Нічний ліс не був для мене зловісним і страшним місцем. Я чудово в ньому орієнтувався будь-якої доби. Вибравши дерево з товстими гілками, я видерся на нього і там, влаштувавшись зручніше, забувся у напівдрімоті. Після насиченого та важкого дня, тіло та розум наполегливо вимагали відпочинку.

У реальність мене повернуло вимогливе бурчання мого голодного шлунка. Сонце вже встигло викотитися з-за обрію, і я поліз на саму вершину дерева, щоб озирнутися і вибрати шлях. Вчора я біг не думаючи в який бік, аби якомога далі від дому, а ось зараз треба було б визначити, де я знаходжусь і куди, власне, йти далі. Звичайно ж, нічого мені не заважало продовжити блукати лісом, але це було нудно. Та й якщо є мета, то жити якось легше.

Виявляється, зовсім поруч рудою стрічкою вилилася дорога. Вона починалася від нашого села і вела до міста з нехитрою назвою Бережанка. Воно невелике, але розташовано біля повноводної річки Ріви й там проходять торгові судна, ще там є ринок. Цілком непогане місце, щоб на якийсь час загубитися серед мешканців. Це містечко було мені добре знайоме, я не раз бував у ньому разом із сім'єю, для того, щоб продати вирощені нами фрукти та овочі, а також прикупити потрібні речі для дому. Однак, саме тому не можна було залишатися там надовго, оскільки ймовірність зустрічі зі знайомими та рідними була дуже великою. Що ж, поброджу Бережанкою, а потім вирішу, куди податися далі. Мені лише треба взяти трохи ліворуч і я прийду куди треба.

На шляху трапилися кущі з ягодами, і після короткого сніданку подорож стала ще приємнішою. До дороги я близько не підходив, але постійно чув, як від неї долинали голоси торговців та мандрівників, це допомагало не нудьгувати й не відхилитися від маршруту.

До опівдня вже можна було почути шум портового містечка. Я пробрався в нього з боку житлових дворів, відразу поспішивши до ринку. Сподіваюсь, мені вдасться вхопити собі щось з прилавка, щоб пообідати. Обтяжені своїми справами та проблемами люди, метушилися навколо. Торговці кричали навперебій, закликаючи покупців. Шум стояв неймовірний. Особливо гостро це відчувалося після лісового спокою.

Хвилювання охопило мою душу. Особливо, коли я побачив декількох сильних чоловіків, що охороняли спокій на ринку, та ловили маленьких злодюжок, яким я збирався стати, щоб прогодувати себе. Може повернутися до лісу і знову поїсти ягід? Але довго на таких харчах я не протягну. Гляди, ще додому захочеться, щоб поїсти маминих смачних вареників. Від цих спогадів живіт ще більше забуркотів, вимагаючи їжі. Ще й пиріжками запахло від прилавків.

Я, все ж таки зважився. Підібравши момент, коли продавчиня відволіклася на чергового покупця. Підійшов, вдаючи ніби роздивляюсь товар, я швиденько схопив пиріжок, заховавши його під сорочкою. Потім поспішив залишити ринок. Вже за його межами дістав з-за пазухи свою здобич і взявся за обід. Під ногами вилася брукована дорога, і я вирішив дізнатися, куди ж вона мене приведе.

Незабаром будиночки, якими безладно забудували все містечко, розступилися, відкривши вид на порт. На пристані стояли кораблі з високими щоглами, човни та баржі. Тут теж було досить людно, але не так галасливо. Я походжав уздовж порту, придивляючись до суден, ніби збирався одне із них купити. Коли я бував тут раніше, то мені жодного разу не вдавалося ось так спокійно побродити та порозглядати вітрильники у всій їхній красі. Тут не було дорогих суден, з химерними статуями на носах і позолоченими прикрасами, проте кожен капітан намагався якось по своєму виділити свій улюблений кораблик: різьбленим оздобленням, нехитрим малюнком на носі, або ж особливим штурвалом.

То там, то тут долинали уривки фраз балаканини корабельників про любовні пригоди або де смачніше і дешевше випивка. Один бородатий моряк розповідав молодому хлопцю про пристрасті морського життя. Та з таким зловісним виразом на обличчі, мабуть, сподіваючись, що юнак злякається, і передумає працювати на судні. Я трохи сповільнив крок і прислухався.

- Та ти собі просто уявити не можеш у який шторм ми нещодавно потрапили! - говорив бородатий моряк, розмахуючи руками, намагаючись показати висоту хвиль. - Ледве до порту дісталися. Без щогли та вітрил, лише на веслах. - Корабельник показав долоні із твердими мозолями. - О, натер як! Усі, хто тоді був у місті, дивувалися тому, що сталося. Але я, насправді знаю, чиїх рук це діло, - сказав він трохи тихіше, надаючи своїй розповіді таємничості.

- Чиїх? - одразу поцікавився юнак, трохи подаючись уперед, щоб почути відповідь.

Я теж зацікавився, зупинившись неподалік.

- Це маг. Той шторм його рук справа, - зловісним і тихим голосом відповів він.

- Та ти що! – здивувався хлопець. – А хіба їх ще не перебили всіх?

- Мабуть, ні. Але впевнений скоро за ним прийдуть і він отримає по заслугах. Недовго пакостити залишилося.

Мене мимоволі пересмикнуло від почутого. Я продовжив прогулянку, бажаючи опинитися якомога далі від цієї парочки. Вже понад десять років магів активно відловлюють та вбивають. Тепер їх залишилося дуже мало, вони ховаються і не заявляють про свою силу. З чого це все почалося, ніхто вже не знає. Хтось каже, що ціле місто хвороба викосила, хтось, що під воду пішла більша частина землі, а ще чув, що з високої гори почав вириватися вогонь, який спалив усе довкола на багато кілометрів. Одне спільне в цих чутках – у всьому звинуватили магів. Їх давно недолюблювали, адже магічна сила була дана не всім і передавалася лише за народженням. Особливо магам заздрили монархи й служителі Дволикого, адже вони боялися, що завдяки своїй силі маги повністю заберуть у них владу і зведуть нанівець вплив на народ. А тут випав такий шанс. Адже хто ще здатний на такі жахи, як не маги з їхньою страшною і незрозумілою силою? Служителі Дволикого ще підлили олії у вогонь, на кожному кутку віщаючи, що нібито чарівники – посібники злих сил. Магів вистежували та жорстоко вбивали, нападаючи великим натовпом. Причому вбивали всю родину, не жаліючи дітей в яких текла магічна кров. Мені подібна жорстокість була зовсім не до душі.

Ходить легенда, що десь далеко звідси, на високій горі, за кам'яною стіною, у добре укріпленому замку живе один маг з величезною силою і ніхто не може його здолати. Вже багато сміливців загинуло біля підніжжя тієї гори. Цією страшною легендою лякають дітей, розповідаючи, що вночі цей маг перетворюється на страшного дракона та краде неслухняних малюків. Я посміхнувся своїм думкам, розмірковуючи про те, чому він мене ще й досі не вкрав? Таку неслухняну дитину як я ще пошукати треба. Мені було б це тільки на радість і не довелося б зараз безцільно вештатися серед моряків, поїдаючи крадений пиріжок. Можливо, я зміг би подружитися з тим магом і жив би собі спокійно у нього в замку.

Вже збираючись покинути порт, я краєм вуха почув про те, що один корабельник розповідає іншому, що вони сьогодні вирушать до Пірету. І тут мене відвідала ідея попрямувати саме туди. Я давно чув про нашу славну столицю, де жив сам король Пірет четвертий. Так, фантазія у монархів слабка, спочатку місто під себе перейменували, а потім усіх прямих спадкоємців одним і тим самим ім'ям називають. Зате підданим короля добре, не треба вивчати нове ім'я. Знайти місто неважко, воно знаходилося нижче за течією річки, всього в дні плавання звідси.

До заходу сонця я залишався в Бережанці, безцільно блукаючи вулицями. Пару разів побував на ринку, для того, щоб добути трохи їжі. С кожним разом мені ставало все легше і легше красти, заспокоївши докори сумління виправданням, що без цих пиріжків мені просто не вижити. Ближче до вечора я знову попрямував до лісу. Сонце дуже швидко котилося за обрій, залишаючи без свого літнього тепла. Вечірній прохолодний вітер, розлютився не на жарт, розгойдуючи найвищі дерева. Я поспішив зайти глибше, де могутні вікові дерева розкинули свої гілки, створюючи над головою зелений листяний дах. Особливого тепла це не давало, проте вітер тут не дув так сильно.

Коли місто залишилося далеко позаду, я відшукав невелику галявину, освітлену місячним світлом, і зупинився на ній. Поглянув у темне небо, прикрашене незліченною кількістю зірок. Блаженно посміхнувся. Прикрив очі, зосереджуючись на відчуттях. Усередині мене сидів сильний і могутній звір. Звір, що любить свободу! Я розслабився, повністю зливаючись зі своїм внутрішнім єством.

Кілька миттєвостей потому, я відчув, як за спиною розкриваються шкірясті крила. Розплющив очі, із задоволенням роздивляючись пазуристі лапи, покриті щільною чорною лускою. Вигнув шию, почухав бік рогами й перевірив, чи на місці довгий хвіст - усе було гаразд.

Небо над головою вабило, тому зволікати я не став. Сильно відштовхнувся від землі, змахнув крилами та ось темний ліс залишився далеко внизу. Неподалік виднілися тьмяні вогники Бережанки. Стрічка річки Ріви мерехтіла сріблястим світлом.

Я підіймався все вище і вище, відчуваючи, як холоне повітря. Впивався свободою, буквально п'яніючи від неї. Хотілося носитися у височині туди-сюди, слухаючи свист вітру у вухах. Тепер-то я точно вільний! Я покинув свою сім'ю раз і назавжди. Більше нема потреби пересилювати себе і на світанку повертатися додому. Нема потреби чекати, поки всі заснуть, і навшпиньки пробиратися на вулицю. Я повністю вільний, як пустотливий вітер!

Поки всі ці думки пробігали в моїй голові, я справді носився у височині. Пронизував рідкісні хмаринки та радісно струшуючи крапельки з морди. Коли набісився від душі, в голову почали приходити розумні думки - як не крути, а вдень мені все одно доведеться десь ховатися. Хоча, можна полетіти далеко, куди-небудь у гори, але який у цьому сенс? Я налітаюся від душі, а що потім? Нудно ж жити відлюдником. До того ж я ще багато чого в цьому житті не бачив, той же Пірет. І що мені заважає, вдень гуляти містом, а вночі вільно літати в небесах?

Ще раз, спокійно переосмисливши все, я, нарешті, заспокоївся. Знову відшукав знайомі місця, бо встиг відлетіти, і вздовж течії річки Ріви полетів до столиці нашого славного королівства Норіс.