Пізніше Синтія та Патрик сиділи в невеликому, але затишному кабінеті директора притулку. На стінах висіли дитячі малюнки, на столі стояв букет простих ромашок, а в кутку кімнати був акуратно складений стос документів. Директор, привітна жінка з теплими очима, перегортала папери, посміхаючись до пари через окуляри. Хлопчик, якого вони збиралися всиновити, сидів на маленькому стільці біля вікна. Йому було три роки, і він спостерігав за птахами, які метушилися біля годівнички на підвіконні.

— Отже, останній підпис, і все офіційно, — сказала директор, простягаючи ручку Синтії.

Синтія взяла ручку, її рука трохи тремтіла, але очі сяяли рішучістю. Вона поставила свій підпис і передала ручку Патрику. Він поглянув на неї, легко всміхнувся і теж підписав документи.

— Вітаю, тепер це офіційно. Ви — батьки! — сказала директор, і її голос звучав із нотками радості. Вона встала, обійшла стіл і стала поруч із хлопчиком.

— Ну що, ти готовий іти додому? — лагідно запитала вона.

Хлопчик відвів погляд від птахів і перевів його на Синтію та Патріка. Його обличчя змінилося — від здивування до обережної, але щирої усмішки. Синтія нахилилася до нього, простягнувши руку.

— Привіт. Ми з Патріком дуже раді, що тепер ти з нами. Хочеш піти подивитися свій новий дім?

Хлопчик вагався лише мить, а потім узяв її за руку. Її пальці ніжно обхопили його маленьку долоньку. Патрик тим часом узяв з вішалки маленький рюкзачок.

ТОГО Ж ДНЯ.

Синтія стояла посеред кімнати, схрестивши руки на грудях. Вона напружена, але погляд не злий — швидше втомлений і стривожений. Патрик сидів у кріслі, трохи зсутулившись, його руки лежали на колінах. Він уникав її очей, мовби вже знав, що вона збирається сказати.

— Патрику, я не можу більше так, — почала вона, трохи втративши голос. Слова були спокійними, але з кожним новим реченням у них звучала все більша рішучість. — Я хочу, щоб ти був чесний зі мною.

Він підняв голову, але не відповів. Синтія зробила кілька кроків уперед, скоротивши відстань між ними.

— Я тобі не довіряю, — прямо сказала вона, дивлячись йому в очі. Її голос не був звинувачувальним, але від цього слова не стали менше гострими. — Я відчуваю, що ти щось приховуєш, і це зводить мене з розуму. Ти завжди знаходиш виправдання.

— Ти не довіряєш людині, з якою викрадала злочинців?

— Патрику! Я не про це!

— Синті...

— Якщо між нами має бути хоч щось справжнє, я повинна знати правду. Усе. Чим би це не було. Мені не потрібні вигадки, не потрібні напівправди. Якщо ти мене поважаєш, якщо хочеш, щоб я залишилася поруч,розкажи!

Її голос затремтів на останніх словах, але вона швидко стримала емоції.

— Я готова слухати. А також я готова піти, якщо ти зараз обереш мовчання, — додала вона, і її погляд, хоч і був твердим, все ж видавав біль і розчарування.

Патрик нахилив голову, дивлячись у свої руки, немов шукав у них відповіді. Нарешті він підняв очі на Синтію.

— Добре, Синтіє. Ти права. Я скажу тобі все. Я працював на Томаса. Це було давно. Далекий 2009. Мені потрібні були гроші. Все сталося швидко. Коли я зрозумів,в якій компанії опинився, було вже пізно. Я знав твого брата. Ми разом не працювали. Просто інколи перекидалися словцем. На початку 2018 до мене приїхав Генрі Борсато.

- Хто?

- Генрі Борсато, син Джиммі Борсато, а той — син самого Ашера Борсато. Патрик на мить усміхнувся. - Так от, старий Джиммі був присмерті. Остання його воля — це помста за батька, яку не встиг виконати. Тобто знищити сім'ю Мунків. Про Сема їм було все зрозуміло. Але ти їх реально лякала. Раніше тільки чув про тебе. Генрі вічно тарабанив, що ти не така вже й дурна, як Сем. Вибач!

- Занадто! Дуже багато інформації.

- Як на мене, найжахливіше не це. Тітка Мей тебе не дарма вигнала за двері. Її попросили, скажімо так. Генрі хотів за тобою слідкувати. Він вірив, що ти приведеш його до Адамового золота.

- Що? Ти фільмів надивився?

- Синті,твій батько любив тримати гроші у золоті. Він моєму батькові якось говорив, що це найкращий спосіб зберегти свої накопичення. Я був дітлахом, але пам'ятаю їхні розмови.

- Окей! Допустимо.

- Той ідіот до сьогоднівважає, що знає, де те золото, й приведеш до нього.

- Чому б йому просто не зловити й вбити мене?

- Справа у тому, що я доповідав йому. Синті,я говорив, що про золото нічого не чути.

- Як ти міг? На очах бринять сльози.

- Синтія, я не підтримую зв'язок з ними зтогочасу,якКоли ми впіймали мера. Я зрозумів, що хочу їх знищити. Я повинен тобі що щось сказати. Уже давно хочу. Ти… ти, напевно, навіть не здогадуєшся, але я думаю, що покохав тебе з тієї миті, як ти підійшла до мене того дня. Я знав, що камінцем жбурляла ти. Я ніколи не забуду твоє обличчя тоді. Це було, наче сонце, яке розганяє хмари.

Він усміхнувся, згадуючи той момент, і продовжив:

— Я обожнюю твій сміх. Він завжди наповнює мене щастям. А твої очі... У них стільки глибини, стільки сили. Я міг би дивитися в них цілу вічність. І твоє волосся... — він доторкнувся до пасма, що впало їй на обличчя, — таке гарне, живе. Ти... ти просто найкраща, кого я будь - коли зустрічав.

Його голос став більш впевненим, але ніжність все ще звучала в кожному слові.

— Я хочу прожити з тобою все своє життя, Синтіє. Від першого ранкового пробудження до останнього погляду перед сном. Ти — це те, що я завжди шукав. Ти — моя мрія, моя реальність, моє все.

Він замовк, дивлячись на неї, ніби чекаючи вироку. Обличчя змінилося від здивування до теплої посмішки, а очі блищали. Нарешті вона відповіла:

— Ти навіть не уявляєш, як довго я чекала, щоб почути це.

- Правда?

- Ні, звісно! Спочатку ти мені брешеш. Водиш мене за ніс, наче дурочку якусь. Зізнався мені, що доповідав на мене якомусь мафіозі, а тепер розповідаєш, що кохаєш мене? Ти хворий?