Вірші
Авторе милий, Авторе любий
Покинуті сторінки авторів,
На них вже не заходь пару років...
На них застигли почуття і мить,
Та за екраном ще біжить життя коротке...
Ніхто не знає, хто він і що сталось,
В мережі був...
І так проходять дні.
Я хочу знати що з тобою, любий,
В твоїх віршах я бачу твої дні.
Невже тебе ті будні з головою
Накрили хвиллю монотонних днів,
Вертайся, любий авторе, вертайся,
Мені вже так бракує твоїх слів.
7
0
330
.
Я для тебе нічого не значу, якщо навіть в останнє заплачу.
Я так хочу тебе забути, ти для мене ковток отрути.
Ти для мене удар у груди, я для тебе шматок спокути.
Ти для мене як та хвороба, я хворію й несу другому...
Я ламаю чужії душі, бо вони для мене байдужі.
А то може та правда у тому, що байдужа я серцю твому.
Я не можу себе здолати, я забула вже як літати.
Я забула як відпускати, через це буду знов страждати...
Я так хочу тебе забути, що насправді забути не можу.
Ти для мене як гострий ніж, я сама його вводжу під кожу.
5
2
268
Харакірі
- Привіт моє кохання, що минуло. Убий мене за те що охолов.
Я поряд лиш тихесенько зітхнула:
- Убий мене за те що плачу знов. Подай же меч, я зроблю харакірі. Хоч може раз торкнуся твоїх сліз.
- Байдужа ти мені, любов минула, боюсь, що пустоту перетворю на злість. Убий мене, допоки я лиш камінь. Сама ж живи, минає біль з роками.
Я тихо посміхнулася тобі... Підняла меч. Все вкрилось пелюстками:
- Не все ще скаменіло у тобі.
...
Картина дивна. Мить немов застигла.
Стояв і плакав, той що охолов.
Холодне мертве тіло на підлозі. Та в серці - камні щось заграло знов...
7
0
254
Квіти
Холодний вітер.
Зів'яле листя.
Отруйні квіти співають пісню.
День за днем моє серце - крига.
Мов таємна, захована книга.
Знаєш, юначе, а я не плачу.
Хоч ноги болять і дуже втомилась.
Та душа моя мертва.
І кандзьо спинились.
Співають квіти.
Отруйні квіти.
Зів'ялі квіти...
Раділи як діти.
Не треба жаліти.
Мертві ті квіти і кригою вкриті.
Замерзли самотні в великому світі.
Не страшно було, як те серце боліло,
Та зараз у ньому мов все затверділо...
Душа, моя...
Мертва.
І кандзьо спинились.
Лиш пісня зів'яла у серці лишилась.
4
1
241
Без те
Пиши... Ти ж знаєш, що я чекаю.
(Бо справді тебе кохаю...)
В пустоті, у байдужості твОїй,
Серце колотить від болю...
Зап'ястя... А на них рани.
Кохання моє - кайдани,
Не ріжу. То ти зв'язав руки,
Казав, "почуття"... Сука.
Немає... Не правда. Холод.
Для кохання твій мозок молод.
Сам прийшов. Сам пішов. Ще вернешся,
Як від зрад і проблем зігнешся...
Та кохати потрібно вчасно,
А ще краще і зовсім не гаснуть...
Знов прийдеш, а мене немає.
Бо хтось інший мене обіймає...
Ти не бійся, тебе пам'ятаю,
Як кохав, справді важко забути...
Та у світі є правда одна:
"Що людей виліковують люди".
6
0
334
Пробач
Як добре, що ти не бачиш
Усю слабкість мою...
Пробач.
Я здаюсь.
Я - невдаха.
Я знаю.
Очі мокрі і знову плач...
Як давно я стала такою?
Що так сильно зламало мене?
Надихалась колись я бідою,
А біда проковтнула мене.
Не боюся зізнатись у цьому,
Слабким бути - не зАвжди гріх...
Слабкість - чи ти прояв той дУші людської?
Чи щоб сильні втішалися з них?
Як добре, що ти не бачиш
Усю слабкість мою...
Пробач.
Я не знаю чому так раптово,
Я зламалась від нОвих невдач.
8
1
368
Крок
Кохання.
Ненависть.
Крок.
Наші душі - прощання танок.
Ненависть.
Кохання.
Крок.
Наші душі - сплетіння строк.
Кохання.
Ненависть.
Крок.
Наші душі - то дим цигарок.
Наші душі - дві чорні плями
Паралельні.
А світ між нами.
Ненависть.
Кохання.
Крок.
Наші душі - то пил зірок.
Наші душі в одну сплелись.
Та розтанемось ще колись...
Кохання.
Ненависть.
Крок.
Наші душі - прощання танок.
Ненависть.
Кохання.
Крок.
Наші душі - сплетіння строк.
8
2
399
03.07.2020
Не ваш янгол склав свої крила,
Коли втрата сумом накрила...
Не зустрілись,
Не пішли разом,
І не підемо певно з часом...
Розійшлись наші погляди милий,
Не дійшли ми до згоди одної...
Чи кохали?
(Чи просто любили?)
І хто перший втопився в гної?
Пройшов час, вас немає поруч.
Хто збрехав?
Хто хотів кохати?
Починали з іскрою у серці,
Невже час нам з тобою прощатись?
6
0
565
Не знаю
На "кохаєш?" я кАжу:
– Не знаю,
Ти у відповідь повторюєш теж.
То чого так давно ми чекаєм?
Чого з серця, "коханий", не йдеш?
На "кохаєш?" ти кажеш:
– Не знаю,
Я давно вже зізналась тобі...
Що я просто від суму вмираю,
А зі мною вмираєш і ти...
Біль об біль.
Посміхнися від суму.
Витру сльози й зіграю у гру.
Ту акторську,
В якій посміхнуся,
А в середині знову помру...
Так зізнаюсь,
Я перегоріла,
Просто звикла до твОїх очей...
Захворіла, хворіла.
Й прозріла...
Що вбиваю й в тобі вогник цей.
Не зважай,
Позабудь,
Ходім далі...
Тільки дай мені відвіт один:
Як підем і якими шляхами?
Чи судилось шляхам тим зійтись?
13
2
393
Ти - колір (стереотип)
Тебе розмежують чітко:
На синій й рожевий колір,
Бо так просто звикли "люди",
Які людьми не були ніколи.
Ти є чітко:
Ти - хлопець,
Ти - дівка,
Всім начхать на твої почуття...
Бо буває, що навіть в домівках,
Не знаходиш ти час на життя...
В цьому світі не можна буть проти,
Ти таке ж лайно, як і всі...
В чотирнадцять позбувшися цноти,
ВодночАс є і шлюхи, й "круті"...
Ой ти що межуватись не хочеш?
Ой ти що обираєш свій гендер сам?
Що ти голову "людям" моричиш?
(Вовкулаки, пробачать вовкам)
А я теж межуватись не хочу,
Знаєш, просто Людиною буть...
І від сонця, що сліпить очі,
Усі межі на світі забуть...
(Все не правда, що все змінилось,
Бо так часто я бачу знов...
Як жіноче тіло згорбилось:
Дитина, кухня й"любов".
Все не правда,
А я права маю,
Ось тому і не хочу меж!
Стереотипи тримають!
Тримають!
Ви забули?
Що жінка людина теж?
І всі інші хто колір не має,
Хто поєднує два кольори,
І хто колір сам обирає,
Вже не люди - а актори у грі..)
Бо лиш ви - вовкулаки є "люди"
Всі таке ж лайно як і ви...
Та невже вам так складно збагнути,
Що в житті є не два кольори???
Піднімаю я прапор прозорий,
Хай він кожному буде свій...
На завжди й не забудьте ніколи,
Що в житті є не два кольори.
6
1
392
Все дуже просто
На сьогодні досить,
Просто зупинись.
Можливо...
Неважливо?
Почуй мене,
Проснись.
Ти бачиш?
Я - людина.
І ти ще нею є.
Ми часом забуваєм,
Що в нас є щось людське.
Вся ця робота,
Справи...
Втрачаєм головне:
Що всі ми
Просто Люди.
А так й життя мине.
На сьогодні досить.
Просто зупинись.
Згадай колір неба,
Квітам посміхнись.
В душі маєш
Силу,
В серці
Доброту...
Спинись!
Хоч на хвилину.
Втрачаємо красу...
На сьогодні досить
Звіром прикидатись.
Час відкрити серце
Люди, прокидайтесь!
🌿🌺🦋❤️
10
0
347
Нуль
Десять...
Дев'ять...
Вісім...
Сім...
Продав батька, мати, дім.
Шість і п'ять...
Чотири...
Три...
Чом чужі лиш прапори?
Два, один...
І нуль,
Лиш нуль!
Брат помер від твої куль...
Minus one and minus two
Відчув в серці пустоту.
Minus three and minus four,
Ти відчув, що ти лайно...
Minus five and minus six,
Все чуже...
Емоцій ікс.
Minus seven...
Minus eight...
Ходиш ти серед тіней.
Minus nine and minus ten,
Повернувсь назад у день.
Тільки...
Мертві батько й мати,
Не змогли землю продати...
Брат загинув серед куль,
Ти - один,
А серця - нуль.
17
2
346
Найдорожче
"Віддайте найдорожче що у світі є..."
Ти хочеш мою цноту?
А може щось іще?
Ти хочеш взять фізично.
І спробувать мене,
Та я не дамся, любий.
"Земне" - не дороге...
Бо найдорожче - "вічне".
А вічне - то душа.
Фізично дати можуть, без серця, за гроша.
І я віддала душу.
Вже не безцінно це?
Не хочу жити в світі, де секс дорожчим є...
13
0
382
Неволя зі скла
Намалюю небо за гратами,
Сьогодні неволя зі скла...
Оброблена білими рамами,
Не пускає людського тепла...
Не пускає комфорту вулиці...
Не пускає та просто жити!
Скляні грати. А серце колеться.
Залишається лише плити?
Плити за напрямом часу?
Ні, не часу! А суму неволі...
Та невже, лиш від слів дитячих,
Ви не бачите краси в всьому?
Намалюю сьогодні небо,
Завтра землю і квіти нові...
Не сумуйте люди, бо треба,
І в неволі лишаться живим.
Кожен є за скляними гратами.
Чи то дім, чи тюрма? Не знаю...
А по стелі розкинулись зірочки.
І в неволі, я волю маю!
Знов малюю яскраве небо,
Он той килим - сьогодні трава!
То та може почує хто-небудь,
Що й в неволі людина жива!
7
0
470
Пиши, пиши...
Пиши, пиши,
Допоки я в кімнаті плачу,
Ти не дізнаєшся про сльози ті,
Як душу душать зовсім не дитячі,
А почуття чужі й такі сумні...
Пиши, пиши...
Всі правила проклявши,
І щось повторюй безліч-безліч раз.
А хто іще так буде говорити?
Сховавши душу серед сотні фраз...
Пиши, пиши...
Не знаю про що пишеш.
Пиши, пиши,
Я зачекаю тут...
Чекатиму і рік,
І два,
І десять,
Аби лише побачить твою
суть!
Я просто хочу знати, що чекати,
Чи будеш поряд взимку й восени?
Бо знаєш, у словах, що люди пишуть...
Так видно глибину чужой душі.
Пиши, пиши...
Не забувай про щирість.
Не забувай, про серце і думки...
Якщо тебе ковтнула страшна сірість,
Не бійся.
Я тут аби тобі допомогти!
Пиши, пиши,
Не думавши про сльози...
Пиши, пиши,
Залиш в душі сліди.
І я отак пишу тобі про грози,
Бо буду поряд...
І рік,
І два...
Завжди.
11
1
500
Вогник
Я знову засинаю...
І знову прокидаюсь.
Буду посміхатись сонячному дню!
Знову прислухаюсь...
Хто ж виграє війну?
Невже той вогник гасне?
Шукає де б подітись?
Та поряд все ж є люди, що не дадуть згаситись.
Та поряд все ж є люди, що нам дають тепло,
Для інших - я теж вогник, що світить, де темно...
І кожен певно - вогник.
Є в кожному душа,
І ми всі так...
По колу...
Щодня впродовж життя.
Ти бачиш?
Знову вогник у мені горить.
А завтра може згасне...
Ти будеш у цю мить?
4
0
246
Лю Вас, Бубука
Лю Вас, Бубука ❤️. Та відстань - то мука,
А сльози - то горе, наплакала море...
Не бійтесь, ридаю - і знову всміхаюсь,
Сьогодні - по краю, а завтра я каюсь.
Лю Вас, Бубука ❤️. І знову без стуку,
Я в серце зайду, і душу знайду...
Безцінно - любити, безцінно - кохати,
Безцінно: в біді рідну душу обняти...
Лю Вас, Бубука ❤️. Не відстань є мука,
Не сльози є горе, що плакала море...
Розлука - є мука, що наче без стуку,
Так хоче прорватись... Давай не здаватись!
9
0
393
Фальшиві
(Справжні)
Фальшиві гроші, фальшиві люди,
Грають в театрі фальшу...
Фальшиві душі, фальшиві етюди,
А ми вірим, що зробим кращі...
Справжні зорі і справжні люди,
Люди справжні чи все ж є фальшем?
Та чи фальш, коли серце у грудях,
Починає від болю співати?
Люди - фальш, чи все таки справжні?
Коли люблять фальшиві гроші?
Люди справжні - тварини не Божі,
Ми буваєм і злі... І хороші...
Не буває лише одного?
Люди справжні чи все ж є фальшем?
Маєм серце і вірим в Бога,
Правда, лиш коли стане важко...
Всі етюди і гроші фальшиві...
Всі, хто грають в театрі фальшу,
То чи зможем ми стать щасливі?
Зможем стати хоч трошки краще?
7
0
348
Трохи про все
Настане час і сяду в поїзд,
Пейзажі, книги, чорний чай...
Годин дванадцять, може менше,
І вперше мене зустрічай!
Я так чекаю тої миті,
Щоб просто вдвох піти у ліс...
Про щось звичайне говорити,
Від радості не втримав сліз.
Так хочу взять до рук я м'ячик,
І разом грати в волейбол.
Чи грав ти з Дияволом раніше?
Чи слухав інший рок-н-рол?
І під Волинським мирним небом
Босоніж по траві ходить.
(Та лиш хвилююсь, що коханий,
У собі ревнощі зростить).
(Хай знає, що його кохаю!)
До тебе ж їду у село,
За новим другом божевільним,
Щоб просто весело було...
Невдовзі я вернусь додому,
В русифіковане містечко...
Тут все так тихо, по-пустому...
(Лиш милий радує серденько)
Й тоді почнемо справжні війни!
Українізувати народ наш!
Для чого я у цьому світі?
Кохання, дружба, чи війна?
Напевно я для всього разом,
Щоб пробудить людські серця...
І всі зламать стереотипи,
Лиш тільки один залишив:
"Кохати можуть лиш одного,
А з іншими всього дружить"
Так бісять часто, що говорять:
"Між дівчиною й юнаком"
Простої дружби не буває"
Знайомі? То тепер у ліжко!
Нам так суспільство же співає!
Та знаєте, пішли ви в дупу!
Я свого милого кохаю.
І маю я таку надію,
Що він це дуже пам'ятає...
А я чекаю тої миті,
Щоб просто з другом погуляти,
І серед Луцької блакиті,
З людьми вкраїнськой розмовляти.
11
7
354
Зелень
Аваков - чорт, Єрмак - урод,
Зелень - гандон, а я - патріот!
Мир в очах Путіна, зрада народу,
І мові кацапській даємо свободу!
Навіщо тоді "ми" тебе обирали?
Молились, бажали, а "нас" лиш продали...
У раді "куми", вірус "руського миру",
Чи ти Путіну ворог, чи "лижеш сокиру"?
Казати вже важко, на Яника схожий,
Та хай тобі грець, "український небоже"!
Як добре, що є добровольці в народі,
Бо в нас Україна, а не гроші у моді.
***
"Ми" і "нас" - всі ті прості люди, які обирали цю людину. Чисто від щирого серця: "Мені шкода їх". Вони довірили своє життя, своє майбутнє і майбутнє дітей цій людині. Яка безупинно творить якісь дурниці.
"Лизати комусь сокиру" - зустрічала це в якійсь книзі. Означає підлаштовуватися під людину, якій всеодно на вас, і яка використовує когось для власних потреб і цілей.
9
0
495
Відрікаюся
Я відрікаюся своїх кацапських віршів,
Від "а" до "я",
Усе що я писала,
Що було...
Бо лиш з роками,
Молодість розцвівши,
Вказала пальцем:
"То гріх в душі твоїй, то тихе зло"!
І я не сумніваючись у цьому,
Жовто-блакитну мову узяла до рук...
Й побігла радісна й усміхнена додому,
Не знаючи,
Що там мене чекає...
Перший крок.
І дні минали довго,
Точно знаю,
Це відбулося двадцять першого числа...
Коли листівку неньці надсилавши,
Я знала:
"Шляху́ назад не буде і нема"
А після прослаславляю рідну мову,
Її я в серці ніжно бережу...
І кожний день я буду говорити знову:
"Кацапські вірші більше не пишу"
Від них я відрікаюся назавжди,
Вкраїнська сила у мені цвіте...
Я дякую, всім тим хто просто поряд,
У темний час підтримує мене.
Тепер для мене зрадниками стали,
Хто на Вкраїні милій говорить...
Та говорить,
Не просто як буває,
А руською щоразу мерехтить!
Алярма, друже!
Чи рідне слово знаєш?
Без мови - нації не буде існувать!
Та поки в серці поетів москви маєш,
Душа не буде радісно співать...
Бо там, в росії, зовсім все інакше,
Там філіжанка кави пахне не теплом...
Ти подивися, як навколо...
Файно!
Коли вкраїнські груші квітнуть під вікном...
І з часом ти напевно зрозумієш,
То гріх в душі твоїй,
То тихе зло...
І рідної згадаєш,
І приїдеш,
Туди,
Де все твоє дитинство розцвіло...
9
13
401
Зараз
Коли усе почнеться знову,
І ворог прийде по серця,
Згадаєш, ти чотири слова:
"Сміливі б'ються до кінця"
І не продайся, як Тичина,
Хай краще вмреш десь у пітьмі!
Навіщо ж прославлять "людину",
Яка тримає нас в лайні?
Напевно, ти не розумієш...
Все почалось уже "сєйчас"
Поки ти мовою чужою,
Думки приносиш до всіх нас...
Здавалося, та щоб та мова?
Та це так тупо... Озирнись!
Якщо ми всі так заговорим,
То станем, як були колись...
Навіщо та москальська мова?
Невже так складно знать свою?
Вона ж співуча та чудова,
А ти просвячуєш чужу...
Не бачу сенсу у поетах,
Що на Вкраїні - москалі...
Ви перші станете предметом,
Предметом продажу землі.
Я в вас не бачу сили, волі.
Ви хто такі? Навіщо тут?
Поки нас розтріляють в полі,
Пишіть, як кати "бережуть".
Я вам залишу стару книгу,
В ній вірш прекрасного митця...
І ось коли, вам стане смішно,
Хай сором розіб'є серця:
"І ти продався їм, Тичино,
І ти пішов до москаля?
О бідна мати, Україно,
В журбі головонька твоя.
В кривавім морі по коліна
Стоїть без сорому в очах
Поет, колишній наш Тичина,
І прославляє смерть і жах.
Прилюдно б’є катам поклони,
Катів виспівує в піснях.
А з-під землі ідуть прокльони
Борців, розп’ятих на хрестах.
Іудо, ти шляхетний жиде,
Пішов, повісивсь в самоті.
Павло Тичина… цей не піде –
Він сам розіпне на хресті"
(Остання строфа - вірш Олександра Олеся, 1928 рік)
10
1
398
Люсі-Софіє
Привіт, Люсі-Софіє,
Як молодості дні?
Мої летять шалено, та хочеться мені,
Вернутись так далеко, де долі...
Розійшлись,
І разом як раніше, піти гулять кудись...
Між небом і землею не думать про життя,
Дивитися на сонце, віддатись почуттям!
Я так хочу в дитинство...
Босоніж у траві,
Де ми ще просто діти, де душі ще живі!
Немає там не гріху, не похоті, проблем,
Там є один лиш спокій, запалений вогнем...
Вогнем, що дарить сонце, те небо, ті дощі,
Бо це навіть не вірші,
А поклики душі...
Так хочеться простого, і справжнього мені,
А ти як там, Софіє,
Як молодості дні?
7
0
355
Ніч
Знову ніч наступає на Землю,
Вночі чую я голос душі...
Так навіщо ж втрачати даремно,
Всі ті думи,
Що маю в собі?
Якщо буду далеким сяйвом,
Буду красть безтурботні сни.
І можливо колись,
З кимось,
З часом,
Хтось забуде,
Що думи ясні...
Чую зорі...
Вони розмовляють,
На очах знову сльози-ножі...
Ну нічого,
Вночі оживають,
Усі душі і серця людські...
7
1
377
Слова
Не треба ті слова,
Що не чекають.
Як зрозуміти це?
Та з пустоти в душі...
Якщо не вас там люблять чи шукають,
Закрий все в серці,
Струни заглуши...
І йди, мій друже,
Якомога далі.
Наздоженуть?
З дороги не звертай!
Навіщо тобі будуть тіє люди,
Що не тобі віддали п'єдестал?
Для них ти
Лиш об'єкт для рятування,
В тобі вони побачать не тебе,
І так вони все будуть пам'ятати,
Поки та легка сварка не мине...
І знов тебе покинуть
І полинуть,
Залишивши на потім,
Як-небудь...
Ось так, мій друже,
Почуття всі гинуть,
Ось так вони знаходять свою путь...
7
0
304
Цю любов
Там в душі десь розквітає
Космос зір
І рай планет,
Що із попелу складає
Знов закоханий скелет...
Тільки цнота Вас цікавить?
Я бажаю знать, що...
Ні!
Та невже Ваш лише ваблять
Зовсім не очей
Вогні?
Та невже у цьому світі
Почуття схожі на...
Сніг?
Випадуть собі й розтануть.
На землі залишив слід.
А в мені від того болю,
Вже не вистачить і слів...
А в мені все...
Холодами?
Між кістками пробіжить.
Та не бійтеся,
З роками,
Зможу там квітки зростить...
Тільки от що ска́жу...
Милий,
Я не дам Вам цю любов!
Краще хай самітня буду,
Поки мій час не прийшов...
Та невже Вас лише ваблять
Зовсім не очей
Вогні?
Що ж,
Вертайтеся,
Юначе...
Просто обійнять в біді.
6
3
348
Кацапи
Не читай мені свої кацапскі вірші,
Я чути лиш бажаю рідну мову...
Вже так багато "вірних українців",
Що просто позабули рідне слово...
Вже так багато тих, хто просто їде,
Чи не болить, цікаво, їх душа?
Моя лиш тут, на Україні лине...
Де все моє: і море і земля...
Моя лиш тут знаходить сенс і спокій,
Лиш тут я згодна віддавать життя.
Та що ти там несеш про твір високий?
Кацапська мова, стала як сміття...
І не кажи мені, що я націоналіст,
Згадаєм Достоєвського хоча б...
Так він же там ненавидів весь світ,
Лиш мову, що кацапська, поважав.
Давай згадаєм Горькова, мій друже,
Бо нас він лиш "нарєчієм" вважав...
Тепер на зарубіжній вчимо дуже,
Всіх тих хто тільки смерті нам бажав!
У чому "фішка" вчити нам кацапів,
У чому "фішка" вчити їхню мову?
Ми самі живимо серед кайданів,
Ми самі одягаймо їм корону!
Це все так тупо, з тупості закони.
Моїй душі не жить спокійно з цим...
Всім тим, хто зрозумів мене - поклони,
Всім тим, для кого я не шовініст...
10
4
367
Малювання чи театр?
І що мені робить з своєю долею,
Якщо мій шлях піде через театри чи картини?
Що обирать?
Що стане тею волею?
Коли в душі мистецтво є єдиним...
Малюю я ще з зовсім малих літ,
В театрі ж я була ще зовсім мало...
Та відчуваю я, що серденько болить,
Коли беру я в руки вірші, їх читаю...
Я можу відобразити багато,
Обличчям, жестами, і підійманням рук,
Та тільки крім таланту вже немає,
В мені тих театральних технік та наук...
І що ж обрать, якщо колись так станеться?
Набридло по "накатаній" писать,
Де знаю я усе професіонально,
Так хочеться ну просто серцем грать!
11
0
411
Він
Він прийшов даруючи волю,
Чоловік - він козак з мечем.
Взяв за руку, повів по полю,
Щиро вірив і знав: "втечем".
Твоя воля - це бій, козаче,
В ньому бачиш ти справжнє мистецтво...
Моя воля - вірші й малювання,
Бути порізно було б нечесно!
Рука об руку!
Тільки разом!
"Давай сядем перепочити?"
Подивись на малюнки...
З часом,
Наші волі почнуть сходитись.
Б'єшся?
Бийся з ворогами,
Тільки повертайся.
Я тобі читанням віршів
Буду пам'ятатись...
Твої війни, мах мечем в голові художній,
Відіб'ються аквареллю на листі порожнім...
Все, що чую!
Все що бачу!
Через руки ллється,
А в тобі душа козача знову не здається...
Разом ми навік на волі,
Хоч й мистецтво різне,
Разом в горі, разом в білі,
Із картин і віршів...
9
0
418
По-людському
Кохати по-дитячому, чи по-молодому?
Яка різниця, божечки? Давайте, по-людському?
Кохай і вдень і ввечері, як квіти під ногами...
Кохай, де ноги босі, вже сині під снігами...
Бо може теє "сонечко", що ти отак кохаєш,
Полюбить по-дитячому поки́ ти й не знаєш!
І так від по-дитячому й до самого старого...
Годі люди бавитись! Кохайте по-людському 🕊️❤️
7
2
317
Чом?
Чом в моєм рудім волоссі оселилися чорти?
І танцюють в пеклі танці, грішників хочуть знайти...
Чом в моїх очах зелених розквітають квіточки?
А між тих барвистих квітів красна кров і кісточки...
Чом мої тоненькі руки час від часу наче гІлки,
Вверх! Все тягнуться до сонця... Чую звуки. То сопілка...
Чую, бачу... Відчуваю! Як же Вам тут пояснить?
Люди різні... Так буває, може просто уявить?
Ні, в моїм рудім волоссі, не танцюють чортеня,
А зелених оченятах жодна квітка не цвіла...
Що шукали чортенята, то в собі і віднайшла...
Просто хтось усе реально лиш сприймає навкруги,
Хтось як я, малює речі, в них шукаючи снаги...
Бережімо власні думки і того, хто поряд нас,
Поки ще ми в цьому світі маєм серденько і час...
7
2
297
Сонет "Вам, Юначе"
Якщо знову з ножем під серцем, Ви захочете й далі йти,
Якщо дасте мені руку в морі, якщо зможете весь страх нести,
Приходіть, я на Вас чекаю,
В серці... Щось... Ніби... Трохи... Кохає?
Так невинно, дитяче, Юначе. Не бажаю утіх дорослих...
Я би з Вами сиділа би поряд, заплітала з волосся коси...
І під сонцем взяла б за руки, і по полю побігла разом,
Так боюся зізнатись, Юначе, що живу "не як всі" я часом...
Десь в душі моїй є театр. А чи зможете Ви стати актором?
Серед всіх тих гріхів дорослих, лиш зі мною лишатися поряд?
І кожної темної ночі на духу десь губитись у зорях...
Приходіть, я на Вас чекаю,
В серці... Щось... Ніби... Трохи... Кохає?
Тільки Чорт у пеклі зітхає...
P.S
https://www.surgebook.com/haru_the_shadow, Вам, мій милий❤️
11
4
371
Сховок серця в таємниці душі:
Останнє поличчя в 26 строфах
Мої тринадцять химер:
(Частина перша)
Ти забув що тут на світі,
Колись ми були з тобою?
Подихом ловили вітер,
І губились між травою...
Поміж зорями губились,
Поміж сходів, що на дах,
Нам з тобою лиш хотілось,
Вітру-другу віддать страх...
Я не втримався від того,
Твої руки цілував...
То для мене було ново,
Я боявся, що програв...
Ти сховав від мене правду...
Я програв іще тоді,
Коли в школі поміж сходів,
Вперше серце дав тобі...
Ти пішов, залишив в ньому,
Сотні дір тупим ножем...
І тепер уже нікому ,
Я не треба під дощем...
Я не ти, лікую рани,
Тими хто зумів знайти,
Поміж вітру, крізь тумани,
Серця ніжного сліди...
Тільки от що дивно дуже,
Я у ньому на даху,
Разгледів тебе, мій друже,
Губи стиснув від страху...
Це неправильно і низько,
В іншому тебе шукать...
Та чомусь уже так близько,
Почав я його пускать...
Та коли же я забуду?
Твої очі і ті дні...
Що ще згадувати буду,
Сам на сам у тишині...
Ніжно гляну знов на зорі,
Я один. Тут сам на сам...
А в мені неначе хворі,
Б'ють чорти по тим сльозам...
Я тобі не треба більше...
Серце на каміння бий!
Мої думи - мої вірші,
То лише мій дух слабий...
Закохатись я не в силах...
Те що схоже - не воно...
Так мерзотно і так низько,
День за днем іду на дно.
Тільки знаєш раз за разом,
Згадую тебе все менш...
Може справді, серце з часом,
Знову покохає теж...
Твої тринадцять чортів:
(Частина друга)
Я забув, що там на світі,
Колись були ми з тобою...
І неначе дивні діти,
Бавилися між травою...
Поміж зорями губились,
І між сходів що на дах,
Видно, лиш мені хотілось
Бачить нас разом у снах...
Ну і дурник я, мій друже,
Серце ворогу давав...
Тому, кому я байдужий,
Кого "сонцем" називав.
В серці були шрами, рани,
Тепер глянь. Ти бачиш їх?
Поміж вітрі, крізь тумани,
Інший знайшов сто доріг...
Я колись у ньому бачив,
Лиш тебе. Та він не ти!
Плачу, плачу, знову плачу,
Бо свій час віддав не тим...
Це неправильно і низько
Серденько губить для тих,
Хто підійде зовсім близько,
І ножем у спину... Гріх!
Які бу́ли в тебе очі?
Я нарешті їх забув,
Тепер сплю спокійно вночі,
А от ти не спиш я чув...
Ну й не спи, дивись на зорі,
Відчуваєш? Ти один...
Думи твої стали хворі,
Заблукали між хвилин...
Ти мені не треба більше,
Серце по шматках зібрав,
І все те, що мав у вірші,
Цілу душу у них вклав...
Я любити вже не хочу,
Але знаю наперед...
Маю поруч ту людину,
Любов чия веде вперед!
Ти відчуєш ще мерзотність
Всіх отих, кого обрав...
Тільки ти не повертайся,
Ти останній шанс програв
І тепер останнім часом,
Я не згадую тебе...
Поміж сходів були разом,
Та любив ти лише себе...
Сонце кожен день зігріє,
Ніжним променем лице...
А цей вірш сьогодні стане,
Тим, що я зову "кінцем".
7
1
354
P.S.
Між ясних сих днів я шукала кохання,
Між небом й землею губила себе...
Я мала одне лиш до сонця прохання:
"Щоб ніжно воно цілувало тебе"
Я знайшла ту людину, що наче кохала,
Та тільки у серці щось бу́ло не так...
І та хто мені, у лице посміхалась,
За спиною ніж... Руки стисну в кулак.
Ох я дурепа, як могла не помітить,
Що весь оцей час мене інший беріг...
А очі зелені, як вогники світять,
І ведуть мене сміло між темних доріг...
Пробач мені друже, пробач мені милий,
Я бачу що скоро зламаю тебе...
Між ребер б'ють квіти. А квіти - могили,
І що мені, сонце, ти скажеш тепер?
Так, ти пробач, я тебе не кохаю,
Та тільки чомусь так боюсь загубить...
Сиджу лиш ридаю, чекаю, не знаю,
Чи зможеш когось ти так ще полюбить...
Між ясних сих днів не шукаю кохання,
Не треба ніхто, поки в мене є ти...
Я маю одне лиш до сонця прохання:
"Аби вічно в тобі ті зростали квітки"
P.S. Thank you for existing. Without you, my heart would have beaten differently, and perhaps still could not find peace. You are the best. Please stay close forever.
💙💛🧡
6
4
331
Люди чи звірі?
Скажи мені, друже, як низько ми впали?
Про серце забувши тваринами стали...
І всі ті інстинкти прийняв до душі,
Людські почуття нам стали чужі...
Кохати? Навіщо? А можна лиш спати...
Людину, як річ, а не як живу мати,
Палити і пити, спати... Кохати?
Якщо не такий тихо сісти... Чекати?
Обираєм людей не за душу, а гроші,
І увесь оцей гріх ми несем в своїй ноші...
Краса тільки зовні, всередині чорні,
Гнилі і слабкі, до схожих долоні...
Та тільки чомусь кожен раз під дощем,
Ми згадуєм душу, палаєм вогнем,
Навіщо тоді ми її заховали?
Кохали, любили і звірами стали...
Я бачив їх серце, вони його мають,
Під зоря́ми сльоза́ми на подушку сяють...
У день тільки звірі, забувши про душу,
Я теж прикидатись твариною мушу...
Скажи мені, друже, як низько ми впали?
Чужими серцями не любляче грали,
І мали ми душу, ночами не спали,
А вдень ніби знову тваринами стали...
6
0
417
Ханахакі
Він тримав мої долоні,
Ніжно грів своїм теплом...
Та чогось ті квіти в полі,
Вже росли не за вікном...
Тільки серце розуміло,
Що жахливі квіти ті,
Що долоні колись гріло,
Обпікло до самоти...
На долонях кров і рани,
Ханахакі не межа,
А між ребер, між тюльпанів,
Ще живе моя душа...
Піду спати рано вранці
Знов у горлі пелюстки...
Стебла розривають пальці,
На плечах сидять пташки...
Чом тримав мої долоні,
Чом ти грів своїм теплом?
Твої пісні на повторі,
І не бути нам разо́м...
Подивися, де ж ті квіти?
Ханахакі не межа...
Я навчився знов любити,
Поки ще живе душа...
Час мине і всі ті рани,
Стануть згадкою про "нас",
Та коли в тобі тюльпани,
Не приходь пропав твій шанс...
Ти тримав мої долоні,
Та тепер їх загубив.
І тепер ті квіти в полі,
В тілі ти своїм взростив...
Підеш спати рано вранці,
Заховаєш пелюстки...
Стебла розривають пальці,
Квіти - душу на шматки...
Що ж тепер пішов ти нафіг,
Ханахакі - твоя смерть...
Ти сьогодні вперше наче,
Захотів подітись геть...
Чом мої вірші читаєш?
Та невже на самоті,
Час подумати ти маєш,
Чим я був в твоєм житті?
Ти тримав мої долоні,
Ніжно грів своїм теплом,
Та тепер в твоєму горлі,
Сотні квітів збились в ком...
8
2
474
Ближче до неба
(Пісня)
(Каподастр на 1 ладу)
Вступ: Em G C Am
Куплет:
(Em) На душі якщо стане сумно, (G) я іду на відкритий дах...
(C) І всі думи мої безшумно, (Am) помирають на вільних вітрах...
(Em) Легким дотиком тої блакиті, (G)ніжним дотиком серця небес,
(C)Усі думи підуть на світі, (Am)затанцюють у вальсі чудес...
(Em)І отак коли то́бі сумно, (G)на даху будеш ближче до неба,
(C)І останній вітер безшумно, (Am)поцілує всі зламані ребра...
Між ними: Em G C Am
Приспів:
(Em)Так хотів я стать ближче до неба,
(G)Ближче до неба, ближче до неба.
(C)Руки вверх до гори простягнуть,
(Am)Руки вверх до гори простягнуть...
(Em)Тільки от людям тільки і треба,
(G)Тільки і треба, тільки і треба,
(C)До землі кожну пташку нагнуть,
(Am)До землі кожні крила нагнуть...
Між ними: Em G C Am
Куплет:
(Em)Зачекайте, не бийте, крила ламають,
(G)Ті люди, що про волю не знають...
(C)І зачинили ще один дах,
(Am)Лежу на землі, сльози лиш на очах...
(Em)Щож так буває, з такими як ти
(G)Люди бояться наші світи
(C)Залишайся собою аж до кінця
(Am)Така вже доля кожного митця...
(Em)Хай вітер цілує всі зламані ребра,
(G)А ти піднімись і стань ближче до неба
Між ними: Em G C Am
Приспів:
(C)Ближче до неба, ближче до неба,
(Am)Ближче до неба, ближче до неба...
(Em)І колись ти зрозумієш в одну мить,
(G)Ось вона вже недалеко та блакить...
(C)А зламати чужі крила кожен може враз,
(Am)Та колись настане помсти злої час.
(Em)Зачекай, не ламай чужі крила,
(G)Бо тобі колись поламають твої...
(C)Кожен так поступити в силах,
(Am)Та не кожен збере́же свої
(C)Збереже своїх, збереже свої...
Між ними: Em G C Am
Куплет:
(Em)Пару кроків на зустріч, і на даху разом,
(G)І зламані ребра зростуться з часом...
(C)Давай крила розправим, і над землею,
(Am)Ми станем ближче до неба душею...
(Em)Ближче до неба, ближче до неба,
(G)Ближче до неба, ближче до неба...
(C)Люди бояться наші світи,
(Am)Не віднайшовши своєї мети...
Em G C Am
2
0
300
Покинути тебе
(Пісня)
Куплет 1:
Якби тільки назад час вернути, я б напевно щаслива була,
Або може усе забути, тихо жити з нового листа...
Або може усе скінчити, стати зорею серед небес,
І в душі своїй лиш лишити, мрії всіх небувалих чудес...
Куплет 2:
Ти моє крихке серце бачив, і розбив його сотнями хвиль,
Я тобі і не треба наче, та в душі якийсь дивний біль...
Ну нічого таке вже не вперше, тихо серце своє бережу...
Все для тебе, любий поете, що провів поміж нами межу...
Приспів 1:
Тільки знаєш час же не довгий, усе пройде й забудеться вмить...
Заховаю у серці тривоги, і почую як воно спить...
Поміж вітру залиш мою душу, десь під сонцем залиш мене...
Ти пробач, та сьогодні я мушу, назавжди позабути тебе...
Куплет 3:
Подивися! В руках зжимаю старий попіл моїх надій,
Я тебе назавжди відпускаю, у країну далеких мрій...
Не тримаю твої я крила, ти їх маєш, та не літаєш,
Може просто тобі не по силах, тому все ти отак і кидаєш...
Куплет 4:
За моє крихке серце не бійся, по шматочках його знов складу...
Тільки ти, любий, більше не смійся,
Бо накличеш на себе біду...
Я тобі і не треба зовсім, та і ти мені більше ні...
Бо як кажуть, приходить осінь, убиває все листя весни...
Приспів 2:
Тільки знаєш, час був не вічним, все пройшло і змінилося вмить...
А на серці тепер кам'янистім, кожен шрам ніби знову мовчить...
Поміж вітру залишив душу, десь під сонцем залишив мене,
Може вперше я з місця зрушу, як назавжди покину тебе...
4
1
499
"Дай мені спокій"
Давай розійдемось, юначе.
Отримай спокій від думок...
А я тепер, в останнє наче
Заплачу знов серед зірок...
Отримай спокій, милий друже,
Отримай волю, синій птах...
Не знай же, що тут серце тужить,
Твоє ім'я лиш на устах...
Тебе я не турбую більше,
Давай мовчать допоки ми...
З тобою станем зовсім різні,
Душею схожі до зими...
Мовчи, мовчи, мовчи, юначе,
Ти чуєш серце? На шматки!
А я тепер в останнє наче
Об землю розіб'ю кістки...
Чого ти плачеш, любий друже?
На труп кричать - то дивина...
Якщо, тобі було байдуже,
Навіщо зараз тобі я?
Всі ті вітри в твоїм волоссі,
І весь той світ в твоїх очах,
В моєму серці зовсім-зовсім
Між ребер рвав все по ночах.
Я квітам віддавав всі сльози,
Кістками до землі приліг...
Та тільки там де небо - грози,
Знайшов такий знайомий сніг.
Тебе я не турбую більше.
Холодне тіло. Знов зима...
З тобою стали зовсім різні,
Мене ж ти відпустив дарма...
6
0
407
Не люби мене, будь ласка
"А хто тебе в ночі зігріє?
Чий голос ніжний в голові?"
Вона сидить лише і мріє,
З тобою полежать в траві...
Вночі ті зорі - кращі друзі,
Що світять ярко у пітьмі...
Та серед всих тепла ілюзій,
"Єдине сонце - тільки ти..."
Єдиний день, єдина радість,
Ти - світ навколо, так і знай!
Ти наче космос, ти - реальність,
Ти чийсь великий дальній край...
Візьми слова і біллю в гру́дях,
Віддай всім тим, для кого ти
Єдина ниточка у людях,
Хто помирає від туги...
Кохаєм тих, хто нас не любить,
За них ми душу на шматки...
Сміються з цього інші люди,
І помирають від туги...
Не любим тих, хто нас кохає,
Ножем у спину знов і знов...
І кожен з нас прекрасно знає,
Така вже є вона... "Любов..."
І кожну ніч лише я мрію,
З тобою полежать в траві,
"Невже тебе не я зігрію?
Твій голос ніжний в голові..."
10
0
463
Приходи
Як втомишся від самотності,
Знай, я на тебе чекаю...
Серед ночі і той безмовності,
Твої очі зелені шукаю...
Коли вікно оте стане в'язницею,
Приходи, я для тебе розкрию крила,
Тільки будуть вони таємницею,
Для всіх тих, хто летіти не в силах...
Коли стануть хвилини жахливими,
Коли зрадою друзі торкнуться...
Приходи... За моїми крилами,
Всі твої сльози всміхнуться...
Коли захочеш під зоряним небом,
Танцювать на даху, під дощем...
Приходи, якщо тільки треба!
День за днем, день за днем, день за днем...
Бо я знаю, ти теж крила маєш,
Теж чекаєш когось в самоті...
Тільки знай, я тебе дочекаюсь,
Як не в цьому, то в наступнім житті...
10
1
386
Ті теплі зелені очі
А в серці ті теплі зелені очі,
Погляд той, ніби мрії дитини...
І не сплять кожен раз серед ночі,
Ніжно люблять пейзажі вкраїни.
Чай з меліси вже душу не гріє,
І під ковдрою світ вже не той...
Кожний голос навколо німіє,
Коли бачу тебе, мій герой...
Чом так часто сумуєш, юначе?
Чом так часто не спиш по ночам?
А з тобою на волі неначе,
Душу всю я віддав би птахам...
Блакитне небо в очах зелених,
Дитячий погляд в тяжке життя...
Серед всіх отих днів шалених,
Пригадай, що я теж був дитям...
І на гойдалках часто літаю,
Під дощем кожну краплю ловлю...
Між людей твою постать шукаю,
Між кісток свої квіти гублю...
Чорний чай і три ложки цукру,
Котляревський і любиш акул...
Макарони, а зверху сиру,
Від думок знов про тебе засну...
На гітарі грай гімн України,
Слухай рок, і кохай як завжди...
На могилі моїй цвіт калини,
То твої українські сліди...
Твою посмішку в серці залишу,
Твою постать, мрійливі очі...
Серед зір полюбив я тишу,
Про яку тихо вітер шепоче...
6
1
463
Своя правда
Десь під небом, серед гір,
Є один цікавий звір.
Кажуть, хто його спіймає,
Той грошей багато має!
Як про це почули люди,
Почали збиратись всюди.
Хто з них кращий, хто сильніший?
Скоро буде багатіший!
Тільки хто туди зібрався,
Чомусь звідти не вертався...
Забоявся звичний люд,
Чи не пройде звір і тут?
Почали вони шукати,
Хто б його то зміг здолати,
Обіцяли їм за те,
Все що хочеш золоте.
Тільки щось сміливі люди,
Вже закінчилися всюди...
Каже їм тоді дівчи́на:
"Як не всі, то я - єдина"
Люди в шоці... "Справді жінка?
Така мила, добра й дзвінка?
Мужики не повертались,
То куди ж і ти зібралась?"
Та не знали добрі люди,
Що не в статті сенс той буде!
Як дівчисько, не цурайся,
Все, що хочеш - добивайся!
Ось тепер вже на коні,
Вирушаймо в гори ті.
Через степ, ліси, і поле,
Їде дівчинка до долі...
Так в дорозі десь три дні,
Йдуть, співаючи пісні...
Зустрічає якось жінка,
Мужика з села Бруківка.
Він сидить аж під горою,
А в руках тримає зброю,
Чути рик гучний, то грім!
Ой як страшно стрітись з ним...
"Я не хочу помирати,
Краще вік Землей блукати.
Як узнають, що злякався,
Враз усі почнуть сміяться.
Ти якщо така смілива,
Йди й руби страшного звіра!
Тут загинули вже многі,
Інші ж вибрали дороги"
Чому так буває люди?
Хто сильніший, той не буде...
Якщо дівчинка, то все...
Діти й дім в собі несе?
За багатством йшли ті люди,
Що ж вона несе у грудях?
Може їй потрібна слава?
Тільки чом така кривава?
"Як не всі, то я - єдина.
Може прийде та година..."
І взяла враз в руки меч
"Звіру голову ту з плеч!"
Чує рик, за грім гучніший,
З кожним кроком все грізніший,
В серці вогник не здається,
Так за що ж дівча те б'ється?
"Десь під небом, серед гір,
Є один цікавий звір.
Кажуть, хто його спіймає,
Той грошей багато має!
Та невже дівчисько вбоге,
Ти ішла сюди у гори,
Щоб багатств знайти моїх,
І собі забрати їх?"
"Я ішла сюди, звірюко,
Щоб тебе убить, тварюко!
Не за гроші, не за славу,
А за те, що в серці маю!
Забоявся звичний люд,
Чи не прийдеш ти і тут!
Забоялася і я,
Бо в селі отім сім'я..."
"Справа тво́я благородна,
Не приходила ще жодна!
Коли так сім'ю любила,
То чому ж іще не вбила?
Я ж стою перед тобою,
Розмовляю серед бою,
Тільки раз мечем махнеш,
Не помітиш як і вб'єш!"
"Я б тебе давно згубила,
Якби грошей лиш хотіла!
А тебе дочка́ за ногу,
Обіймає у тривогу...
Як же можу так вчинити?
І тебе життя лишити,
Коли серденько моє,
Відчуває ще й твоє?"
"Так пішли же у село,
Скажем, як воно було.
Я вбивав лиш за дітей,
Тих непроханих гостей.
Вони тут шукали гроші,
Й загубили найдорожче:
Душу, серце і любов,
Не за них пролили кров"
"Коли думаєш, що люди,
Тебе слухать так же будуть,
То назад ходім до них,
І розвієм жах земних.
Тільки ти в горах дітей,
Заховай від тих гостей,
Вони вб'ють тебе одразу,
Як оту малу заразу"
Так ще довго говорили,
Та ідти таки схотіли...
Заховав свою родину,
Тай поїхав на чужину.
Через ліс, степи і гори,
Їдуть вдвох вони до долі.
Так в дорозі десь три дні,
Їдуть в повній тишині...
Ось село вже не далеко,
Та на серці щось не легко.
Відчуває дивний звір,
Що не вернеться до гір...
Як же будуть його діти?
Там без батька, одні в світі!
"Ні, я вірю, що Добро,
Переможе усе Зло!"
Ось прийшли уже до люду:
"Зараз Вам казать я буду"...
Та не встиг й договорити,
Хтось рішив це все кінчити!
" Ну ви що, у нього ж діти,
Він як ми умів любити!
Він прийшов сюди сказати,
Що не хоче Вас вбивати!"
"Он поглянь, яка дурепа,
Звіра к нам, ото халепа!
Привела прям у село,
Те велике справжнє Зло!
Хтось над нею меч підводить,
"Як ти сміла к нам приходить?
Твій кінець - хороша справа,
Чи не так вже ти вважала?"
Чом же так буває люди?
Кожен по-своЄму судить...
Десь за правду ти вмераєш,
А за говір розквітаєш...
Чим закінчилась поема,
Я скажу тобі окремо...
Ти задумайся на мить,
Що тепер із цим робить?
Чув від когось, що ті люди,
Побували уже всюди.
Десь під небом, серед гір,
Віднайшли дитячий дім.
Повбивали, грабували,
Серед грошей помирали.
От як бу́ли його діти,
Там одні, без батька в світі!
Як же бу́ли інші діти,
Що одні без мами в світі?
Кажуть наче їх згубили,
Щоб як мама не робили...
"Як не всі, вона - єдина"
Для сім'ї отак вчинила.
За любов, сім'ю і віру,
Люди ті згубили мрію...
Ви лиш в серці добро майте,
Бережіть, любіть, вмирайте!
Не за гроші, не за славу,
А за добру й чесну справу.
Так, я знаю, дуже важко,
Коли ти, як синя пташка,
Тільки знай, тут кожен судить,
Як для нього краще буде.
5
1
341
Надзвичайні
Ми тут, ми поруч, серця відкриті,
Над нами небо... А ми убиті.
Так близько сонце, далеко планети,
Ось так помирали звичайні поети...
Те світло в очах за секунди згасало,
Та тільки надія і віра тримали!
А їхні думки на папері пером,
Усі, хто був зверху прозвали "гріхом".
Ми тут, і ми разом, очі закриті,
Та в серці вогонь, і його не згасити,
Вже тіло холодне, і серце не б'ється,
Та тільки, пробачте, душа не здається!
Ми поруч, ми разом, під небом з тобою,
Для нас ті думки стали смертю людською...
Так пробачте мене, відпустіть в небуття!
"Ми померли як ті, що бажали життя"...
4
3
382
Темрява
Так не хочу втрачати зорі,
Забувать свіжий колір трави!
Загубити всі барви, то горе...
Тільки тьма. Ти собі уяви...
Не побачу ні сонця, ні небо,
Місяць з'явиться тільки у сні...
Та хіба буду я кому треба,
Коли згаснуть всі зору вогні?
Я осліпну, мені так сказали,
І нічого не можна зробить...
В серці квіти навіки зів'яли,
Ще не пізно почати цінить?
Цілий світ, то незнані простори,
Мій же скоро піде у пітьму...
Ви цінуйте то море і гори,
Ніби завтра довічно в тюрму.
Скільки друзів залишиться поряд?
Хто з них руку подасть у біді?
Бо то зараз вони так говорять,
Та не скажуть того ж і тоді...
Серед темряви я заховаю,
Тільки смуток і хмари тяжкі!
Бо у серці назавжди я маю,
Сонця промені світлі й легкі...
5
0
441
Аж до поки
Давай плакати серед ночі,
Забирати солодкі сни...
Аж до поки прекрасні очі,
Пам'ятають ще дотик весни.
Аж до поки тоненькі руки,
Ще готові стиснуть кулак...
Від отої нестерпної муки,
Розуміти життя все на смак!
Аж до поки втомлені ноги,
Пам'ятають ще дотик трави,
Не забудь, тут загинули многі,
Тут загинем з тобою і ми...
Аж до поки ти серцю віриш,
Аж до поки умієш кохать,
Аж до поки, як сонце світиш,
Давай разом з тобою мовчать...
Аж до поки прекрасні очі,
Пам'ятають ще душу мою,
Серед тихої, темної ночі,
Я сльозами згадаю твою...
2
0
496
Чортів полон
А обійми твої, як вітер,
Той, що взимку пече у лице...
Той, що губить останні квіти,
Той, що я називаю кінцем...
Відвертаєш від мене очі,
Ти даруєш їх щастя другим...
А мої у сльозах серед ночі,
Ти не бійся, я жив від туги...
Ти не бійся, що я помираю,
Моя смерть, то кохання закон...
"Поки ти своє щастя шукаєш,
Попадаєш до Чорта в полон"
2
0
448
Самотність
Що ти дивишся так на мене?
Так, я кохаю тебе, і що?
А в мені воно все шалене!
Я помер би давно, якщо...
Якщо б не тримала мене у світі,
Твоя посмішка кожен день...
Якби я міг, так ще з кимось радіти,
Не писав би тобі пісень...
Поряд з друзями я лиш ридаю,
Поряд з друзями тихо тону...
Розумію, що в сердці я маю,
Ту останню за щастя війну...
На війні тій немає пощади,
Скільки ранило? Скільки нема?
І все воно тої ради,
Що за когось вмирає сама...
Помирай же за когось і далі,
Тільки знай, на другому фронту,
Серед злої отої печалі,
Страшним ворогом звуть Самоту...
2
1
398
Залишайся зі мною
Залишайся зі мною друже,
До останнього подиху тіла...
Я без тебе вже інший дуже,
Так давай же розправим крила!
Залишайся зі мною, чуєш?
Будь натхненням моїм, красою!
Ти ж мені так часто даруєш,
Ті емоції поміж росою...
Ті забуті, у серці закриті,
Почуття романтизму і віри...
І ти знаєш... З тобою щомиті,
Я готов писать вірші про мрії...
Ти лиш руку подай... Клянися!
Що ти тут до кінця життя...
Крок за кроком, тепер обернися!
Розправ крила, дай волю, дитя...
Я клянуся тобі, мій друже,
Довіряю останню любов.
Ти лиш тільки не будь байдужим,
Не покинь як всі інші... Знов!
1
0
383
Творець
Чом я така дивна,
Чом не як усі?
Принцеса божевілля,
Руки у росі!
В сердці моїм квіти,
Волосся - цвіт каштану,
Чомусь так люблять діти,
Мене - нездоланну?!
Пензлі поміж пальців,
І малюють руки!
Вони мовби в вальсі,
Загинулиб від скуки...
Живопис розквітає
Десь під моїм серцем!
Пробач, мені матусю,
За те, що серце з перцем...
Кайдани держать крила,
Дозволь їх розірвати!
Мистецтво - моя сила,
І рими ті проклятті!
Мені не треба люди,
Я хочу малювати!
Але все б'ють у груди,
Ті, хто схотів мовчати...
Вони мовчать віками,
Без божевільних слів,
Всі скуті ланцюгами,
Своїх таємних сліз!
Я помираю й досі,
Свобода - це життя!
І по травичці боса,
Я йду на відчуття...
І хоч важкі кайдани,
Ще тільки мить...і все!
Свободою те стане,
Що щастя принесе.
Чом я така дивна,
Чом не як усі?
Принцеса божевілля,
Руки у росі!
6
0
425
Неволя України
Мої мрії тихенько згорають,
Вони пил тих останніх надій!
А за спи́ною крила... Вмирають.
Ти радій поки можеш, радій!
Ланцюгами заплутані долі,
З їх очей лються сльози Землі...
В них немає ні правди, ні волі,
Тільки люди головою в петлі!
З нас здирають останню відважність,
Хтось веде нас в пустелю, на смерть!
А навколо лиш гроші...Продажність,
Ми живем, знов збігаючи геть!
Ми не любим свою Батьківщину,
Не кохаєм людей за добро...
"Самотік" лиш руйнує країну,
За яку проливали ми кров!
Так загасим вогонь і ті спалахи,
За останню надію в душі!
І ці мрії, і мертвих крил запахи,
Нам замінять кривавих дощів...
Наші мрії тихенько згорають,
Вони пил тих останніх надій!
А за спи́ною крила... Вмирають.
Якщо можеш, ти тільки радій...
12
1
485
