- Тобто місяць тому зник наш дорогенький мер. А сьогодні стало відомо про місцевого шерифа? З нас хтось насміхається? Чи вони разом рванули з цього, забутого Богом, міста?

- У нас же на нього нічого немає. Вірно?

- Він чистий.

- Принаймні нам не відомо.

- Маєш рацію.

Сивий агент взяв корм для рибок та почав їх годувати. В акваріумі почалась справжня бійня за їжу. Інший агент сидів за офісним столом та переглядав фотографії шерифа.

- Скільки йому?

- Там все пише. Ідіоте!

- П'ятдесят сім. Це ж уже пенсія. Чи він так сильно любить свою роботу?

- На мою думку, той старий пердун десь спить із нічними метеликами.

- Чотири дні?

- Всратись на того шерифа. Нам треба шукати Гріна.

Старий агент відкриває важкі двері сейфа. Механізм тихо клацнув, і масивна металева плита зрушила з місця. Усередині лежали документи, акуратно складені в кількох тек. Його руки дістали одну з них — темну, потерту, із заляпаними краями, на яких ледь помітно виднілися службові позначки. Повернувся до столу й, не поспішаючи, кинув теку перед підлеглим.

- Ось це. Уважно вивчи, - коротко сказав він, суворо глянувши на молодого агента.

Тека впала на стіл із глухим звуком, і кілька паперів злегка посунулися, оголюючи червоні штампи з написами "КОНФІДЕНЦІЙНО". У кімнаті запанувала тиша, а погляд старого агента не відривався від підлеглого, мов чекаючи, що він зараз побачить щось, що змінить усе.

- Томас Айгнер. Співвласник "Rutna". За ним вже спостерігають два роки. Той живе, наче все окей. Молокосос думає, що йому все зійде з рук. Останніми місяцями він приріс до готелю. Наші агенти вияснили, що там не все чисто. Його будуть брати цього тижня. Хочу, щоб ти теж взяв участь. Це хороший досвід.

- Так, сер! Я не підведу.

- До дупи мені. Це твоя кар'єра!

Молодик усміхнувся. Адже надто добре знав свого шефа. Насправді він хороша людина. Людина, що годує у парку голубів хлібом, просто не може бути злою.

- У того молокососа є права рука. Жінка. Твоє завдання - заселитися в готель. Ти будеш там не один. Коли почнеться операція, тобі дадуть знати. Затримання має відбутися. Не можна, щоб вони втекли.

МИНУЛО ДВА ДНЯ.

Кабінет старого агента перетворився на хаос. Він розкидав усе, що попадало під руку: документи летіли зі столу, теки падали на підлогу, а стос книг, який стояв біля стіни, з гуркотом розсипався, коли він кинув кілька тек. Його рухи були різкими, напруженими, сповненими люті. Ледь не зачепивши акваріум, він зупинився на мить, глянув на нього. Проте відразу схопив кілька важких книг і з силою кинув об табло на стіні, яке було завішане фотографіями, схемами та нотатками розслідування. Деякі аркуші впали, залишаючи стіну в безладі. Його обличчя горіло червоним, вени на скронях пульсували, а погляд був такий, що ним можна було б пробити стіну. У дверях кабінету мовчки стояли двоє молодших агентів. Вони схилили голови. Навіть не думали втручатися. Зрештою, старий агент важко сів за стіл. Його руки ледь помітно тремтіли, коли діставав сигарету. Глибоко затягнувся. Дим повільно наповнював кабінет, осідаючи на розкиданих паперах і предметах, створюючи туманну завісу, через яку було видно втомлене, але все ще з палаючими очима обличчя.

- Його немає всього два дні.Думаю, він десь з'явиться.

- Два дні, по-твоєму, твоєму, що це?

- Сер.

- Це вбіса багато. Він пронюхав, що під нього риють. Сучий син втік.

Синтія в цей момент наповнювала корзину в супермаркеті. Хліб. Вода. Скотч. Багато скотчу. Патрик йшов за нею та спостерігав. Опісля Синтія відчинила багажник автомобіля, і він видав короткий металевий клац. У руках вона тримала кілька пакетів із покупками — вони були неважкими. Вона обережно поклала їх до багажника, розташовуючи так, щоб нічого не перекинулося. Патрик тим часом сидів за кермом. Його руки вірно трималися за кермо, а пальці звично повернули ключ у замку запалювання. Двигун завівся. Синтія зачинила багажник, перевірила, чи все на місці, і, обійшовши автомобіль, сіла на пасажирське сидіння.

- Все готово, - сказала вона, пристібаючи ремінь безпеки.

Патрик кивнув і, не гаючи часу, натиснув на педаль газу. Машина плавно рушила з місця, і вони попрямували вглиб міста. У салоні панувала легка напруга, вони мовчали. Кожен заглиблений у свої думки, дивлячись на вогні вулиці, що наближалися.

- Нам потрібно бути максимально обережними.

- Ти боїшся?

- Тому що викрали мера міста? Шерифа? Тому що викрали кримінального авторитета? Ні, що ти! Я спокійний!

У голосі Патрика витала паніка,хочавін намагався приховати це. Також вміло приховував рану на правій руці. Томас його таки встиг торкнутися ножем. Його жіноча права рука й слова не мовила. Здається, просто не встигла. Майже кінська доза снодійного змусила заснути її. Підвал зустрів гостей холодом та сирістю. Поки новоприбулі спали, Синтія вирішила поїхати за покупками. Синтія обережно наповнювала дерев'яний ящик: кілька пляшок із водою, кілька буханців хліба, акуратно загорнутів папір. Вона працювала методично, не поспішаючи, але зосереджено. Закінчивши, підняла ящик, трохи похитнувшись від його ваги, і прямувала до підвалу.

- Ти підеш так?

- Від сьогодні. Хочу,щобб вони бачили моє обличчя. Більше не ховатимусь за маскою. Одного разу це буде востаннє.

Спустившись вниз, вона поставила ящик біля стіни. Ключ голосно клацнув у замку, і двері повільно відчинилися, випускаючи приглушений шум. Синтія одразу помітила, що батько попрацював над шумоізоляцією. Варто було їм відчинитися, як до неї донісся пронизливий крик. Вона зайшла в середину першої кімнати, де побачила Гріна. Той різко схопився на ноги, як тільки її помітив, але зробити крок уперед не міг — наручники, що міцно тримали його за ліву руку, не дозволили. Очі його горіли страхом і люттю водночас, але він мовчав, важко дихаючи.

- Де я?

- Вдома.

Синтія зупинилася за кілька кроків від нього, спокійно дивлячись у його напружене обличчя. Потім розглядала крихітну кімнату. Трохи поворушившиносом,промовила:

- Туалету немає? Можливо, це на краще.

Той топтався у власному лайні. Його колись світлий костюм отримав новий відтінок. Волосся наче облили олією. У нього почала рости невеличка борідка. Під нігтями виднівся бруд. Його погляд був зламаним.

- Ти ж знаєш, хто я?

- Ти покидьок, що є співучасником вирадання дітей. Ти хоча б цікавився, що з ними роблять далі?

- По-різномурізному буває! Той відповідав, як на допиті.

Синтія не гаючи часу, почала виходити з кімнати. Той поворухнувся,наче хотів піти з нею. Потім глянув їй у вічі.

- Хто ти?

Синтія на мить задумалась. Вона пригадала себе у школі. Потім студенткою. Потім, як намагалася працювати у модельному агентстві. Намагалася стати кимось. Щоб про неї пам'ятали. Але в голову прийшла тільки одна відповідь.

- Я місіс Кадилак.

ЧЕРЕЗ ТРИ МІСЯЦЯ.

Сивий агент збирав канцелярію зі свого столу. Його рухи були вже не такими впевненими. Спокійно брав до рук рамку з фотографією, де він з внуками. Місце, де раніше стояв акваріум, вже пустувало. З вікна світило ранкове сонце. Офіс майже порожній. Прийти на годину раніше, щоб бодай із кимось не зустрітися. З іншогобоку, він сам вирішив піти. Заява про звільнення — це його ідея. Це його рішення. Ще й пенсія давно на носі. Плани на майбутнє—гратисяз внуками. Ось справжнє розслідування. Шукати дітлахів у будинку. Гра у хованки — їхня улюблена.

- Сер.

- Так.

- Ви прийшли раніше?

- Хочу звільнити кабінет від мотлоху.

Колись його підлеглий, а тепер головний, спокійно спостерігав за старим. Тримаючи у руках теку, декілька разів намагався передати сивому. Але зупиняв себе.

- Ти хотів мені дещо сказати?

- Лоретті. Роуз. Фраго. Разом з дружинами втекли. Принаймні, ми так думаємо.

- Знаєш,гадаю, ніхто й не тікав. Хтось грається у правосуддя. Всіх цих покидьків об'єднують їхні злочини:викрадання дітей та торгівля людьми.

- Гадаєте?

- Роби, як знаєш! Ти тепер головний.

- На днях прибувають Айгнери. Вони шукають сина. Томас пропав кілька місяців тому.

- А вони тільки тепер прокинулись? Це смішно.

- Сер,але хто так майстерно творить правосуддя? Якщо ваша правда?

- Таких людей ми навіть в очі не бачили. Веду до того, що це персони,якій ніколи не ночували у відділку, навіть за розбиту вітрину. Гадаю, буде складна робота у тебе.

- Я знайду.

- Успіхів тобі, Браяне!

Синтія сиділа за кухонним столом. Перед нею лежав мамин щоденник. Очі бігали по словах,губи ледь ворушились. Час від часу вона поправляла пасма волосся, що спадали перед нею.

12 ЛИПНЯ.

Мені стало краще. Я замурувала стіну. Хоча вже пройшов час, але мені всеще страшно, що одного дня поліція виб'є двері ногами. Вчора я їздила до місіс Мей. Синтія вже вчиться танцювати. У неї чудово виходить. Сем любить лазити куди тільки можна. Дерева — його стихія. Я майже годину спостерігала за ними. Вони прекрасні. Люблю їх. Місіс Мей мене завжди проганяє. Готівки від мене не приймає. Діти,звісно, не голодують. Але хочеться чимось допомогти. Вчора накинулася на мене із звинуваченнями. Я її не перебивала. Вона має рацію. Вірю, що одного разу таки піде до поліції, якщо ще раз з'явлюсь за огорожею.

Синтія схопила щоденник та кинула в сторону. Той вилетів до коридору. На її очах дзвеніли сльози. Тримала себе за голову та дивилася на стіл. Згодом почала плакати.

Вона стояла в підвалі, оточена цеглою, мішками цементу та інструментами. Руки були вологими від розчину, а обличчя, хоча й вкрите потом, залишалося зосередженим. Кожен рух був чітким. Синтія брала цеглину, покривала її рівним шаром розчину і акуратно вкладала на своє місце, вирівнюючи її. Металеві двері, що стояли навпроти, поступово зникали за новою стіною. Спершу виднілася вся їхня поверхня, потім лише верхня частина, яка ставала все меншою і меншою з кожним новим рядом із цегли. Розчин густо заповнював щілини. Нарешті останній ряд цегли повністю закрив двері. Тепер це була лише нова частина будинку — щільна і без жодного натяка на те, що за нею щось ховається. Синтія обтерла руки об ганчірку, оглянула свою роботу і видихнула, немов поставила крапку у чомусь, що давно мучило.

На екрані телевізора яскраві заголовки змінювалися один за одним, відтворюючи серйозним голосом диктора:

- "Шокуюче викриття: готель Runta і таємниці сім'ї Айгнерів. За словами ФБР, виявлено жахливі злочини, які роками приховувалися за фасадом розкішного закладу..."

Зображення змінювалися — архівні кадри готелю, поліцейські авто біля входу, обличчя людей, які говорили на камеру. Диктор продовжував:

- ФБР отримало ордер на обшук. Таємні кімнатиу підвалі. У них виявлено троє дітей, яких на днях було викрадено. Іншим же близько року. Ці події приголомшили всю країну. Ім'я Айгнерів тепер асоціюється з жахом і обманом...

- Ми розкрили імперію зла. Також з'ясували, що торгівля людьми відбуваласяз країнами третього світу. Відомо про притон, що розташовувався на другому поверсі, — промовляв Браян Маклескі.

Синтія стояла перед телевізором нерухомо. Обличчя залишилося майже без емоцій, але погляд був важким, ніби кожне слово диктора впивалося в неї, відкриваючи старі рани. В кімнаті панувала напружена тиша, лише телевізор заповнював простір тривожним гулом новин. За мить двері до кімнати відчинилися, і ввійшов Патрик. Побачивши Синтію, він підійшов до неї й обійняв її, обережно поклавши руки на плечі. Вона ледь помітно здригнулася від його дотику, але не відвернулася від екрану.

- Все позаду, - прошепотів він.

Синтія кивнула, але так і не сказала ні слова. Просто стояла, дивлячись на екран, де продовжували говорити про те, що інші вважали шоком, а для неї було частиною реальності, якою вона жила.

- Я хочу продати будинок.

- Стіна ще волога. А ти вже будинок продаєш?

- Я полечу до Німеччини. Батьківщина матері.

- Синті.

Стоячи надто близько одного до одного. Простір між ними здавався майже неіснуючим. Їхні погляди зустрілися, і в цій миті здавалося, що час зупинився. Синтія вдивлялася в його очі, а Патрик — у неї, обидва затримуючи дихання, ніби боялися зруйнувати крихку рівновагу. Їхні погляди ненав'язливо ковзнули вниз, зупинившись на губах один одного. Було щось магнетичне в цій тиші. Патрик злегка нахилився вперед, і Синтія зробила те саме, майже несвідомо. Їхні обличчя були зовсім поруч, а теплий подих змішався в одну мить. І ось вони зрештою торкнулися губами. Спершу це був несміливий, м'який дотик, що перетворився на більш впевнений і глибокий поцілунок. Вони потонули в поцілунку, забувши про все довкола, ніби нічого іншого в світі не існувало. 

ДЕНЬ ДО ЦЬОГО.

Синтія підняла щоденника та почала себе заспокоювати. Прямуючи до сходів, щоб піднятись на другий поверх, вона дещо побачила. У кінці писало кілька слів: Munchen. Neubiberg. Max-Low st. 57. Потім нище: Будинок, де я почну все спочатку. Після цього пригадала, що у червоному Кадилаці знаходила ключі. Що як це від будинку? В любому випадку, потрібно їхати з цього круговороту жаху. Карти в інтернеті показали, що така домівка справді існує. Також вона приєднала брелок крихітного кадилаку до ключів від будинку. "Народжений 1897".