скористалась косметикою. Анна пригадувала моменти у які дійсно була щаслива. Сама того не знаючи. Пізніше пригадала першу зустріч з Адамом. Клуб митців з'єднав їхні серця. Він ж гарно писав. Говорив також гарно. На її очах наступали сльози. Вона ж пам'ятає як він дивився на неї. Адам був милим, амбіційним впертюхом. А найголовніше, він був простим.
Через чотири дня стався інцидент. Анна мало не отримала сиве волосся. Заїхавши на заправку та пішла до каси оплачувати паливо. Повертаючись та прямуючи до свого авто побачила як із синтією хтось розмовляє. Кинувши з рук дві пляшки з водою, вона побігла до них.
- Синті? З тобою все гаразд?
- Так мам. Мені дядько показував фокус.
- Ти повинна бути бути розумною та сильною, мій гарбузику.
Анна закривши в автомобілі вікна, рвучко вийшла на двір. Чоловік мав невеличку борідку. Чорний колір переважував в його одязі. На голові сірий капелюх. Чоловік років шістдесяти мав дуже охайний вигляд. Обличчя викликало довіру.
- Якого чорта вам потрібно? Вигукнула Анна.
- Я думаю, що ви надто знервовані. Спокійно відповідав чоловік.
- Ще раз побачу вас біля моїх дітей...
- Про що ви?
- Я піду до поліції.
- Поліції не потрібно, місіс Мунк. Чоловік усміхнувся та попрямував до чорного джипа.
Вона сіла до автомобіля та рушила з місця. Під нею засвистіли колеса на всю вулицю. Всі оглядались на червоне авто. Хтось махнув рукою: "ненормальна".
Ще через тиждень Анна виносила з гаражу та будинку речі. Все подвір'я перед будинком було забито побутовими речами. Кілька крісел, маленький білий столик, великі дерев'янні шахи, настінний годинник, посуд, дитячі іграшки. Анна все роздала за дарма. Люди приходили і приходили. До вечора подвір'я стало порожнім. Тільки зім'ятий газон відтворював, те що на ньому було. За всім цим спостерігав Френк. Якось той вчив сина кидати баскетбольного м'яча. Коли Анна зачиняла гараж та перевіряла пошту він підійшов до неї.
- Ти тільки скажи!
- Що? Запитала сухо Анна.
- Якщо щось треба, тільки скажи!
- Ти ж зним заодно, так?
- Про що ти?
- До мого дому увірвався якийсь китаєць і погрожував моїм дітям. Я дізналась, що Адам не той за кого себе видавав. У багажнику авто знайшла валізу, набиту готівкою.
- Ти розмовляла з Лі Койомі? Френк наче намагався шепотіти.
Ще два, три місяці тому вона б розредалась тут. Але переживши кілька останніх днів, стала тільки сильнішою.
- Той японець сказав, що я маю повернути борги Адама.
- Койомі кореєць. Пишеться: Лі Ко Йомі
- Френку, Дякую! Тепер все стало на свої місця.
Анна обернулась та рушила до будинку. Той схопив її та притягнув до себе. Піднявши її праву руку на рівні очей.
- Що це? Що з тобою сталось?
Вирвавшись, вона дивилась на нього дивними очима. Її очі починали блищати. Але вона себе непогано стримувала. Вона обіцяла, що не буде плакати.
- Ненавиджу! Ненавиджу Адама! Тебе Френку, ненавиджу! Вашого довбаного Коджомі чи як його там. Ненавиджу Казе, Каземскі. До повної дупи як його звуть. Ви мені бридкі! Ви зіпсували моє життя! Ви отруїли його! Але одне я знатиму точно, що до кінця своїх днів, буду проклинати той день. Буду й себе ненавидіти, що ходила у дибільний клуб митців. - Знаєш? Думаю, що ви у пеклі, теж будете разом. Надіюсь вас там змішуватимуть з лайном.
Анна миттю обернулась на пішла до вхідних дверей. Після того як вони з грохотом зачинились. Френк ще кілька секунд дивився у вікна будинку. Його обличчя було беземоційним. Наче чув подібне щодня. Або думав так само. Через хвилину повернувся до свого дому. Тієї ж ночі вона лежала та думала про підвал. Думки про те, що у тих кімнатах не давали їй спати. Невже там вони? Заглянувши до дитячої, поцілувала Синтію та Сема. Потім спустилась до підвалу. Взяла із погрібу бутилку вина та попрямувала до коридора із синьою підлогою. Увімкнула світло. Наче робила це в сотий раз, а не вдруге. Зробила перший ковток. Потім другий. Знову прийшла до дивного кабінету та сіла за стіл. Дещо її приємно вразило. Першого разу, багато чого не помічала. Наприклад фотографія над баром. Чоловік із двома великими рибами у руках на фоні морського порту. Над оком той мав невеличкий шрам. Наче його щосили вдарили взуттям від "Найкі". Цієї миті вона пригадала, що Адам ніколи не любив розмовляти про свою сім'ю та родину вцілому. Цей рибак не може бути звичайним чоловіком. Для Адама цей знімок щось означав. Друге, що припало їй до душі це грамофон. Відчувалось, що у свої роки був дорогою річчю. Його стан та вигляд закохував у себе. Вона повернула ручку кілька разів. Лунав звук тріскотіння. Пластина уже лежала готова до звучання. Почала грати повільна та приємна мелодія. Було чутно саксофона. Співати почав бархатний чоловічий голос:
А мені б на серці залишити ще плоті живої.
Вірити, що можливе, без тебе життя моє.
Анна сповзла на коліна та зробила ще пару ковтків. Вона слухала пісню та дивилась на картини, де зображено оголених натур. Потім погляд спокз на відчинені червоні двері.
Я розмовляю з тобою увісні!
Твої очі для всесвіту!
Не забуду місце наших зустрічей.
Саксофоністу наче найбільше заплатили, адже вигравав як навіжений. Анна згодом пригадала пісню. Адам любив її включати в автомобілі. Вона продовжувала робити ковтки із майже порожньої бутилки. Вона попрямувала до винного льоху за нуступною. Дорогою торкалась дверних ручок сірих дверей. Усі зачинені. Хапаючись лівою рукою за двері, ті відчиняються, від несподіванки та енерцією своєї ваги падає серед коридору. За дверима було темно. Анна швидко піднялась та зачинила їх назад. Притиснувшись наче звідти вилазить зомбі. Кудись розслабленість мимоволі зникала. П'яна ейфорія затихала. Чутно тільки повтор приспіву пісні.
Я розмовляю з тобою увісні!
Твої очі для всесвіту!
Не забуду місце наших зустрічей.
Анна швидко рухалась до кабінету. Вимкнула грамофон штовхнувши на землю. Почала шукати щось схоже на ліхтарик. Через хвилини пошуку, отямилась, що та знаходиться у логово психопата. А психопати навряд чи користуються ліхтариками. Йому не бути серед такої розкоші. Вона вийшла до справжнього підвалу та взяла ліхтарика серед мотлоху із полиць. Кілька разів строснувши його той засвітився. Впевнено пішла до п'ятих дверей від кабінету. Потягнувши двері на себе, вона вдарила темряву жовтим світлом ліхтарика. Кімната була маленькою, з синьою плиткою, яка злегка відбивала світло від ліхтарика, створюючи м'який блиск. Стіни були білі, без жодних полиць чи картин. У центрі кімнати стояло невелике ліжко — акуратне, з білим простирадлом і м'якою ковдрою, складеною біля підголів'я. Воно виглядало так, ніби чекало на свого господаря. Поруч із ліжком стояв дитячий коник для гойдання. Анна увійшла та почалу шукати включатель. Він був справого боку. Світло засвітилось. Вона вимкнула ліхтарика. Кімната була чисною. Новою. Якщо так можна говорити. Думала Анна. Сівши на ліжко переконалась, що досить крихітне для дорослої людини. Серед тиші вона почула якийсь крики, що лунали із справжнього підвалу. Вона рвучко бігла до виходу. Піднімаючись сходами побачила Френка, що лежачи у коридорі, перед вхідними дверима на собі душив худорлявого чоловіка. Той вже отримував різномаїтні кольори на своєму обличчі. Тільки пізніше додивилась, що худорлявий чоловік азіатської зовнішності. Френк видихнувши скинув того із себе.
- Що тут відбувається?
Анна вибігла за парадні двері оглянула вулицю та знову зайшла. Зачинила за собою двері поглянула на Френка. Той піднімався на ноги та перевіряв чи все з ним впорядку. Серед хаосу вона побачила біля сходів ножа. Якого здається відкинули під час бородьби за життя.
- Френку?
- Це від Лі Ко Йомі. Гадаю це було дешевим маневром.
- Про що ти?
- Слід глянути чи діти дома.
Анна паралізована бігла сходами на другий поверх та кричала імена дітей. Забігши до їхньої кімнати кинулась до ліжка, де вона їх залишила. Синтія обійнявшись із білим ведмедем, міцно спала. Вона ніжно поцілувала її на почала шукати Сема.
- Ні!
Френк почувши крик почав підніматись сходами до дитячої. Френк застав її у кімнаті посеред великого ліжка, де спала тільки Синтія. Підійшов до неї та обійняв. Говоривши як мантру, що все буде добре!
- Мій Сем! Йому тільки чотири...
Вона плакала не своїми сльозами та говорила не своїм голосом. Її рухи були не до кінця продумані. Синтія серед хаосу таки не прокинулась.
На світанок Френк стояв на кухні та робив какао своєму сину. Анна сиділа за столом та палила очима щось у газеті. Стаття про двох систер які у 1948 відкрили притулок на заході країни. Невелике містечко славиться зеленим туризмом. Сестри Мейс давали інтерв'ю як сильно люблять дітей. Що багато хто із їхнього притулку повертається дорослим щоб подякувати та сімейне тепло та любов. Анна легко видерла сторінку та поклала собі до кишені.
- Хочеш я зроблю кави?
- Де знайти Лі Койомі?
- Я піду один. Все владнається!
- То ти скажеш? Чи мені самій шукати його?
- Готель "Рунта", що у столиці. У нього там на кшталт центрального офісу.
- Можеш бути у моєму домі! Гаразд?
- Так.
- Коли Синтія прокинеться даси їй пластівці. Тільки щоб їх було більше ніж молока. Вона так любить.
- Анно!
- Френку, я не прощаюсь!
Френк залишившись на самоті із сином, ще деякий час дивився на закриті двері. Подавши Патрику какао сів навпроти нього. Той почав насолоджуватись запахом напою. Френк у цей момент думав про відвагу Анни. Адже завжди пам'ятав її слабкою, ніжною та максимально жіночною. А тепер став свідком як та мчала у логово, до одного із ватажків "Тріади".
Червоний «Кадилак» неквапливо їхав по вулицях міста. Найменше потрібно було зараз поліції на хвості. Чергове місто залишилося позаду, і червоний «Кадилак» вирвався на свободу, проїжджаючи через поля. Простір навколо змінився: широкі відкриті лани, вкриті золотистим колоссям, простягалися аж до горизонту, де виднілися гори. Машина легко долала вигини доріг, що тягнулися через пагорби і уздовж гірських місцевостей. Час минав непомітно, і через дві години, машина під'їхала до готелю. Перед Анною височіла назва із великих літер «Runta». Високі колони біля входу вражали монументальністю, створюючи відчуття розкоші. Зупинившись на мить, дивлячись у назву готелю, а потім попрямувала до входу. Її зустрів швейцар, охайно одягнений у форму, з привітною усмішкою на обличчі. Привітався, відкриваючи важкі двері, що вели до холу готелю.
- Добрий день! Мем. Чим можу допомогти?
- Мені потрібен Лі Койомі.
- Мем?
- Можна адміністратора?
- Звісно! Мем! Проходьте, присідайте. Адміністратор невдовзі підійде.
Анна сиділа та спостерігала за дівчиною, яка щойно наче не зрозуміла про кого вона говорить. Та перекинулась кількома слова із колегою та підійшла до телефону. У готелі грав тихий блюз. Але працівниця готелю говорила ще тихіше. Під час розмови кинула два рази погляд на Анну.
- Мем! Чим можу допомогти?
Вона здригнулась та побачила зліва від себе невисокого чоловіка. Брюнет. Наче спортивної тілобудови. А найголовніше азіат.
- Не хотів вас налякати. Можете називати мене Паком.
- Мені потрібно поговорити із містером Лі Ко Йомі. Анна намагалась бути як омога спокійною.
- Не розумію вас!
- А якщо я заціджу ручку тобі у мізки? Зрозумієш мене?
Анна схопила ручку, що валялась серед журналів на низькому столику. Після цих слів усміхалась, щоб не викликати підозр. За ними досі спостерігала дівчина із фойє.
- Мем?
- Веди мене до Лі Койомі чи як його там.
Опісля цього Анна спостерігала таку картину. Пак поглянув на дівчину із фойє, яка до цього часу розмовляла із кимось по телефону. Та легко кивнула. Пак у свою чергу припинив посміхатись та показав рукою до ліфту. Разом вони зайшли до нього, де Пак змусив надягти чорну пов'язку на очі. По відчуттях вони піднімались наче вгору. Анна стояла незворушно. Звук відкривання дверей. Короткимим кроками вони підходили до дверей. Звучала корейська мова. Пізніше серед всіх почула знайомий. Вона зняла із себе пов'язку. Пак вже був за крок, щоб начепити її знову на очі. Але Лі показав рукою, що не варто.
- Мені дужье примьно, що завітали до мене у гості.
- Де мій син?
- Люблю людей, які переходять одразу до сьправи.
- Де мій син?
- Я думавь ми зрозуміли один одного. Я жь прийняв ваше повідомлення як згоду.
- Яке ще повідомлення?
- Ви можете не прашювати на мене. Віддавшь боргь дітьми. А можете зберегти дітей. Просто працюйте на мене.
- Я хочу побачити Сема.
Лі жестом показав підійти до нього. Анна стояла на відстані метра від корейця. Той повів її до скляної стіни, що у його кабінеті. За нею знаходиться кілька спортивних тренажерів. Відпочинкова зона та ігровий майданчик. Де й грався Сем з іншими дітлахами азіатської зовнішності. Побачивши його почала витирати очі від небажаних сліз. Тільки не перед ним. Говорила вона собі.
- Завтра я буду тут. Тільки відпустіть мого сина.
Пак майже у голос засмівся після її пропозиції. Але погляд Лі Ко Йомі стояв із серйозним обличчям. Мимоволі пробігала легка усмішка.
- Ви подобаєтесь мені.
Той кивнув Паку. Опісля чого той зник за дверима. Через хвилин п'ять Сема приніс на руках адміністратор він же Пак.
- Моя людина, згодомь прийде додому до сім'ї?
Анна спочатку обдумувала про щой той говорить. Потім мозок підкинув їй кілька спогадів, де Френк душить азіата у неї вдома. Потім як його віднесли до відчиненої кімнати у підвалі. Також у планах є закопати де небудь. Чи залити бетоном? Чи може згодувати диким свиням? А може зробити опугало? Що найсильніше здивувало Анну, шо у того покидька є сім'я. Може це й на краще?
- Ні.
Анна припаркувала автомобіль біля будинку. Вона стояла навпроти, дивлячись на будівлю, яку колись вважала своїм домом. Адам, здається, ще встиг побудувати дім з любов'ю, і він завжди був символом захисту та тепла. Але тепер все змінилося. Анна відчувала дивний, невідомий страх, що проникав у думки. Те, що раніше здавалося безпечним і знайомим, тепер почало викликати тривогу. Будинок стояв перед нею, величний і непорушний, але вже не викликав почуття захищеності. Легкий холод пройняв тіло, і вона не могла зрушити з місця. Тепер спокій здавався ілюзією. Раптом у вікні кухні з'явився Френк. Їхні погляди зустрілися на декілька секунд. Френк дивився на неї так, ніби знав, що вона відчуває, але не знає, що сказати. Анна не поспішала заходити, хоча знала, що потрібно. Тим часом Сем грався на газоні, не відчуваючи те, що відбувалося в голові його матері. Він бігав за метеликами біля квітів, змішуючись і плескаючи руками, намагаючись їх зловити. Його безтурботність була чимось віддаленим і майже нереальним на фоні того, що Анна переживала в цей момент.
- Він тебе скривдив?
Анна поглянула на Френка роздратованим поглядом. Що знають про Койомі такого, чого не знає вона. Може його варто сильніше боятись. Її турбувало дещо інше. Вона розуміла, що потрапила у лещата психованого корейця. Як у свій час Адам. Тільки ним керував запах грошей. А вона просто хоче вижити. Просто жити звийчайне життя. Жити життя. Вона пригадала свою матір, яка ввесь час повторювала, що доля завжди принесе тобі те, що ти забажаєш. Просто всьому свій час. Щось Анна не пригадувала, що у Різдво загадувала, працювати на "Тріаду". Мамині слова правидиві наполовину. Однак в інше вона вірила щиро. Кожен крок в житті, веде того чи іншого висновку. Зима. Йдеш вулицею. Ожеледиця. Бац. Ти серед тротуару. А через кілька метрів дорога, де ледь загальмувала автівка, залетівши в автобусну зупинку. І розумієш, що мала бути серед тих людей, який розвозить швидка. Коли вона звернула не туди, познайомившись із Адамом. Клуб митців. Схожі погляди на життя. Схожі інтереси. Привабливість. Того разу вона не впала. Її таки збив з ніг Адам. Їй всього навсього потрібно було не прийти чи бодай спізнитись. Справи пішли б по іншому. Вона впевнена.
Анна сиділа на лавці в парку, спостерігаючи за молодими мамами, які безтурботно базікали між собою. Їхні діти гралися на траві, майже на кілометровій відстані, наче мами не переймалися, де вони і що роблять. Прикинувши оком, насправді до ста метрів. Анна не могла зрозуміти, звідки в них береться така безтурботність. Вони хіхікали, їхні голоси весело розносилися парком, створюючи контраст із тихою тривогою, що кипіла в її середовищі. Червоний «Кадилак» стояв на парковці в задній частині парку, майже зливаючись із деревами лісу, що поряд. Це місце зазвичай використовували для дитячих фестивалів, і тепер, коли Анна сиділа тут, воно здавалося їй майже порожнім, наповненим лише спогадами про інші часи. 1983 рік сплив у пам'яті. Тоді тут зник хлопчик. Усе місто шукала його, але безрезультатно. Це місце, де колись панували сміх і дитячі забави, потім перетворилося на центр трагедії й таємниці. Зараз, дивлячись на гру дітей, Анна не могла позбутися відчуття, що те, що сталося тоді, залишилося невидимим у цьому місці. Люди швидко забули. Задні двері були відчиненими повністю. На сидінні лежало кілька солодощів. Зрозумівши, що все це безумство вона закрила двері. Обійшла авто на сіла за кермо. Кілька разів вдарила по кермі. Дорогою додому їхала повз шкільну зупинку. На якій було кілька дітей. Сповільнивши авто вона полегко підкотилась до однієї дівчинки. Стоявши до неї спиною та з кимось розмовляла. Анна прочитала на рюкзаку ім'я: Джесіка Андерсон.
- Джесі?
Дівчина озирнулась на Анну. Їй було близько восьми років. Світле волосся. У руках тримала розового блокнота. Її погляд був добрим та щирим. Анна дивилась їй у вічі. Не вірячи сама собі, що збирається зробити.
- Ми знайомі?
- Я подруга твоєї мами. Передаси їй вітання. Я Анна.
Джесіка усміхнулась та закивала головою. Згодом авто загуркотіло від натисненої педалі газу. Вона минула зупинку. Якоїсь миті подумала про Синтію. Вона б не пережила такого у житті.
Наступного дня Анна відвела дітей до Френка, який жив по сусідству. Він щось запитував, але вона не дала відповіді. Обличчя було кам'яне, погляд спрямований кудись у далечінь. Без зайвих слів сіла в «Кадилак» і рушила у сторону міста. Недавно у салоні краси вона випадково стала свідком цікавої розмови. Жінки розмовляли про людей, що жили за кілька кварталів, сім'ї з сумнівною репутацією. Про цих людей ходили чутки, що в їхньому районі коїлося щось недобре. Проїжджаючи повз їхні будинки, Анна не могла повірити своїм очам. На вулицях панував занепад. Діти стояли біля великих металевих бочок, з яких підіймався дим. Вони спалювали якісь речі, їхнє обличчя було змученим, хоча це були лише діти. Трохи старші хлопці грали у футбол на уявному полі, половину якого виходило на проїжджу частину, а позаду величезного будинку, схожого на гуртожиток, група старших підлітків реготала, а над ними панував сивий дим. Їхній одяг виглядав занедбаним — брудним і не по розміру. Анна повільно зупинила машину біля одного з будинків, відчинила задні двері перед хлопчиками, наче їх водій. Близнюки не вагаючись залетіли до салону. Їхні очі заблищали, коли побачили розсипані солодощі, хоча вона не промовила жодного слова. Вони мовчки сіли на заднє сидіння і жадібно почали їсти, немов ніколи раніше не бачили нічого подібного. Анна неквапливо зачинила двері, сіла за кермо і, глянувши в дзеркало заднього виду, тихо сказала: «Ми їдемо в подорож. Там буде ще більше солодощів».
Ніч була темною і тихою. Анна стояла біля притулки сестер Мейс, озираючись, щоб переконатися, що ніхто її не бачить. Погляд ковзнув на заднє сидіння, де Синтія та Сем мирно спали, не відчуваючи, що відбувається. Анна зупинила авто трохи нижче воріт, щоб залишитися в тіні. Задні двері відчинилися зі скрипом, і вона взяла Сема на руки. Хлопчик все ще спав, м'яко схилившись на її руки. Його обличчя виглядало безтурботним. Анна пройшла до входу на заднє подвір'я притулку, де стояли кілька старих лавок. Вона обережно опустила Сема на одну з них, намагаючись не розбудити його. Її серце швидко застукало, а руки тремтіли, коли вона оглядалася навколо. Наступною була Синтія. Дорогою Анна почала тихо плакати. Притулила Синтію до сплячого Сема, їхні малі тіла тепер були разом на лавці. Вона зупинилася на мить, дивлячись на них і відчуваючи, як розривається її серце. Глянувши на годинник, Анна помітила, що вже опів на другу ночі. У єдиному вікні будівлі, де досі горіло світло, воно раптом згасло. Це лише посилило відчуття покинутості, яке її переповнювало. Анна зробила кілька кроків назад, руки інстинктивно затулили її рот, щоб приглушити плач. Сльози лилися рясно, вона ледве могла дихати від болю. Вона дивилася на своїх дітей, які спали на лавці.
Через рік до поліції поступило близько двадцять заяв про зниклих дітей. Більшисть батьків так і не намагались їх розшукувати. Деяких вже немає у живих. Одні загинули через пожежу у своєму домі. Коли іншого батька застрелили через бійню у місцевому барі. Їхні життя та спосіб життя нікого не цікавив. Люди швидко забували про події пов'язані з викраденням дітей. Деякі перечитавшись Шерлока Холмса, говорили про червоний "Кадилак". Наче на ньому полює жінка із чоловіком на беззахисних дітей. У 1992 їй дали ім'я "Місіс Кадилак". Нею лякали дітей. Щоб ті були слухняними. На неї перевдягались на Хеловін. Її уявляли у довгому пальті та круглим, великим капелюхом. У руках дзвеніла ключами, наче від Кадилака: Цукерки або діти. Більшості було не до сміху. Дехто говорив, що невже ходити у костюмі смерті нормально? Такий же ідіотизм. У кінці 1994 року на телебаченні присвятили цілу програму. Там говорили про проблему в країні. У різних куточках викрадають дітей. Від початку 1991 року було викрадено понад двісті дітей. Це на двадцять відсотків більше ніж у вісімдесяті роки. Синтія почувши цифру мало не зомліла. Вона перевершила Адама. Адама якого ненавиділа понад усе. Вона відкоркувала чергову пляшку вина. У будинку панував справжній хаос та безлад. Запах алкоголю та сигарет проникав у всі предмети. Вона взяла із підвалу червону фарбу та розписала стіну у кухні: "Гори у пеклі".
Через деякий час взявши себе в руки вона попрямувала до притулку. Лізу Мейс вона там не зустріла. Тай розпитавшись про дітей, теж не отримала відповідей. Їх там не було. Через пів року Анна почала вживати алкоголь кожного дня. Будинок з перлини, перетворився на купу лайна. Френк який поїхав до Європи час від часу писав її. Деякі листи були з нятяками, що той щось відчуває до неї. Завжди свої листи завершував: "Твої очі для всесвіту". Коли інші відрізнялись сарказмом та злістю за її дії. Наче той забув своє минуле. Анна не відповіла на жоден з листів. На конверті не було адреси відправника. Деякий час та думала, що Френк насправді, десь неподалік.
У 1995 Френк повернувся із Патриком додому. Той відразу ж побачив зарослий газон. Пляшки та сірі ящики валялись на подвр'ї. Неподалік стояв диван розібраний на частини. Напис на ньому: "Кому треба, забирайте". Сталось те, чого він найбільше боявся. Анна опустила руки. Зайшовши до будинку він побачив розкидані речі. Одяг валявся повсюду. Він повільно проходив через лабіринт зі сміття. Запах ставав сильнішим. Він прикрив ніс рукою. У кухні побачив напис. Меблів майже не було. Посеред кухні стовбичив холодильник. Стіл захаращений пляшками та одноразовим посудом від фастфудів. У вітальні він побачив Анну, яка дрімала на ліжку. Її вигляд лякав. Волосся дивної довжини. Схоже, що та сама робила собі зачіску. Але щось пішло не так. Нігті набули великих розмірів. Під ними був чорний бруд. Біля неї валялись пляшки з вином. Френк спустився до підвалу. Стелаж стояв на своєму місці. На ньому кілька ящиків із одягом. Від трьох автомобілів залишився тільки Кадилак. Він підійшов до відкритого багажника. У ньому лежала валіза із готівкою. Застібнув її та поклав лежачи. Опісля чого закрив багажник.
- Ти вражений?
Френк не на мить не здригнувся. Адже його спосіб життя у минулому навчив не лякатись. Він спокійно озернувся та побачив її. Обличчя набуло за роки іншого кольору. Очі стали сірими. Наче чорнобілими.
- Анно. Тихо промовив він.
- Гарно виглядаєш.
Вона почала підходити до нього. Її руки були у кишенях чорних. Вона наче хотіла обійня ти його. Але Френк сам того не розуміючи зробив крок назад. Вона зупинилась та усміхнулась.
- Де діти?
- Ти сьогодні приїхав?
- Анно? Де діти?
- Ти справді думаєш, що я віддала їх тому психопату?
- Просто хвилююсь!
- Ой, як мило! Глузувала вона піднімаючись сходами до будинку.
Анна сиділа на підвіконнику, тримаючи чашку кави в руках. Вона не відчувала ні смаку, ні тепла від напою — думки її були десь далеко. біля неї сидів Френк. Він також пив каву, але частіше скоса поглядав навколо. У кімнаті панував безлад: на підлозі валялися речі, папери, навіть кілька дитячих іграшок були забуті. На полицях накопичився пил, а брудний посуд у раковині натякав, що тут давно не було чистоти. Між ними висіла важка мовчанка. Френк кілька разів відкривав рот, ніби хотів щось сказати, але передумував, не знаючи, з чого почати. Очі його зупинилися на розбитій рамці з фотографією, що лежала на підвіконні. Адам із нею стоїть на фоні будинку. Там вони щасливі. Анна сиділа мовчки, не відриваючи погляду від чорної рідини в чашці. Кава остивала, але вона не зробила жодного ковтка. Її пальці нервово стискали чашку, а думки плуталися. Тиша між ними була майже відчутною, вона нагадувала порожнечу, яка нависла над життям.
- Він досі там?
- Він досі там. Відповіла вона.
- Треба його позбутись.
- Я туди не заходила більше трьох років. Ти точно хочеш його позбутись?
Френк поклав чашку на підвіконнік. Підійшов до Анни та обійняв. Вона стояла незворушно. Френку було ніяково. Він не розумів чи робить все правильно. Обійняти себе вона дозволила. Також дозволила собі плакати. Але очі були сухими.